Збірник українських народних голосінь
У 2012 році минуло століття від виходу у світ спареного 31-32 тому голосінь [4] і похоронних обрядів [2]. Упорядники видання – філолог, етнограф, музеєзнавець, громадсько-культурний діяч Іларіон Свєнціцький (підготував збірку голосінь), і видатний український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч Володимир Гнатюк (зібрав етнографічні описи поховальних обрядів із різних регіонів України). За географією охоплення матеріалу (це по суті вся територія сучасної України), системністю подачі матеріалу (було розроблено спеціальний квестіонар [1, c. 37-39] у справі голосінь), осмисленням повноти подачі різних аспектів голосильної традиції (було опубліковано 11 студій про особливості побутування голосінь у різних регіонах), представленням різновидів жанрової системи голосінь (маємо тут похоронні, поминальні, пародійні, сороміцькі голосіння) це видання було абсолютно новаторським, воно стало достойним завершенням тривалої збирацької і дослідницької роботи українських фольклористів у справі публікації голосінь. Значення цієї праці годі переоцінити. Воно не втратило свого значення до нашого часу. Відома російська дослідниця похоронного обряду Ольга Олександрівна Сєдакова цілком слушно назвала ще видання «великолепной коллекцией сведений об украинских обрядах» [3, c. 26].
До ювілею збірника Свєнціцького–Гнатюка у відділі фольклористики ІМФЕ підготовано до друку збірник голосінь. Упорядник книги – І. М. Коваль-Фучило. У збірнику вміщено записи голосінь з усіх регіонів України (усього 1279 текстів), а також з етнічних українських земель у Польщі, Білорусі, Російській Федерації. Це друковані, архівні фіксації різних збирачів, власні записи упорядника цього видання (1840-ві рр. — 2012 р.). У коментарях подано інформацію про українську голосильну традицію. Видання містить передмову, покажчик записів наддніпрянської, поліської, бойківсько-опільської, гуцульсько-подільської голосильної традиції, географічний, іменний покажчики.
Перед упорядником стояло складне завдання: подати зібраний за весь час етнографічних спостережень матеріал за сучасними вимогами народознавчої науки. У пригоді стала польова експедиційна й архівна робота упорядника, а також досвід видання українських народних дум [5]. У підготованому виданні всі тексти голосінь поділено на чотири основні типи: наддніпрянська, поліська, бойківсько-опільська, гуцульсько-подільська голосильні традиції.
Підставою для такого поділу є, по-перше, наявність у тексті голосіння відповідних мотивів, їх специфічна вербалізація, популярність, характерна для регіону, і, по-друге, поширеність у регіоні певних різновидів жанру голосінь. Найбільш оригінальною є наддніпрянська голосильна традиція. Територіально вона охоплює південні райони Київської, Чернігівської, Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську області. Сюди також примикає і традиція Слобідської України (східна частина Сумської області, Харківська, Луганська, Донецька обл.). Це зумовлене тим, що свого часу (кін. XVII — XVIII ст.) Слобідську Україну, як і південь України, заселяли вихідці з Гетьманщини. Для цієї традиції характерно чимало мотивів, які трапляються саме на цій території і мало поширені, а то й зовсім відсутні в інших традиціях. Найбільш поетично довершені тексти записані на Полтавщині і півночі Чернігівщини наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Голосінням із цього регіону притаманна особлива увага до мотиву запрошення в гості. Цей мотив наявний в усіх традиціях, але саме тут він набув найбільшого розвитку, став дуже популярним:
Та видкиля жъ васъ, мій таточку, выглядать,
Та видкиля васъ, мій таточку, вызырать?
Чы васъ зъ поля,
Чы васъ зъ моря,
Чы зъ высокои горы,
Чы зъ чужои чужыны?
Та не идить, таточку, полямы, бо нижкы поколете,
Та не идить, таточку, берегамы, бо потонете,
А идить, таточку, тимы дорожкамы, куды й мы идемо,
Куды мы за вамы слизонькамы стежки прыльемо.
Та на якихъ васъ, таточку, святкахъ дожыдать,
Колы задля васъ столы застылать?
Чы на Риздвяныхъ святкахъ,
Чы на Велыкодныхъ святкахъ,
Чы на Святу недилоньку?
На Риздвяныхъ святкахъ снижкы стежкы, дорожечкы позамитають,
А на Велыкоднихъ святкахъ велыкимы водамы позалывае,
А на Святу недилоньку спорышамы позаростають.
А мы будемъ спорыши стругать,
Та свого батенька въ гостонькы дожыдать (№ 31)1.
* * *
Коли ж вас, матінко, дожидати:
Чи к Різдву, чи к Великодню,
Чи к Зеленій та неділоцці?
О к Різдву снігами позасипає,
О к Великодню водами позаливає,
О к Зеленій та неділоцці та травою позаростає (№ 261).
У сучасних записах цей мотив значно редукований, а то й зовсім забутий:
Ой синочку та мій ріднесенький!
Та коли ж ти до мене прийдеш,
Та коли ж я й тебе побачу (№ 442).
Абсолютно наддніпрянським є мотив неможливості передачі померлому гостинця:
Якый же я вамъ, таточку, поклонъ передамъ,
Якый я вамъ, таточку, гостынець дамъ?
Передамъ я булочку, то вона зацвите,
Передамъ яблучко, то воно зогніе,
Передамъ я бублычокъ, то винъ закотытьця,
То такъ мое слово и мій гостинець до васъ, таточку, це дойдетьця (№ 43).
* * *
Передала б я пістомечко – так не дойде,
Передала б я поклінчик – так вітром понесе,
Передала б я яблучко – так зогніє,
Передала б я булочку – так зацвіте (№ 261).
У редукованому вигляді цей мотив вдалося зафіксувати і в наш час:
Ой Боже!
Та шо ж це за закон?
Кругом можна і письмо писать,
А шо ж таке, шо не можна на той світ і письма написать (№ 489).
Лише на Наддніпрянщині зафіксовано мотив якісної зміни оселі, яку покинув померлий. Тут цей мотив набув ознак вербальної константи, кліше:
Та и ти сины, и та хата,
Такъ у хати не та правда;
Та и та хата и та стриха,
Та у хати не та утиха (№ 51).
* * *
Шо пиду' въ хату,
Та' жъ ха'та – та не та' пра'вда,
Та ти' жъ поро'гы – та не ты' й розгово'ры.
Та въ ха'ти,
Та' въ ха'ти й та' пичъ – та не та' ри'чъ!.. (№ 137)
Ще одним оригінальним наддніпрянським мотивом є пошук малярів і крамарів з метою повернення матері чи батька:
Да де жъ тыйи моляры, що малюють матеры?
Да де жъ тыйи кромары, шо продають матеры?
Да де жъ тыйи ярморки', що продаюця матерки? (№ 164).
* * *
Та якби ж ті були купці,
Що продавали отці,
Та я б грошей заробила,
Та собі отця купила,
Та якби ж ті були крамарі,
Що продавали матері,
То я б грошей заробила,
Та собі матінку купила (№ 307).
Аналізований мотив характерний насамперед для голосінь за батьками, проте завдяки своїй популярності він потрапляє і в голосіння за чоловіком:
Мои диточкы,
Що вы будете робыть безъ батька?
Та вже жъ его ни купыте, ни заслужыте.
Нема тихъ крамаривъ, щобъ продавалы батькивъ (№ 79).
Цей мотив відомий і в українській пісенній традиції, проте в голосіннях він зафіксований тільки на Наддніпрянщині. Ще один суто наддніпрянський голосильний мотив, по суті словесне кліше, яке збереглося до нашого часу, – неможливість заміни батька і матері родичами:
У титкы свои диткы та не прыймуть сыриткы (№ 122).
* * *
Та як же важко сиротою:
Дядько – не батько,
А в тітки – свої дітки (№ 446).
Поліська голосильна традиція поширена у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, на півночі Київської, Чернігівської, Сумської областей. Оригінальним мотивом цієї традиції є пошук і впізнавання померлого, який може повернутися до своєї оселі в іншому вигляді, насамперед пташкою. Загалом такий мотив іноді трапляється і в інших голосильних традиціях, але особливого розвитку, популярності він набув саме на Поліссі і зберігся тут до нашого часу:
І якъ ти прилітатемешъ:
Чи соловеечкомъ, чи горобеечкомъ?
І на которой ти груші сідатимешъ,
До я вийду тебе познавати (№ 523).
* * *
Ныдэ' я тэбэ нэ побачу,
Ныдэ я тыбэ ны познаю (№ 547).
* * *
Стрічайте, виглядайте мого синочка
І пізнавайте (№ 757).
* * *
Стрічайте!
Ось іде ваш синочок.
Стрічайте, пізнавайте, розпитуйте (№ 771).
Популярним мотивом поліської голосильної традиції, який зберігся до нашого часу, є перелік сільськогосподарських робіт, які не виконані через смерть, насамперед, чоловіка чи батька:
Охъ твоє полє нє оранэ, твоя ніва нє вубрана!
Хто жъ будє ту роботу робіть? (№ 539).
* * *
Мій же косяру.
Хто ж мині буде косити,
Хто ж мині буде гурати?
Де ж я гуралника найду.
Де ж я кусяра найду? (№ 687).
* * *
Мій же ж косяру,
Наше ж сенокоси не косяні,
Наші ж полі не роблюні /…/
Устань, бо ж сіно некосяне,
Поле не обробляне,
Бульба ж не обігнана.
Усі ж полі наші заростают,
А ти ж був добрий хазяїн,
У нас всігда ж були сенокоси покосюні,
Поуля ж оброблюні,
Було все чисто й добре (№ 791).
Бойківсько-опільська голосильна традиція функціонує у Львівській області, на півночі Закарпатської та Івано-Франківської областей. Для неї домінуючий мотив уславлення померлого, а саме виголошення багатьох робіт, які виконував померлий, акцент на його втомі:
То ж то ти ся положив, то ж то ти ся наробив!
Хто нам робитоньки буде, хто нам помагатоньки буде?
А ти то зі сходом сонця в поле без їдла пішов, голодний працював (№ 806).
* * *
Ой шо ми маймо робити,
Та з ким я буду свої діти лишєла,
Та кого ж я сі буду всього питала,
Та ви нам так помагали…
Мої рученьки,
Та ви так на нас робили (№ 868).
* * *
Мой золотенькі руки,
Що ви сі наробили,
Кілько ви нас нагодували (№ 843).
Саме в межах цієї традиції симптоматично часто натрапляємо на мотиви, які описують звичну акціональну конкретику похоронного ритуалу (як от закопування померлого в землю), до того ж такі мотиви “виписані” тут в особливій натуралістичній манері:
Таке лїто гріє, а вас будут в сиру земленьку класти.
Та вас там під сиру земленьку сховают (№ 796).
* * *
Ой де ви ся вибираєте, в котрую сторонойку,
Під сиру землейку, під зелену муравочку! (№ 809).
* * *
Ой як ви там будити лижатойки, в ті сирі землейцї? (№ 811).
* * *
Де ваші кüстки будуть у гробі лежати? (№ 838).
* * *
Приб’ют твої оченька глинов та й не увидиш сонічка… (№ 839).
* * *
Я того ся ни сподівала,
Що ты так скоро йдеш в сыру землицю гнити (№ 853).
* * *
Весна йде, трава росте,
А ти такий молодий йдеш в землю гнити! (№ 877).
Гуцульсько-подільська голосильна традиція поширена в Івано-Франківській, Чернівецькій, Вінницькій областях, на півдні Тернопільської, Хмельницької і на півночі Одеської області. Для цієї традиції характерна увага до трагізму ситуації втрати близької людини, тут особливо поширені мотиви зображення нещасливого майбутнього сиріт:
Дїти дрібні, як дрібна полова,
Я сама нещьислива удова.
(Імя) мій золотий, мій дорогий,
Шо ти тепер наробив?
Ти пішов. а дїти-с минї полишив.
Нима кому нї дїти годувати,
Нї у місто піти, нї принести,
Нї дати, нї взьити, нї привести.
Ти мене удову саму полишив (№ 895).
* * *
А тепер діток покинула.
А хто ж їх виховає,
А хто до розуму доведе?
А буде мачуха кулаки стовкати над твоїми синочками (№ 1097).
У гуцульсько-подільській голосильній традиції особливо популярний мотив вшанування сліду померлого. Він наявний і в інших регіонах, але саме тут набув найбільшого розвитку, має чимало варіантів і зберігся до нашого часу:
Станьте, мамко, станьте,
Та походїт по своїм подвіречку,
Та наробіт нам слїдочків!
Ми будем ті слїдочки збирати,
Будем васильчиками їх обтикати
Та по тих слїдочках вас, мамко, будем пізнавати (№ 1015).
* * *
А як ми тебе будем забувати,
А ми твоїх слідочків шукати – й не найдемо (№ 1143).
* * *
Мамочко моя, устань, устань
Та нароби мені слідочків (№ 1181).
* * *
Встань мій татку, встань,
Та нароби мені слідочків коло хати,
А я буду ходити та ці слідочки буду збирати,
Та їх буду в білий папірчик завивати,
Та їх буду коло душі носити.
Нароби слідочків, би я їх споминала,
А я буду ходити та й буду приклякати
Та й ці слідочки буду цілувати,
Та й вас буду згадувати, мій татку (№ 1191).
Крім специфічних мотивів, існує ще одна важлива ознака, за якою виділено чотири голосильні традиції, – це поширеність у регіоні певних різновидів жанрової системи голосінь. І тут найбільш показовою є гуцульсько-подільська традиція, оскільки саме на цій території дуже популярні, збережені до нашого часу, сороміцькі голосіння, які майже відсутні в інших традиціях і трапляються лише в порубіжних зонах. Важливо, що тут маємо різні варіанти і варіації цього жанрового різновиду:
Хадзяїну мій, голубе мій!
Яєчка лежат, табачка стоїт,
Кінчик в вікно заглядає.
Ой хадзяїну мій,
Хто ж тим кінчиком буде робити,
А хто ж ти яєчка буде їсти,
А хто ж ту табачку буде нюхати? (№ 1076).
* * *
Ой жура моя, жура,
Лишилася дзюра,
Ти казав, шо залатаєш,
Ти таку роздерту лишаєш (№ 1202).
* * *
Чо ти мене лишив,
Єйці на полици,
Ти на лавици (№ 1206).
* * *
Ти любив яйця їсти і пити,
Як ти тими своїми єйцима сі розпорідив? (№ 1212).
* * *
Ой Боже, Боже,
Янтоську, Янтоську,
То-с ми садив – ззаду, спереду (№ 1219).
У наддніпрянській голосильній традиції дуже поширені пародійні голосіння. Цей різновид голосінь відомий і в інших традиціях, але саме на цій території зафіксовано найбільше варіантів. Найвідомішими є два типи пародійних голосінь – за чоловіком і за тещею (див. № 4, 134, 135, 297, 374, 424, 493, 496). Саме тут їх записано чимало і були зафіксовані вони раніше, аніж в інших традиціях. Ось найтиповіший варіант пародійного голосіння за чоловіком:
Ой тужу' жъ я тужу'
По чужо'му му'жу.
Тай такы' й не д'рно,
За чорне'ньке ру'но (№ 149).
Пародійні голосіння за тещею, крім Наддніпрянщини, відомі також на Поліссі (№ 567) і Поділлі (№ 1109), але це поодинокі записи, водночас на Наддніпрянщині пародійні голосіння за тещею пам’ятають до нашого часу:
Ой тещо ж, тещо, та ти жінчина ж мати!
Та куди ж ти йдеш, та чого ж ти з собою дочки ж не береш?
Та то ж ви, було, сами масло їсте, а мені сколо'тинки даєте'! /…/
Та ти ж мене як рідного любила,
Та було, шо ти ж днями і не била,
Ти ж мене поїла, годувала,
Та було, шо вечерять давала (№ 496).
Саме на Наддніпрянщині зафіксоване пародійне голосіння за кумою (№ 359). Між пародійними і сороміцькими голосіннями існує принципова різниця: перші висміюють нещирий жаль за померлим, а другі – невмілий плач голосильниці.
Метафоричні форми голосінь в українській традиції зафіксовані лише на Поліссі в оказіональних обрядах знищення тарганів і викликання дощу (див. № 634, 635). Водночас саме в цьому регіоні вдалося зафіксувати вірування про так звану негласну ложку: треба, щоб хоча б хтось голосив за померлим, тоді, якщо зберегти його ложку, то буде щастити в господарстві (див. коментар до № 769). У цих двох випадках маємо апеляцію до магічної функції голосіння. У першому випадку (голосіння за тарганом і раком) оплакування є метафорою похорону, який, за народними уявленнями, допоможе досягти мети (відповідно: вивести тарганів і викликати дощ), а в другому випадку маємо наочну демонстрацію магічної функції голосіння, яка забезпечує успішне господарювання після втрати члена сім’ї. Схожих уявлень, пов’язаних із голосінням, в інших регіонах нам не вдалося зафіксувати.
Усі наведені вище міркування пояснюють поділ збірника на чотири основні розділи. У межах розділів матеріал розташований за хронологічним принципом. Це дає змогу дослідити ґенезу голосильного тексту, виявити зміни в текстотворенні голосінь (як-от занепад чи редукція певних мотивів, виникнення нових мотивів і словесних формул), а також подати разом усі тексти, записані від певного носія традиції.
Підготована книга стане в пригоді фольклористам, етнографам, дослідникам танатології, усім шанувальникам українського народнопоетичного слова.
Ірина Коваль-Фучило
канд. філол. наук, наук. співроб. Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
- Номери текстів у підготованому збірнику голосінь.
1. Гнатюк В. Квестіонар у справі записування похоронних звичаїв і голосінь // Хроніка НТШ. – 1909. – Вип. ІІІ. Ч. 39. – С. 37-39.
2. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // ЕЗ. – Т. 32. – Львів, 1912. – С. 203–426.
3. Седакова О. А. Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян. – М., 2004.
4. Свєнціцький І. Похоронні голосіння // ЕЗ.– Т.31.– Львів, 1912.
5. Українські народні думи. У 5 т. Т. 1. Думи раннього козацького періоду / [упоряд.: М. К. Дмитренко, Г. В. Довженок (тексти), С. Й. Грица (мелодії); передмови: М. К. Дмитренка, С. Й. Грици; статті, коментарі, примітки Г. В. Довженок, А. Ю. Ясенчук, Т. М. Шевчук, О. І. Шалак, Н. М. Пазяк, І. І. Кімакович; за заг. ред. М. К. Дмитренка, С. Й. Грици; відп. ред. Г. А. Скрипник]. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009.