Останнім часом чимало було сказано про асиметрію української та польської пам’яті та неадекватність української реакції на чергову річницю етнічних чисток на Волині та в Східній Галичині, і загалом така оцінка є вочевидь слушною. Водночас, з українського боку таки була зроблена низка кроків, спрямованих на зменшення цієї асиметрії. Однією з важливих подібних ініціатив стало видання українського перекладу однієї з останніх монографій Ґжеґожа Мотики – провідного сучасного польського фахівця з проблематики польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. Книжка вийшла у видавництві «Дух і Літера» у перекладі Андрія Павлишина, науковим редактором видання виступив Ігор Ільюшин.

      Монографія «Від волинської різанини до операції ‘Вісла’» є спробою підсумувати багаторічні дослідження польського історика, присвячені діяльності українського націоналістичного підпілля у 40-60-ті роки ХХ століття, а також польсько-українського протистояння під час Другої світової війни. Як зізнається у передмові автор, книжка свідомо писалась не лише для науковців, але насамперед для широкої читацької аудиторії, що цікавиться цією проблематикою. З огляду на це, монографія надмірно не переобтяжена посиланнями на наукову літературу та джерела, написана більш вільною мовою і прагне насамперед змалювати загальну картину подій, часом коштом лише короткого окреслення чи згадки про деякі важливі сюжети чи наукові дискусії. Книжка вийшла польською мовою у 2011 році, а в 2012 році отримала нагороду польського часопису «Polityka» як найкраща історична праця року.

      Хоча у назві книжки Мотика визначає хронологічні рамки польсько-українського конфлікту як 1943-1947 роки, в самому тексті він прагне помістити ці події у ширшому контексті польсько-українських відносин першої половини ХХ століття і тому починає свій наратив від подій польсько-української війни 1918-1919 років, а далі оповідає історію міжетнічних взаємин у другій Речі Посполитій, критично оцінюючи національну політику польських урядів міжвоєнного періоду. У чотирьох наступних розділах Мотика розглядає події на колишніх східних теренах ІІ Речі Посполитої від початку Другої Світової війни до кінця 1942 року, з особливим наголосом на активності ОУН та німецькій і радянській окупаційній політиці.

      Основна частина книжки присвячена аналізу антипольської акції ОУН-Б на Волині та в Східній Галичині у 1943-1944 роках, а також польсько-українському конфлікту на Люблінщині у той же період. Автор не обходить увагою також польські відплатні акції проти українського населення, антирадянську збройну боротьбу українського націоналістичного підпілля, а також реакцію різних українських середовищ на антипольську політику ОУН-Б. Остання проблема, як видається, є особливо важливою. Ґ. Мотика, як і абсолютна більшість сучасних польських істориків, покладає відповідальність за організацію етнічних чисток на Волині і в Галичині на провід ОУН-Б, і підкреслює, що не можна звинувачувати всіх українців або інтерпретувати ті події як селянське повстання, яке лише очолила (а не організувала) бандерівська фракція ОУН. Для ілюстрації цієї тези польський історик детально пише про різке засудження антипольських етнічних чисток з боку провідника першої УПА Тараса Бульби-Боровця та непряме засудження з боку митрополита Андрея Шептицького, а також згадує про численні свідчення неприйняття оунівської антипольської політики серед української інтелігенції, особливо в Галичині. Натомість, складніше оцінити реакцію інших прошарків тогочасного українського суспільства, передусім селянства. Мотика визнає, що радше за все антипольські акції ОУН на Волині мали «істотну суспільну підтримку» (с. 193), що не заперечує численних випадків допомоги українців своїм польським сусідам, які до того ж суворо карались вояками УПА. З другого боку, перші спроби цілковитого винищення польських сіл на Галичині були досить негативно сприйняті місцевим населенням, що змусило керівництво ОУН-Б змінити тактику і зосередитись на примушуванні поляків до переселення, а також відмовитися від вбивств жінок і дітей (на практиці цього принципу дотримувались не завжди).

      Оповідну частину книжки завершують розділи, присвячені депортаціям поляків і українців, організованим радянською владою у 1945 році, а також операції «Вісла» з переселення українців у межах Польщі, організованою польською комуністичною владою у 1947 році. Останню Мотика кваліфікує як етнічну чистку й навіть як етноцид (тобто дії, спрямовані на зникнення певної групи культурно чи мовно, без наявності масового фізичного винищення її членів), і вважає абсолютно невиправданою, оскільки українське підпілля у Східній Польщі могло бути нейтралізоване і без таких радикальних заходів.

      В останньому розділі «Спроба підведення підсумку: ‘війна у війні’, геноцид, сталінські етнічні чистки» автор робить спробу сконцептуалізувати основні моменти наративу, запропонованого у попередніх частинах книги. Насамперед Мотика детальніше окреслює хронологію подій, виокремлюючи в конфлікті дві основні фази, які частково перетинаються: лютий 1943 – весна 1945 (спроби організованого «усунення» поляків з Волині і Східної Галичини) і осінь 1944 – 1947 (фаза масових переселень польського та українського населення). Далі польський історик підбиває «баланс жертв» конфлікту, визначаючи загальну кількість польських жертв на території Волині, Східної Галичини і Люблінщини у близько 100 тисяч осіб (уточнюючи, що все ж таки польських жертв радше  було менше ніж 100 тисяч), а українських – від 10-ти до 15-ти тисяч. Якщо говорити про спосіб підрахунку, то дещо дивує той факт, що до числа українських жертв автор не включив полеглих від дій польської допоміжної поліції і навіть не вказав загальну кількість цих жертв. Як видається, це рішення є дискусійним і принаймні вимагало б спеціального обґрунтування.

      Щодо юридичної кваліфікації волинських та галицьких подій, то Мотика вважає, що визначення «етнічна чистка» у даному разі не є достатнім, оскільки керівництво ОУН-Б навесні 1943 року закладало в «усунення» польського населення з регіону винищення більшої його частини (с. 281). Прийняття дефініції «етнічна чистка», на думку польського дослідника, означало б фактично зрівняння в юридичному сенсі волинського злочину і операції «Вісла», що хоча б з огляду на кількість жертв в обох випадках не є можливим. Тому, не відкидаючи терміну «етнічна чистка», Мотика все ж вважає, що волинські і галицькі події підпадають також під визначення «геноциду» і пропонує називати їх «геноцидними етнічними чистками» (с. 283). З другого боку, автор стверджує, що і принаймні деякі польські відплатні акції (особливо вчинені на Люблінщині) також можуть бути окреслені як «геноцидні етнічні чистки» (с. 284-285). Водночас, Мотика підкреслює, що не можна ставити знак рівності між антипольською акцією ОУН-Б і польськими відплатними акціями, як з огляду на кількість жертв, так і тому, що «з українського боку геноцидний характер мала вся антипольська акція, з польського – окремі пацифікації» (с. 285).

      Як бачимо, позиція Мотики загалом відповідає окресленому Ярославом Грицаком підходу до того, що він назвав «баналізацією геноциду» в Східній Європі, згідно з яким більшість народів, які жили в Східній Європі у першій половині ХХ століття, не тільки були жертвами, але й різною мірою причетними до здійснення злочинів геноциду, а насильство було головним чинником модернізації в регіоні в цей період. На думку Грицака, прийняття такого підходу значно полегшує примирення між сучасними народами та державами, оскільки передбачає, що всі, хтось більшою, хтось меншою мірою, є винними, а отже формула «просимо вибачення – і вибачаємо» і надалі залишається актуальним інструментом поєднання в Центрально-Східній Європі [1]. У цьому контексті важливо, що сам Ґжеґож Мотика розглядає свою монографію як внесок у польсько-українське поєднання, оскільки за його словами «тривке польсько-українське примирення неможливе без того, щоб цілковито акцептувати важке минуле та назвати на ім’я усе зло, вчинене між поляками та українцями під час війни та після її закінчення» (с. 5). 

      Уважне прочитання «Від волинської різанини до операції ‘Вісла’» переконує, що наведені вище слова не є лише декларацією. В оцінці складних польсько-українських відносин 20-40-х років ХХ століття Мотика уникає якоїсь однієї національної перспективи і є відкритим та вразливим на різні бачення описуваних подій. І що, ймовірно, найбільш важливе: у книжці, написаній для широкої аудиторії, автору вдалось, уникаючи надмірного спрощення й не втрачаючи доступності тексту для нефахівців, передати всю складність та багатовимірність цієї теми, не лише на рівні опису окремих подій, але й на рівні загальної концептуалізації.

      Залишається лише сподіватись, що вихід цієї книжки українською мовою дійсно сприятиме переосмисленню складної теми польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни в українському суспільстві і стане ще одним кроком у побудові тривкого польсько-українського примирення.

1.Грицак Я.  Чому Волинські акції 1943 року таки були геноцидом, і що з цього випливає // Волинь 1943. Сімдесята річниця злочину (http://www.polinst.kiev.ua/storage/3_kw.2012/wolyn.pdf).