Див. частину 1 >>

Народницький і державницький напрями в історіографії

У спадок сучасним історикам діаспорна історіографія залишила низку стереотипів, які спотворюали питання ставлення істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. до власної держави. Чи дійсно існував, згідно тверджень істориків державницької школи (В.Липинський, Д.Дорошенко, І.Кревецький), непримиренний антагонізм між державниками і народниками? Чи дійсно народники нехтували українським державним інтересом у минулому, віддавали пальму першості інтересу народу, нехтуючи інтересами держави? Передусім це питання порушувалося у зв’язку з науковою і громадською діяльністю М.Грушевського. Тому докладніше зупинимося на цьому.

На питання “народництва” і “державництва” вже існували відповіді голови УІТ, Любомира Винара. Професор Винар, говорячи про штучність термінів “державництво” й “народництво” відносно істориків, які гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, пояснював його виникнення й функціонування суто політичними мотивами. З цим важко не погодитися.

Зокрема, він слушно наголошував, що історики т.зв. державницького напряму гуртувалися навколо гетьманських політичних структур, а т.зв. народники – навколо партій уенерівського напряму¹³. Голова УІТ і головний редактор “Українського історика” ще з 1960-х років твердив, що “державницька школа” виросла з історичної школи М.Грушевського¹⁴.

Продовжує функціонувати й традиційний погляд про принципову відмінність “державників” і “народників”, бо буцімто в історичних “народницьких” концепціях чинник соціально-економічний превалював над державно-політичними інтересами¹⁵.

Але немає серйозних підстав стверджувати, що в “ІУР” соціально-економічний аспект превалює над політичним, чи що М.Грушевський мало уваги приділяв різним формам української державності протягом тисячолітньої її історії. Сьогодні таки думки виглядають анахронізмом, особливо коли проф. Пеленський знаходить елементи державництва у Д.Бантиш-Каменського та М.Маркевича, і не помічає їх у М.Грушевського.

Ще більш дивним виглядають твердження про те, що схему національної історіографії до львівського професора начебто сформулював М.Максимович. Між тим деякі сучасні українські історики взагалі не відносять Д.Бантиша-Каменського до української історіографії¹⁶. Можемо погодитися з шановним липинськознавцем, що М.Костомаров, В.Антонович і О.Лазаревський складають в український історіографії окремий – українофільський в політичному сенсі етап, але долучати до їхньої компанії М.Грушевського, на нашу думку, немає підстав.

Я.Дашкевич у статті про І.Крип’якевича пише, що великі історичні категорії – народ, нація, держава, – “які часто протиставляють, насправді доповнюють одна одну, ... перетворюючись у фундамент для виникнення нових великих історичних категорій”. М.Грушевського Ярослав Дашкевич так само, як і Л.Винар, вважає істориком державницького напряму ще від часів навчання у київському університеті. “І цього державницького, – на його думку, – [М.Грушевський] дотримувався під час усього творчого життя”¹⁷.

Більше того, Я.Дашкевич переконаний, що обидві ці напрями суспільно-політичної думки доповнювали одна другу. І консерватори-елітаристи, і соціалісти– демократи, до яких належав М.Грушевський з однаковою повагою ставилися до цінностей власної держави.

Професор Дашкевич, поєднуючи національний і державний ідеал дає влучне насвітлення попереднього етапу українського визвольного руху – народницького  (українофільського), романтичного (кирило-мефодіївського, слов’янофільського) й козацько-автономістичного, кажучи про елементи державницької свідомості у світосприйнятті всіх визначних попередників Грушевського – В.Антоновича, О.Барвінського, О.Кониського, а розпочинає від В.Капніста. Твердження про т.зв. двоєдушність останнього (грек за родовим походженням, народжений українцем, росіянин з вибору) та таких як він ( у тому числі і М.Гоголя) Я.Дашкевич не сприймає. Очевидно вважаючи мову творів не визначальним чинником для донаціонального (домодерного) етапу українського руху.

Я.Дашкевич закликає не протиставляти напрями один одному, не перекреслювати досягнення попередніх генерацій істориків і суспільних мислителів, а узгоджувати та гармонізувати позиції кожної наукової школи. Він бачить генетичний зв’язок між кожним наступним витком суспільно-політичної думки, де попередні здобутки ставали фундаментом, вихідною точкою для наступного покоління науковців і політиків.

Тому за візією Я.Дашкевича історик має прагнути до історіографічної рівноваги. Мають право на існування різні версії української революції 1917–1921 рр.: уенерівська, гетьманська, російсько-комуністична й українсько-колабораційна та націоналістична.

Зрештою, коли міняється суспільний клімат в Україні і сучасні політики починають використовувати українських класиків з антиукраїнською метою, стає відчутним брак радикально-національної точки зору на історичний процес. Я.Дашкевич, гадаємо, має слушність, вважаючи, що для вироблення такої собі консолідуючої “середньої лінії” у сучасній історіографії, треба виразно зазначити правий фланг українського інтересу.

Наприкінці 80-х початку 90-х років ХХ ст. нова демократична влада гостро потребувала нових світоглядних орієнтирів. Відтак було необхідно відкрити скарби національної демократичної думки поч. ХХ ст. і Я.Дашкевич пропагує М.Драгоманова й М.Грушевського.

Середина 1990-х кучмівський режим дрейфує в бік Москви і Ярослав Романович звертається до націоналістичної суспільної думки, зокрема пропонує тодішній Україні – політикам і громаді, рецепти Д.Донцова і Р.Бжеського. Він радить не ідеалізувати Центральну Раду та її керівників.

Українська влада, на думку Я.Дашкевича, – приховуючись за слова М.Грушевського, В.Винниченка намагається виправдати свою недолугу політику, “а часто відсутність політики сучасного українського уряду, що гарячково почав шукати санкції для своєї теперішньої діяльності в подіях майже 80-річної давнини, які відбувалися, зрештою, в цілком інших обставинах”.

Нехай візія націоналіста Бжеського дає не цілком об’єктивну і непомильну картину минулого,  “але оскільки є тепер сили,  що штовхають Україну на антинаціональний і антидержавний шлях, – пише Я.Дашкевич,– така книжка корисна.” Ще й досі нерозв’язаною є проблема співвідношення національно-державної (державно-консервативної) історіографії, представленої професійними істориками від умовно кажучи В.Липинського – С.Томашівського до Б.Крупницького й О.Оглоблина й партійною націоналістичною історіографією та історико-політичною публіцистикою, найяскравішими представниками якої були Д.Донцов і Р.Бжеський.

Остання піддавалася тотальній, нищівній лайці з боку комуністичної пропаганди. Тому Я.Дашкевич враховуючи, що негативного пересічний український читач чув більше ніж позитивного, виступає на боці тих радикальних сил, які в умовах боротьби двох агресорів – Польщі й Росії – намагалися протистояти сталінсько-фашистському тоталітаризму, мобілізувавши західноукраїнську суспільність під гаслами ОУН.

Про співставлення Я.Дашкевичем В.Липинського й Д.Донцова говоритимемо нижче, але не викликає сумнівів, що більше симпатій Ярослава Романовича по стороні ідеолога чинного націоналізму.

На перший погляд це може викликати подив. Відразу пригадуються спогади О.Лотоцького про М.Грушевського в добі Центральної Ради¹⁸, коли всі соратники останнього по ТУПу були здивовані соціальним радикалізмом маститого вченого, заможної людини і його переходом у 1917 р. до лав есерів.

Замість того, щоб стати “арбітром нації” М.Грушевський став на бік однієї та й ще лівої партії. Цілком логічним видавався план очолити партію соціалістів-федералістів, партію статечних людей, вчених і інтелігенції. Вона виросла з ТУПу, яким кермував М.Грушевський. Але Грушевський хотів радикальніших змін, орієнтації на молодь і широкий загал людності – селянська Україна у більшості йшла за есерами.

Така сама паралель проглядається й відносно Я.Дашкевича. Дія завжди краще від інерції й кабінетних розумувань. Націоналісти були тією силою, яка продемонструвала незнищенність прагнень нації до життя, спроможність до опору окупанту. Спрацювали родинна традиція, участь батьків у багаторічних активних діях на захист українських інтересів, власний досвід боротьби, загартування у сталінських таборах.

Я.Дашкевич абсолютно безкомпромісний у питаннях національного інтересу, у них він максимально контрастний (чорно-білий). Він не приймає напівтонів. Там де зазіхають на права української нації, будь то політичний виступ чи праця історика, Я.Дашкевич стає різким й жорстким полемістом. Він іде в бій, не добираючи слів і не щадячи супротивника.

На цьому місці слід згадати випадок, коли 1996 р. треба було захищати підручник Ф.Турченка від нападок депутатів-комуністів (у ньому вперше позитивно висвітлювалася боротьба ОУН-УПА). Спеціально просила приїхати до Києва Я.Дашкевича інспектор міністерства освіти Н.Теплоухова. Відтак українську візію Другої світової війни тоді вдалося відстояти.

Безумовно й Я.Дашкевич як звичайна людина, відчуває на своїй творчості тиск зміни сучасних політичних обставин, недолуге керівництво Україною політиками радянського виховання. Тому іноді щодо окремих постатей змінюються акценти й оцінки.

У кін. 1980-х Грушевський вимагав реабілітації як політик і Дашкевич цьому максимально сприяв, але в середині 1990-х політика Л.Кучми підважила українську незалежність, і це радикалізує ставлення до великого історика з боку Я.Дашкевича. У цей час Ярослав Романович більше критикує Грушевського як політичного й державного діяча, вбачаючи позитив лише в його науковій діяльності, що навряд чи є слушним.

Напередодні незалежності Я.Дашкевич трактує Переяславську угоду 1654 р. як союз рівноправних партнерів, а в 2004 р. – як результат деморалізації керівної верхівки козацтва національним інтересам.

Михайло Грушевський: між наукою і політикою

На межі 80–90-х років ХХ ст. Я.Дашкевич можливо найбільше спричинився до реабілітації й повернення до пантеону української культури імені Михайла Грушевського¹⁹. Конкурувати з ним може лише Сергій Білокінь, який у цей час надрукував знамениту статтю про найвизначнішого історика в “Літературній Україні” й видав не менш знані серед науковців “Спомини” М.Грушевського²⁰.

У 1988 р. Я.Дашкевичу доводилося ще спростовувати заяложені радянські штампи-налички повішені на М.Грушевського партійною пропагандою: про уявні постійні тертя на ідейному ґрунті з Франком; конфлікт НТШ у 1913 р., у якому радянські історики звинувачували авторитаристську вдачу голови Товариства; з’ясування стосунків у середині ВУАН з А.Кримським і С.Єфремовим; про т.зв. австрійське або німецьке “шпигунство” історика; про нападки на академіка з боку комуністичних російських й українських колаборантських істориків у 1930-ті й пізніші роки.

Оцінюючи постать М.Грушевського через кілька років по тому Я.Дашкевич намагався з’ясувати непросте, теоретичного плану, питання: як узгодити наукову діяльність найбільшого історика усіх часів (в цьому у Ярослава Романовича ніколи не виникало сумнівів) і невиразного політика ( в слабкості саме цієї іпостасі Михайла Сергійовича він також однозначно переконаний).

Я.Дашкевич пропонує розмежувати ці дві складові непересічної постаті вченого. Бо, коли їх розглядати у детермінованому поєднані, як це пропонував один з найвідоміших сучасних фахівців української революції В.Верстюк, то тоді доведеться розчаровуватися не лише в діяльності М.Грушевського як політика, але і в М.Грушевському – історикові. “Політична діяльність М.Грушевського більше відбивалася на його, в основному, дуже об’єктивних наукових працях, ніж конкретні результати наукових досліджень на його політичній кар’єрі”²¹, – вважав Ярослав Романович. В іншому місці він пише: “Тверезий прагматизм фактології М.Грушевського, дуже різко контрастували... з теоретичною, а потім практичною діяльністю. В політиці він завжди залишався непоправним романтиком”²². Я.Дашкевич не шкодує різких інвектив на адресу М.Грушевського політика. При цьому він послуговується простою, і на перший погляд невідпорною формулою: “Грушевський був поганим політиком. Був поганим політиком, бо програв – а кожний політик, який програє, є поганим політиком”²³.

Інші претензії Я.Дашкевича до М.Грушевського-політика такі: 1) історик був більшою мірою кабінетним вченим, політикою займався епізодично – фактично можна казати лише про науково–популярну публіцистику, яка також мала відблиск кабінетності; 2) у 1917 р. М.Грушевський вступив у велику політику як аматор, що відбилося на якості його політичної діяльності; 3) в політиці він завжди залишався невиправним ідеалістом-романтиком, а виявилося це у сліпій вірі в російську демократію, всесвітнє братерство і соціалізм; 4) примат соціального ставив вище національного; 5) як фактичний перший президент України, не мав право повертатися в більшовицьку Україну; 6) не зумів навколо себе зібрати яскравих політичних особистостей. Узагалі, Я.Дашкевич ставить на обговорення тезу. Чи можна М.Грушевського вважати харизматичним лідером держави?

Погляди Ярослава Романовича у багатьох моментах повторюють закиди М.Грушевському з боку націоналістичної історико–політологічної публіцистики донцовського штибу. Спробуємо їх розглянути. Усі складові закидів складають органічну цілість, а відтак справляють враження цілком обґрунтованої оцінки. Ризикуючи одержати зауваження у бажанні виправдати М.Грушевського, все ж зважимо усі за і проти

При всій привабливій доступності, теза – “поганим є той політик, хто програв”²⁴, – виглядає схематизованою, у ній немає усіх кольорів складної палітри тодішньої української революції. Вона спрощує реальну політичну ситуацію 1917–1921 року і передодня революції. Чи дійсно політик, який програв – є поганим політиком? Чому ми не оцінюємо подібним чином керіників ЗУНР К.Левицького і Є.Петрушевича? Вони теж програли і все ж поганими політиками їх не часто називають.

Зрештою, програв і останній керманич Директорії УНР Симон Петлюра і лідери ОУН Є.Коновалець та А.Мельник, чи виграв зрештою С.Бандера? Проте останні три постаті, на думку Я.Дашкевича й більшості прихильників радикального протистояння з більшовизмом, є добрими політиками. Звичайно, можемо почути закиди на кшталт того, що М.Грушевський був на чолі новопосталої держави, а всі інші перераховані політики за цю державу знову воювали, отже були у гіршому, ніж М.Грушевський становищі. Але чи дійсно це так?

У такому підході бракує історизму, вираховування конкретно-історичної ситуації, яку тонко відчуває Я.Дашкевич, приміром, стосовно І.Крип’якевича, пізнього М.Драгоманова або до Д.Донцова. Чи мусить одна людина нести відповідальність за справу, виконувати яку бралося поруч з ним не один десяток проводирів?

М.Грушевський не відтирав талановитої молоді від співпраці в Центральній Раді. Навпаки він намагався консолідувати усі партії навколо виконання державотворчих завдань. У часи його головування до роботи були притягнені усі можливі талановиті політики, у тому числі і С.Петлюра, і Є.Коновалець. Хіба В.Липинському й М.Міхновському не знайшлося місця в УЦР, але чи має за це відповідати М.Грушевський? Або чи лише він один.

Б.Мартос згадував у своїх споминах, як приїхав по допомогу кваліфікованими політиками для Полтави до Києва, і як його мобілізував до роботи М.Грушевський, бо й у Києві бракувало людей (”Нікого до Вас не відправимо і ще й Вас у Києві залишимо”)²⁵.

На запитання у 20-ті роки В.Кузіва про причини поразки української революції Грушевський як головну вказував брак кадрів²⁶. Великий історик був головою держави європейського демократичного зразка, близьким у типологічному плані до чеського президента Т.Масарика.

Але на відміну від Масарика він не мав реально добре працюючої виконавської вертикалі. А воліти бачити в Грушевському диктатора, українського Леніна чи Пілсудського, навряд чи реалістично. Не біда це Грушевського, а проблема соціально і політично неструктурованого й духовно не готового до опанування ситуацією тодішнього українського суспільства.

М.Грушевський значно випередив рівень готовності пересічного українського політикуму. Якби не він, не його титанічна громадсько-політична праця двадцять років до революції, Україна не мала б і такого поступу й досягнень, які були у добу визвольних змагань. Грушевський був творцем історії, і це відзначив у своїй статті С.Єфремов, говорячи, що іноді важливіше творити історію, ніж її писати²⁷.

Твердження про кабінетність Грушевського до 1917 р. очевидне перебільшення (у своїх спогадах О.Лотоцький якраз відзначає протилежне – М.Грушевський не був за типом німецьких професорів, кабінетним вченим). Він був в Україні між двома революціями найпомітнішим політиком.

Ні есдеки, ні есери не мали й близько подібної фігури, котра б у такій мірі була задіяна в політиці. Скажімо й С.Петлюра, й М.Порш, і Л.Юркевич не були такими активним й поважними діячами, як Грушевський. Нелегальний політик узагалі не може зрівнятися у популярності з політиком легальним. Останній був заангажований у творення трьох (!) політичних партій: в Україні Наддніпрянській й Україні Галицький (національно-демократична партія, радикально-демократична партія та ТУПу).

Він протягом майже трьох років консультував українську фракцію в петербурзькій Державній Думі (ДД), де особисто перезнайомився з усіма ключовими гравцями російської політичної арени, і передусім з найвизначнішими кадетами, зокрема П.Мілюковим. Якби не це українцям годі було сподіватися прихильних до української справи рішень протягом 1913 року в ДД.

Михайло Грушевський був автором фактично першої української автономістичної конституції, яку теж збирався провести через ДД. Історик активно політизував український рух у Львові і Києві. Саме його радикалізм в питанні галицько-українського опортунізму у відношенні до польських політиків стало причиною конфлікту в НТШ 1913 р. і його відходу від західноукраїнських справ.

Отже Грушевський був активний політик-практик, а не зарозумілий теоретик. У 1917 р. він вступав не як аматор, а як досвідчений політик, що набрався досвіду у численних зіткненнях з російськими і польськими партіями, у баталіях з виразниками супротивних державно-національних ідей (російською і польською) у боротьбі з представниками українських партій клерикалів-консерваторів (О.Барвінським й Ю.Романчуком), націонал-демократами (К.Левицьким, В.Будзиновським та ін.)

Для царських урядовців увесь “мазепинський” рух асоціювався передусім з Грушевським, і на нього спрямовувалися у першу чергу удари численних захисників “єдиної неподільної”. І це лише принагідні приклади політичної активності М.Грушевського, усього ж їх можна наводити десятками.

На початок Лютневої революції серед українських політиків у Грушевського просто не було конкурентів. Усіма без виключення партійними угрупуваннями він сприймався як беззаперечній національний лідер, і в цьому сенсі він був харизматиком більшим за С.Петлюру, бо соціальна й політична база підтримки останнього була значно вужчою. От хто був дійсно кабінетною людиною після 1897 р. так це соратник Грушевського – Іван Франко.

У політиці Грушевський був достатньо тверезою людиною. Йому бракувало, звичайно, практицизму й безпринципності для досягнення політичних цілей. Але до російських демократів як і його вчитель В.Антонович, він ніяких сентиментів не мав, надій на щиру допомогу останніх не плекав.

Ще 1905 р., щодо відносно ніби навіть прихильних до українських домагань росіян і українців – членів російських партій, М.Грушевський занотовував у щоденнику: “Не шукати зносин з ними, а зневажати й погорджувати ними. Чи помогли що мої знайомі нам в українських справах чи інші? Ріжні Василенки і Шахматови! Нині був [М.]Дашкевич у нас з родиною, ніби дуже розположений – але й він такий самий – як щирий, то переляканий над всяку подобу”²⁸.

Те, що Грушевський не вірив російській демократії свідчить і його публіцистика – статті в “Літературно-науковому віснику” під рубрикою “На українські теми”: “Українська дебата”, “Сіяння вітру”, “Фабрикація сепаратизму”, “Українство і всеслов’янство”, “В слов’янських обіймах” та ін.²⁹

Приміром, у статті “Гріхи наші”(1907) М.Грушевський ставлячи на одну дошку російських реакціонерів й поступовців, писав таке: “Російська бюрократія і російське поступове життя однаково виросли й розцвіли на українських костях – одна на костях тих, що душу свою полагали для російських “чинов і орденов”, друга – на костях тих, що так само не за страх, а за совість трудилися для розросту й розцвіту російської культури й поступу, кидаючи на “Благословену Україну” чи то на український смітник тільки негодящі відпадки”³⁰.

Та теза про кінець для України московської орієнтації, висловлена Грушевським у книзі “На порозі нової України”, після спалення Муравйовим його будинку на Паньківській у січні 1918 р., радше треба сприймати як кінцеву фазу світогляду М.Грушевського, а не його початок. Винниченко, дійсно був загіпнотизований поступовим флером російської демократії, голова ж Центральної Ради щодо неї ілюзій не мав.

Національний пріоритет М.Грушевський ніколи не ставив нижче за соціальні питання. Й до революції і під час її, ці проблеми навіть попри тиск лівих партій, до яких тоді належав Грушевський намагався вирішувати паралельно. Вирішення аграрної проблем ще до революції пов’язував зі здійсненням національної перебудови Російської імперії³¹.

Чи мав Грушевський повертатися в Україну червону, чи як голова незалежної держави мав залишатися в еміграції?

Питання це більше має риторичне ніж ідеологічне значення. В Україну тоді повернувся не лише есер Грушевський, а й автор першого самостійницького трактату націонал-демократ Ю.Бачинський і засновник національної географії, академік С.Рудницький, і навіть деякі члени СВУ (зокрема співробітник голови НТШ – В.Козловський).

Збирався повертатися до України і фактичний голова СВУ (номінальний її секретар) Андрій Жук, якого зовсім немає причин підозрювати у любові до більшовиків³². Українська незалежність не здобулася на таку міжнародну підтримку, як чеська самостійність напередодні Першої світової війни. Це зрозумів М.Грушевський після невдачі із заснованим ним у 1919 р. Комітетом незалежної України (КНУК),

Паризькою мирною конференцією і спільної акції есерів і есдеків на Люцернській конференції Соцінтерну.

Зрештою, варто наголосити, що М.Грушевський не міг стати Т.Масариком, навіть при власному бажанні – світова опінія тоді не була на стороні України³³.

Справа політичної еміграції була програна, її вплив на події в Україні зводився нанівець з кожним роком. І це Грушевський відчув раніше за інших емігрантів. В цьому гадаємо, була основна причина його “зміновіховства” й т.зв. радянофільства. М.Грушевський вертався в Україну, щоб, як писав О.Оглоблин, єдиною для нього можливою зброєю – пером науковця продовжувати політичну справу українського визволення³⁴. Діяльність М.Грушевського у більш–менш вільний період підрадянського життя виправдовує Грушевського.

За шість років (1924–1930) він виховав цілу плеяду нової генерації істориків, яких кількісно було вдвічі, мабуть, більше, ніж представників його львівської школи. Хоч на її формування Грушевський витратив втричі більше часу. Не повертатися в Україну було для Грушевського простішою річчю. Матеріальне забезпечення у Європі він мав краще, ніж у Києві.

Суть справи повернення була у принципових моментах, що вимагали від М.Грушевського особистої мужності. Історик мав право розраховувати на перемогу курсу українізації й затухання комуністичного радикалізму. З середини розкладеного більшовицького режиму мала повстати незалежна Україна. Ні Грушевський, ні його прихильники не могли передбачити тотальних репресій і нищення всього українського у часи сталінською диктатури.

Отож, попри фантастичність спогадів М.Стахіва³⁵, про міфічні відомості у віденського емігранта про можливість поправіння курсу й можливої ревізії, так само як і більшовицької революції, М.Грушевський напевно сподівався на слушну нагоду і в такому разі він мав бути в осерді українського життя в Києві, щоб вчасно долучитися до відродженого політичного життя.

Іншою важливою проблемою сучасного грушевськознавства, яка була з великим розумінням й ерудицією з’ясована Я.Дашкевичем, є питання про співвідношення народництва й державництва у науковій й громадсько–політичній діяльності М.Грушевського. Ярослав Романович йде стежкою, заповідженою від 1950-х років Б.Крупницьким³⁶, О.Оглоблиним, І.Витановичем³⁷, В.Дорошенком, М.Стахівим, М.Андрусяком Л.Винарем та істориками, що гуртувалися навколо журналу “Український історик”. Цим він ніби скріпив тяглість реального, а не доктринерського розуміння суті цих двох понять.

Цікаво, що від часів Другої світової війні усе більша кількість науковців почала відносити М.Грушевського до табору істориків-державників. О.Оглоблин і М.Слабченко, очевидно не без впливу робіт В.Липинського й Д.Дорошенка, сприймала М.Грушевського у 1920-ті роки народником, а себе зараховували до істориків економічної або марксистської школи. У часи американської еміграції Оглоблина, історіографи почали відносити Олександра Петровича й М.Грушевського вже до однієї національно-державної школи.

Пояснити як Грушевський з історика–народника перетворився на історика-державника було не завжди легко. Так приміром М.Андрусяк в одному реченні примудрявся перечити сам собі: “Хоча Грушевський був істориком-народником і свій послідовний демократизм підкреслював ще в 1920 р., однак, його схема відокремлення історії України від “общерусскої” та очолювання ним новітньої української держави, відокремленої від московської, зробили з нього непримиренного з москалями українського історика – націоналіста-державника”³⁸. З Андрусяком згоджується М.Стахів. Він намагається по-своєму витлумачити поняття “історик-народник”: “1). Історик-державник це той історик, що бере чи брав провідну ролю в державі, 2). Історик-державник може означати ще такого історика, який займається в своїх працях лише історією держави, як такої, а вслід за тим держави свого народу, історією державного устрою і державного права”³⁹. За таким же принципом М.Стахів визнає Грушевського одночасно й історико-народником.

Відобразив академік історичний розвиток українського народу, мав симпатії до народу? Маєш в Грушевському історика-народника. Відразу впадає в око розмитість понять, відчувається, що зовсім інший смисл вкладають у них М.Андрусяк і М.Стахів у 1970-х, ніж І.Кревецький і Д.Дорошенко у 1920-х роках. Останні два вирізняли аспект еліт і народної маси; демократизм і консерватизм в історіософській конструкції; наголос на політичній історії держави або народного життя. Якщо оцінювати істориків за критерієм Андрусика-Стахова, тоді в обидві одночасно категорії треба віднести майже усіх українських істориків, які поділяли національну історіографічну схему (напрям) М.Грушевського.

Тобто терміни “державницька” й “народницька” історіографія на середину 1960-х років щодо істориків, які почали свою наукову діяльність після 1894–1898 рр. – часу переїзду М.Грушевського до Львова і виходу в світ першого тому “ІУР” втратили свою актуальність, зокрема відбулося вихолощення змісту цих термінів. А отже, це є ще одним підтвердженнням висновку, що в основу цих історіографічних понять був покладений не методологічний чи науковий, а політико-ідеологічний чинник⁴⁰.

На початок 1990-х років питання народництва і державництва М.Грушевського актуалізувала тодішня суспільно-політична ситуація в Україні. Чи бути новому союзному договору і Україна залишиться федеративною республіку у складі “оновленого” Союзу, чи все ж таки її дрейф до окремішності, завершиться утворенням незалежної держави.

Аргумент народництва і в парі з ним одвічного федералізму М.Грушевського був для посткомуністичного чиновництва, партійної номенклатури, сильним аргументом для легітимізації курсу на федеративний зв’язок з Росією. Тоді, як зрештою і сьогодні, історики намагалися вловити політичну кон’юнктуру і написати “актуальну” працю.

У цей час приміром з’явилася книжка В.Кравченка про Д.Багалія, де боязка, обережна позиція Дмитра Івановича щодо української незалежності представлялася, як зважена і твереза тактика справжнього федераліста. Протягом 1991 р. друкувалося до десятка публікацій О.Копиленка і його окрема книжка, у який М.Грушевський змальований як переконаний федераліст, національний реаліст, що завжди цінував державний союз України з Росією⁴¹.

Проте і після грудня 1991 р, тривало трактування М.Грушевського як федераліста-народника в науковій і політичній сфері.

Посткомуністичні історики⁴² й далі свідомо формалізували складний процес розгортання української революції. Писав історик про утримування федеративного зв’язку з Росією, відтак був переконаним федералістом. Байдуже, що Грушевський змушений був враховувати суспільні настрої у Наддніпрянській Україні, і щоб підготувати позитивне сприйняття ідей незалежності, не відлякати від української справи всуціль зросійщене місто, підкреслював побажаність автономізму.

Я.Дашкевич у свої трактовці постаті великого історика і громадського діяча намагається уникнути двох екстрем: затирати різниці між народництвом і державництвом – і представляти М.Грушевського як стовідсоткового державника, або за традицією вважати його народником і федералістом⁴³. Останню позицію боронили історики марксистсько-ленінського вишколу, але й національний табір зберігав вірність В.Липинському – Д.Дорошенкові. Схоже і сьогодні таке становище займають приміром Я.Пеленський і Я.Грицак. Натомість Наталя Яковенко, зовсім на наш погляд неслушно, вважає ідеологію Грушевського підставою для більшовицької візії минулого у 30-ті й пізніші роки, не роблячи різниці між національним і російським комунізмом, українським і європейським соціалізмом⁴⁴.

Позитивістом-народником вважав М.Грушевського О.Пріцак. Він залишав поза розглядом громадську працю М.Грушевського, переважно зосереджуючись на його науковій методології і історіософії. О.Пріцак кваліфікував погляди Грушевського за пануючим методологічним чинником: до 1904 р. (викладів у Паризькій вільній російській школі) М.Грушевський був позитивістом, після того соціологом. Омелян Йосипович звертав увагу, як і І.Витанович, що періоди української державності лягли в основу періодизації “ІУР”⁴⁵.

Я.Дашкевич до старої полеміки додав свої цікаві й влучні спостереження. Як колись М.Драгоманов у своїй рецензії на статтю М.Грушевського “Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці” (1892) відзначав відсутність принципової різниці між державою і громадою (якщо остання живе автономним життям, то вона є такою самою державою, як князівство чи будь-яка інша територія під владою володаря), Ярослав Романович логічно зазначає – держава і територія населена спорідненим етносом взаємопов’язані речі. Якщо предметом досліду М.Грушевського є не “Південно-Західна Росія”, а Україна-Русь, то є підстави оцінювати Грушевського вже 1890-ті роки як націонал–державника.

Остаточній відхід від народництва Я.Дашкевич датує виходом першого тому “ІУР” – 1898 р., а сам напрям до якого належав історик, від того часу і до кінця життя, класифікує як національно-державний.

Я.Дашкевич доречно наголошує на пануванні і в 90-ті роки ХХ ст. примітивного розуміння поняття “народництва”. Якщо народником був В.Антонович, то автоматично народником мав бути і М.Грушевський. І навпаки, якщо майже усіх його учнів ми відносимо до державницької школи, то яким чином вони могли ними стати без виховного впливу свого вчителя?

І практична (громадсько–політична) діяльність на думку Я.Дашкевича, однозначно свідчить, що Грушевський “ніколи не був народником”. Взагалі від В.Липинського і К◦Грушевського відрізняло хіба те, що останні аж надто часто згадували про українську державу і державність.

Слушна думка. До 1917 р. ми взагалі маємо усі підстави зараховувати В.Липинського до історичної школи М.Грушевського. Сам В’ячеслав Казимирович у листах до львівського професора називав себе його учнем. У виданнях НТШ й ЛНВ були надруковані його найвідоміші речі. До революції В.Липинський визнавав ідейний провід М.Грушевського, ставлячи себе на правий фланг ( представником римо-католиків) загальнодемократичного руху на чолі з головою НТШ.

Я.Дашкевич поділяє думку Л.Винара⁴⁶, що свої висновки критики Грушевського засновували на єдиній статті в журналі “Борітеся-поборете”. Метою цієї статті історика було на думку Дашкевича бажання М.Грушевського “у такий вульгаризаторський спосіб показати себе соціалістом-революціонером (але не народником) в історичній науці від початків своєї дослідницької діяльності”⁴⁷.

На нашу думку основна ціль статті “Українська партія есерів та її завдання” – обґрунтування повороту в радянську Україну, а зовсім не виправдання бездержавності. Грушевський визначав тактику національної праці для лівого центру політичних сил. Він робив ставку на розкладання більшовицького режиму з середини, а для цього могли найкращим чином прислужитися народництво – яке приміряло українців, що програли у збройному протистоянні з владою, яка в Україні представляла чужу (російську) державність. М.Грушевський фактично переконував нормально сприймати існування під чужою державою, щоб без поспіху, поступово, мирним шляхом, одержати власну державу, витіснивши з України державу російську.

Біда в тому, що М.Грушевський в умовах радянської цензури не міг дати відповідь закидам опонентів, і написати, що він не менший державник ніж його критики. По суті антидержавність М.Грушевського для Д.Дорошенка і його однодумців полягала в тому, що він повернувся в Україну більшовицьку. Дійсно всі т.зв. історики-державники опинилися поза засягом Москви, але ж пізніше визнані державницькими істориками – О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, П.Курінний, В.Дубровський, Л.Окіншевич у 20–30-ті роки разом з Михайлом Грушевським працювали на підрадянській Україні.

Я.Дашкевич відзначає невдалу для Грушевського стилізацію думки у цій сумнозвісній статті, що дало можливість його опонентам вхопитися за сказане, й підкинуло аргументи для критики М.Грушевського як антидержавника. Якщо звернутися до методології досліду, вважає Я.Дашкевич, то позитивіст М.Грушевський ніяк не міг бути народником. Народництво – це романтичний етап історіографії.

Висновки Я.Дашкевича з даної проблеми є такими: 1) М.Грушевський є родоначальником національно–демократичного напряму; 2) Його учні представляли консервативне відгалуження цього напряму; 3) Між учнями і М.Грушевським були деякі ідеологічні, а не методологічні розходження; 4) історикам радянської школи вигідно тримати М.Грушевського в “клітці” народництва, бо сучасним політикам (на 1996 р.) він потрібний як народник; 5) Без огляду на те як буде з’ясовано питання ким все ж таки був Грушевський – народником або державником, – він залишається найвидатнішим істориком понад усіма напрямами.

З деяким думками Я.Дашкевича щодо М.Грушевського можемо подискутувати. Наприклад, важко погодитися з твердженням Ярослава Романовича, що Грушевський не був історіософом, бо як “позитивіст відкидав будь-яку філософію історії”⁴⁸.

Втім, історіософського навіть в позитивістичній “ІУР” є дуже багато. О.Пріцак у своєму відомому вступі до останнього перевидання великої “Історії” Грушевського наводить десятки цитат концептуально-інтерпретаційного характеру, які варто визначати як саме історіосфські візії великого історика.

Я.Дашкевич згадує лише три історіософського плану спеціальні роботи М.Грушевського (інавгураційна лекція у львівському університеті, вступ до “ІУР” і знаменита “Звичайна схема...”). Але ж лише в збірнику з слов’янознавства В.Ламанського було надруковано три статі (крім “Звичайної схеми..”, ще про староруську етнографію й доісторичну археологію, які можна вважати вступом до національної етнології й археології)⁴⁹.

Теоретико-концептуальною є книжка Грушевського “Генетична соціологія. Первісне громадянство.” – український аналог праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1921).

Зовсім не фактографічними за завданням є “З історії релігійної думки” й популярні нариси української історії “Очерк истории украинского народа” та “Ілюстрована історія України”.

До історіософського характеру робіт варто відносити й дуже багату історико-політичну публіцистику М.Грушевського, вінцем якої була книжка “На порозі Нової України” (1918). Як безперечно історіософські треба сприймати чудові біографічні нариси М.Грушевського про найбільших українських концептуалістів ХІХ ст.: М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова.

Отже, історіософських праць Грушевського можна назбирати на декілька грубезних томів. На наш погляд українська історіографія має не так багато такого калібру учених-історіософів, як М.Грушевський.

Непереконливо виглядає пояснення Я.Дашкевича, що Грушевський не маніфестував своєї належності до нового – національно-державного напряму, бо не хотів вразити свого вчителя В.Антоновича. Насправді Грушевський маніфестував свої історіософські розходження з вчителем й у рецензіях за життя В.Антоновича й у меморіального характеру в статтях після смерті Володимира Боніфатійовича.

Зрештою, досить докладно критику М.Грушевського щодо народництва В.Антоновича висловив С.Томашівський у своїй праці “Володимир Антонович; його діяльність на полі історичної наки; з нагоди ювілею” (1906). Фактично цю працю С.Томашівський писав на замовлення М.Грушевського, а кожна висловлена теза була апробована під час консультацій на помешканні львівського професора. До речі основним закидом Грушевського до свого вчителя якраз і булі недостатня увага й нехтування українських національно–державних змагань.

Драгоманівцем М.Грушевський став лише на еміграції, після 1919 року, а на початку ХХ ст. він досить активно й цілеспрямовано поборював космополітичний вплив ідеології М.Драгоманова на галицьке і наддніпрянське суспільства. Роблячи це не лише особисто, але й намовляючи до цього колишнього драгоманівця Івана Франка⁵⁰.

Захоплюватися М.Драгомановим Грушевський став лише тоді, коли ідеологія М.Драгоманова давала в руки зброю для виправдання співпраці з більшовиками, зокрема для сепарації українських націонал-комуністів від росіян. Адже хотів за допомогою українських більшовиків в умовах ворожої державності будувати соціалістичну незалежну Україну⁵¹.

У передмові до листів К.Студинського до М.Грушевського Я.Дашкевич пише про антигаличанство Грушевського – цілком незаслужений закид. У статті про народництво і державництво Михайла Сергійовича Я.Дашкевич ближчий до істини, коли пише, що М.Грушевський поборював галицький партикуляризм.

Отже, через своє соборництво він критикував галицький сепаратизм, а не через галицькофобію. До речі одночасно він критикував і наддніпрянський партикуляризм С.Єфремова та Б.Грінченка, через що останні вважали Грушевського галичанином.

Навпаки Грушевський був щирий “галицькофіл”. У статті “О любви к Отечеству и национальной гордости” (1907), говорячи про тривалий позитивний вплив Галичини, “ар’єргарду українського життя” для Східної України, Грушевський писав: “Галичина має більше, спеціальне значення: української землі, національно розвиненої, супроти інших українських земель, національно не розвинеих. ... Галичина будитиме національну совість у української суспільності Росії, буде пригадувати їй, що вона ще не перескочила сього бар”єра і не може, справившися з національним питанням, свобідно і успішно ладнати свої відносини культурні, політичні, економічні”⁵².

Вважаємо, що не можемо судити про ставлення М.Грушевського до Галичини лише на підставі збірника статей “Наша політика”.

Я.Дашкевич тримається гадки, що М.Грушевський невдало висвітлив постать Б.Хмельницького. Проте до цієї історичної особистості він ставився по-різному у різні часи, особливо, коли стояли відмінні суспільно-політичні завдання. Агеографічно, в кінці ХІХ – початку ХХ ст. (“Хмельницький і Хмельниччина” (1898) та науково– популярних нарисах), критично в останньому томі “ІУР”.

Не були теплими стосунки М.Грушевського з К.Студинським за дореволюційні часи. У 1900-х Кирило Йосипович хитався між “старою фамілією” М.Грушевського і опозицією, часто голосуючи по стороні останньої. Ситуація різко помінялася, коли К.Студинський став після опозиціонерів С.Томашівського й В.Щурата, головою НТШ.

Варто обговорити й гадки Я.Дашкевича щодо теми “Грушевський і УАН”. Дійсно М.Грушевський виводив УАН від структур НТШ-УНТ, а не від гетьманського указу. Чи була це “амбіційність в гіршому розумінні”?

Навряд чи так. Національна академія наук була ним фактично створена задовго до 1918 р. Проблема була лише з її легітимацією на державному рівні, чого М.Грушевський просто фізично не встиг зробити, бо займався державним будівництвом як голова Центральної Ради.

І розпач Грушевського, що він не став першим президентом УАН можна й варто зрозуміти, на це відверто кажучи заслуговував лише він один. Коли А.Кримський – С.Єфремов почали обмежувати Грушевського у фінансуванні його структур, той згадав про УНТ та його традиції. Конфлікт Грушевського з першими двома вченими варто розглядати крізь призму уможливлення розгортання праці в галузі історії, які допомагали здійснювати М.Грушевському націонал-комуністи. Нехай навіть робилося це коштом сварки між двома центрами української науки. За допомогою М.Скрипника, Ю.Озерського, М.Левицького М.Грушевський зумів зробити кількісно більше справ ніж Філологічна секція, тому рація в діях Грушевського, принаймні часткова, була⁵³.

У критиці особистих якостей М.Грушевського Ярослав Дашкевич, повторює традиційні інвективи щодо характеру голови НТШ: амбіційність, авторитарність, конфліктність, злопам’ятність. Звичайно ці якості у Грушевського були, але наскільки вони допомагали або заважали справі – це ще питання. Людині ініціативній і працелюбній для досягнення мети – навіть у науково-організаційній сфері, необхідно було мати й амбіції, авторитарність й конфліктність, аби змусити працювати інших. Ось тільки мало підстав вважати М.Грушевського злопам’ятним.

Зрештою, навіть пам’ять С.Томашівського – “Юди-предателя” (за визначенням М.Грушевського у листі до К.Студинського) – академік вшанував на Історичні секції у 1930 р.

Учні Михайла Грушевського (Іван Крип’якевич).

У Я.Дашкевича не має сумнівів щодо зарахування усіх учнів М.Грушевського до табору істориків державницької школи. Про це він пише у кількох статтях, що представлені вищеназваному збірнику 2006 р.

Наприклад, у статті про І.Крип’якевича Я.Дашкевич намагається одним з перших історіографів, з’ясувати ґенезу постання терміну “українська державницька ідея”. Д.Донцов, за його спостереженнями вжив це поняття у 1915 р., Л.Цегельський – 1917 р., М.Возняк – 1918 р., І.Кревецький –1922 р., О.Терлецький – 1923 р. І.Крип’якевич статтю про українську державу Б.Хмельницького написав 1917 р., а про українську державу княжих часів – 1918 р.

Отже саме українська революція, а не Перша світова війна, була тим вододілом, яка розмежовувала, на думку Ярослава Романовича, нашу історіографію на класичні народницьку й державницьку школи. Класичні, бо як ми бачили в науковому досліді національно-державний підхід проявив себе ще у 90-х роках ХІХ ст., але термінологічно він себе виявив лише у 1917–1923 роках.

Я.Дашкевич визначає причини розходження метра зі своїми учнями: не ідейно-методологічними спонуками, а політико-ідеологічними розбіжностями. Саме вони лежали в основі конфлікту учнів з Грушевським. Для учнів Михайла Сергійовича Я.Дашкевич запропонував означення консервативно-державницька школа. Мабуть це визначення стосується лише учнів, що працювали ще у 20-ті роки. Бо навряд чи його варто вживати по відношенню до, приміром І.Джиджори, В.Герасимчука або О.Роздольського, які у конфлікті 1913 р. підтримували колишнього голову НТШ⁵⁴.

Усі учні Грушевського після 1921 р. опинилися на захід від Збруча – вже сам цей факт не сприяв збереженню теплоти у стосунках з учителем. Тим більше що з цього року М.Грушевський перебував на виразних радянофільських позиціях.

На наш погляд одним з мотивів конфлікту полягав у різному розумінні ідеї соборності й цивілізаційного напрямку розвитку України. С.Томашівський після 1913 р. відмовився від ідеї української спільності Київської і Галицько–Волинської держави. Не вважав, що Галичина має свої політичні кроки узгоджувати з інтересами Великої України.

Не відмовляючись засадничо від ідеї соборності учні Грушевського сподівалися на можливість розбудови незалежної України на західному відламі національних теренів.

Не сприяло порозумінню між учнями і Грушевським, полівіння поглядів останнього, у той час як погляди учнів помітно правішали.

Його може найвизначніший учень Іван Крип’якевич не був виключенням, й так само як і С.Томашівський, М.Кордуба та І.Кревецький, були в опозиції до М.Грушевського, принаймні до 1924–1926 років, коли Іван Петрович почав активно співпрацювати з Історичною секцією ВУАН.

Дійсно, як тонко підмітив Я.Дашкевич, І.Крип’якевич, схоже, солідаризувався з Іваном Кревецьким, бо надрукував у 1924 р. у редагованому ним томі “ЗНТШ” рецензію останнього “Українська історіографія на переломі” з критикою учителя за нехтування державницьким дискурсом й за народництво.

І все ж не смерть примирила учнів і учителя, а можливість наукової співпраці на форумі, редагованих Грушевським періодичних видань. В “Україні” та порайонних збірниках з дослідження окремих регіонів України друкувалися майже усі учні Михайла Сергійовича, хіба за виключенням С.Томашівського.

Отже ні Грушевський ні більшість його учнів не опускалися до рівня особистих образ, не ставили хвилеві емоції вище наукової справи. Тому й по смерті М.Грушевського ні М.Кордуба, ні І.Крип’якевич не відгукувалися про вчителя у неповажному тоні.

Опубліковано: Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 18. – К., 2008. – С. 280-313.

Див. частину 3 >>

13. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. – Нью–Йорк–Київ–Торонто, 1995. – С.86.
14. Там само. Див. також: Винар Л. М.Грушевський і НТШ, 1892–1930. – Мюнхен, 1970; Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934).– Б. м., 1985; та ін.
15. Пеленський Я. Українська державна школа // Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К., 1996. – С. VІІ.
16. Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Переяславська рада 1654 року: (історіографія та дослідження). – К., 2003. – С. 476; Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Там само. – С. 612.
17. Дашкевич Я.Р. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука: Мат–ли наук. конф., присвяч. М.Грушевському (Львів, 24–25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.): Зб. / Ред. Я.Грицак, Я.Дашкевич. – Львів, 1999. – С. 65–85.
18. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Т. 3. – С. 353.
19. Бібліографічний покажчик “Михайло Грушевський – перший президент України, академік. Біобібліографія (1885–2000) / упор. Б.Грановський (К.,2001) фіксує 11 бібліографічних позицій. Назвемо лише ті, які безпосередньо стосуються постаті М.Грушевського: Дашкевич Я. За науковим кермом: М.Грушевський – творець української національної науки // Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 137–140: Його ж. Михайло Грушевський і початки організації української науки // Вісник АН УРСР.–1991. – № 9. – С. 52– 60; Його ж. М.Грушевський – творець концепції української національної науки // НТШ і українське національне відродження: доповіді, повідомлення, матеріали Першої наук. сесії НТШ. – Львів, 1992. – С. 65–71; Його ж. Найвидатніший український історик // Слово і час. – 1991. – № 9. – С. 18–24; Його ж. Про М.Грушевського: Доповідь львівського історика на засіданні т–ва “Спадщина” у грудні 1988 р.// Зустрічі (Варшава). – 1989. – № 19. – С. 188–197; Його ж. Хто такий Михайло Грушевський // Україна: наука і культура. – К.,1989. – Вип. 23. – С. 192–201.
20. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна. – 1988. – 21 липня. – С. 7; Грушевський М. Спомини / підготовка тексту і коментар С.Білоконя // Київ. – 1988 – 1989, 1992; № 9–12, 8–11, 2–3.
21. Дашкевич Я. Постаті ...-С.384. Така оцінка прозвучала в статті „Михайло Грушевський як особа і особистість”, що була друкована як передмова в збірнику документів „Листи М.Грушевського до К.Студинського (1894–1932) (Львів-Нью-Йорк, 1998)
22. Дашкевич Я. Постаті ... – С.384. У цій же статті.
23. Про М.Грушевського, як цілком вправного політика пише у своїх численних публікаціях на цю тему Л.Винар. Див., наприклад: Винар Л. Українська Центральна Рада і відродження української державності // Державний центр УНР в екзилі. – К., 1993. – С. 51–63.
24. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Дашкевич Я. Постаті ... – С. 395. Ця теза, за визнанням самого Я.Дашкевича, вперше прозвучала у виступі Ярослава Романовича на засіданні „Спадщини” у Києві в грудні 1988 р. Текст її також передрукований у книзі „Постаті” (с. 366–374)
25. Мартос Б. М.С.Грушевський: яким я його знав // Укр. історик. – 1966. – Ч. 1/2.–С. 73–81; Його ж. Перші кроки Центральної Ради // Там само. – 1973. – Ч. 3/4. – С. 99–112.
26. Гирич І. Листи М.Грушевського до В.Кузіва // Укр. історик. – 1995. – Ч. 1/2. –С. 199–203. Про це В.Кузів пише й у своїх спогадах про відвідини М.Грушевського у Києві.
27. Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльности проф. М.С.Грушевського // Укр. історик. – 1995. – Ч. 1/4. – С. 167–179.
28. ЦДІАУК. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 90. (запис від 18 серпня 1905 р.)
29. Див.: Грушевський М. Твори у 50-и томах. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 61–65, 176–182, 189–198, 223–230, 243–250.
30. Там само. – С. 41.
31. Див.: Грушевський М. Національні моменти в аграрному питанні // Там само. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 453–455.
32. Див., наприклад: Жук А. З культурного життя на Радянський Україні // Об’єднання. – Відень. – 1924. – Кн. 1. – С. 61–73; Гирич І. У тіні В.Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація: Альманах – 2002. – № 3. – С. 29–30.
33. Я. Грицак ставив на карб М.Грушевському змарнування шансу стати українським Т.Масариком. Див.: Грицак Я. Реабілітація М.Грушевського і легітимація номенклатури: “Партія влади” платить Грушевському за те, що він озброїв її інтелектуально й уможливив політично // День. – 1996. – № 12. – 28 жовтня. – С. 6.
34. Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // Укр. історик. – 1964. – Ч. 2/3. – С. 1–6; Його ж. Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) // Там само. – 1966. – Ч. 1/2. – С. 6–14.
35. Стахів М. Чому М.Грушевський повернувся в 1924 році до Києва? (Жмут фактів і уривок зі спогадів) // Записки НТШ. – Т. 194.–Нью–Йорк–Париж–Сидней–Торонто. – С. 109–147. М.Стахів писав, що під великим секретом М.Грушевський йому відкрив свій головний мотив повороту: “Я на 51 % рішився вертатися до Києва, бо я глибоко переконаний, що там незабаром буде революція і що я там, у тій ситуації, буду конечно потрібний... Це правда, що по досвіді українських повстань у 1921 році... ледве чи можна сподіватися скорого вибуху великого повстання. Принаймні не за того покоління, яке це повстання робило, або яке було свідомим свідком цих повстань. Але все одно, підростає нове покоління, яке в цих повстаннях бачило не так криваву трагедію, як приманливу романтику. Тому за декілька років революційна ситуація наросте знову напевно. (Там само. – С.137–138). Як доказ своєї передбачливості М.Грушевський, ніби-то, навів приклад із своїм поверненням у підросійську Україну у 1914 р.
36. Крупницький Б. Михайло Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси. – Нью–Йорк, 1954. – Т. І. – СХХІ.
37. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського // Український історик. – 1966. – Ч. 1/2. – С. 32–51.
38. Андрусяк Н. Михайло Грушевський як історик, народник і державник // Записки НТШ. – Т. 194. – Нью– Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1978. – С. 20.
39. Стахів М. Матеріали про світогляд Грушевського. УІІІ. Що таке “історик–державник”? // Там само. – С. 234–235.
40. Гирич І. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю М.Грушевського // Держави, суспільства, культури. Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського. – Нью–Йорк, 2004. – С. 387– 398; Його ж. “Народництво” та “державництво” в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація: Альманах. – 2000. – № 4. – С. 5–30.
41. Копиленко О. “Я був і зостаюся федералістом”: (Державно–правові погляди М.С.Грушевського) // Рад. право. – 1991. – №6. – С. 49–52; Його ж. “Українська ідея” М.Грушевського. – К., 1991.
42. Солдатенко В. Внесок М.С.Грушевського в концепцію української революції // УІЖ. – 1996. – № 5. – С. 3–27.
43. Щось подібне спостерігаємо у візіях О.Оглоблина ідей М.Грушевського. Він так само відзначав державницькі інтенції великого історика, але вважав, що “дві основні ідеї керували Грушевським в його науковій роботі і в його громадсько–політичній діяльності... ідея народництва /і/ ідея федералізму” (Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) // Укр. історик. – 1966. – Ч. 1/2. – С. 9.
44. Яковенко Н. Вшанування Грушевського – підсвідома спроба захиститися від майбутнього // День. – 1996. – № 21. – 20 листопада. – С. 6; Її ж. Історія пізнана і непізнана: Біда не в тому, що ми знову переписуємо свою історію, а в тому що робимо це безнадійно застарілими взірцями // День. – 1996, 25 вересня. – С. 6; Її ж. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К., 1997. – С. 4.
45. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України–Руси. – К., 1994. – Т. І.. – С. LХХ.
46. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. – Нью–Йорк–К. – Торонто, 1995. – С. 87–88. Професор Винар писав: “Замість аналізувати історіографічні концепції Грушевського на основі його наукових історичних досліджень, його критики майже без винятку обґрунтовували свої аргументи публіцистичною статтею історика “Українська партія соціалістів–революціонерів та її завдання, що з’явилася в другій половині 1920 р. (с.87).
47. Дашкевич Я. Постаті ... – С. 398.
48. Дашкевич Я. Постаті ... – С. 403
49. “Етнографічні категорії й культурно–археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи (10 с.),  “Спірні питання староруської етнографії” (17 с.) й “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” (7 с.). Як бачимо найвідоміша стаття М.Грушевського була найменшою за обсягом від двох інших не менш важливих у концептуальному відношенні, праць історика. На які, до речі, чомусь зовсім незаслужено мало звертали увагу сучасні історіографи. Докладніше див.: Гирич І. М.Грушевський та В.Антонович: творчі контакти та суспільно–політичні погляди // Академія пам’яті проф. Володимира Антоновича. – К.,1994. – С. 133–160.
50. Гирич І. М.Грушевський і І.Франко: до історії взаємин // УІЖ. – 2006. № 5. – С.42–48 (“Чинник М.Драгоманова”)
51. Характеристично, що в риториці й М.Скрипника й О.Шумського й інших націонал-комуністів у 20-ті роки постійно фігурував вираз “незалежна комуністична Україна”. Під час поздоровлень М.Грушевського із шістдесятиріччям у 1926 р. подібну фразу вживав і П.Любченко.
52. Грушевський М. Твори у 50-и томах. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 34.
53. Докладніше, див.: Гирич І., Кіржаєв С. До історії Всеукраїнської академії наук: М.Грушевський і А.Кримський: (З приводу “Осібної гадки акад. М.С.Грушевського до протоколу Спільного зібрання УАН від 17.10.1927 р.”) // Укр. археографічний щорічник. – К., 1992. – Вип. 1. – С. 332–351; Гирич І. М.Грушевський і С.Єфремов на тлі суспільно–політичного життя кін.ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. // Укр. історик. – 1996. – Ч. 1/4. – С. 142–187.
54. Цікаво, що усім ним консервативного спрямування (дослідження козацьких еліт) теми робіт, запропонував М.Грушевський. В.Герасимчуку – досліджувати діяльність гетьмана І.Виговського, М.Кордубі – дипломатію Б.Хмельницького, І.Кревецьому – П.Дорошенка, І.Джиджорі – гетьманство Данила Апостола.