2020 09 14 zdorov1
 
 
Минулого року видавничий кооператив «Радикальная теория и практика» випустив збірку спогадів відомої діячки Партії лівих соціалістів-революціонерів Ірини Каховської  (1887 – 1960). На жаль в Україні вона відома лише спеціалістам, й досі немає статті про неї навіть в десятитомній «Енциклопедії історії України», хоча саме тут в Києві вона організувала один з найбільш гучних і відомих терористичних актів – вбивство 30 липня 1918 р. головнокомандувача німецької окупаційної армії в Україні генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна (Hermann von Eichhorn; 1848 –1918). Упорядником нового видання та автором ґрунтовної передмови та приміток виступив російський історик Ярослав Леонтьєв, що багато років досліджує історію лівоесерівських організацій першої чверті ХХ ст. та захистив по цій темі докторську дисертацію.
     
Сама Ірина Каховська народилася в містечку Тараща на Київщині в родині землеміра в чині колезького реєстратора Костянтина Каховського, мати її служила народною вчителькою. Рід Каховських походив із чесько-польської шляхти, що осіла на Смоленщині в XVII ст. й отримала російське дворянство. На честь одного з її родичів – екатерининського вельможі – названо місто Каховка. З іншої гілки цього ж роду походить перший російський політичний терорист, один з п’ятьох повішених декабристів – Петро Каховський. Після смерті батька в 1890 р., мати віддала Ірину до Маріїнського інституту для сиріт шляхетного походження в Петербурзі. По закінченні його в 1903 р. вона вступила на історико-філологічне відділення Жіночого педагогічного інституту, там вона встигла провчитися чотири курси, зокрема під керівництвом професора Сергія Платонова, але не закінчила його.  Навчання перервала перша російська революція 1905-1907 рр.
     
Події Кривавої неділі 9 (22) січня 1905 р. назавжди закарбувалися в її пам’яті й перевернули світ молодої студентки, що відправилася до Публічної бібліотеки готувати реферат, але спершу побачила ходу робітників до царя, а потім почула про їх жорстокий розстріл. Саме цьому присвячено перший спогад під назвою «Горький». Тоді Каховська пристає до революційного руху. Спершу вона захоплюється соціал-демократією під впливом Олександри Коллонтай, а потім вступає до Спілки соціалістів-революціонерів-максималістів, що відкололася від Партії соціалістів-революціонерів та була близька до анархістів. Один з її товаришів, згадував: «Чи не справляє вона на вас враження святої? – запитувала мене не раз знайома меншовичка. – Яка віра! Яка відданість! Знаєте, в неї часто немає грошей на поїздки за Шліссельбурзьку заставу до робітників, й вона йде пішки мало не 10 верст із Петербурзької сторони Тільки перші християни так вірували, та, мабуть перші російські соціалісти».
     
У квітні 1907 р. Ірина Каховська була вперше заарештована царською охранкою та отримала 15 років каторги. В московській тюрмі вона познайомилася із відомими соціалістками-революціонерками, зокрема Марією Спірідоновою, що сиділа за вбивство радника тамбовського губернатора, що керував придушенням селянських постань, та Фанні Каплан, що готувала теракт проти київського генерал-губернатора, а пізніше в 1918 р. стріляла в Леніна. Каховська відбувала каторгу до 1914 р., коли її амністували та відправили у заслання в Забайкальський край. 
     
Із заслання Каховська повернулася в травні 1917 р. Разом із Марією Спірідоновою вона бере участь у відродженні Партії соціалістів-революціонерів, що отримала більшість голосів на виборах до Всеросійських установчих зборів в листопаді 1917 р. Права більшість есерів активно підтримувала Тимчасовий уряд, натомість Каховська бере участь у створенні Партії лівих соціалістів-революціонерів, була членом президії ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів та обрана до Всеросійського Центрального Виконавчого комітету. Це був період двопартійної радянської влади, коли ліві есери виступали союзниками більшовиків. 
     
Цей період закінчився із підписанням більшовиками Брестського мирного договору із Німеччиною та її союзниками 3 березня 1918 р. Більшовицький уряд Росії на чолі із Владіміром Леніним відмовився від претензій на Україну, Білорусь, Прибалтику й погодився вивести звідти всі свої війська. Партія лівих есерів заявила, що це зрада революції, вийшла із уряду та ухвалила вжити всіх заходів, щоби цей ганебний мир розірвати. Для цього ЦК ПЛСР вирішив здійснити теракти проти головнокомандувача німецьких військ в Україні Германа фон Ейхгорна  та посла Німеччини в Радянській Росії Вільгельма Мірбаха. Планувалося, що спершу буде вбито Ейхгорна, але через низку причин першим від рук лівих есерів загинув Мірбах – 6 липня 1918 р. під час невдалої спроби лівоесерівського повстання в Москві.
     
Каховська докладно описує своє перебування в Україні із весни 1918 р., коли ЦВК Рад України вже знаходився в Таганрозі, паніку та безвідповідальність більшовицького керівництва та обурення цим робітників. Згадано в мемуарах і політику німецьких окупаційних військ, зокрема масовий терор проти українського селянства: «На полях доповіді про втихомирення селян в одному із повітів, де було покладено 8500 осіб, де лише в одному селі було 17 шибениць… Ейхгорн написав: «Добре».» Рішення про підготовку теракту проти Ейхгорна виніс також ЦК української партії лівих есерів (відгалуження російської ПЛСР), який одночасно вирішив готувати замах на гетьмана Павла Скоропадського. За ним також почали стеження в Києві, але потім дійшли висновку, що після вбивства гетьмана Ейхгорн стане зовсім недоступним, тож вирішили зосередити сили на ньому.
     
До спільної бойової групи, яку очолила Каховська, увійшли представники російських і українських лівих есерів, зокрема Григорій Смолянський (1890–1937), Марія Залужна (1889–1938), Іван Бондарчук (1879–1933), безпосередній виконавець теракту  і друг Каховської Борис Донськой (1895–1918) та колишній народний секретар землеробства в першому українському радянському уряді – Євген Терлецький (1892–1938). 30 липня 1918 р. в центрі Києва від вибуху бомби, кинутої Донським Ехйгорн та його ад'ютант загинули. Донськой був схоплений на місці, він не заперечував свою роль та був страчений за вироком німецького воєнно-польового суду 10 серпня 1918 р. Каховську теж заарештували та винесли смертний вирок, але за законами Німецької імперії смертний вирок жінці мав затвердити імператор. Вільгельм ІІ був у ставці й не поспішав, справа тягнулася аж до листопада 1918 р., коли в Німеччині спалахнула революція й кайзер зрікся влади.
 
2020 09 14 zdorov2 
     
Ірина Каховська до 24 січня 1919 р. перебувала в Лук’янівській тюрмі в Києві. Певний час там само сидів і заарештований гетьманською вартою Симон Петлюра, який за деякими свідченнями писав навіть вітальні записки до Каховської. Проте після падіння гетьманату та вступу до Києва військ Директорії УНР Каховську не поспішали випускати із в’язниці, й звільнили нарешті лише на вимогу селянського з’їзду Київщини незадовго до вступу до Києва  більшовиків. Цьому періоду її життя присвячено спогади «Справа Ейхгорна», що були вперше надруковані в 1923 р. в Берліні1.
     
Більшовики хотіли спершу використати Каховську на процесі проти лідерів лівих есерів, зокрема Марії Спірідонової, але швидко зрозуміли, що це марно. У відкритому листі до голови революційного трибуналу Каховська пише: «В Україні при гетьмані й Петлюрі слово «більшовик», яке знаменувало тоді визвольні жовтневі ідеї, було дороге усім трудящим… Вас очікували як провідників справжньої Радянської влади, як захисників праці… Мені особисто довелося клятвено переконувати німецьких солдат, що вказували мені на жахи більшовицького режиму, в неправді всього того, що друкували про вас в їх німецьких газетах, і що, як я тепер особисто переконалася, є лише блідим відголоском того жаху, який ви робите насправді.
     
Приїхавши до Москви, я застала майже всю московську організацію (ПЛСР. – А.З.) в тюрмі… Переконалася в тому, що ви систематично штовхаєте маси в обійми колчаківської й правоесерівської реакції й що врятувати революцію може лише знищення вашої диктатури й передача влади в руки Рад, вільно обраних трудящими. Ненавистю до вас палає вже вся Україна: там темнота народу ототожнює вас із євреями, й за ваші страхітливі справи, за шаленства ваших чрезвичайок розплачується ні в чому не винне єврейське населення. Ви ворожі до революції, справжньої масової творчості нових форм життя не менше, ніж Колчак і меншовики, не менше, ніж Клемансо і Вільсон».
     
У середині травня 1919 р. Каховська була заарештована чекістами, але невдовзі її звільнили, бо дізналися про її намір організувати замах на генерала Антона Денікіна, війська якого саме тоді розвивали наступ на Україну та Південь Росії. Разом із товаришем вона прибула до Києва 10 серпня 1919 р., а 31 серпня Київ було захоплено денікінцями. Цікаві її спогади про життя киян того часу, ставлення населення до більшовиків, УНР та денікінців, про єврейські погроми в Києві, про спроби організувати замах на Денікіна в Харкові та Ростові, які виявилися невдалими, тощо. Про все це йдеться в розділі «В денікінській окупації».
     
Після відновлення влади більшовиків Каховська спершу лікувалася від тифу, потім доглядала за також хворою на тиф своєю подругою Марією Спірідоновою, яка перебувала під арештом, а потім наглядом ВЧК. В березні 1921 р. Каховську знову заарештували та відправили на заслання. Потім її ще декілька разів засуджували – останній раз у 1949 р. Всього із 1907 р. вона провела в тюрмі та на засланні сорок п’ять років (!). Останньому періоду життя авторки присвячено її спогади «Уфімська справа» – про засудження її разом із Марією Спірідоновою в Уфі в 1937 р. за нібито підготовку теракту проти уряду Башкірської АРСР. На думку чекістів вони хотіли скинути на голови членів уряду велику люстру, нібито спеціально погано закріплену в будинку уряду. Поки велося слідство, самих членів уряду Башкірської АРСР також заарештували як ворогів народу. Тим не менше Каховській дали 10 років позбавлення волі. Видання доповнюють документи, знайдені Я. Леонтьєвим в Центральному архіві ФСБ Росії, про так звану «Калузьку справу» І. Каховської та її життя після ГУЛАГу.
     
Можна лише пошкодувати, що видання має досить обмежений науковий апарат та не має покажчиків імен та географічних назв. Не в усьому видаються обґрунтованими й коментарі упорядника. Наприклад, він називає лівого есера Сергія Мстиславського народним секретарем військових справ в уряді радянської України навесні 1918 р., проте відомо, що ліві есери принципово були в опозиції до цього уряду.
     
Слід зазначити, що ставлення лівих есерів до українського національного руху в цілому було досить критичним, бо переймалися вони насамперед справою російської соціальної революції. Вони визнавали наявність національного гноблення в тому числі щодо українського народу в Російській імперії, але для вирішення національного питання найбільш прийнятною вважали програму національно-персональної автономії2. Проте, їх без перебільшення героїчна боротьба проходила й на українських теренах, захоплюючи й українські маси (досить згадати, що на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі в березні 1918 р. об’єднані ліві російські та українські есери здобули майже половину місць – приблизно порівну із більшовиками). Тому без залучення джерел, створених представниками цієї політичної сили, таких як Ірина Каховська, наше бачення історії української революції 1917–1921 рр. буде неповним. 
      
      Андрій Здоров
 
 
 
1 Ця частина опублікована також в збірнику: Партия левых социалистов-революционеров. Документы и материалы. 1917–1925 гг. : в 3 т. Т. 2. Ч. 3. Октябрь 1918 – март 1919 г. М. : РОССПЭН, 2017. Режим доступу: http://docs.historyrussia.org/ru/nodes/26648-prilozhenie-9-vospominaniya-i-k-kahovskoy-ob-ubiystve-30-iyulya-1918-g-g-eyhgorna (переглянуто 18.09.2020).
2 Шелонин М.А. Национальные проблемы. – Одесса: Новый путь, 1919. 24 с. Режим доступу: https://dlib.rsl.ru/01008827956 (переглянуто 18.09.2020).