Політика праці у Донбасі за часів Сталіна та Гітлера:перспективи дослідження історичного досвіду¹

Соціально-економічні та побутові відносини зазнають особливого впливу диктаторських режимів. Ця закономірность детально вивчена на прикладах націонал-соціалістичної Німеччини та Радянського Союзу часів Сталіна. Донедавна дослідники, однак, дуже рідко наважувалися на подібне історичне порівняння, обмежуючись питаннями політики масового знищення та досвідом населення, яке послідовно зазнавало насилля з боку двох диктатур². Останнім до теми масових злочинів обох режимів у період між 1928 та 1948 роками звернувся Тімоті Снайдер у своїй книзі, що викликала значний читацький резонанс³. У цій праці автор приділив велику увагу так званим «кривавим землям», позначивши цим поняттям великий регіон Східної Європи, що простягався від Ґданська, Познані та Кракова на заході до Ленінграда, Смоленська і Сталіно на Сході, де жертвами стали 14 мільйонів осіб.

      Терор і насильство націонал-соціалістичного та сталінського режимів виявилися не лише у формі звірств, а поширились також на робітниче та повсякденне життя людей. Зв'язок між працею та творенням ідентичності, між іншим, пояснює і те, як обом диктатурам вдалося отримати певну підтримку або прийняття місцевого населення (принаймні тимчасово). За цим також стоїть розуміння того, що населення включило до свого світогляду утопію «нової людини» (принаймні частково).

      Обидві системи панування, здається, однаково відзначилися тим, що могли використовувати для цілей модернізації та індустріалізації не лише сировину, але й людей, наявних у розпорядженні держави. І націонал-соціалістичний, і сталінський режими прямуючи до модерності, одночасно оминали лібералізацію суспільства та розбудову демократії, відстоюючи альтернативну модерність, як підкреслюється у дослідженнях⁴. Особливо виразно це проявляється саме у використанні ними примусової праці. За обох диктатур праця, до того ж, була надто заідеологізована і слугувала не лише для економічних цілей, але й для забезпечення володарювання і державного контролю, так само як і творення ідентичності та лояльності населення.

      Представлене дослідження присвячено соціально-економічному та повсякденному досвіду людей під час німецької окупації радянських територій, який розглядається з урахуванням підґрунтя часів сталінізму 1930-х рр. та післявоєнного сталінського режиму. Стаття включає у себе порівняння диктатур «знизу», акцентуючи увагу на змінах у буденних практиках людей під час послідовного панування сталінської та націонал-соціалістичної системи. Звідси постають наступні питання: що означала тоталітарна політика працевикористання для робітничого і повсякденного досвіду задіяних у ній людей, які стратегії вони виробили, щоб уникнути контролю з боку влади, яке значення мала праця для їхнього власного самоусвідомлення. У сучасній східній Україні простором для емпіричного дослідження виступає Донецький басейн.

      Донбас як найважливіший кам’яновугільний басейн Радянського Союзу грав центральну роль у форсованій сталінській індустріалізації 1930-х рр., те ж саме спостерігалося у період експлуатаційної політики німецьких окупантів під час Другої світової війни та післявоєнної відбудови у СРСР. У першій половині двадцятого століття розвиток регіону значною мірою супроводжувався використанням різноманітних форм примусової праці. Для населення краю послідовне панування сталінського та націонал-соціалістичного режимів пов’язане не лише з насильством і терором, але також зі специфічним досвідом трудового та повсякденного життя, який, маючи відмінності, несподівано виявлявся дуже схожим.

      Під час двох бурхливих етапів промислового розвитку, спочатку наприкінці ХІХ ст., а потім під час форсованої сталінської індустріалізації, Донбас пережив вражаючий господарський підйом і зростання чисельності населення, перетворившись з ледве заселеного степового регіону на один з найважливіших індустріальних центрів Радянського Союзу. Напередодні німецького наступу тут були 324 шахти та 1 680 невеликих гірничих підприємств, які нараховували близько 314 000 шахтарів і добували 85 млн тон кам’яного вугілля на рік, що складало понад 57% всесоюзного видобутку⁵.     

      Донбас у період німецької окупації

      Війська Вермахту вступили до Донецького басейну наприкінці жовтня 1941 р.. Західна частина регіону знаходилася під німецькою окупацією більше 22 місяців, тобто до початку вересня 1943 р., східна і південно-східна частини були вперше захоплені під час літнього наступу 1942 р. і вже у лютому 1943 р. були знов відвойовані Червоною Армією. Увесь період перебування під владою Третього Райху Донбас залишався під безпосереднім військовим управлінням. Експлуатація кам’яновугільних копалень краю набувала для німецьких органів дедалі більшого значення передусім тому, що дозволяла зменшити підвезення вугілля з Німеччини. Спочатку організовувати та здійснювати експлуатацію кам’яновугільних родовищ було уповноважено Економічний штаб «Схід», з підлеглою економічною інспекцією «Південь». У березні 1942 р. ці функції перейняло гірничо-металургійне товариство «Схід» (нім. – BHO), засноване у серпні 1941 р. як монопольне об’єднання за представництвом імперського міністерства економіки, райхсгрупи торгівлі та економічної групи гірничої та залізодобувної промисловості. Ця компанія володіла виключним правом здійснення економічної діяльності у сфері важкої промисловості та використування заводського устаткування кам’яновугільної, залізодобувної та металообробної галузей на окупованих радянських територіях. Керівні органи товариства підпорядковувалися райхсміністру економіки. Керманичем гірничо-металургійного товариства «Схід» Герман Герінґ призначив генерального директора акціонерного товариства «Райхсверке АҐ» та голову президії Імперського об’єднання вугілля Поля Пляйґера⁶.

      Попервах налагодити видобуток вугілля не було можливості, адже при відступі Червона Армія зруйнувала, а то й ліквідувала більшість шахт, відновлення яких потребувало масштабних ремонтних робіт. З цією метою гірничо-металургійне товариство «Схід» направило машин та приладів на суму більш ніж 25 млн німецьких марок та 1 800 фахівців, переважно з Рурського басейну, як інструкторів.

      За період німецької окупації можна було досягнути відчутних успіхів у відбудові галузі та зростанні видобутку вугілля. Вже у січні 1943 р. щоденно на-гора видавалося більш ніж 15 000 тонн. Запланованого обсягу – 30 000 тонн щоденно на грудень 1942, який мав до кінця 1943 р. зрости до 50 000 – 60 000 тонн, а на кінець 1944 р. складати вже 100 000 тонн щоденно, – однак, досягнуто не було. Лише для компенсації підвезення вугілля з Верхньої Сілезії, що складало основну частину постачання паливом, кожного дня треба було 30 000 тон. Загалом, за окупаційний період було видобуто 4 071 мільйонів тон вугілля, що складало менше половини середньостатистичного місячного видобутку у Рурському басейні і відповідало лише 5 % від довоєнних показників. Тому з 1941 р. і до кінця серпня 1943 р. до окупованих радянських територій було завезено 17,48 мільйонів тон «чорного золота»⁷. Не можна недооцінювати, однак, того, що відновлення навіть незначної частини довоєнної продуктивності дозволило б розвантажити імперську вугільну промисловість. За іншого перебігу війни значення цього факту лише б зростало⁸. Використання праці радянських громадян мало тут вирішальне значення.

      План економічної експлуатації націонал-соціалістів від самого початку передбачав залучення робочої сили місцевого населення. Уже в серпні 1941 р. райхсміністр окупованих територій Сходу запровадив, під загрозою великих штрафів у разі невиконання, загальну трудову повинність для всіх мешканців східних областей віком від 18 до 45 років, а для євреїв – від 14 до 60 років⁹. Трудова політика німецьких окупаційних органів увесь час перебувала у тісному зв’язку – і певною мірою протиріччі – з її продовольчою політикою. Стратегію вибіркового знищення голодом радянського населення було узгоджено навесні 1941 р. на нараді між Райхсміністерством постачання та командуванням Вермахту з метою забезпечити безперебійне постачання військ з місцевих ресурсів, паралельно вивозячи продовольство до Німеччини. Перш за все вона передбачала винищення голодом населення, що перебувало на продуктовому утримані, тобто великих міст й індустріальних районів, тоді як сільським мешканцям з прагматичних міркувань залишили право на елементарне самозабезпечення¹⁰. За цією стратегією, створеною цілком свідомо, передбачалась смерть від голоду кількох мільйонів людей. Практично її реалізувати, однак, виявилося не так просто. Уповноважені за здійснення «плану голоду» установи опинилися під тиском об’єктивних обставин, до яких передусім належала дедалі більша потреба у робочій силі для місцевих потреб та для відправки до Райху. Фокус вибіркової політики голоду, таким чином, перемістився з міського населення загалом на усіх непрацюючих¹¹. У перші місяці окупації більша частина мешканців гірничих районів, рятуючись від скрути, спробувала виїхати до сільської місцевості або практикувала обмін з селянами. Праця на шахтах не була привабливою через мізерний продуктовий пайок у розмірі 325 г хліба на особу (без забезпечення членів родин) та жалюгідну зарплатню, нараховану за радянськими довоєнними тарифами, яка не мала жодного співвідношення з величезними цінами на чорному ринку¹². У квітні 1942 р. економічна інспекція «Південь» звернулася до задіяних гірничо-металургійним товариством «Схід» 24 000 шахтарів з наступним поясненням ситуації: «Положення з продовольчим забезпеченням настільки погане, що робітники ледве працюють від виснаження і напевно можуть лище силою бути примушені з’явитися на робочому місці»¹³. У березні 1942 р. органи військового управління повідомляли, що в окремих шахтарських селищах «наростають ознаки повільної смерті від голоду» (люди почали пухнути)¹⁴.

      Харкову голодна зима 1941/1942 рр. коштувала тисячі життів. У Сталіно, напроти, кількість померлих від голоду була значно меншою. Це пояснюється перш за все тим, що напротивагу харківській владі, місцеві окупаційні органи не перешкоджали виїздам міського населення у села за продуктами¹⁵. Під час цих подорожей люди долали пішки до сотні кілометрів. Очевидець подій Яків Горин пригадує: «Життя було дуже важким, особливо для жінок з дітьми. Взимку вони йшли до сіл, щоб обміняти речі на продукти. Багато замерзало дорогою, і їх привозили додому вже мертвими»¹⁶.

      За цих обставин окупаційній владі, попервах, було важко набирати робочу силу. З цією метою економічні командування створювали біржі праці, які належали до перших органів управління на захоплених територіях. Як правило, вони були укомплектовані лише одним чи двома німецькими службовцями, яким нерідко підпорядковувалися сотні місцевих співробітників. До головних завдань бірж праці належало суцільне охоплення наявної робочої сили для забезпечення потреби у працівниках на місцях, а з 1942 р. і відправлення примусових робітників до Німеччини. З вищеназваних причин реєстрація працездатного населення проходила повільно. Для боротьби з «небажанням працювати» біржі почали вдаватися до примусових заходів, такі як облави, що влаштовували українські поліцаї, перевірка паспортів, тілесні покарання, ув’язнення до 14 днів та відправка до трудових таборів. Інколи органи використання праці навіть зверталися до СД з їхніми «драконівськими методами»¹⁷. Очевидець тих подій Віктор Шмалько повідомляв, що його батька було до смерті забито на його очах, через те, що він вагався щодо повернення на своє старе місце ливарника на металургійній фабриці¹⁸. У місті Красноармійськ було влаштовано виправно-трудовий табір для осіб, які відмовлялися працювати і не визнавали «новий порядок»¹⁹.

      У подібній ситуації на початку вербувальної кампанії депортація до Райху здавалась, принаймні частині місцевого населення, більш привабливою, ніж «голодна» праця на Батьківщині. Продовольче забезпечення остарбайтерів, до того ж, було значно вищим і включало родичів, що залишились. Загалом за радянськими даними з Донбасу було вивезено до Райху більше 330 000 остарбайтерів (з них половина – жінок)²⁰. У процентному відношенні депортація до Райху торкнулась населення Донецького басейну значно більшою мірою, ніж інших регіонів України. Починаючи від літа 1942 р. рекрутування робочої сили до Німеччини вступило у конкуренцію з місцевими підприємствами. Вже у квітні 1942 р. гірничо-металургійне товариство «Схід» захистило від вербувальних кампаній Заукеля шахтарів, а від червня 1942 р. почало активно відстоювати у Райхсміністерстві економіки та Економічному штабі «Схід» питання збільшення їх постачання до рівня радянських цивільних робітників і військовополонених, що працювали у Німеччині. До цього часу відповідно до продовольчих норм економічного штабу «Схід» для працівників, задіяних на важких роботах, шахтар Донбасу отримував харчового забезпечення менше, ніж середній остарбайтер у Німеччині, і вполовину менше за радянського шахтаря в Райху. Часто до них не доходили навіть ці виплати²¹. Поль Пляйґер домігся того, що 1 липня 1942 р. Гітлер підписав наказ, у якому назвав швидке відновлення видобутку вугілля у Донецькому басейні «однією з найважливіших передумов продовження операції на Сході і використання російського простору для німецької військової економіки». Забезпечення шахтарів харчуванням належало до визначених цим наказом заходів²². Надалі продовольче постачання цивільних шахтарів і членів їхніх родин відчутно покращилось, перш за все тому, що тепер вони його дійсно отримували²³.

      Від липня 1942 р. кількість робітників, задіяних у вугільній промисловості Донбасу, значно зросла і на листопад того ж року склала більше 100 000 осіб. Для цього було три причини. По-перше, стимульовані налагодженим постачанням численні шахтарі добровільно повернулись до своїх копалень. По-друге, у ході літнього наступу було приєднано східні частини Донбасу, гірнича промисловість якого зазнала значних руйнувань з боку Червоної Армії. Втрата цих територій у лютому 1943 р. пояснює також зменшення кількості робітників у березні 1943 р. По-третє, з липня 1942 р. радянських військовополонених починають використовувати у гірничій промисловості²⁴.

      Німецька політика працевикористання через всезростаючу нестачу робочої сили зазнавала відчутних змін: з одного боку, окупанти більше уваги почали приділяти «збереженню та примноженню робочої сили», з іншого, якомога повнішому її охопленню²⁵. На багатьох підприємствах, крім того, з кінця 1942 р. почали практикувати відрядну оплату праці та виробничі премії.

      Підвищення рівня продуктивності праці було досягнено за допомоги премій у формі додаткового продовольчого пайка або, пізніше, вільного часу (наприклад, для переміщення країною)²⁶. Незначному покращенню продовольчого положення також слугувало наділення робітників гірничої галузі землею під городи²⁷. Український шахтар Валентин Нікітенко пригадує, що у порівнянні з іншими групами місцевого населення вони мали більшу свободу пересування:

      «Кожен робітник отримував посвідчення. Вночі під час комендантської години я міг виходити, адже шахта працювала цілодобово. З цим документом ми могли усюди їздити, майже всією Україною, наприклад, коли ми ходили пішки за хлібом»²⁸.

      Керівництво, здається, сттавилося до таких «відряджень» цілком терпимо. Таким чином пояснюється щоденна відсутність на робочих місцях 25% колективу, а заощаджені продукти використовувались як виробничі премії для решти робітників²⁹. Для непрацюючого населення з’їздити з міста до села і повернутися було значно складніше³⁰. Той, хто не мав документів, викликав підозру у причетності до руху опору.

      Повернення до старих радянських методів заохочення також приносило гарні результати. Наприклад, розміщення імен кращих робітників на дошках пошани підприємств. При залученні українських робітників проводились навіть наради щодо впровадження більш ранніх радянських методів збільшення продуктивності праці, зокрема щодо стаханівського руху³¹. Радянський стаханівський рух, будучи попервах лише промисловою кампанією, мав стимулювати робітників на перевиконання виробничих норм шляхом збільшення продуктивності праці. Дуже швидко, однак, він втратив виключно економічне значення, перетворившись у масовий рух, ставши для багатьох радянських громадян символом змін і нового свідомого ставлення до праці. Надзвичайне поширення руху не в останню чергу ґрунтувалося на вірі багатьох робітників в модернізацію і постійний прогрес радянської системи³².

      Заходи щодо збільшення продуктивності праці, здається, були вдалими у гірничій промисловості, що знайшло своє вираження у зростанні видобутку. Виробітка за зміну на одного робітника (порівнянно з загальною) демонструвала висхідну криву. Це ще дивовижніше тому, що згідно з проведеною у липні 1943 р. перевіркою, в кам’яновугільній галузі й надалі спостерігалася величезна нестача фахових робітників. Під землею також працювало багато жінок і молоді, тоді як кваліфіковані шахтарі складали менше половини колективу³³. Вражає також той факт, що незважаючи на велику кількість некваліфікованих робітників, задіяних у копальнях на окупованих територіях, значних катастроф не траплялось. Принаймні про нещасні випадки не знаходимо згадок ані в повідомленнях господарських установ та гірничо-металургійного товариства «Схід», ані в окупаційній пресі.

      Зарплатня радянських робітників була орієнтована на старі довоєнні тарифи і через величезне зростання вартості життя мала цілком символічне значення: у липні 1943 р. місячний заробіток шахтаря (враховуючи продуктовий пайок) становив 347 рублів (35 райхсмарок), з яких ще вираховувався 10 %-вий подохідний податок. Інженери і маркшейдери отримували оклад службовця. Головний інженер міг заробляти щомісяця 1 000–1 200 руб., простий інженер – 700–1 000 руб. На чорному ринку 1 кг хліба коштував 75 руб., 1 кг картоплі – 40 руб., 1 кг масла – 500 руб., 1 кг сала – 800 руб., 10 яєць – 120 руб., зимова шапка – 700 руб., пара чобіт – 4 000 руб.³⁴. Таким чином, до 1943 р. цілком можна віднести уривок з листа Вільгельма Беркенкампа, який у листопаді 1942 р. констатував:

      «Загалом цивільні не надто бажають працювати у шахтах. Люди отримують зарплатню за старими російськими тарифами, тоді як товари, якщо їх взагалі можна придбати, то лише за спекулятивними цінами. [...] Таким чином, зарплата взагалі не є стимулом для праці на шахтах. Єдине, що може привабити – це продовольче постачання від гірничо-металургійного товариства «Схід»³⁵.

      Місцеві шахтарі, незважаючи на те, що зарплатні навряд чи могло вистачити на купівлю найнеобхідніших продуктів, надавали їй символічного значення і дуже хворобливо сприймали, якщо її не виплачували відповідно до старих радянських тарифів, адже таким чином страждало їхнє «почуття власної гідності і справедливості»³⁶. Німецькі окупанти із здивуванням приймали до відома цей феномен, роблячи висновок про специфічні форми сприйняття буднів радянськими громадянами.

      Окупаційні органи економічного управління задля забезпеченя зростаючої потреби у робочій силі на місцях і для відправки до Райху вдавалися до примусових заходів. Таким чином, навесні 1943 р. робітників можна було набрати лише за допомогою масового примусу. Місцева поліція проводила облави і полювання на радянських людей у громадських місцях, перекривала житлові квартали, перевіряючи квартири вночі³⁷.

      Джерела свідчать про те, що на цей момент праця у Німеччині була для населення ненависнішою, ніж на місці. Задіяність у місцевій гірничій промисловості обіцяла навіть певний захист від відправки до Райху, як пригадує Олександра Пронякіна: «Ми вирішили, що я мушу йти до цеху, бо звідси, напевно, не відправлять до Німеччини»³⁸. Покаранням за порушення трудової дисципліни оголошувалася відправка до трудових таборів, що викликало страх у населення³⁹.

      Зростало значення і залучення до праці жінок. У період німецької окупації їх кількість у гірничій промисловості постійно зростала, досягнувши в липні 1943 р. 28,5 %, що було навіть більше, ніж в довоєнні часи. На окупованих територіях жіноче населення працювало також під землею, тоді як у Райху ця сфера була цілком «чоловічою»⁴⁰.

      У липні 1943 р. на гірничих підприємствах і в управліннях шахт, поряд з німецькими охоронцями, працювало 2 165 радянських гірських інженерів і техніків⁴¹. Під час окупації більша частина індустріальних кадрів залишилась, не будучи евакуюваною, як повідомляє радянська історіографія⁴². Співпраця місцевих промислових кадрів стала вирішальним фактором успішної експлуатації гірничодобувної галузі⁴³. Їхні знання щодо розташування пластів були важливі при відбудові зруйнованих шахт, адже Червона Армія забрала з собою майже всі схеми і плани. Деякі інженери, крім того, допомагали при рекрутуванні місцевих робітників. Вони передавали поліцаям списки колишніх співробітників шахт, яких останні – якщо потрібно, то з використанням примусу – залучали до роботи. В окремих випадках вони також складали списки «поганих робітників» або безробітніх, яких потім відправляли до Німеччини, брали участь у «ліквідації євреїв і комуністів»⁴⁴. Частково це співробітництво приносило інженерам значні матеріальні переваги⁴⁵.

      Той факт, що, очевидно, багато інженерів йшли на німецьку службу, здається незрозумілим. Мотиви були різноманітними: від елементарного виживання до отримання переваг від політичних поглядів. «Антирадянські» настрої інженерів можна також пояснити специфікою досвіду репресій цієї професійної групи в 1920-ті і 1930-ті рр.⁴⁶ Наступним аспектом, який міг спонукати декого з інженерів до колаборації з німцями, – це розчарування в соціалістичних методах виробництва і віра в технічні переваги і потенціал німецьких окупантів⁴⁷.     

      Використання радянських військовополонених у гірничій промисловості 

      До найпохмуріших розділів історії німецької окупації на Донбасі належить використання праці радянських військовополонених на шахтах. Згідно з наказом фюрера від 1 липня 1942 р. 60 000 військовополонених мали бути задіяні у гірничій промисловості. На кінець вересня у таборах знаходилося близько 39 000 військовополонених, з них лише трохи більше половини могли бути придатні до роботи через свій поганий стан здоров’я, нестачу одягу та охорони. За реалізацію використання, розміщення, охорону та забезпечення військовополонених були відповідальні 397 польових комендатур, які від листопада 1942 р. були безпосередньо підконтрольні верховному командуванню Вермахту⁴⁸. Смертність серед військовополонених була надзвичайно високою і складала, за даними польової комендатури Донець у таборах військовополонених, задіяних у гірничій промисловості Донбасу в листопаді, більше 1 % за місяць. У багатьох таборах панували інфекційні хвороби, перш за все тиф⁴⁹.

      Для гірничих підприємств залучення військовополонених виявилося абсолютно нерентабельним, незважаючи на те, що один військовополонений коштував лише половину вартості цивільного робітника, адже через поганий стан здоров’я, нестачу кваліфікації у гірничій справі та низьку вмотивованість їхні трудові показники були дуже не значними. Крім того, військовополонені з міркувань безпеки під землею не могли бути використані у нічні зміни, що для шахт було виробничою проблемою⁵⁰. Тому вже до березня 1943 р. вони майже повністю були виключені з робочого персоналу кам’яновугільної промисловості. Значною мірою так само як і цивільна робоча сила в Донецькому басейні, їхній трудовий потенціал «прогоряв» без продуктивного використання у гірництві. Про нелюдські умови, що панували в таборах військовополонених у Сталіно, свідчать спогади незначного числа тих, хто вижив. За радянськими даними, за роки німецької окупації з життя пішло до 150 000 радянських військовополонених лише зі Сталінської області⁵¹. Страждання цієї групи представлені в усних інтерв’ю більше, ніж знищення єврейського населення. Це можна пояснити тим, що масова загибель військовополонених у Донбасі була більш вираженою у кількісному відношенні, крім того, це відбувалося протягом тривалого часу і прямо перед очима місцевого населення.

      Винищення євреїв, напроти, проходило швидко і менш помітно для цивільних. В інтерв’ю з очевидцями повторюється той мотив, що місцеве населення з ризиком для життя намагалося принести голодуючим військовополоненим їжу⁵². У дослідженнях доведено тезу, що смертей від голоду серед полонених могло бути менше, якби німці не так сильно перешкоджали місцевому населенню допомагати їм продуктами⁵³. Лише незначна частина свідків згадує про схожий захист своїх єврейських сусідів. Вивчення масової загибелі та використання праці радянських військовополонених на окупованій території є недостатнім, тим паче, що представники цієї категорії не були включені до програми компенсацій для цивільних примусових робітників і в країнах колишнього Радянського Союзу значною мірою до сьогодні не зазнали реабілітації як жертви націонал-соціалізму.     

      Спільні та відмінні риси у соціально-економічному досвіді населення під час панування обох диктатур

      Німецька окупаційна політика працевикористаня в багатьох аспектах ґрунтувалась на попередньому досвіді радянських громадян, адже сталінська командна економіка майже постійно перебувала у надзвичайному стані⁵⁴. Дослідження, присвячені Радянському Союзу 1930-х рр., говорять навіть про «симульоване військове положення», де, з їхнього погляду, йшлося про сильну мілітаризацію повсякденного життя⁵⁵. Тож для радянського населення ані примусове вербування, ані депортація не були чимось зовсім новим, однак, все ж таки, розмах насилля за нацистів набув нової якості. На шахтах Донбасу окупанти перейняли стару систему оплати праці та премій, адже місцеві фахівці та обслуговуючий персонал залишився на своїх посадах, маючи до того ж ще з 1930-х рр. досвід співпраці з німецькими спеціалістами. Беручи до уваги те, що терор був повсякденністю окупаційного режиму, праця належала до тієї сфери життя, у якій населення мало порівняно високий ступінь «нормальності» й колективності, до якої у гірництві інколи включалися навіть німецькі фахівці. За обох режимів праця в гірничій промисловості була притулком, пропонувала певне спасіння від гірших переслідувань: на початку 1930-х рр. багато «куркулів» знайшти тут порятунок, в іншому випадку вони б стали жертвами кампаній з розкуркулення та депортації до Сибіру. Під час німецької окупації гірнича промисловість рятувала своїх робітників від голодної смерті, преслідувань та вивезення до Райху. Для обох режимів праця слугувала не лише виключно економічним цілям, але була також головним інструментом контролю за населенням та ідеологічним ресурсом для досягнення прийняття і лояльності. До того ж обидві диктатури використовували трудові табори для покарання та перевиховання.

      Як під сталінським керівництвом, так і за нацистської окупації робочий люд Донбасу зазнав розподілу за категоріями та ієрархічної організації (залежно від виробничих показників та значення для господарського процесу). Тоталітарна держава володіла необмеженою владою у творенні ієрархії, а цікавила її передусім (згідно з джерелами) кількісна сторона категорій. У 1930-х рр. у Радянському Союзі це знайшло вираження в особливому сталінському соціальному порядку, за яким населення поділялось на різноманітні групи, причому положення окремої особистості у ньому супроводжувалося кращим чи гіршим постачанням та відмінностями у загальних умовах життя і привілеями. Карткова система закріплювала за різними групами радянського населення різні норми продуктового постачання. До того ж, стаханівський рух сприяв розподілу робітничого класу на простих робітників і «робітничу аристократію», що перебувала у кращому положенні. Головним критерієм під час інтеграції до сталінського соціального порядку було відношення окремої групи до держави. Нове радянське «дворянство» отримало від держави щедрі привілеї.

      Під час голодомору 1932/33 рр. для населення Донбасу суспільна ієрархія стала життєво важливою. У той час як сільське населення було приречене радянським керівництвом на смерть, шахтарі та інші промислові робітники в усьому Радянському Союзі, маючи вищий хлібний раціон, отримали право на життя.

      Соціальний порядок за німецького панування був влаштований так само ієрархічно. Населення розподілялось за категоріями відповідно до його кваліфікованості, а продовольчий пайок залежав від ступеня корисності особи для німецької військової промисловості. Тому шахтарі також у період німецької окупації отримували краще постачання порівнянно з іншими групами міського робітничого люду. Нацистський режим, однак, приніс і справжні зміни у радянський соціальний порядок: від самого початку сільське населення було у кращому положенні, ніж міське, бо його намагалися заохотити до співпраці достатнім продовольчим забезпеченням. Населення ж великих міст і промислових районів, навпаки, підлягало загальній стратегії «винищення голодом», яку було врешті-решт модифіковано у вибіркову, залежно від трудових показників.

      У той час як міське населення голодувало, багато українських селян, як показав Карел Беркхоф, мало більше продовольства, ніж у довоєнний час⁵⁶. Пізніше сільського населення також менше торкнулися депортації до Німеччини. Злам старої радянської ієрархії виявився у тому, що селяни, які зазнавали за радянської влади стигматизації і переслідувань як «вороги народу», могли піднятися до керівних позицій в органах самоуправління, поліції, на підприємствах, адже окупанти очікували від них більшого прийняття і лояльності. Члени комуністичної партії, напроти, контролювались і переслідувались з особливої силою. З прагматичних міркувань, однак, німці, що потребувли кваліфікованих керівних кадрів, нерідко залишали на своїх посадах і старих членів компартії. У післявоєнні роки соціальна організація населення вкотре змінилася. Положення особистості у новому устрої знаходило своє вираження у різних правах на свободу, загальних життєвих умовах, доступі до продуктів харчування і ступеневій системі примусової праці. Радянський суспільний устрій був, до того ж, цілком відкритим, принаймні таке враження намагався створити радянський уряд, теоретично обіцяючи усім можливість руху соціальною драбиною за допомогою трудових досягнень. Навіть робітники, позбавлені свободи – в окремих випадках також іноземці – за допомогою високих робітничих показників могли покращити свої умови життя.

      Крім того, положення робітників у місцях позбавлення волі, радянських громадян та іноземців були дуже схожими. Межі між вільними робітниками і працівниками-арештантами потроху стирались, і невільні в деяких аспектах могли знаходитись в кращих умовах, ніж «вільні».

      Соціальна мобільність за націонал-соціалістичного панування, напроти, була обмеженою для радянського населення. Хибні уявлення про расові відмінності залишались панівним критерієм, який перешкоджав інтеграції до німецького суспільства. Окупаційний режим визнавав за окремими радянськими громадянами, які погоджувалися на беззаперечну колаборацію, певні можливості розвитку, однак, і за цих обставин відмінності між умовами життя і праці німців і радянських громадян залишались переважно нездоланими.

      Як же саме тоталітарна політика працевикористання впливала на робітників? Варто зупинитися на двох спостереженнях: по-перше, багато радянських громадян перейняли ці категорії до своєї «картини світу» і вимагали від німецьких окупантів старих радянських диференціацій, які були вираженням їхнього соціального положення в межах сталінського соціального порядку. Варте уваги те, що символічне значення зарплатні було для робітників принаймні так само важливим, як і її реальна купівельна спроможність. Дуже швидко у людей сформувалася здатність зносити жалюгідні життєві умови доти, поки гарантувалася стабільність їхнього положення в суспільному устрої. Таке високе символічне значення роботи потрібно було співвідносити з ідеологізацією останньої, що було питомим для обох диктатур. По-друге, цікавим є те, що люди навіть наприкінці існування Радянського Союзу не ставили під сумнів виправданість і принципи категоризації та ієрархії, з якими пройшли крізь усе життя. Це стало особливо виразно проявилося, наприклад, під час останньої кампанії відшкодування колишнім радянським остарбайтерам, коли багато отримувачів критикували недостатню, на їхню думку, диференціацію примусових робітників⁵⁷. Залишається загальноприйнятим твердження, що символічну роль праці, поряд з політичними цінностями робітників та їх диференціацією у соціальній структурі, було включено населенням до свого самоусвідомлення. Робота представляла собою центральний критерій у побудові соціальної ідентичності і самоусвідомлення радянських громадян, а радянські заводи виконували функції організаторів і засновників цієї спільноти. Високі трудові показники відзначалися публічно і створювали можливість для соціального росту. Німецькі окупаційні органи знали про цей зв'язок і навіть думали над можливістю відновлення стаханівського руху для збільшення продуктивності праці, що свідчить про певну прагматичність і гнучкість політики нацистів.

      Наступна спільна риса трудового досвіду за обох диктаторських режимів полягала для населення Донбасу у розбіжностях між реальними умовами життя і уявним світом пропаганди, який, однак, на справжній досвід радянських громадян значно не вплинув. Обидва режими приділяли велику увагу пропаганді як інструменту маніпуляції людьми.

      З іншого боку, населення було готовим не лише у 1930-ті рр., але і під час німецької окупації, перетерпіти тимчасові складнощі з постачанням за винагороду в майбутньому. Німецька окупаційна преса часто була пов’язана, перш за все через формальну презентацію тем, зі сталінською пропагандою тридцятих років, адже у редакціях часто працювали старі радянські журналісти⁵⁸.

      Кореспонденти з місцевих виступали як посередники, пристосовуючи пропагандистські посили окупантів до особливостей локального досвіду. Таким чином, декілька центральних мотивів сталінської пропаганди тридцятих років знайшли своє місце в німецькій окупаційній пресі: культ особистості Сталіна було замінено на культ особи Гітлера; повертаючись до радянського уявлення про «світле майбутнє», преса малювала населенню картинки майбутнього, щоб полегшити скрутне теперішнє. Намагаючись створити потужну регіональну спільноту, пропагандистська преса пророкувала Донбасу після закінчення війни яскравий економічний розвиток і залучення до європейських економічних зв’язків. Обидва режими виявили, що через регіональну ідентичність мешканців Донбасу, радше за все, можна заручитися їхньою лояльністю до влади. У післявоєнні роки цей мотив був знов підхоплений радянською пропагандою, у пресі почали повідомляти про «відродження» Донбасу як «індустріальної фортеці соціалізму» та широкомасштабні плани економічного розвитку регіону⁵⁹. Німецький окупаційний режим підримав також ідею представницької ролі шахтаря в рядянській державі. У німецькій пропаганді, однак, були наявні також нові елементи, до яких у першу чергу належали статті відкрито антисемітського спрямування.

      За час німецького панування шахтарі отримали також новий соціально-трудовий досвід. Найважливішими у цьому є три пункти: по-перше, відбулися певні зрушення у виробничих відносинах між робітниками і інженерами. Німці-керівники принесли з собою уявлення про внутрішній устрій підприємства. По-друге, трудовий процес у гірничій промисловості проходив, згідно зі спогадами очевидців, більш упорядковано і дисципліновано. Тривалість робочого дня строго дотримувалася; порівнянно з довоєнним часом, спостерігалось відчутне падіння кількості нещасних випадків, що було важливим питанням порядку денного за радянських часів та свідчить (поряд з іншими факторами) про суворіше дотримання правил безпеки праці. Останнє належало до безпосередньої компетенції німецьких фахівців, які працювали під землею з місцевими шахтарями. По-третє, у період німецької окупації вперше у гірничій промисловості було використано працю в’язнів таборів, а саме радянських військовополонених, що викликало специфічні проблеми. Тим самим було покладено початок використанню арештантів у кам’яновугільній галузі Донбаса, яке до цього практикувалось Радянським Союзом тільки у східних гірничих областях⁶⁰. У післявоєнний період радянський уряд продовжив подібні практики, масово залучивши до відбудови шахт примусових робітників.

      Загалом, можна підсумувати, що німецький «новий порядок» у багатьох аспектах наслідував старий радянський лад і лише в окремих питаннях приводив до відчутних змін. Місцеве населення, таким чином, могло і надалі практикувати звичні моделі поведінки. Це дозволяло багатьом легше прилаштуватися до нової системи панування. Тут виникає певний парадокс: відмовившись від старого устрю, багато людей прагнуло залишатися у відомих їм структурах. Як показали дослідження, активний чи пасивний опір окупаційному режиму виникав саме тоді, коли він загрожував традиційним моделям поведінки і традиційному соціальному устрою⁶¹.

      Населення Донбасу під час панування двох диктатур виробило свої власні стратегії уникнення тоталітарного контролю та забезпечення собі маленького простору свободи. Відпрацьовані за сталінської диктатури поведінкові моделі знову втілювалися у життя під час окупації націонал-соціалістичною Німеччиною. До них належало, перш за все, відродження старих міграційних рухів між містом і селом, які розвивали ще дореволюційні традиції сезонних робіт. Втеча з міст, що почалася під час окупації, викликала процес, протилежний форсованій радянській урбанізації 1930-х рр. Населення повернулося до перевірених засобів виживання, як-от чорних ринків, поїздок за дефіцитними продуктами, та городництво. Конкуренція за ресурси штовхала деяких радянських громадян на писання донесень в окупаційні органи та складання скарг із тавруванням порушень. За обох режимів вирішальну роль грали неформальні комунікації, які навряд чи можна було контролювати. На робочих місцях люди влаштовували собі маленькі «острівці свободи» за допомогою «прогулів» і навіть загроза серйозних покарень не могла перешкодити населенню втікати від примусової роботи.

      Масова загибель військовополонених, що відбувалась на очах місцевого населення, сприймалися ним як велика несправедливість, що знаходить відображення у спогадах і до сьогодні: «Військовополонені гинули від голоду просто неба […] Дивлячись на це, люди розуміли, ким були німці і як вони себе поводили. Тут вони виявляли свою справжню суть»⁶². У спробах місцевого мешканців полегшити долю полонених виявляв себе певний опір німецькому окупаційному режиму: «Офіційно допомогати полоненим не дозволялось, але люди кидали через паркан те, що мали. Німці за це суворо карали. Вони відштовхували їх, били і принижували⁶³».

      Лише дехто з опитаних пригадував подібну підтримку своїх єврейських сусідів, що можна частково пояснити тим, що допомога останнім каралась смертю. В Україні, незважаючи на це, знаходились сміливці, які ховали євреїв у своїх квартирах. І до сьогодні в офіційній політиці пам’яті і шкільних підручниках Голокост трактується скоріше як маргінальна подія, залишаючись неінтегрованим до української національної історії⁶⁴.

      Загалом, будні місцевого населення за часів сталінського та націонал-соціалістичного панування характеризувалися співіснуванням примусу і «вільного простору», який допускався обома режимами. Дві диктатури зазнали у Донбасі свого краху. Одночасно толерантність щодо обмеженого «вільного простору» у буденному житті, здається, сприяла принаймні тимчасовій стабілізації цих тоталітарних систем.

¹ Ця праця базується на монографії: Tanja Penter. Kohle für Stalin und Hitler. Leben und Arbeiten im Donbass 1929–1953, Essen 2010 (ТаняПентер. Вугілля для Сталіна та Гітлера. Життя і праця у Донбасі 1929-1953 рр. Ессен, 2010). Дякуємо видавництву за дозвіл на цей переклад. (Ред.).

² Захопливий аналіз взаємозв’язків між буденним досвідом, соціальними відносинами та творенням ідентичності див.: Sheila Fitzpatrick, Alf Lüdtke. Energizing the Everyday. On the Breaking and Making of Social Bonds in Nazism and Stalinism// Michael Geyer , Sheila Fitzpatrick (Hrsg.). Beyond Totalitarianism. Stalinism and Nazism Compared. Cambridge, 2009. S.  266–300.

³Див.: Timothy Snyder, Bloodlands. Europa zwischen Hitler und Stalin. München, 2010.

⁴Про огляд дискусій у СхіднійЄвропі див.: Michael David-Fox. Multiple Modernities vs. Neo-Traditionalism. On recent Debates in Russian and Soviet History // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 2006. Vol. 54. № 4, 2006. S. 535–555.

⁵ Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 23, спр. 613, арк. 13.

⁶Щодо економічної експлуатації Донецького кам’яно вугільного басейну німецькими окупантами див.: Matthias Riedel. Bergbau und Eisenhüttenindustrie in der Ukraine unter deutscher Besatzung (1941-1944) // VfZ 21. 1973, S. 245–284; Matthias Riedel. Eisen und Kohle für das Reich. Paul Pleigers Stellung in der NS-Wirtschaft. Göttingen, 1978. S. 310–337; Dietrich Eichholtz. Wirtschaftspolitik und Strategie des faschistischen deutschen Imperialismus im Dnepr-Donez-Industriegebiet 1941–1943 // Militärgeschichte. – 1979. Vol. 18. S. 281–296; Matthias Riedel. Geschichte der deutschen Kriegswirtschaft 1939–1945. Bd. II: 1941–1943. Berlin, 1985. S. 460–477.

⁷ Bundesarchiv-Militärarchiv (BA-MA), RW 31/485, Monatsbericht der BHO, Abt. Donezkohle vom November 1942; Bundesarchiv Berlin (BA), R 3101, 34174; Bergbauarchiv Bochum (BBA) 20, 241. NI-5261; BA-MA, RW 31/261, 441; Eichholtz. Wirtschaftspolitik (wie Anm. 6) - S. 293; Riedel. Bergbau (wie Anm. 6). – S. 278.

⁸Російський державний військово-історичний архів, ф. 700, оп. 1, спр. 1, арк. 1.

⁹Див.: Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944) [Europa unterm Hakenkreuz, Bd. 5], Berlin 1991, S. 28 ff.; „Grüne Mappe“, Teil I, S. 16-19, Teil II, S. 49-50, BA, R 26IV, 33a.

¹⁰ Щодо протиставлення «місто-село» див.: Tanja Penter. Arbeiten für den Feind in der Heimat – Der Arbeitseinsatz in der besetzten Ukraine, 1941–1944 // Jahrbuch für Wirtschaftsgeschichte. H. 1, 2004. S. 65–94.

¹¹Про політику голоду детально див.: Dieter Pohl. Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. München, 2008, S. 183–200; Der Angriff auf die Sowjetunion. Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg. Bd. 4. Stuttgart, 1983, S. 989–1022; Christian Gerlach, Krieg, Ernährung, Völkermord. Forschungen zur deutschen Vernichtungspolitik im Zweiten Weltkrieg, Hamburg, 1998; William Moskoff, The bread of affliction. The food supply in the USSR during World War II. Cambridge, 1990; Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges, Ausstellungskatalog, hrsg. v. Hamburger Institut für Sozialforschung. Hamburg, 2002. S. 287–360.

¹² BA-MA, RW 31/262, 409, 431; RH 22, 91; Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. Р-1622, оп. 1, спр. 1, арк. 24.

¹³ BA-MA, RW 31/431, Lagebericht der Wirtschaftsinspektion S?d von April 1942.

¹⁴ National Archives and Record Administration Washington D.C., (NA), T 77, roll 1103.

¹⁵ За даними українського міського самоуправління до вересня 1942 р. жертвами голоду стало найменше 11 918 осіб. Харків систематично ізольовувався німецьким військовим керівництвом, перетворюючись на «гетто голоду». Щодо цього див.: Verbrechen der Wehrmacht (wie Anm. 11). S. 328–346. Більш точні цифри щодо м. Сталіно не представлені в наявних документах. Див.: BA-MA, RW 31/431. Lagebericht der Wirtschaftsinspektion Süd von Mai und Juni 1942.

¹⁶ Інтерв’ю з Яковом Горіним, записано в квітні 2002 р. у Донецьку.

¹⁷Див.: BA-MA, RW 31/243, Bl. 158–162. – Bericht der Gruppe Arbeit beim Wirtschaftsstab Ost vom 20. November 1941; NA, T 77, roll 1103. – Schlussübersicht über den Kriegseinsatz 1941 der Wirtschaftsinspektion Süd; BA-MA, RW 31/431. – Lagebericht der Wirtschaftsinspektion Süd von März 1942; NA, T 77, roll 1103. – KTB Wirtschaftsinspektion Süd vom 21. Januar und 2., 3., 5., 6. Februar 1942.

¹⁸Інтерв’ю з Віктором Шмальком, записане в жовтні 2004 р. вДонецьку.

¹⁹Див.: Архів фонду «Спогади, відповідальність, майбутнє» у Берліні, фонд «Інші місця позбавлення волі», історичні питання в Україні (505.16).

²⁰ ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1478, арк. 7.

²¹Див.: BA-MA, RW 31/339, 344; RH 22/92; BA, R 3101, 31156; BA, R 58/221, Bl. 184.

²² У документах існує принаймні два варіанти наказу, що відрізняються конкретними обсягами раціону харчування; тим не менш, в обох випадках вони були вищими за попередні. Див.: BA-MA, RH 22/92; RW 31/976.

²³ BA-MA, RW 31/344, 414.

²⁴ BA-MA, RW 31/433; RH 22/92.

²⁵ BA-MA, RW 31/418, 434.

²⁶ДАДО, ф. Р-1611, оп. 1, спр. 2, арк. 5; BA-MA, RW 31/418, 477, 423.

²⁷ Російський державний військово-історичний архів, ф. 700, оп. 1, спр. 40, арк. 47–52; BA-MA, RW 31/423, 477.

²⁸ Інтервю з Валентином Нікітенком (1926 р. нар.), записане в червні 2001 р. в Донецьку.

²⁹ BA-MA, RW 31/477, 423.

³⁰ ЦДАГОУ, ф. 62, оп. 1, спр. 183, арк. 27–36.

³¹ BA-MA, RW 31/423, 424.

³²Див.: Robert Maier. Die Stachanov-Bewegung 1935–1938. Der Stachanovismus als tragendes und verschärfendes Moment der Stalinisierung der sowjetischen Gesellschaft. Stuttgart , 1990; Lewis H. Siegelbaum. Stakhanovism and the Politics of Productivity in the USSR, 1935–1941. Cambridge, 1988.

³³Частка кваліфікованих шахтарів серед забійників і старших забійників складала лише 11 %, а серед кріпильників 6 %. Для порівняння, у Рурському басейні у 1942 р. кваліфіковані забійники і молодші забійники складали 44 %, а кріпильники 10 %. Див.: BA-MA, RW 31/441.

³⁴ Державний архів Донецької області, ф. Р-1622, оп. 1, спр. 1, арк.24; ДАДО, ф. Р-1611, оп. 1, спр. 15, арк. 2-42; BA-MA, RW 31/262.

³⁵ Bergbauarchiv Bochum, 55/ 2579.

³⁶ BA-MA, RW 31/423. - Lagebericht der Wirtschaftsinspektion Süd für April 1943.

³⁷ Архів служби безпеки України в Донецькій області (АСБУДО), ф. 1, спр. 60090, т. 1, арк. 259; АСБУДО, ф. 1, спр. 60090, т. 3, арк. 195; АСБУДО, ф. 1, спр. 60090, т. 4, арк. 103; АСБУДО, ф. 1, спр. 60090, т. 5, арк. 11.

³⁸ Інтервю з Олександрою Пернякіною (1927 р. нар.), записане в липні 2001 р. в Донецьку.

³⁹ BA-MA, RW 31/418, 423, 424, 426, 428, 439.

⁴⁰ BA-MA, RW 31/421, 424, 441; NA, T 77, rolls 1105, 1106.

⁴¹ Повідомлення гірничо-металургійного товариства «Схід» на засіданні Ради правління у грудні 1941 р. див.: BA, R3101, 34174, Bl. 51. Перед початком війни в кам’яновугільній промисловості Донбасу працювало близько 1 600 інженерів і 2 200 техніків. Див.: Яснопольський Л.М. Камяновугільна промисловість Донецького басейну. Т. 1. Київ, 1956. С. 179–183.

⁴² Радянські джерела повідомляють про 2 594 провідних кадрів промисловості, які залишились під німецькою окупацією у сталінській області. ДАДО, ф. 326, оп. 2, спр. 61, арк. 28.

⁴³ ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 3839, арк. 27.

⁴⁴ АСБУДО, ф. 1, спр. 26612; АСБУДО, ф. 1, спр. 42341; АСБУДО, ф. 1, спр. 66345; АСБУДО, ф. 2, спр. 1339; ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 3839, арк. 27–41.

⁴⁵ АСБУДО, ф. 1, спр. 26612, Т. 1, арк. 231-276; АСБУДО, ф. 1, Т. 2, арк. 375–388; АСБУДО, ф. 1, спр. 42341, арк. 3–13.

⁴⁶ Про кадрову статистику радянського вугільного міністерства див.: РДВІА, ф. 8225, оп. 1, спр. 7128, арк. 12–15, 42–59; Susanne Schattenberg, Stalins Ingenieure. Lebenswelten zwischen Technik und Terror in den 1930er Jahren. München, 2002.

⁴⁷ Донецький вісник. 18 грудня 1941 р.; Донецький вісник. 12 лютого 1942 р.; Донецький вісник. 26 травня 1943 р.

⁴⁸ BA-MA, RW 31/976, 433, 343, 418; RH 22/92, Bl. 34 f.

⁴⁹ BA-MA, RW 31/434, 976, 343, 418, 421, 485; BA, R 3101, 34174.

⁵⁰ BA-MA, RW 31/485, 434.

⁵¹ Іонов О.В. Злочинства німців в Донбасі. Київ, 1946. С. 15. Про поводження з радянськими військовополоненими також див.: Karel C. Berkhoff. The „Russian“ Prisoners of War in Nazi-Ruled Ukraine as Victims of Genocidal Massacre // Holocaust and Genocide Studies. № 15. 2001. S. 1–32; Pohl, Herrschaft (wie Anm. 11), S. 201–242.

⁵²Усно історичний проект з очевидцями з Донбасу: Дмитро Титаренко, Таня Пентер. Опыт нацистской оккупации в Донбасе: свидетельства очевидцев. Донецк, 2013.

⁵³ K. Berkhoff. The „Russian“ Prisoners of War (wie Anm. 51). S. 1–32.

⁵⁴ Про це детально див.: Tanja Penter. Kohle für Stalin und Hitler…

⁵⁵Див.: Sheila Fitzpatrick. War and Society in Soviet Context. Soviet Labor before, during, and after World War II // International Labor and Working-Class History. № 35 (1989). S. 37–52; Manfred Hildermeier. Geschichte der Sowjetunion 1917–1991, Entstehung und Niedergang des ersten sozialistischen Staates. München, 1998. S. 645; Dietmar Neutatz. Die Moskauer Metro von den ersten Plänen bis zur Grossbaustelle des Stalinismus (1897–1935). Köln, Wien, 2001. S. 13.

⁵⁶ Karel C. Berkhoff. Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. Cambridge, 2004. S. 114.

⁵⁷Щодо виплат примусовим робітникам в Росії і Білорусі див.: Constantin Goschler (Hrsg.) Die Entschädigung von NS-Zwangsarbeit am Anfang des 21. Jahrhunderts. Bd. 4: Helden, Opfer, Ostarbeiter. Das Auszahlungsprogramm in der ehemaligen Sowjetunion. – Göttingen, 2012.

⁵⁸Детальнішедив.: Рenter, Kohle (wie Anm. 1). Щодо пропаганди на окупованих територіях див.: Babette Quinkert. Propaganda und Terror in Weißrussland 1941–1944. Die deutsche „geistige“ Kriegführung gegen Zivilbevölkerung und Partisanen. Paderborn, 2009.

⁵⁹ Наприклад. Див.: Донбас – гордость Украины // Социалистический Донбасс. - № 14. – сентябрь 1945 г.; Генеральный план восстановления перспективы дальнейшего развития Донбасca // Социалистический Донбасс. №25. Май 1945 г.; Донбасс – индустриальная крепость социализма // Социалистический Донбасс. №16. Сентябрь 1947 г.

⁶⁰ Вже у тридцяті роки у кам’яновугільній промисловості сибірського Кузбасу використовували працю ув’язнених, але інакше, ніж у Донбасі. Щодо Кузбасу див.: Julia Landau, Wir bauen den großen Kuzbass! Bergarbeiteralltag im Stalinismus 1921–1941, Stuttgart 2012.

⁶¹Див.: Marek J. Chodakiewicz. Between Nazis and Soviets. Occupation Politics in Poland, 1939–1947. Lanham / Boulder, 2005. S. 331.

⁶² Інтерв’ю з Віктором З. (1927 р. нар.), записане в березні 2004 р. в Маріуполі.

⁶³ Див.: там само. Про детальний аналіз усноісторичних свідчень див.: Tanja Penter, Dmitrii Titarenko. Local memory on war, German occupation and postwar years: an oral history project in the Donbass // Cahiers du Monde Russe. Vol. 52, № 2–3 (2011). S. 475–497.

⁶⁴Див.: Wilfried Jilge: Competing victimhoods – post-Soviet Ukrainian narratives on World War II // Elazar Barkan, Elizabeth A. Cole, Kai Struve (ed.). Shared History – Divided Memory. Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939–1941. Leipzig, 2007. S. 103–133, тут S. 115–119.

Переклад з німецької Ольги Мармілової