2021 01 26 сhencjvaosn

 

 

2021 01 26 chencova1

2021 01 26 chencova2

 

2020 01 26 chencova3

 

2021 01 26 chencova4

 

 

Велика книжка, в основу якої покладено кілька об’ємних документів і змістовне дослідження (передмова і післямова), Віри Ченцової (Вера Ченцова) виходить поза межі вузьких тлумачень української історії XVII ст. Бо перед нами не лише історія православної церкви і дуже дискусійне підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, перед нами постає занадто багатокультурний «східний простір». Певною мірою у центрі передмови та висновку знаходиться дуже неоднорідна і почасти ситуативна церковна політика гетьмана Івана Самойловича, яка виявиться однак послідовною, бо мала ж певну мету – підпорядкування київського митрополита гетьманській владі, розширення впливу на підконтрольні київському митрополиту території (включаючи передусім Річ Посполиту, Правобережну Україну). Тлумачення цих кроків Самойловича (поруч з яким тими питаннями переймалися осавул Іван Мазепа та писар Василь Кочубей) дозволяє дуже доповнити політичну біографію гетьмана.

Але волілося б поглянути на дану книжку значно ширше, аніж на вагоме дослідження і публікацію. Це насправді – дуже цінна історична нарація, що подекуди створює цілісність поєднань тексту дослідження та документів. Ці моменти дуже помітні і це досить важлива для цитувань і трактувань риса даної роботи.

Дипломатичні ритуали з детальними інструкціями уводять нас у світ найважливіших подій сходу Європи і тут є: «непостоянство польское» (с.326), наголос на «страхові» перед «унією» зі згадкою єпископа Шумлянського, що слугувало обгрунтуванням в устах московського посла для переведення Київської митрополії під московську кормигу (рукоприложення митрополита московським патріархом), створення митрополії "Кам’янця і Подолії" і що, як писав гетьманський посланець Іван Лисиця,: «Будин, город турской, цесарские взяли в нынешнем времени» (с.525) і, власне, до цього переліку варто віднести наявність однієї з міжнародних мов «греки» у документації, основної мови східного православ’я. Дуже ілюстративні речі щодо Центрально-Східної Європи.

Історія повсякдення теж знайде свого шанувальника. Чого варті лише описи обідів, чим «подчивали» Микиту (саме Микиту як у листі староукраїнською мовою гетьманові Івану Самойловичу називає московського посла Іван Лисиця (с.519) ) у Царгороді («лимоны варенные в сахаре, а потом кагве и шеребетю по чашке и накрыв головы Никите и Ивану фатами курили дымом, который походит дух на стакти»), чи опис розкішного виїзду візиря мимо двору султанського на службу (на війну з цісарем) (с. 292 -294) з «бунчуками» та «оксамитами», «наметами».

Так само, хто студіює прикордоння, не надто здивується, але запримітить, що в Царгороді до Микити приходив «греченин, киевской житель Стефан Васильев» (с.286), а з турецького Очакова (де затримали делегацію унаслідок загострення відносин) свій лист «Микита» пересилає через козака полтавського Якима (С.502) .

Питання про переходи Дніпра, постійні розмови та перемовини про бранців та обмін полоненими (при цьому московський посол нотує імена звільнених служилих і козака з слобідських фортець, а щодо «малоросіян» наводить лише числа (певно не його компетенція)).

Це лише ремарки на маргінесах евристичних можливостей таких книг як вступу і заклику до досліджень.

Але тут, як і в більшості археографічних публікацій, навіть з такою довершеною передмовою та додатками, виявиться проблема «герменевтики», розуміння та тлумачення текстів, особливо текстів оригінальних документів.

Володимир Маслійчук