Дмитро Вирський: Початок сучасності: друга хвиля глобалізації, кінець Старого Порядку та Україна (XV – середина XІХ ст.). Вид. 2-ге, доп. Київ: НАН України; Ін-т історії України. 2022. 217 с.
Підготовлене Дмитром Вирським 2-е видання його книжки «Початок сучасності» виходить ледь за три роки після першовидання. Утім, воно ґрунтовно переосмислене і розширене – загалом на бл. 30% тексту. Отже, маємо справу із твором, який належить перечитати наново – незважаючи на те, що перелік розділів суттєво не змінився. Незмінною також залишилася і засаднича авторська концепція «трьох модернізаційних революцій» в історії ранньомодерної України, але у новому виданні вона відшукала собі значно поглиблену і розширену аргументацію. Тому ця рецензія буде стосуватися усієї цілості тексту, а не лише доповнень і додатків з нового видання – бо важко тут відділяти одно від іншого.
При вступі треба зауважити, що незважаючи на скромний обсяг (навіть у розширеній версії книжка містить трохи більше 200 сторінок), «Початок сучасності» є твором надзвичайно амбітним. Самі рамки хронологічні праці охоплюють понад чотири століття – починаючи оповідання від схилку Середньовіччя, а закінчуючи його на середині ХІХ ст. З формальної точки зору дослідження можна визнати за есе з історії України – дуже синтезуючого характеру. Задум Автора є, утім, значно ширший, оскільки книжка має помістити історію України до перспективи «другої хвилі глобалізації» світу Раннього Модерну в контексті історії держав сусідніх з Україною – особливо Речі Посполитої, а також Росії і Туреччини. На практиці означає то, що вихідним пунктом для праці Вирського є класичні теорії Фернана Броделя і Іммануїла Валерстайна.
Перший розділ дослідження («Макроміркування про ранньомодерну Україну: екологія і економіка – природна Реконкіста і інтеграція до Світ-Системи») цілком присвячений контекстуалізації України за шкалою «макро» і, згідно броделіанською концепцією, обговорює два найзагальніших рівні інтерпретаційні / режими хронологічні в історичному аналізі – чи то екологію і економіку. У випадку тієї першої він покликається також на найновші концепції історії навколишнього середовища. Натомість для економічного контексту використовує передусім валерстайнову концепцію «світ-системи». Належить зауважити, що цей розділ не є – як то часто-густо у працях синтетичних – обговоренням «об’єктивних» природних і економічних умов описуваного явища, котре в жоден спосіб не впливає на решту аргументації. У розумінні Вирського, екологія і економіка становлять істотну рамку для концепції «трьох революцій», а особливу роль у подальшій частині книжки відіграє географічний простір і природне середовище.
«Початок сучасності» не є однак синтезою соціально-економічної історії України у дусі праць, народжених з інспірацій школи «Анналів». Цивілізаційний розвій і модернізаційний процес Автор спостерігає крізь призму гегелівської теорії свободи і то власне свобода (особливо в її політичному діапазоні) становить підставовий предмет наступних частин книжки. Тому на перший план виходять питання політики і суспільного ладу, а також щось, що можна коротко назвати «історією соціально-політичних ментальностей» (на відміну від широко досліджуваної багатьма істориками «політичної культури»). З точки зору броделіанської візії історії можна навіть сказати, що Автор концентрується на явищах режиму «часу короткого тривання», виглядаючи у них дефінітивних проявів цивілізаційного процесу набагато більшої хронологічної шкали.
Словом-ключем стає для Автора «революція», що розуміється у спосіб вельми далекий від марксистської доктрини, а близький радше сучасній англосаксонській політичній теорії. Ще й своєрідно близько воно до ранньомодерного уживання того терміну. Революція або явище засадничої зміни політики і ментальності, що відбивається в політичній історії суспільств, не обмежується раптовим переворотом, який призводить до нової форми правління. У розумінні Вирського, це процес розтягнутий на десятки років – він обіймає період винайдення/консолідації, потім експансії і стабілізації, а відтак наступає фаза схилку, що закінчується занепадом. У такому розумінні ранньомодерні модернізаційні революції в Україні розтягуються на періоди, що довші навіть за два століття. Вони також тривають одночасно, хоч і не паралельно, оскільки долають чергові фази у різному темпі і відбиваються на формі історії України у періодах, що йдуть один за одним.
Свою «революційну» історію України Автор розпочинає з опису вихідного пункту процесу модернізації, за який уважає XV століття. Він є предметом розділу 2 («‘Тектонічне’ ХV століття: знаки майбутнього»). Згідно із заголовковою метафорою, Автор обговорює у ньому «тектонічні рухи», що провіщують майбутнє, у тому – з точки зору історіографії України – «темному» (недоокресленому) столітті. Це є, вочевидь, телеологічне переписування історії, із сильним акцентом на глобальних процесах, котрі – як твердить Вирський – детермінують пізніші модернізаційні революції на землях України. Особлива роль випадає тут власне трьом сусіднім імперським проектам, що розбудовуються саме у той час: польсько-литовському, московському і турецькому. Зрештою, мотив імперського прикордоння видається тут ключовим для подальшого оповідання, а для XV століття Вирський проводить певну аналогію у вигляді історії Молдови – затиснутої між імперіями: польською, турецькою і угорською, але такої, що переживає тоді момент своєї величі.
Наступні три розділи (3: «Ентузіазм ‘золотого’ ХVІ століття», 4: «‘Залізне’ ХVІІ століття», i 5: «‘Переповнення’ ХVІІІ століття») належить вже обговорити разом, оскільки є вони викладом засадничої тези книжки, а саме теорії про три модернізаційні революції України. Концепція Вирського, що базується – як я згадував вище – на гегелівській теорії свободи, поєднує ж бо у логічний спосіб три історичних явища, між якими досі не зауважували логічної континуації, а навпаки – часом підкреслювали їх суперечність. Ті три явища – це 1) шляхетська революція в Речі Посполитій, котра знайшла свій найясніший прояв в екзекуційному русі другої половини XVІ століття і призвела до демократизації політичного ладу через розширення соціальної бази системи; 2) козацька революція на землях України в рамках Речі Посполитої, а далі також і Московської держави, результатом котрої було утворення українського політичного народу; а також 3) революція (а в принципі контрреволюція, як пише Вирський) царська, яка каналізувала козаччину для розбудови імперії.
Як поєднати ті три явища в теорію, котра дозволяє опис історії України у довшій часовій перспективі чи може навіть на з’ясування існування української державності взагалі? Вирський пропонує надзвичайно відважний підхід – вказуючи на КОНТИНУАЦІЮ тих явищ в ім’я розвитку політичної свободи як ідеї, не пов’язаної вузько із жодною однозначно окресленою соціальною чи етнічною групою. Цей ідеалістичний підхід у поєднанні із сильним акцентом на об’єктивних економічних і екологічних обумовленостях, а також глобальний контекст вписує його до дуже недоінвестованої в англосаксонській історіографії течії «соціальної історії ідей» (social history of ideas), частіше помітній натомість у французькій інтелектуальній історії, котра проте вельми рідко сягає на рівень глобальний.
У чому полягає ота континуація між трьома революціями згідно Вирського? У найспрощеному вигляді: течія екзекуційна шляхти Речі Посполитої діяла зі структуральною метою розширення поля свободи через перехоплення влади у магнатерії і королівського двору і створення системи шляхетської демократії, у якій політична свобода стала би привілеєм більшої групи людей. Це і є, згідно Вирського, власне перша модернізаційна революція, що торкнулася українських земель. Концепція шляхетської Речі Посполитої була проектом наскрізь ренесансним і заякореним в історіографії і політичній теорії античного Риму – засадничо універсалістичним і «толеранційним» (етнічно, релігійно і т. д.). Утім, зупинка того процесу на становому бар’єрі (а в подальшій перспективі – навіть певний відступ за доби кризи польсько-литовської держави) призвело до того, що ідея свободи була перехоплена і адаптована козаками. Чому ними, а не наприклад міщанством заможних міст на заході Корони, що було б часткою буржуазних революцій у північно-західній Європі? Бо ж козаки в реаліях Речі Посполитої посідали (як я б то окреслив) найбільший символічний капітал яко лицарство (а це, отже, ідеологічна підстава здійснення влади в Речі Посполитій) і їх прагнення свободи виникало як з об’єктивної дійсності прикордоння імперій, так і з політичних реалій тогочасної Речі Посполитої.
Історія XVII століття (а то розділ 4 праці Вирського) то хроніка невдалих спроб кооптації/сприйняття Річчю Посполитою козацької революції і водночас історія шукання козаками альтернатив для Речі Посполитої – альтернатив певною мірою заздалегідь приречених на невдачу, оскільки за тогочасного ладу імперій козацька революція свободи не могла знайти собі реалізації інакше, аніж у рамках незалежної держави, існування якого не вдалося, однак, втримати надовго.
Звідти береться парадоксальна континуація між козацькою революцією і третьою модернізаційною революцією України – царською контрреволюцією. Вирський доводить, що козаки як носії спадщини ренесансної революції Речі Посполитої, а також активні учасники козацької революції свободи, стали досвідченими і переконаними учасниками царського модернізаційного проекту, що був у принципі контрреволюцією. Вчинили вони це в ім’я своєрідно зрозумілого політичного прагматизму і взамін на автономію козацьких «вольностей», що зберігали в наступні десятиліття зредуковані ідеали свободи. Утім, козацька лояльність щодо московської імперії – на відміну від інших його мешканців – на завжди залишилася обмеженою через знайомість та історію участі в інших модернізацій них проектах – річпосполитському і козацькому.
Чи ця теорія трьох модернізаційних революцій успішно роз’яснює історію ранньомодерної України? Бракує мені компетенцій, що її однозначно прийняти або із нею полемізувати. З певністю однак можна твердити, що ця теорія ініціює історичну дискусію фахівців. Можна здогадуватися, що візія континуації між революціями шляхетською і козацькою буде критикована головним чином польськими істориками, а континуація між революцією козацькою і контрреволюцією царською (разом із новоросійським проектом) – істориками українськими. Утім можу твердити, що з точки зору історіографії концепція Вирського – це проект надзвичайно амбітний і перекраючий. Він пропонує концепцію історії оригінальну, добре обґрунтовану і водночас провокуючу на поглиблене переосмислення і полеміку.
З методологічної точки зору мушу підкреслити у праці Вирського шляхетний еклектизм, що поєднує такі відмінні дослідницькі напрямки як інтелектуальна історія, глобальну історію, соціально-економічну історію та історію навколишнього середовища. Скільки б такий еклектизм не заходив за межі наведеної у вступному розділі інспіраціям броделіанською історіографією, але по суті можна визнати його за реалізацію однієї з ідей створених власне Фернаном Броделем – чи то «тотальної історії». Головні рамки праці звертаються утім до переважно до історії політичного устрою та історії ідей. На цьому рівні треба підкреслити прийняті Вирським з цілком іншої дослідницької парадигми глибоке розуміння ролі «локального знання», як площини аналізу політичних явищ, а також розуміння історичного процесу людьми з минулого. Це ставить історіографічний проект Автора до цілком відмінної перспективи – на перетині найновших осягнень історичних наук з глибокою, ранньомодерною традицією філософії історії, переважно вже забуту з огляду на успіх описів ХІХ століття національних історій.
Тому дослідження Вирського можна визнати за вдалий результат аналізу історичного процесу і водночас історіографічний трактат разом із викладом авторської історіософічної концепції, що базується на вписуванні поняття свободи до широкого контексту історій екологічної та економічної у глобальному розумінні.
Чи через це свободу можна визнати за підставовий параметр цивілізаційного процесу? Вирський найвиразніше вказує, що принаймні у випадку історії України (а також і Речі Посполитої) це є чинник, що фундує і з’ясовує характеристики її історичного процесу. Додамо, що робить він водночас «нормалізуючи» історію України і то значить надзвичайно успішно вписуючи її історію до всесвітньої хроніки і ніби стираючи з неї пляму винятковості. Уважаю такий підхід за дуже вартісний і розвитковий, хоча б тому, що дозволяє інтерсуб’єктивізацію національної історії – я сам зрештою критикую, як тільки трапляється нагода, історичні нарації, що виводять винятковість історії Польщі (а згідно традиції польської історіографії вона водночас оцінюється в різноманітний спосіб – від захвату до засудження).
Наприкінці належить написати також про літературні якості тексту. Наскільки можу то оцінювати, читаючи рецензовану працю зі словником, то гідним підкреслення видається вміння Автора оповідати про нерідко дуже складні справи мовою зрозумілою і привабливою. З певністю я не розумію усіх культурних відсилок, які містить книжка. Легше вдається мені слідкувати за алюзіями на твори міжнародної історіографії, котрих немало є в праці Вирського – і тільки з часом споряджених бібліографічним посиланням. Утім, з приємністю читається текст є так багатовимірно закорінений в традиції світової історіографії, котра слугує Автору не лише за джерело інформації.
Особливим питанням є оцінка прийнятої Автором форми спорядження тексту розбудованими посиланнями – нерідко забираючими понад половину сторінки. Та форма може трохи страхати читачів не звичних до такого способу історичного письменства, але як мені здається, що у цьому випадку вона здає свій іспит придатності. З одного боку дозволяє то на збереження зв’язності основного тексту, з іншої – дає можливість додатково поглибити аргументацію, наведення менш значних, але ще й забавних аргументів, і навіть дистанційовану квазі-полеміку з текстом праці. Тому отримуємо власне дві книжки – есе, що дотримується ригористичного критерію зв’язності і комунікативності, а також щось в роді розширеного коментаря до нього, що містить також і типовий історико-науковий апарат.
Сподіваюся, що публікація 2-го видання «Початку сучасності» заініціює історіографічну дискусію, на яку вона заслуговує, і водночас зробить тривалий внесок у розвиток рефлексій на тему історії як України, так і Речі Посполитої доби Раннього Модерну.
dr hab. Tomasz Wiślicz, prof. IH PAN Warszawa, Instytut Historii im. Tadeusza Manteuffla PAN