Євген Чикаленко: історична особистість у світлі вражень та оцінок своїх сучасників (Роздуми з нагоди виходу книжки «Євген Чикаленко у спогадах, враженнях, оцінках своїх сучасників» (Київ: Темпора, 2022))
Кожна нове видання, що стосується постаті Євгена Чикаленка (1861-1929), відкриває читачам нові грані його особистості, деталізує біографічні факти, увиразнює цілісний портрет на тлі історичної доби українського націє творення. За унікальною епістолярною і мемуарною спадщиною Є. Чикаленка, яка на сьогодні поки зібрана у 15 книг, ми можемо проникнути в епоху її автора, пізнати його переконання, глибоку та дієву ідейність, що проектувалась і втілювалась у безліч важливих справ, які й склали зміст його доби. Знаковість і важливість цієї доби в тому, що українство тоді зберегло себе як націю, захистилося від асиміляційних впливів північного сусіда, який з традиційною для нього нахабністю формував ще один клапоть своєї убогої імперії, так званий «Юго-Западный край», ігноруючи будь-які особливості та прагнення багатомільйонного народу.
Найвагомішим підсумком доби Є. Чикаленка стало сформоване покоління ідейного українства. Його представники були переважно подвижниками, які робили свідомий і сміливий вибір: служити українській ідеї, працювати на національній ниві, аби зберегти українську ідентичність в умовах імперської русифікації, відродити національну самобутність в історичному, мовному, культурному, освітньому, літературному, видавничому сегментах. Люди робили вибір поміж заможним життям, престижними посадами та безкорисною копіткою щоденною національною працею, яка вимагала терпіння, самовіддачі, матеріальних жертв та була небезпечною, бо вороги українства трактували її як прояв сепаратизму, а учасники українського руху зазнавали усіляких переслідувань. Отже, праця на українській ниві (відродження друкованого слова, формування національної мови і літератури, організаційне формування українства) - це складний, часто тернистий шлях ідейних людей. Він вимагав постійності та напруження сил, бо багато ідей доводилось втілювати вперше, опонувати численним ворогам українства, які у будь-якому культурному прояві національного життя вбачали сепаратистські наміри та обкидали український рух і його представників найтемнішими інсинуаціями.
Проте глибока ідейність та національні переконання того покоління допомогли подолати багато викликів та випробувань. Своєю працею українство початку ХХ ст. сформувало міцний підмурівок української державності, вклавши у нього як власні таланти, наполегливість, віру в національний український дух, так і матеріальні статки. Покоління будителів української нації заслуговує вивчення та історичної пам'яті. Бо воно стало одним з етапів формування нашої нації, виразним відрізком у процесі, який через історичні обставини розтягся на століття. Він триває і сьогодні, переживаючи кривавий період воєнної оборони українцями власної державності від ординської навали того ж північного сусіда, який століттями і різними шляхами знищував українську ідентичність. Проте історія і початку ХХ і ХХІ століть доводить, що українська ідейність, самобутність та дух є незнищенними ознаками нашої нації. Їх неможливо викорінити ніякими імперськими заходами та засобами. Про це у свій час розмірковув і Є. Чикаленко, підкреслюючи природність та невпинність українського руху. Він писав: «З практики, на протязі довгих років історії, ми знаємо, що можна зробити багато гаток, гребель насипати, можна спинити на якийсь час рух живої води, але навіки затамувати все таки не можна – вода знайде якусь щілину, буде сльозити, а потім проробить ширший хід і все таки буде текти... Ні заходи Валуєва в 1863 році, ні указ 1876 року не знищили українського руху. […] Ніякими заборонами, утисками та драконовими законами не можна переробити українців на великоросів і витравити природжену любов до свого рідного краю та спинити непереможне стремління мати свою літературу, школу та й взагалі культуру».
Отже, виразними ознаками доби Є. Чикаленка став спротив українців імперській русифікації та формування ними основ національної ідентичності. Ці важливі історичні процеси широко відображені у вже виданій спадщині Є. Чикаленка. Нова книжка стане ще одним щаблем до пізнання як її непересічного героя, так і широкого кола його сучасників, а також змісту українського націєтворення та багатогранної ролі у ньому Є. Чикаленка.
Унікальність нового видання полягає у зібраних різножанрових джерелах (спогадах, прижиттєвих та посмертних статтях, листах) про Є. Чикаленка. Їх авторами стали люди різних політичних позицій, соціальних станів, життєвих доль і навіть віку. Одні знали Є. Чикаленка усе життя, інші - лише певний відрізок часу, наприклад, у неповторні роки студентської юності, або роки незабутньої спільної праці на громадській ниві у Києві, коли формувались організаційні основи українського руху, первістки національної журналістики, українська література, Були й автори, які пізнали Є. Чикаленка в останнє десятиліття його проживання на чужині (1920-ті роки). Доля їх поєднала із літнім Є. Чикаленком, тоді вже «ветераном українського руху», аби допомогти йому долати життєві труднощі, морально підтримати у найскладніші періоди, коли Євген Харлампійович хворів або втрачав найближчих людей.
Одні автори перетиналися з героєм свого нарису у громадських справах, спілкувались із ним не одне десятиліття, а отже, знали його звички, вдачу, уподобання, життєві пріоритети, які й описували і якими пояснювали подвижницьку працю Є. Чикаленка. Інші автори знали свого сучасника як раціонального і невтомного господаря, який успадкував родинний маєток на Херсонщині, віддав йому найкращі роки життя, удосконалюючи та плекаючи його культуру, бо господарство було основним джерелом фінансування українських потреб. Кошти, виручені від продажу зерна, поміщик Є. Чикаленко спрямовував на фінансування українських видавничих проектів (популярних книжок, видавництв, щоденної української газети, інших періодичних видань, утримання української книгарні у Києві), вкладав у розвиток української літератури (виплачуючи достойні гонорари письменникам), підтримував господарську діяльність прогресивних селян, які мали бажання розвиватись, а не консервувати рутинні способи ведення землеробства тощо. Сучасник Є. Чикаленка, відомий бібліограф В. Дорошенко відзначав значення благодійництва Є. Чикаленка такими словами: «Коли Антонович та Грушевський клали цеглини під фундаменти нашої національної свідомости, то Чикаленко злютовував до купи ті цеглини золотим цементом».
Про родинне гніздо Чикаленків, з якого майже 30 років переливались кошти на українську справу, неповторні сюжети знайдемо у спогадах старших дітей Євгена Харламповича – дочки Ганни та Левка. Вони увійшли до даного збірника і друкуються вперше. У Перешорах минуло дитинство обох авторів, там у них сформувались основи світосприйняття, був здобутий певний життєвий досвід. Обоє, з відстані поважного часу та з теплою ностальгією згадували свою малу батьківщину, молодих батьків, родинне подвір'я, будинок зі старосвітським хатнім інтер'єром, унікальними яскравими килимами українсько-молдавського типу, витканими далекими пращурами, колекцією зброї двоюрідного діда Петра, який став вихованцем Є. Чикаленка після смерті його батька і спілкувався з його родиною усе життя, бо був неодруженим. Діти згадували і неповторних робітників їхнього маєтку. Вони закарбувались їм за буденними справами: хтось багато років незмінно чаклував на пасіці, а хтось управлявся в конюшні, або майстерні, хтось молотив збіжжя на току, а хтось роками пас овець та худобу у безмежних херсонських степах.
Ганна і Левко описували і родинне подвір'я, його рельєф, розташування господарських споруд, згадували розкішний сад та мамині квітники з барвистих мальв, духмяних чорнобривців та крислатих соняхів. Це була частинка маминого внутрішнього світу, її захоплення і власна господарська сфера діяльності. У спогадах зустрічаємо і яскраві епізоди про окремі страви заможної української родини, наприклад, її заготовки, які зберігались у льодовні. Вони приваблять читача своїм органічним походженням та натуральними способами готування. Усе тоді квасилось, сушилось, в'ялилось, тобто зберігалось природними способами, без будь-яких консервантів та шкідливих домішок.
Виразні деталі до родинного маєтку Чикаленків додають і спогади його колишнього робітника та багатолітнього приятеля Є. Чикаленка – селянина Павла Римарчука, які також друкуються вперше. Автор розповідав про своє походження, сирітське дитинство, недосяжне бажання отримати освіту, дитячі пригоди, знайомство у малолітстві з родиною Чикаленків. Батько щоліта віддавав його у маєток пасти худобу. Хлопець працював у Чикаленків до повноліття. Заробивши ж первинний капітал, він купив власну землю та худобу. Згодом, переїхавши на Дон, чоловік став заможним господарем та листувався з Є. Чикаленком у 1920-ті роки. Відчувається, що він мав великі симпатії до свого колишнього пана та почуття вдячності за просвітництво й допомогу, отримані ним від Є. Чикаленка у слушний час.
У спогадах П. Римарчука – яскраві епізоди про український характер панської родини, яка відображалась в її народній мові, ставленні до простих людей, побуті, одязі, дотриманні національних традицій. У згадках вражає і модель взаємин Є. Чикаленка з представниками інших соціальних станів, наприклад, звичайними селянами. П. Римарчук писав про допомогу Є. Чикаленка селянам, які мали хист та бажання господарювати. Прикладом зазначеного став і він особисто, бо купував у Чикаленка, на пільгових умовах, землю, слухав його численні просвітницькі бесіди, отримував українські книги, які стали для чоловіка духовною поживою та укріпили його національні почуття. У спогадах П. Римарчука – зустрічаємо й епізод про купівлю Є. Чикаленком ще одного маєтку, на Полтавщині, у с. Кононівці (тоді - Пирятинського повіту). Автор став його першим управителем та передавав враження від купленої садиби, місцевих людей, згадав факт дарування Є. Чикаленком 1000 рублів сільській громаді на будівництво місцевої церкви.
Окрім спогадів П. Римарчука, до книги увійшов і унікальний епізод про Є. Чикаленка та його родину С. Стечишина, ще одного селянина з Галичини. У роки воєнного лихоліття 1914-1918 рр. чоловік потрапив до російського полону і опинився на поселенні у Полтавщині. Працюючи там на різних посадах, він знайомився з українцями краю, бо сам був людиною національно свідомою, освіченою і шукав контактів з однодумцями. Одного разу у розмові з ним місцевий чиновник охарактеризував Є. Чикаленка як «изменника и мазепинца», що й спонукало С. Стечишина до бажання познайомитись із незвичним місцевим паном, якого так не любило начальство. Згодом він його реалізував і сприятелювався з Є. Чикаленком на багато років, листуючись з ним і в 1920-ті роки. Фрагменти листів Є. Чикаленка до С. Стечишина у львівській газеті «Діло» у 1931 р. опублікував С. Годований. Вони увійшли й до нашого збірника, аби повніше відтворити взаємини двох відомих сучасників.
Непересічність інших матеріалів збірника в тому, що в них вперше сформульовані оцінки Є. Чикаленка, окреслена його роль та значення в історичних процесах доби. Ці матеріали є різними за авторськими стилями та сюжетами, торкаються багатьох життєвих та громадських граней Є. Чикаленка. Але їхня цінність полягає в об'єктивності та «живості», у тому, що кожен з авторів мав власний досвід спілкування або співпраці зі своїм героєм. Тому зібрані нариси, спогади, враження – це не трафаретні словосполучення, а результати спільного проживання знакових подій, ситуацій, взаємин, проєктів. Так, близький однодумець Є. Чикаленка, В. Королів-Старий, пишучи кілька матеріалів про нього, ставив завдання відобразити роль свого сучасника в українському рухові. При цьому він керувався бажанням заповнити лакуну «Спогадів» Є. Чикаленка, які вийшли у 1925-1926 рр. і в яких автор писав про заслуги інших українців, не розкриваючи власних, бо був людиною скромною. В. Королів-Старий відзначив і особисті риси Є. Чикаленка, які формували його оригінальність, як для свого, так і для нашого часу: його особисту ощадливість та громадську щедрість. Автор це пояснював особливим світоглядом свого сучасника, який на свої статки дивився як на громадську функцію, як на джерело фінансування національних проектів і заходів. Для заможного українського поміщика пріоритетом було не збільшення банківських рахунків, не розкішні помістя в Україні, чи закордоном, або екзотичний відпочинок, а розбудова української справи, яку він справді «любив не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», не привабливими словами, а безліччю важливих справ.
Відродження українського книговидавництва та заснування національної періодики визнавались пріоритетними громадськими і життєвими справами Є. Чикаленка. Це був тривалий процес, який розпочався із заходів щодо скасування Емського указу 1876 р. Є. Чикаленко розпочав їх у 1890-ті рр., отримавши довгоочікувані дозволи на друк власних відомих книжечок українською мовою» - «Розмов про сільське хазяйство». За накладом вони зайняли друге місце після «Кобзаря» Т. Шевченка.
З ініціативи Є. Чикаленка українське слово з'явилось і в російському місячнику київських українофілів, журналі «Кіевская Старина». Кілька років він виношував ідею заснувати український часопис, який би став органом українського руху. І втілив її в життя у кінці 1905 р., отримавши дозвіл на першу щоденну українську газету «Громадська думка» (1905-1906), яка після закриття була відроджена під назвою «Рада» (1906-1914) та стала основною життєвою справою Є. Чикаленка. Про неї згадали сучасники, автори нашого збірника. Серед них були як співробітники редакції, так і її автори: С. Черкасенко, М. Гехтер, Д. Дорошенко, В. Королів-Старий. Усі вони відзначали, що цей унікальний газетний проект став результатом подвижницької праці Є. Чикаленка. Він був його натхненником, видавцем, благодійником, неформальним редактором, дбав про цікавий зміст газетних матеріалів, талановитих авторів, правопис, фінансування. Про непрості видавничі будні щоденного видання, звивисті шляхи її формування – кілька згадок сучасників і очевидців у нашому виданні.
У матеріалах, що увійшли до даної книги, відображені й різні життєві періоди Є. Чикаленка. Так, багатолітній приятель А. Вержбицький згадав їхні студентські роки в Єлисаветграді та Харкові, наповнені епізодами неповторних зустрічей з відомими українцями (М. Кропивницьким та П. Михалевичем у Єлисаветграді; Д. Пильчиковим, П. Єфименком та В. Мальованим у Харкові), які дали молодим хлопцям важливі настанови, які й стали їхніми життєвими аксіомами: про пріоритетне служіння не чужій, а національній ідеї, про вдосконалення рідної мови та повагу до неї, про українську книгу, як основне духовне джерело ідейного становлення, тощо.
У матеріалах збірника виразно відображені й останні роки, місяці та дні земного життя Є. Чикаленка, які йому довелось провести у празькій клініці та пережити найскладніші моменти: морально страждати за синів, які залишись на батьківщині, окупованій більшовиками, під загрозою репресій, фізично переносити нестерпні рецидиви підступної хвороби, переживати й за дружину, якій діагностували невиліковну хворобу. Проте Є. Чикаленка у той складний для нього час не залишили «свої» люди, українці. Вони взяли опіку над ним і щоденно провідували у клініці, забезпечуючи усім необхідним та головне підтримуючи своєю увагою. Так, у 1928 р. Є. Чикаленком опікувався відомий історик церкви В. Біднов, а в 1929 р. – публіцист О. Бочковський та студент Української господарської академії у Подєбрадах В. Шевченко. О. Бочковський написав цінні спогади про останні дні земного життя Є. Чикаленка, склавши хронологію усіх подій, які передували відходу у вічність відомого українця. Ці спогади доповнила і З. Мірна, яка також опікувалась Є. Чикаленком, на прохання його дочки – Ганни та була свідком останніх років життя Є. Чикаленка.
Таким багатогранним, «оживленим» характеристиками сучасників постає перед нами Євген Чикаленко. Зібрані матеріали формують образ непересічної історичної особистості, оригінальної своїми вчинками, життєвою позицією, ідейністю. Вони викликають почуття поваги до Є. Чикаленка, спонукають нас прислухатись до його порад, прогнозів, застережень. Бо вони є актуальними й до сьогоднішнього дня, підтверджуючи гіпотезу про циклічність та повторюваність історичних процесів. Через 7 років виповниться століття від того часу, як Є. Чикаленко залишив цей світ. До останніх днів свого життя він мріяв про національну державність, українську самобутність, скеровував її будівничих на європейські орієнтири вибору й розвитку. Чимало застережень він робив і щодо північного сусіда України, зауважуючи його агресивність, варварську сутність, відмінність від української ментальності, низьку культуру, негативний вплив на українців. У працях різного жанру Є. Чикаленко прокладав порівняльні проекції на два різні народи і вважав зниження освіченості та загальної культури українців результатом спільного існування з росіянами. Проте Є. Чикаленко вірив в український національний дух та відродження України.
Так, міркуючи про її зовнішній вибір на перехресті історичних подій 1919 р,. Є. Чикаленко неодноразово висловлював бажання, аби українці вибрались з-під московського панування та потрапили під вплив європейців, наприклад, англійців, або німців. Його завжди відштовхувала Росія: і більшовицька, і царська, і білогвардійська. Жодній він не довіряв та пояснював це так: «Вся річ в тім, що москалі не можуть нас обрусити, а тільки гальмують нашу культуру, просвіту нашого народа і роблять з нього дикуна такого, як вони самі, а може, й гіршого. Всім відомо, що до прилучення до Московщини український народ був грамотніший за московський; по словам Павла Алепського, більшість українського народу в 17 віці була письменна, а тепер у нас 80% неграмотних. Біда не в омосковленню, а в тій дикости, яку вони заводять у недержавних народів Росії. Я вже не раз казав, що зиряне, мордва, череміси під російською культурою ще язичники, а народи того ж племени – ести, латиші, фіни – під європейською культурою стали найкультурнішими народами в Росії. Вся економічна політика російського уряду зводиться до оббирання «окраин» на користь «оскудевающаго центра», а ідеологи російської держави без сорому пишуть по білому чорним, що великоруський народ своїм генієм збудував велику Росію і «нерусскія окраіны» повинні годувати цей народ, бо на йому лежить святий обов’язок обновити «гнилой запад», тобто пригнітити всі народи Європи, і вони вірять в своє «місініанство» всі від Пуришкевича до Лєніна. Я дожив в російській державі до старости; за 60 років життя я так її пізнав і зненавидів, що волію ліпше не мати маєтків, ніж дістати їх знов з рук «єдиної Росії»; без маєтків я в Україні якось проживу, а в тій проклятій державі, я, буржуй, жив, як в тюрмі: я не мав ніколи просвітку, [бо] я не відмовився від своєї нації, не зрадив своєму народові». Процитовані думки свідчать про актуальність Є. Чикаленка в нинішніх умовах російсько-української війни. Його спадщина дає відповіді на чимало запитань з історії розвитку суспільної думки на українсько-російські взаємини, які в усі часи були безперспективними, бо формувались з позицій сили та зверхності росіян. Волелюбні ж українці претендували на свій окремий вектор розвитку та історичного буття і Є. Чикаленко окреслював це у своїх працях.
Інна Старовойтенко