Див. частину 1>>

14 березня Міхельсон отримав вказівку Олександра І зупинити виконання наказу від 25 лютого через потребу провести складну процедуру домовленостей з Портою стосовно ногайців [6, арк. 15]. Губернатор, який вже розпорядився про відрядження Баязет-бія з надвірним радником Фасардієм до турецького кордону, затримав їхній від’їзд і наказав ногайському начальнику лише “из под руки подробнее наведываться” про все, що діється у бессарабських ногайців [6, арк. 23–23 зв.]. Однак, за повідомленням від 9 червня, Баязет, не дочекавшись дозволу військового губернатора, виїхав до Новоросійська (Катеринослава), отримав від колишнього губернатора Ніколєва подорожні документи і, як писав Міхельсон, “без ведома моего” попрямував до Петербургу [6, арк. 42 зв.]. І вже 14 червня Баязет-бій подав на розгляд Олександра І пропозицію про створення ногайського іррегулярного військового формування [6, арк. 45 зв.].

Вочевидь, підготовка цієї пропозиції почалася, як мінімум, за півроку до того; А. О. Скальковський, на жаль без конкретизації і посилань, зазначив, що Баязет-бій подав її на розгляд саме Павла І у 1801 р. [39, с. 379–380]; те ж твердження знаходимо і в О. Сергєєва [37, с. 22]. За джерелами вдається простежити, що у 1800 р. ногайці збирали на проїзд Баязет-бія до Петербургу 3500 руб. “для испрошения милости и привелегий” [7, арк. 20зв., 26–26 зв.], того ж року він прохав новоросійського губернатора скасувати волосні правління, бо, мовляв, ногайцям досить і своєї експедиції [37, с. 19]. Та й висловлена у лютому 1801 р. репліка кн. О. Куракіна з приводу зарахування ногайців до казенних поселян “вопреки прежде пожалованных им прав и привелегий” є непрямим свідченням того, що пропозиція Баязет-бія вже була представлена у Петербурзі й отримала попереднє схвалення. Тобто, цілком наявно, що ще уряд Павла I, готував рішення про переведення приазовських ногайців на становище козаків.

Як не дивно, уряд Олександра I, попри вкрай критичне ставлення до рішень попередників, досить швидко підтримав ініціативу Баязета і навіть підвів під неї ідеологічне обґрунтування, зобразивши заявлену в ній мету як повернення до катерининської політики щодо ногайців, буцім зневажених імператором Павлом. 12 квітня 1801 р. віце-канцлер О. Куракін писав генерал-прокурору О. Беклешову, що переведення ногайців в один оклад з казенними поселянами здійснено “вопреки прежде пожалованным им прав и привелегий”, чим вони “приведены в такое огорчение, что от того оказывается даже затруднение и для самого переводу из Бессарабии … единоплеменных их, семейств ногайских” [6, арк. 21–21об.]. До цього додавався лист новоросійського військового губернатора Міхельсона, в якому йшлося про те, що ногайці “весьма неравнодушно щитают сие нарушением их прав, которыми они от … Великия Екатерины ущастливлены были”. Досить відвертим і симптоматичним щодо подальших перипетій було закінчення листа губернатора: “я не думаю чтобы уж наступило настоящее время сих с прочими поравнять” [6, арк. 23 зв.–24]. Можливо, розгляд пропозицій Баязет-бія був пришвидшений уже згаданим рекомендаційним листом І. В. Гудовича, адресованим Д. П. Трощинському, вплив якого на початку правління Олександра І був досить вагомим. Та поза тим, пропозиція переведення ногайців на становище козаків у Петербурзі виглядала привабливою з тієї причини, що вона обіцяла розв’язати давнє і заплутане питання – визначити юридичне становище цієї частини кочовиків відповідно до того переліку статусів, що був наявний у тодішньому російському адміністративно-правовому просторі. Якраз-от статус козацького війська, з чітко визначеними обов’язками та привілеями спільноти, якій він надавався, був набагато краще юридично розроблений в результаті реформування Війська Донського і реорганізації яїцького козацтва, ніж численні положення про управління різними “інородцями”, що на той час ще не усталилися в “тубільні кодекси”.

Виїжджаючи до Петербургу, Баязет-бій мав при собі посвідчення, яким ногайці свого начальника “получить … высочайшие милости от ЕИВ”. Надзвичайно прикметна та обставина, що у зазначеному документі йшлося про те, що оселені біля р. Молочної ногайці визнали себе особистими підданцями свого начальника, лише поквапом говорячи про своє російське підданство: “издревле при прадедах ваших были под благотворствующим покровительством и защитою оные народы, и … до сего времени в благополучнейшем покои и наблюдении находились, ныне же вы нас, ваше сиятельство (sic!), под руководству и трудами вашими перевели в российское верноподданство” [6, арк. 47]. Звісно, для російського уряду цей документ значив не більше, ніж доручення, дане ногайському начальнику для представництва інтересів своїх підлеглих. Та, поза цим, у ньому виразно простежується прагнення Баязет-бія під ширмою козацького війська створити щось на кшталт князівства, з важелями управління, що зав’язувалися лише на його особі й не контролювалися російським урядом безпосередньо. Схожі прагнення простежувалися й у відносинах Джан-Мамбет-бія зі своїми підлеглими: він також представляв себе в якості “батька” ногайців, що повсякчас піклується про своїх “дітей”. Щодо переходу ногайців на Кубань у 1771 р. він говорив так: “Как щенят в зубах, я перенес народ свой через Дон на здешние места, которыми теперь пользуюсь по милости России” [15, с. 172]. Втім, Джан-Мамбету вдалося недовго користуватися своєю патримоніальною владою в умовах, коли реальними господарями ногайських кочовищ був російський уряд; саме він вирішив не створювати нового ногайського князівства і зробив ставку на те, щоб посадовити Шагин-Гірея на кримський престол і відновив підпорядкування йому ногайців. Власне, це й вирішило долю ногайського “бія”, якого потіснив ханський урядовець Халіл-ага. Вочевидь, Баязет-бій зробив з цього певні висновки і тепер приміряв до своєї влади той перелік статусів, який міг запропонувати йому російський адміністративно-політичний простір (звідси – дивне використання титулу “ваше сиятельство” у зверненні до нього ногайців).

Отже, 14 червня 1801 р. Баязет-бій подав на ім’я Олександра І прошення з викладом свого бачення майбутнього ногайського козацького формування на службі Росії. Він наголошував, що ногайці, здавна перебуваючи під владою його предків, зазвичай здійснювали “службу на верховых лошадях и щитались воинском народом”, а тому доцільно дозволити їм продовження властивого їм роду занять. Основний зміст його пропозиції полягав у такому:

1. Оскільки ногайці, не маючи привілеїв іноземних колоністів, були обкладені податками та зобов’язані рекрутським набором, чого їхні прадіди ніколи не знали, бажають вони замість того перебувати на військовій службі, “к каковой они природни имеют свою охоту”. Задля цього пропонується сформувати підрозділ в “тысячу конных человек”, на власних конях, зі своїм одягом та усім “козацким орудием”. Військова старшина має призначатися з ногайських мурз “по достоинству старшинства”. У військовий час провіант та фураж постачаються російським урядом, в мирний час ногайські козаки перебувають на власному забезпеченні;
2. На своїй території ногайці зобов’язуються утримувати поштові станції власним коштом – “всегда и во всей исправности”;
3. Уряд дозволяє вільний перехід усіх ногайців з-за кордону та гарантує їх оселення, в разі бажання, біля р. Молочної;
4. Для примноження скотарства, що становило “по их обычаям всю их экономию и иждевение”, а також для розміщення новоприбулих з-за кордону уряд повинен виділяти нові землі, за умови, “чтобы всредине их земель ничего более кроме их владений не было”;
5. Ногайська експедиція перебуває під керівництвом лише начальника ногайських орд, має всю повноту влади на даній ногайцям території й лише опосередковано підпорядковується місцевому губернаторові: “чтобы оная Експедиция с началством имела свое между ими полное управления, и все их дела разбирая, ведала сама земскую полицию, и состояла бы под аппеляциею губернского правления” [6, арк. 44–45 зв.].

До подання імператорові були включені всі складені Баязет-бієм пункти, за виключенням уточнення, що вносилося до пункту 4-го – щодо території: “отделив от них все прочие владения, выделить им достаточное количество для размножения скотоводства земли” [6, арк. 67 зв.–68]. Іменний імператорський указ Сенату від 16 липня 1801 р. затвердив усі п’ять пунктів. [6, арк. 70]. Баязет-бій отримав у нагороду чин колезького радника; уряд сповістив новоросійського губернатора Міхельсона про те, що пропозиція ногайського начальника розглянута “с монаршим благоволением”, і “рекомендував” йому виявляти до Баязета “особенное благоволение” та стежити, щоб “кочующие ногайцы в полной мере пользовались всемилостивейше дарованными им означенными высочайшим указом преимуществами, и чтоб со стороны земской полиции не было на них возлагаемо никаких поборов и повинностей, кроме означенных в помянутом указе” [6, арк. 74–74 зв.].

Отже, указ Олександра І від 16 липня 1801 р. вперше окреслив юридичний статус приазовських ногайців та відрегулював адміністративний механізм їх підпорядкування губернській та імперській владі. Відтепер Баязет-бій був не тільки начальником ногайських орд, але й офіційним главою ногайського козацтва і єдиним посередником між ногайцями та урядом. Аж до літа 1804 р., коли губернські чиновники здійснили інспектування ногайських орд, у Петербурзі знали про те, що діється між річками Молочною та Берда, переважно з рапортів Баязет-бія.

До 20 грудня 1801 р. Баязет-бій надав звіт про мобілізацію на козацьку службу однієї тисячі ногайців, яких уже, буцім, було забезпечено кіньми та “обыкновенным одеянием без военных на то зборов”. Він також повідомив про намір закупити зброю за помірними цінами у Війська Донського, задля чого ногайці мусили зібрати потрібну суму. Контроль за формуванням козацьких підрозділів у ногайців покладалося на військового губернатора І. І. Міхельсона [6, арк. 75–75 зв.], котрий 13 січня 1802 р. виклав таврійському цивільному губернаторові своє бачення виконання імператорського указу від 16 липня: “все попечение и распоряжение Баязет Бея должно состоять в том единственно, чтобы оные люди были снабдены, как в том же указе повелено: лошадьми, одеянием, и всем козачьим орудием”; кінцевою метою має бути готовність ногайських кіннотників до виступу в похід за першим наказом, в мирний же час ногайці мусили жити як звичайні мешканці, виконуючи призначені їм повинності та займаючись традиційним господарством. “Что и значит содержать их на ноге донцов, кои всегда на службу готовы, и между тем, пока не на службе, пользуются состоянием домашним как обыватели нерушимо”, – підсумував Міхельсон [6, арк. 78–78 зв.].

Організація служби Війська Донського бралася як зразок для багатьох тодішніх козацьких формувань, зокрема й Чорноморського козацького війська, реформованого за указом Олександр І від 13 листопада 1802 р. [42]; тобто створення Ногайського козацького війська відбувалася майже одночасно з цією реформою. Втім, новий статус ногайців не був конкретизований з самого початку: в пропозиції Баязет-бія йшлося лише про відновлення звичної для ногайців “кінної служби” і зазначалася “тысяча конных человек”, мобілізованих задля того. Втім у Російській імперії вже стала усталеною практика, за якою військові формування, що не входили до складу регулярної армії, перебували на самозабезпеченні, здійснювали сторожову службу і під час військових дій рушали в похід, вважалися “козацькими”, а відтак були підконтрольними Козачій експедиції Військової колегії Російської імперії. Тож і ота “тысяча конных человек”, заявлена Баязет-бієм, автоматично набувала статусу окремого козацького війська, управління, мобілізація, комплектування і забезпечення якого перебували на контролі Козачої експедиції, що й відобразилося в її документації, веденої з 5 жовтня 1802 по 17 липня 1805 рр. [11].

На початку осені 1802 р. новоросійський військовий губернатор запропонував Олександру І утворити з 1 тис. мобілізованих ногайців два полки. Передбачалося, що на чолі полку має бути полковий командир штаб-офіцерського рангу, при ньому – полковий квартирмейстер та полковий писар. Кожен полк складається з 5 сотень; сотнею (що буквально мала 100 рядових козаків) командує полковий осавул, наступними за порядком старшинства є осавул, сотник і хорунжий. Полковий командир має призначати з рядових козаків п’ятидесятників та урядників. 5 жовтня 1802 р. імператор затвердив цю пропозицію Міхельсона; відповідний указ наступного дня був надісланий до Військової колегії, яка мала контролювати його виконання новоросійським військовим губернатором [37, с. 75–76]^****. 27 жовтня військовий губернатор розпорядився, щоб Баязет-бій оголосив ногайцям реєстр осіб, які отримували сотенні чини. До реєстру сотенних командирів було внесено імена мурз, котрі “виявили бажання” служити у Ногайському війську. Посаду полкових командирів мали займати люди з військовими здібностями та досвідом, їхнє призначення складало прерогативу імператора і мало здійснюватися в залежності від часу та обставин виступу війська у похід [37, с. 75]. Під час походу полковим командирам та полковим чинам надавалася грошова платня, нижні чини отримували провіант і фураж, при цьому обмундирування, коні та озброєння офіцерів і нижніх чинів забезпечувалося їх власним коштом – “во всем по примеру Войска Донского” [37, с. 77].

Мобілізація, комплектування і забезпечення кінних полків здійснювалося за принципом: чотири ногайські сім’ї обирають, споряджають та забезпечують одного козака. Гроші на зброю та одяг збиралися з усієї ногайської громади. На озброєння й обмундирування перших 200 козаків збирали по 40 руб. від кожної ногайської сім’ї, що склало суму 8 тис. руб. На інших 800 козаків збір коштів здійснювався лише на озброєння – по 20 руб. з сім’ї, що на загал склало 16 тис. руб. Ті ж-таки чотири сім’ї купували одного коня для потреб війська, всього було придбано 800 коней. Окремо здійснювався збір грошей на фураж для коней. Так, ногайці аулу Перший Кислик обрали 5 козаків, збирали на їх обмундирування “по сорок [рублей] на каждого”, на зброю – “двадцати человек с орд в козаки поступивших по двадцати рублей на каждого ж”. В аулі Оймаут на обмундирування та озброєння 5 козаків зібрано по 40 рублів з сім’ї, а на зброю “положенных на их аул” 20 козаків – по 20 руб. [7, арк. 20 зв.–24]. Втім Баязет-бій замовив зброю не у Війська Донського, як спершу передбачалося, а у тульського майстра Андрія Вєшнікова, з яким 20 лютого 1803 року уклав контракт. Вешніков зобов’язався протягом двох місяців виготовити 1000 рушниць і шабель, 800 пік, 500 пар пістолів. Зброя, як передбачалося у контракті, замовлялася “самой лучшей работы, с пробами внутренними и наружными, по данным образцам, то есть прибавить в ружье длины вершок”. Загальна сума замовлених речей становила 2925 руб. [37, с. 84]. У травні 1805 р., вже після розформування війська, комісія на чолі з полковником Тревогіним дала іншу оцінку придбаної зброї: ціна однієї рушниці склала 80 коп. (проти 2 руб. 60 коп., показаних у контракті), шаблі – 40 коп. (проти 1 руб. 30 коп.), пари пістолів – 1 руб. (проти 3 руб. 25 коп.), піки – 5 коп. (проти 50 коп.) [7, арк. 205–205 зв.; 37, с. 85]. Закуплені Баязетом зброя та одяг, як зауважено у червні 1804 р., “не стоит гораздо половинной цены” [7, арк. 21]. Отже, можна не сумніватися, що у 1803 р. ногайці були забезпечені зброєю не кращого ґатунку, ціною у 2–3 рази менше, ніж її показав Баязет-бій, і в 5–6 разів менше проти суми, зібраної ним з ногайців.

Набір козаків здійснювався декілька разів. Спершу в козаки обирали заможних ногайців, яких невдовзі Баязет-бій, зібравши з них гроші, розпустив і на заміну їм набрав простих кочовиків [17, с. 159]. Під час інспектування ногайських орд у липні 1804 р. таврійський віце-губернатор А. Шостак виявив: “по сие время и половинной части способных на службу еще не набрано, да и набрать тысячу человек не возможно”, а також зазначив: “я не видел ни одного козака, кроме нескольких офицеров, коих поведения одобрить нельзя” [7, арк. 45–45 зв.]. Здебільшого всі заходи зі створення Ногайського козацького війська звелися до збору коштів на зброю та обмундирування, закупівлі та видачі зброї і надання офіцерських чинів ногайським мурзам. У 1805 р. було з’ясовано, що близько тисячі ногайських козаків були сповна забезпечені зброєю, однак вона ніяк не використовувалася і після розформування полків приймалася російськими представниками у напівзіпсованому стані [37, с. 85]. Хоча близько двох сотень озброєних ногайців дійсно були готові до служби, тільки не державної, а приватної – служби Баязет-бію. Лише стосовно цієї групи можна погодитися з висновком О. Варнеке про те, що Баязет-бій “отримав збройну силу, спираючись на яку він ставав фактично самовладним правителем ногайців” [17, с. 159].

Найбільше зацікавлення у зміцненні влади Баязет-бія виявляли мурзи Єдисанської орди, більшість яких була пов’язана з ним родинним зв’язком. Для єдисанських мурз служба в кінних полках дозволяла закріпити свій високий соціальний статус серед ногайців та отримати російське дворянство. Єдисанець Баязет-бій Султан Мурат-беїв мав за родича полкового осавула Давлет-мурзу Мамбетова сина Мурат-беїва, який належав до мурз “бійського покоління”; за указом від 7 серпня 1801 р. він отримав чин колезького регістратора [6, арк. 35; 37, с. 77]. У лютому 1801 р. Давлет-мурза виконував доручення Баязет-бія під час підготовки переселення бессарабських ногайців до р. Молочної [6, арк. 11]. Син Баязета, Кокша-бій, ще у 1791 р. мав чин капітана та відзначився тим, що привів із Закубання 700 ногайських [6, арк. 49]. До “бійського покоління” належав і полковий осавул Смаїл-мурза Султан Мурат-беїв, котрий не мав дворянського статусу. Джиєнгіяз Ніязов та Мустафа Челібій Джієнальський отримали чини колезьких регістраторів та претендували на посади сотників у новостворюваному козацькому війську [37, с. 77]. Особливою довірою Баязет-бій користувався титулярний радник Татаринов, “сочинявший все бумаги” ногайському начальнику і супроводжував його у важливих випадках; він сподівався зайняти посаду командира одного з козацьких полків [7, арк. 43зв.]. На решту військових посад претендувало ще 26 мурз, середній вік яких становив 25–40 років [37, с. 77]. Утім, не тільки єдисанські мурзи підтримували Баязета. Віце-губернатор Шостак вказав і на інших “приверженных ему и находящих в том свою пользу” [7, арк. 43]. Як зауважив херсонський військовий губернатор Розенберг, “Баязет-бей, желая удержаться при своей власти, конечно, не упустил воспользоваться случаем в утверждении, по крайней мере, приверженных себе, чтоб оставались при козацком их состоянии” [7, арк. 51 зв.]. Серед таких були юз-баши (десяцькі), котрі представляли владу бія в ногайських аулах, а також “старики”, мулли і кадії.

Хоча Баязет-бій і став російським дворянином з рангом колезького радника та чином полковника, у повсякденному побуті він поводив себе як самовладний правитель кочовиків: завжди виїздив у супроводі великого почту і вимагав від підлеглих принизливих знаків покори. Він не знав російської мови та під час офіційних зустрічей користувався послугами перекладача. Англійка Марія Гатрі, яка у 1795 р. проїжджала причорноморськими степами, записала повідомлення одного італійця про ногайського начальника: “глава ногайців Beyazet-Beg, тобто князь (prince) Beyazet, живе так, як і його скіфські предки, здебільшого вживаючи молоко та приготований з нього кумис, що становить їжу, вино і міцний напій (brandy) татар, з м’ясом овець, одягається на простий манер кочовиків пустелі” [44, с. 48]. Однак, продовжує мандрівниця, він зустрічає європейців за зовсім іншими правилами, догоджаючи їх “європейському смаку”. Спеціально для цього він тримав кухарів, котрі, як здавалося Баязету, вміли готувати французькі страви (хоча той же італієць, дозволивши нагодувати себе цими стравами, довго страждав від розладу шлунку) [44, с. 48].

Зате перед російськими чиновниками йому краще вдавалося імітувати “європейський порядок” у своїх кочовищах, так само, як і переконувати їх у тому, що ногайці зовсім скоро з кочовиків перетворяться на землеробів. У 1803 р., будучи у Москві, Баязет-бій взяв до себе на Молочні Води Марфу Францеву, доньку померлого статського радника Алфера Франца, – “по ея согласию и с ведома начальства … единственно для устройства и заведения в доме … европейского порядка” [7, арк. 35]. Згодом виявилося, що вона стала дружиною Баязет-бій, залишила християнське сповідання та прийняла іслам. Для послуг дружині Баязет купив 4 кріпосні дівки, які теж перейшли з православ’я в мусульманство. Вочевидь, про них ідеться у повідомленні про те, що деякі християни, “оставя свои закон, проживают как в доме его.., так и в ауле Единохте, под татарскими наименованиями” [7, арк. 37]. До того часу, як це з’ясувалося, Баязет зумів подати себе таким, яким і губернське, і вище керівництво імперії хотіло бачити взірцевого начальника “інородців”, котрий наставляє своїх підлеглих на шлях “просвітництва і прогресу”. Незнання російської мови аніскільки не завадило йому добре відчувати настрої імперської бюрократії, знаходити різноманітні способи впливу на рішення чиновників різних рівнів та отримувати від того максимальний для себе зиск. Таврійський губернатор Д. Б. Мертваго так схарактеризував Баязет-бія: “плут.., всех начальников подарками, подлостями и всем чем можно улещавший” [31, с. 190]. Віртуозне хабарництво, лестощі та, головне, розуміння і майстерна імітація того, що від нього очікувала імперія, дуже прислужилися йому в отриманні царських милостей. Важливим покровителем Баязет-бія був херсонський військовий губернатор А. Розенберг, котрий гальмував інспектування ногайських орд і викриття зловживань Баязет-бія.

Втім, однією лише імітацією начальник ногайців навряд-чи зміг би так довго підтримувати свою ззовні привабливу репутацію. На вимогу російського уряду, йому доводилося поволі седентаризувати своїх підлеглих. Першою важливою зміною в кочовому побуті ногайців стала побудова постійного селища – аулу Єдинохта. Англійка М. Гатрі зазначила, що Beyazet Beg “мешкав у невеличкому глиняному містечку … при озері та річці Bolotchik” [44, с. 48], тобто біля місця впадіння р. Молочної в Молочний лиман. У цьому аулі розташовувалася Ногайська експедиція, у штаті якої на 1804 р. вже були письмоводитель, підканцелярист, ногайський писар і перекладач; в її роботі брали участь три представники, що обиралися в ордах.

До Єдинохти належало три аули, що кочували поблизу і складалися з отих “негорів і ногайців”, котрих Баязет-бій під час ревізії 1795 р. намагався подати як власних кріпаків. І хоча у 1801 р. їх записали “в козаки”; прикметно, що до 1804 р. вони не знали, що вже не є власністю Баязет-бія, а тому прохали віце-губернатора А. Шостака підтвердити їхню свободу окремим документом [7, арк. 43 зв.]. Під час інспектування ногайських орд у 1804 р. представники цих аулів більш одностайно, ніж інші ногайці, виявляли “бажання” лишатися козаками, хоча “не из усердия к службе, но единственно по приверженности к Баязет-бею” [7, арк. 44 зв.]. Вочевидь, саме з населення цих трьох аулів (774 особи чол. ст.) був сформований загін у кількості двох сотень, що охороняв Баязет-бія і тримав у покорі решту ногайців. Було б не зовсім коректно розглядати цих Баязетових слуг як його ясирів (патріархальних рабів), хоч і певні риси схожості їх з цією соціальною категорією наявні. Радше, вони були його клієнтелою, пов’язаною зі своїм патроном більш тісним зв’язком, ніж звичайні клієнти (у тому числі й збіднілі родичі). Аналогічні категорії напівзалежного населення фіксувалися і в інших групах ногайців. Так, табунний голова астраханських ногайців Абдикерим Ішеєв свідчив, що його батьку “от предков его родства мурз и табунных голов наследственно … достались дворовые люди, по древнему наименованию разумеются емеки, от колена людей разного рода, приобретенные в древние времена, когда еще предки … не быв во всероссийском подданстве, и по междуусобным браням в плен [попавшие], как то: лязгиры (лезгины), чеченцы и тому подобное” [18, с. 82].

В Єдинохті, вочевидь, оселилася частина ногайської знаті, котра відмовилася від постійного кочування й почала наслідувати побут російського дворянства. Комфорт багатого життя забезпечувався за рахунок різноманітних податків і поборів, котрі стягувалися нерівномірно з населення трьох орд, найбільше – з Єдичкульської орди. Під час інспекційного об’їзду Нестроєва, єдичкульці заявили, що Баязет-бій щорічно брав з кожного господаря десяту частину з врожаю хліба, з овечих отар – від сорока голів – одну, зі стада великої рогатої худоби – від однієї до трьох голів (в залежності від величини стада), також сороковий рубль від грошей, отриманих з продажу будь-якого майна. На курбан-байрам, коли ногайці традиційно ріжуть овець і віддають їхні шкури мулам, Баязет-бій привласнив ці шкури на суму, як свідчили єдичкульці, до 1500 руб. [7, арк. 26 зв.]. Під час гостювання доньки ногайського начальника було зібрано, як подарунок, худоби на 1250 руб. [7, арк. 21–21зв.]. В той же час, ногайці Єдисанської та Джембуйлуцької орд заявляли, що у них не було таких поборів [37, с. 27–28], хоча вони справно віддавали гроші на забезпечення кінних полків. Проте й цими коштами Баязет-бій розпоряджався без жодного обліку і звіту, а також безконтрольно використовував інші громадські гроші, отримувані з рибної ловлі, оренди землі тощо.

Отже, єдичкульці були найменш зацікавлені у створенні Баязетового князівства, прикритого статусом козацького війська. Висновки О. Варнеке про “класову боротьбу” приазовських ногайців проти “торгівельно-капіталістичного гноблення”, уособленого Баязет-бієм^*****, у контексті викладеного виглядають надто редукціоністськими, оскільки проти ногайського начальника виступав не абстрактний “народ”, а цілком конкретні мурзи, мулли, кадії і прості кочовики, здебільшого Єдичкульської орди. Тому першорядну причину виступів ногайців проти Баязет-бія слід бачити не у класових суперечностях – ногайське суспільство ще не мало істотної майнової диференціації (це сталося, як і в інших кочовиків, після осідання), – а в порушенні традиційної стратифікації, всупереч якої відбулося вивищення єдисанського мурзи Баязета, привласнення ним титулу бія і зарахування себе та своїх родичів до “бійського покоління”. Головна лінія нащадків основоположника Ногайської Орди бія Едигея, представники якої були єдиними легітимними носіями титулів бій, нурадин, кековат і тайбуга, обірвалася ще в 30-х рр. ХVII ст. 41, с. 389–390. Тому в очах ногайців (котрі дуже уважно ставилися до генеалогії і на основі близькості чи віддаленості спорідненості певного мурзи з лінією Едигея визначали його статус) використання Джан-Мамбетом і Баязетом бійського титулу виглядало нелегітимним. Зауважмо, що “відновлення” цього давнього ногайського титулу сталося не лише завдяки амбіціям нетитулованих ногайських начальників, а ще й тому, що на цьому наполягала російська влада, котра екстраполювала власну династійно-ієрархічну систему в підпорядковані їй спільноти і намагалася їх структурувати за принципом власного структурування. Втім, ногайське поспільство це дратувало як “самозванство”, насильство над традицією, про яку воно мало досить чітке уявлення. Вочевидь, саме це було першорядною причиною невдоволення Баязет-бієм; фізичне насильство, стягнення податків і привласнення громадських коштів, чинені Баязет-бієм, розглядалося як таке, на що він, за станом свого народження, не мав жодного права.

Перший масовий виступ ногайців проти свого начальника відбувся на початку 1797 р. 12 лютого того ж року Баязет повідомив катеринославському губернаторові М. Бердяєву про те, що ногайці Єдичкульської орди вийшли з-під його контролю. В свою чергу, найшановніші єдичкульські мурзи подали Бердяєву скаргу на Баязет-бія “от имени всего Едичкульского общества”, в якій виклали причини, “принуждавшия их показать ... неудовольствие”, звинувативши його у стягненні незаконнх податків на суму 45 тис. руб. Губернатор доручив Мелітопольському повітовому суду розглянути цю справу; за результатами розгляду, Баязет був змушений повернути єдичкульцям 6 тисяч руб. і дав у тому розписку, але згодом її забрав і від виплати відмовився. Коли ж справа набула загрозливого вигляду, Бердяєв наказав “прекратить … все безпорядки и разстройства”; Баязет-бія було виправдано і визнано, що своє управління він чинив за “мусульманським законом”, не знаючи російського [37, с. 73–74; 7, арк. 20 зв.]. Реакцію ногайців на це рішення Баязет розцінив як бунт, про який знову надіслав повідомлення до катеринославського губернатора, котрий наказав отаману Війська Донського Орлову відрядити 3 полки на придушення виступу ногайців. О. Варнеке на обмеженій джерельній базі зробив хибний висновок про те, що справа дійсно дійшла до того, що донські козаки придушували “повстання” ногайців [17, с. 160]. Однак перебіг подій був зовсім інший. Дізнавшись про перебування у Сімферополі графа Каховського, 12 ногайських мурз 6 липня звернулося до нього з проханням заборонити Баязет-бію стягувати незаконні податки, примушувати до повинностей і чинити репресії. Каховський відрядив на Молочні Води свого представника для з’ясування, чи насправді ногайці підняли бунт, як про те доносив Баязет. Утім відряджений урядовець констатував “совершенное спокойствие и тишину” і дійшов висновку, що повідомлення Баязета про бунт ногайців не є правдивим і що він його написав лише з тієї причини, що його підвладні подали військовому губернаторові “жалобу в чувствуемых ими от Баязет бея чрез чинимые им большие поборы обидах”. З’ясувалося також, що Маріупольський земський справник почав брати під караул тих, кого Баязет-бій вважав винним, і віддавати йому для покарання. З огляду на результати інспекції, Каховський зупинив три донські полки на чолі з войськовим отаманом Орловим, що вже були наряджені йти на придушення бунту ногайців [10, арк. 2 зв–3 зв.]. Як доповів Каховський Павлу I, “все орды повиновались Баязет бею больше, нежели надобно было”, і що йому довелося в присутності ногайських представників заборонити стягувати незаконні побори. При цьому ногайці заявили, що “с радостию готовы … платить подати, какия только от ВИВ повелено им будет” [10, арк. 4 зв.–5].

Наслідком тих подій були не лише догана, яку начальник ногайських орд отримав від новоросійського військового губернатора, з настановою управляти підвладним йому народом народом “благоснисходительным образом.., не доводя его к разстройке” [37, с. 73], але й переведення ногайців на становище державних поселян, як про це йшлося вище. І в цьому контексті стають більш зрозумілими мотиви, якими керувався Баязет-бій у 1801 р., подаючи на розгляд імператора пропозицію перевести ногайців на становище козаків. Також з’ясовується, що створення Ногайського козацького війська дозволило йому відновити свою владу над ногайцями та на певний час вивести її з-під прямого контролю місцевої російської адміністрації.

Здирства, які з новим завзяттям став чинити ногайський начальник, у 1803 р. спричинили наступний виступ єдичкульців, яких цього разу підтримали джембуйлуківці. Приводом до того стало розпорядження Баязет-бія про надання ногайцями коней для проїзду херсонського військового губернатора С. Беклешова через ногайські кочовища. 17 серпня, виїжджаючи на зустріч з губернатором, він розіслав по аулах юзбашів для пригону коней. Однак єдичкульці побили службовців Баязета і, очолювані Кара-мурзою, оточили його табір. 18 серпня Кара-мурза, підтримуваний юзбашами Корали та Карамбетом, заявив, що ногайці не визнають Баязет-бія своїм начальником. Тоді Беклешов відрядив команду донських козаків до ногайців і примусив громади усіх трьох орд 20 серпня дати розписку про замирення з Баязет-бієм та відмову від усіх скарг на нього; на порушників цього замирення чекало “строгое по законам истязание и удаление из ... [ногайского] общества” [17, с. 160–162]. Проте і на цьому заворушення не припинилися. Ногайці продовжували скаржитися на свого начальника і навіть звинувачували його у державній зраді. Так, в одному з доносів, отриманому маріупольським справником Спартіним у 1800 р., йшлося про те, що Баязет підмовляє своїх підвладних до колективного переходу за кордон [37, с. 24]. У 1803 р. губернський секретар О. Попов, на підставі таких повідомлень, звинуватив Баязета у листуванні з бендерським пашею. Наступного року дошкульну скаргу подав Бейтулла-Каді-Ефендіале (Бейтулла-кадій) [17, с. 160–162], до складення якої був причетний перекладач (Ногайської експедиції?) Кабул; обох скаржників Баязет-бій самочинно ув’язнив і возив з собою кожного разу, коли залишав свій аул [7, арк. 38 зв.–39]. Ця скарга, що викривала Баязетові здирства і натякала на “разные важные дела”, що можуть відкритися при детальному розслідуванні, потрапила до таврійського цивільного губернатора Д. Б. Мертваго [7, арк. 14], котрий зважився ініціювати таке розслідування, не зважаючи на протидію херсонського військового губернатора А. Розенберга. Мертваго довів до відома Олександра I зловживання “плута” Баязет-бія, а імператор доручив Розенбергу “войти в разсмотрение” цього питання. Але Розенберг, як писав Мертваго в своїх мемуарах, “до подарков лакомый, был знаком с Баязет-беем”, гальмував розгляд [31, с. 190].

І все ж, справа вже зайшла надто далеко, щоб її міг зупинити військовий губернатор. Чутки про здирства Баязет-бія і заворушення серед його підлеглих швидко розповсюдилися серед решти ногайців, руйнуючи міф про благодатне життя на Молочних Водах: ногайців, що кочували на турецьких територіях, він уже не вабив. У серпні 1803 р., коли Беклешов прибув на Тамань і виявив там нових ногайських вихідців із Закубання, він, за старою практикою, розпорядився переселити їх до р. Молочної. Однак вони категорично відмовились це робити і восени того ж року, і навесні наступного, заявляючи: “Пусть нас здесь всех вырежут или разберут по рукам, а добровольно не пойдем” [21, с. 192–194]. З 551 особи обох статей, що на той час перебували на території Чорноморського козацького війська, на Молочні Води “добровільно” переселилося 214; решта, за висновком Комітету міністрів, підлягала негайному оселенню на визначеному місці [8, арк. 87–87 зв.]. Разом з тим, у Петербурзі міцніло переконання в тому, що насильне оселення ногайців у визначеній їм “резервації” знову ускладнить ситуацію на кордонах з Туреччиною. Інструмент, який російський уряд використовував упродовж останнього десятиліття на кавказькому і причорноморському фронтирах, утратив свою ефективність. Відтак, уже не було потреби тримати ногайців на пільговому становищі і зволікати з їх седентаризацією.

Відчувши зміну настроїв у Петербурзі, Розенберг вирішив перехопити у Мертваго ініціативу в розслідуванні зловживань Баязет-бія і з’ясуванні доцільності подальшого існування Ногайського козацького війська. 1 квітня 1804 р. він надіслав листа до міністерства внутрішніх справ, у якому виклав свій висновок: “наряд из нагайцов двух полков зависит единственно от произволу началника их ... Беазет Бея”; ногайці ж мають “природную наклонность к хлебопашеству... Напротиву того нельзя ожидать по козачей их службе желаемых польз”. А тому він пропонував розформувати ногайські полки, призначити до Ногайської експедиції російського чиновника і підпорядкувати її таврійському губернському урядові [7, арк. 1–1-б зв.]. Рескриптом від 16 квітня 1804 р. Олександр І затвердив пропозицію Розенберга і визначив таку послідовність дій уряду щодо ногайців: 1) Баязет-бія відкликати до Херсону під “благовидным предлогом”; за його відсутності, таврійський цивільний губернатор має з’ясувати бажання ногайців залишатися козаками або “быть обращенными в первобытное их состояние хлебопашцев”; 2) в разі, коли ногайці виявлять бажання перейти до землеробського стану, терміново усунути Баязет-бій від впливу на них, втім лишивши за право жити в ордах чи оселитися в іншому місці як простому поміщикові; 3) до того часу, як для ногайців буде підготовлено “прочное уложение”, херсонський військовий або таврійський цивільний губернатори призначають “в селение их [Единохту] благонадежнаго чиновника”, підпорядкованого губернському урядові. Традиційне ногайське судочинство і врядування лишаються непорушними, але ногайці мусять найближчим часом перейти від кочування до осілості [7, арк. 10–12 зв.].

У свою чергу, таврійський губернатор теж намагався не втратити ініціативи. Виконуючи імператорський рескрипт, він 30 травня 1804 р. відрядив на ногайські кочовища комісію на чолі з дніпровським предводителем дворянства Нестроєвим. Баязет-бій, як свідчив Нестроєв, наказав своїм підвладним “ничего не открывать, о чем бы мы ни спрашивали; да и нарочно от его по аулам были поразосланы с таковым же подтверждением и для наблюдения, дабы кто чего не открыл” [7, арк. 20 зв.]. Отож 1 червня мешканці єдисанського аулу Першого Кислика говорили, що задоволені правлінням свого начальника, те ж сказали і єдисанці з аулу Оймаут. Наступного ж дня мешканці названих аулів заявили, що вчорашні їх свідчення дали вони під тиском, “ибо единомышленник Баязитбея, оймаутский юзбаша Алчик.., приказал им говорить на сторону Баязитбея”. Оскільки ж уночі Алчик від’їхав до Єдинохти, ногайці могли вільно говорити про те, що вони вкрай виснажені повинностями, пов’язаними із забезпеченням кінних полків, і що вони воліють бути на становищі кримських татар, які не підпадають під рекрутські набори, звільнені від державних податків та виконують лише громадські повинності. Те ж саме сказали мешканці кількох інших єдисанських аулів [7, арк. 24–24 зв.]. Однак решта єдисанців та усі джембуйлуківці ухилилися від дачі свідчень та відмовилися підписувати будь-які документи [7, арк. 25зв.–26]. А от представники Єдичкульської орди організовано зібралися для зустрічі інспекторів, докладно розповіли про зловживання Баязет-бія і заявили про своє небажання бути під його керівництвом та на становищі козаків [7, арк. 26–26 зв.].

Дії таврійського губернатора стосовно ногайців викликали роздратування Розенберга. 18 липня він попередив Мертваго, “чтоб до времяни окончания дела о нагайцах скромнее по другим делам действовать”. Того дня Розенберг надіслав міністру внутрішніх справ В. П. Кочубею повідомлення про те, що Баязет-бій уже відкликаний до Херсону, а на Молочні Води для проведення розслідування відряджений таврійський віце-губернатор А. Шостак, якому доручено вести справу замість самоуправного губернатора Мертваго. Шостаку вдалося зібрати підписи ногайців 41 аулу, які виявили бажання “быть попрежнему земледельцами”, за виключенням мешканців Єдинохти, які все ще лишалися вірними Баязет-бію [7, арк. 44 зв.].

У свою чергу, Мертваго, користуючись відсутністю Баязета в Єдинохті, наказав вислати Марфу Францеву до катеринославського архієпископа для спокути свого ренегатства [7, арк. 33–37]. 5 вересня Розенберг знову писав Кочубею про те, що Мертваго своїм грубим втручанням у доручену йому справу може викликати заворушення в ногайських ордах, оскільки відряджені у червні від нього чиновники насильно примушували кочовиків давати свідчення. З свого боку і Баязет-бій подав скаргу на цивільного губернатора за утиски щодо себе і грубе поводження Нестроєва з його підлеглими [7, арк. 50–51зв.]. Незабаром Розенберг приїхав до Сімферополя для з’ясування відносин з таврійським цивільним губернатором. “Встреча наша была настоящая баталия словесная”, – згадував у своїх мемуарах Мертваго [31, с. 191]; “открылось, что он взял на себя исполнение о преобразовании ногайцов без всякого сношения со мною … как и по другим делам привык он сам собою распоряжать”, – доносив у Петербург Розенберг [7, арк. 52 зв.].

Перебуваючи в ситуації гострої конкуренції, обидва губернатори подали до міністерства внутрішніх справ проекти створення нової системи управління приазовськими ногайцями і зміни їх господарського ладу.

Мертваго пропонував розселити ногайців уздовж великого тракту, що дало б можливість російській адміністрації постійно наглядати за ними та енергійними засобами осаджувати на землю; кочування забороняється водночас, ногайці переводяться на становище казенних поселян. У проекті наголошено на потребі нового межування наданої ногайцям землі, розподілу її на волості та передачі волосним правлінням функцій місцевої адміністрації, в той час як по частині кримінальних справ на ногайські аули поширюється дія Мелітопольського земському суду. Експедиція ногайських орд ліквідується, замість неї запроваджується Ногайський словесний суд у складі виборних ногайських суддів, котрі мали займатися справами, що не потребують “производства канцелярского порядка”. Запроваджується посада пристава, яку має зайняти російський чиновник, зобов’язаний щотижня звітувати про все, що діється у ногайців, і особливо “входя во все подробности до экономической части касающиеся” [7, арк. 40–42].

Проект Розенберга відзначався більшою толерантністю до ногайців і формалізацією управління ними. Головну увагу він приділив запровадженню посади пристава ногайських орд і чіткому пропису його функцій. Пристав мав перебувати “безъотлучно при них”; “будучи безсменным, [он] гораздо удобнее может вникать во все подробности”; наголошувалося на тому, щоб “найти и лучшаго на оное место человека … дабы надзор его за ногайцами не походил на тот, каковый поныне был со стороны Боизет бея”. Уряд взяв за основу пропозиції Розенберга; залучені до вироблення рішення чиновники, що, вочевидь, мали досвід управління кочовиками, деталізували його господарську складову. Було наголошено на тому, що перехід ногайців до осілості повинен бути поступовим, “ибо перемена кочевой жизни на постоянную не может … не произвесть некоторых огорчительных чувстваний”. Наводилося спостереження за ходом осідання багатьох кочових народів: перший крок полягав у будівництві зимівників (з лампачу, вкриті очеретом) для худоби; місця для їх будівництва мали визначатися губернським начальством, з тим, щоб вони не були на великій відстані один від одного і розташовувалися біля зручних урочищ. Вважалося, що при зимівниках для худоби незабаром повинні були виникнути й стаціонарні житла кочовиків. Для тих, хто зразу виявляв бажання осісти поселеннями, місцева адміністрація має надавати всіляку допомогу. Помічено також: “убогие … скорее других могут склонены быть к постоянному водворению” [7, арк. 48–49].

У березні 1805 р. Олександр I отримав висновок Комітету міністрів про ситуацію, яка склалася у приазовських ногайців. У ньому наголошувалося: “представление о обращении их в козачье звание сделано было Баязет-беем не вследствие желания их (ногайців, – В. Г.), но из собственных видов, основанных на честолюбии, или выгодах его”, “войско ногайское не только никогда не было на службе, но что и самое образование его не существовало: ибо хотя… назначены были офицеры и куплено оружие, но два пятисотные полки, кои предполагалось из них устроить, никогда не были сформированы, и ногайцы оставались совершенно в прежнем их положении” [7, арк. 163–165]. Окремо обговорювалося практична доцільність існування ногайського іррегулярного формування на південній околиці імперії: “…При многочисленном в Полуденном Крае сем иррегулярном войске, из донских, черноморских и бугских козаков составленном и Таврию, так сказать, окружающем, трудно согласиться, чтоб умножение таковаго войска могло быть там нужно. Конечно, милиция сего роду полезна некоторым образом быть бы могла при границах, а наипаче со стороны турок или других азиатских народов; но милиция, составленная из людей магометанскаго закона, какую представить может уверенность, коль скоро действия ея обращены быть должны протии единоверцов. На других же пунктах границ империи какой пользы от службы нагайцов ожидать можно, когда кроме отдаленности оных от места кочевья их, известно, сколько тихия свойства, татар сих отличаются, противны всякому устранению от обыкновеннаго образа их жизни, и когда с достоверностию полагать можно, что при назначении их на таковую службу, они более бы в тягость [были]” [7, арк. 165 зв.–166].

В той час, як у Петербурзі вирішувалося питання про ліквідацію Ногайського козацького війська, в ногайців почалося нове заворушення. Говорячи губернським інспекторам про своє прагнення повернутися до “первобытного земледельческого состояния”, вони, вочевидь, розуміли його як статус казенних селян, що необов’язково мали займатися землеробством; за тієї ситуації вони вважали його більш прийнятним для себе, ніж перебування на становищі козаків під начальництвом Баязет-бія. Коли ж з’ясувалися седентаризаційні наміри російського уряду, ногайці поставилися до них, як до ще більшого зла, ніж їх колишній начальник. У жовтні 1804 р. вони стали за безцінь продавати своє майно і брати паспорти для виїзду до Туреччини [37, с. 24]. Вважаючи збудником цього руху Баязет-бія (мабуть, не без підстав), Розенберг відкликав його до Херсону, а на його місце 18 листопада призначив приставом полковника Тревогина, якому 20 листопада наказав розпочати вилучення зброї у ногайців [37, 82–83]. Ногайці здавали зброю в майже зіпсованому стані: “некоторые пистолеты и ружья сломаны и ржавиною переедены” [37, с. 85], що ще раз засвідчує їхнє ставлення до іррегулярної військової служби.

7 жовтня 1804 р. Баязет-бій подав клопотання про відставку, посилаючись на “старость лет” і “частие болезненные припадки”. При цьому він схарактеризував своїх підначальних як “людей, чуждых благонравия”, наголосив на “издревле вкорененной в них строптивости к начальству своему непослушания” і, як доказ цього, навів приклад “произшедшего в 1783-м году между ими бунта, когда многие, зделавшие неверность российскаго подданства присягу нарушили … бегством к черкесам за границу”. Він прохав дозволу оселитися у своїх родичів, котрі мешкали у м. Черкаськ, на території Війська Донського, “с определением мне соответственного званию моему пропитания” [7, арк. 91 зв.–92]. 18 березня 1806 р. Мертваго дозволив Баязету залишити ногайські землі і продати своє нерухоме майно [37, с. 90], однак згодом зупинив його через потребу подальшого розслідування.

13 березня 1805 р. Олександр I підписав положення, складене на основі висновку Комітету міністрів [7, арк. 176–188 зв.]. Положення ліквідувало Ногайське козацьке військо, вводило посаду пристава ногайських орд, підзвітного таврійському цивільному губернаторові. Знамена, надані ногайським полкам від монаршої особи, а також рушниці, пістолі та шаблі, закуплені ногайцями, передавалися в Крюківську комісію Херсонського комісаріатського депо; зброя в подальшому мала бути відправлена до найближчого арсеналу, аби, в разі потреби, її можна було передати в іррегулярні команди; гроші за зброю, в обсязі, визначеному поточною оцінкою, поверталися ногайській громаді з казенних коштів [7, арк. 174–174 зв.].

Слідство над Баязет-бієм тривало до осені 1805 р. У серпні того року Мертваго особисто відвідав ногайські кочовища і, “разсматривая дела бывшей ногайской експедиции, не нашол … никаких следов к сочтению приходов и расходов денежных”. Про результати роботи своїх чиновників на Молочних Водах він доповів міністру внутрішніх справ В. П. Кочубею 11 листопада 1805 р. Пристав Тревогін і губернський асесор Яценков влаштували допит Баязет-бію, під час якого той заперечував висунуті йому ногайцями звинувачення у привласненні державних і громадських коштів. З 12 тис. руб., наданих державою в позику ногайцям, більше 9 тис. опинилося в його руках. Він пояснив, що витратив їх за згодою ногайців на громадські потреби і на свою поїздку до Санкт-Петербургу задля отримання царських “милостей”. Ногайські депутати, “от каждаго аула по два человека из почтеннейших с доверенностями ногайцов”, підтвердили, що ці гроші дійсно були використані для громадських потреб, і дали письмове зобов’язання повернути їх державі. Опісля цього Мертваго відпустив Баязета на Дон і заборонив приставу його приймати на Молочних Водах [7, 200 зв., 202 зв.]. З 30 “чиновников ногайских” (передусім, офіцерів Ногайського козацького війська), лише один – полковий осавул Девлет-мурза Салтанмурат, виявив бажання разом з Баязет-бієм поселитися у Війську Донському, інші ж воліли лишитися з ногайцями. Мертваго доручив Тревогіну наглядати за ними, “дабы жили спокойно, и ногайцов непринадлежащим образом не отягощали” [7, арк. 205].

Подальша доля Баязет-бія простежується за двома непевними джерелами. 23 липня 1812 р., на початку війни з наполеонівською Францією, отаман Війська Донського М. І. Платов отримав указ Олександра I про загальну мобілізацію донців. У ньому, поруч з приставом донських калмиків, згадується колезький радник “Балгыкъ бей”, який мав приготувати до воєнної виправи “состоящих в ведении его пришедших сюда с Молочных Вод и причисленных к войску татар” та повідомити про їх кількість [32, с. 50]. З огляду на те, що на Молочних Водах за станом на 1805 р. була лише одна особа з чином колезького радника і титулом “бея” (бій), яка звідти переселилася на терени Війська Донського, можна з великою мірою вірогідності вважати, що зазначений в опублікованому І. Поповим документі “Балгыкъ бей”, є Баязет-бієм, ім’я якого, подане в оригіналі, було неправильно прочитане публікатором або є помилкою на письмі в оригіналі. Коли так, то аналізована публікація подає важливі відомості про те, що разом з Баязетом на Дон перейшла певна кількість “причисленных к войску татар”, причому достатньо значна, щоби про неї йшлося в імператорському указі. За даними П. Корніса, Баязет з Молочних Вод від’їхав “до річки Колгош, і помер там узимку 1824 р.” [28, с. 6].

Опинившись під владою приставської адміністрації, приазовські ногайці впродовж тривалого часу осаджувалися на землю і виявляли незадоволення нав’язаним їм трибом життя масовою еміграцією до Османської імперії, етапи якої чітко співпадають з періодами російсько-турецьких воєн ХІХ ст. Їх остаточне переселення до Туреччини, що відбулося у 1860 р. [38], так само як і масова міграція кавказьких ногайців, що активізувалася в той саме час [43, с. 179], стали загальним підсумком політики Російської імперії, спрямованої на інтеграцію ногайців у свій державний простір.

І все ж, цю політику не можна оцінювати з грубою однозначністю. Звісно, вона здійснювалася у загальному контексті російської експансії ХVIII–ХІХ ст., яка рушила ті соціально-політичні уклади, що існували на завойованих територіях, і не завжди могла запропонувати їх населенню устроєві форми кращого ґатунку. Однак вона й не складалася з одних лише репресій та визиску, як на цьому наголошено у пострадянських національних історіографіях; в її основу покладався гнучкий баланс між централізацією та автономією: там, де централізація виявлялася неефективною, вступала у дію автономія – в обсягах, що не шкодили загальній тенденції централізації. Створення Ногайського козацького війська у 1801 р. якраз і було частковим і локальним проявом ситуації переважання автономії в її балансовому відношенні до централізації. З усього переліку статусів, що на той час надавалися підданим російського монарха, статус козацького війська мав усталене значення автономії та максимально відповідав специфіці господарського ладу і соціального устрою цієї групи кочовиків. Надання цього статусу приазовським ногайцям дозволило вперше, від часу їх переходу до російського підданства, визначити їхнє фактичне автономне становище усталеним юридичним поняттям. Інша річ, що цей статус був наданий спільноті з порушеними внутрішніми соціальними зв’язками та ієрархіями, які за наявних політико-адміністративних умов не змогли переструктуруватися і утворити нову систему.

**** Цей указ в офіційному довіднику “Казачьи войска” вказано як акт, що започаткував “нагайские конные полки” [27, с. 34].
***** О. Варнеке вважав, що на поч. ХІХ ст. “з заможних ногайців починає виростати торговельна буржуазія, що домагалася скасування бійської влади із заміною її російським урядовцем і позбавленням мурз … всякого політичного впливу”; Баязет-бій, при цьому, подається суперечливо: з одного боку як “феодал”, проти якого виступала ногайська “буржуазія” (звідси й “класова боротьба”), з іншого – як бій-нувориш, уособлення торговельного капіталу (термін М. Покровського) [16, с. 146].

1. Державний архів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 221. – Спр. 5.
2. Державний архів України в Автономній Республіці Крим (далі – ДААРК). – Ф. 799. – Оп. 3. – Спр. 306.
3. ДААРК. – Ф. 801. – Оп. 1. – Спр. 58.
4. Отдел рукописей Российской национальной библиотеки. – Ф. 609: Попов В. С. – Д. 10. – Л. 297–319 об.
5. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА). – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 913.
6. РГИА. – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 916.
7. РГИА. – Ф. 383. – Оп. 29. – Д. 917.
8. РГИА. – Ф. 1263. – Оп. 1. – Д. 20.
9. РГИА. – Ф. 1151. – Оп. 1. – Д. 216.
10. РГИА. – Ф. 1374. – Оп. 1. – Д. 156.
11. Российский государственный военно-исторический архив. – Ф. 13. – Оп. 2. – Св. 173. – Ч. 1: Дела Казачьей экспедиции. – Л. 210–260 об.
12. А. В. Суворов. Русские полководцы. Сб. док. / Под ред. А. В. Сухомлина и В. Д. Стырова. – Т. 2 / Под ред. Г. П. Мещерякова. – М.: Военное издательство, 1951. – 688 с.
13. Александров И. Ф. Шеих имам Мансур, проповедник газавата на Кавказе в конце ХVIII в. (По архивным материалам Таврического губернского архива) // ИТУАК. – Симферополь: тип. В. И. Якубовича, 1919. – № 56. – С. 1–38.
14. Алиева С. И. Ногайские тюрки (ХV–ХХ в.). – Баку: “ŞƏRQ-QƏRB”, 2009. – 326 с.
15. Божедомов А. И. К вопросу об освещении истории ногайского народа // Известия. Статьи и материалы по истории Чечено-Ингушетии. – Грозный: Чечено-Ингушский научно-исследовательский институт истории, языка и литературы при Совете Министров Чечено-Ингушской АССР. – Т. V. – Вып. 1. – 1964. – С. 167–173.
16. Варнеке О. До соціяльно-економічної історії таврійських ногайців // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). – 1929. – №3 (9). – С. 137–146.
17. Варнеке О. Клясова боротьба серед ногайців на початку ХІХ ст. // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). — 1930. — №3(12). — С.157-162.
18. Викторин В. М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII – начало ХХ века). Диссертация на соискание уч. ст. к.и.н. – Л.: ЛГУ, 1985. – 225 с.
19. Грибовский В. В. «Анапские ногайцы» в помещичьем хозяйстве Южной Украины в конце XVIII – начале XIX в. // Фелицынские чтения (ІХ). Материалы региональной научно-практической конференции. – Краснодар: ООО А-Адамс, 2007. – С. 12–18.
20. Грибовский В. В. К вопросу о принятии причерноморскими ногайцами подданства России и переселении их на Кубань в 1770–1771 гг. // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Северного Кавказа за 2006 г. Дикаревские чтения (13). – Краснодар: ООО РИЦ “Мир Кубани”, 2007. – С. 446–473.
21. Грибовский В. В. Ногайские поселения на землях Черноморского казачьего войска в первой четверти ХIХ века // Итоги фольклерно-этнографических исследований этнических культур Северного Кавказа за 2007 год. Дикаревские чтения (14). Материалы Северокавказской научной конференции. – Краснодар: Экоинвест, 2009. – С. 190–199.
22. Грибовський В. В. “Козацькі” формування ногайців на поч. ХІХ ст. // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова. – Вип. 16. – Одеса: “Астропринт”, 2005. – С. 113–132.
23. Грибовський В. В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – XIX ст. – Вип. 6. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2002. – С. 151–171.
24. Грибовський В.В. Військова система Ногайської Орди та її реститути у причорноморських ногайців // Гуманітарний журнал. – Дніпропетровськ: НГУ, 2012. – Весна–літо. – С. 75–90.
25. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800–1825 гг. – М.: “Наука”, 1970. – 383 с.
26. Жирмунский В. М. Тюркский героический эпос. – Л.: “Наука”, 1974. – 725 с.
27. Казачьи войска. Хроника. – Б. м.: Акц. О-во Дорваль», репр. изд., 1992. – 480 с.
28. Корнис П. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мелитопольском уезде Таврической губернии // Телескоп. – Ч. ХХХІІІ. – М., 1836. – С. 3–23, 210–230, 269–297.
29. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV – XVIII вв. – Алма-Ата: “Наука” Казахской ССР, 1988. – 272 с.
30. Мацузато Кимитака. Генерал-губернаторства в Российской империи: от этнического к пространственному подходу // Новая имперская история постсоветского пространства: Сб. ст. (Библиотека журнала “Ab imperio”) / Под ред. И. В. Герасимова и др. – Казань: “Центр исследований национализма и империи”, 2004. – С. 427–458.
31. Mертваго Д. Б. Записки. 1760–1824. – М.: в типографии Грачёва и Ko, 1867. – 335 с.
32. Попов И. Материалы к истории Отечественной войны // Памятная книжки области Войска Донского на 1900 год. – Новочеркасск: Областная ВД тип., 1900. – С. 23–168.
33. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 1. – СПб. : СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1885. – 874 с.
34. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 3. – СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1887. – 740 с.
35. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции, донесения / Сост. Н. Ф. Дубровин. – Т. 4. – СПб.: СПб.: тип. Имп. Академии наук, 1889. – 1004 с.
36. Сегюр Л.-Ф. Записка о пребывании в России в царствование Екатерины ІІ // Россия XVIII в. глазами иностранцев / Подготовка текстов и комментарии Ю. А. Лимонова. – Л.: Лениздат, 1989. – 544 с. – С. 331–456.
37. Сергеев А. Ногайцы на Молочных водах (1790–1832 г.) // Известия Таврической ученой архивной комиссии (далі – ИТУАК). – № 48 / Под ред. А. И. Маркевича. – Симферополь, 1912. – С. 1–144.
38. Сергеев А. А. Уход Таврических ногайцев в Турцию в 1860 г. // ИТУАК. – Т. 49. – Симферополь: тип. Таврич. губернск. земства, 1913. – С. 178–222.
39. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. – Симферополь, 1876. – Вып. І. – С. 358–398.
40. Смирнов Н. А. Политика России на Кавказе в XVI – XIX веках. – М.: Соцэкгиз, 1958. – 244 с.
41. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. – М.: Восточная литература, 2002. – 752 с.
42. Фролов Б. Е. Реформа строевого состава Черноморского казачьего войска в начале XIX века // Електронний ресурс: http://www.cossackdom.com/articles/f/frolov_reforma.htm
43. Северный Кавказ в составе Российской империи / Авторск. коллектив: Д. Ю. Арапов и др. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 460 с.
44. Gutrie Maria. A tour, performed in the years 1795 – 1796, throw the Taurida, or Crimea … and all other countries on the North Shore of the Euxine, ceded to the Russia by the Peace of Kainargi and Jassy. – London: printed by Nichols and son, 1802. – 448 р.

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.