6 грудня 2000 року, напередодні тридцятої річниці від дня, коли канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна перед пам’ятником Героям гетто, польський прем’єр Єжи Бузек і німецький канцлер Гергард Шредер узяли участь у відкритті пам’ятника, встановленого на честь вікопомної події. Монумент висотою близько трьох метрів формою нагадує пам’ятник Героям гетто. На фронтальній плиті розміщено барельєф із зображенням канцлера на колінах, а також напис: «Віллі Брандт 7 ХІІ 1970». Пам’ятник увіковічнює історичну подію, коли німецький канцлер Віллі Брандт під час першого після Другої світової війни візиту в ПНР, покладаючи вінок до монументу Героям гетто, несподівано став на коліна. Цей жест було потрактовано як публічне визнання провини від імені німецького народу, а також як віддання шани загиблим варшавським євреям і всім жертвам Другої світової війни (див. Wigura 2011). Януш Ройтер, президент Центру міжнародних відносин, сказав: «Ця подія увійшла до підручників історії як приклад морального жесту, який перш за все торкнувся сумління людей, крім того, підготував дорогу для політичних процесів»1. А німецький історик Міхаель Вольффсон вважає, що це був один із найважливіших жестів у світовій історії (2010).
У Польщі жест Віллі Брандта вважають одним із найвагоміших кроків на шляху до політики примирення між поляками й німцями після Другої світової війни.
2000-го року це примирення було вписано в культурний ландшафт столиці. Серед сотень пам’ятників і меморіальних дощок, що увіковічнили пам’ять про місця нацистських розстрілів варшав’ян, у просторі міста з’явився монумент, покликаний зберегти пам’ять про жест — символ польсько-німецького примирення. Щоб підсилити історію, на честь якої зведено пам’ятник, його було розміщено у сквері ім. Віллі Брандта, виокремленого в Мурановській площі, на якій стоїть пам’ятник Героям гетто. Два пам’ятники розміщено недалеко один від одного, і стоячи біля одного, можна було б побачити другий — якби перспективу не перекрила будівля Музею історії польських євреїв (музей було відкрито 2014 року). Так польсько-німецьке примирення здобуло матеріальну форму і стало вагомим складником ландшафту столиці.
Я розповіла історію про пам’ятник Віллі Брандтові, але в цій статті хочу ширше розкрити тему діалогів, конфліктів і примирень поляків із сусідніми народами, записану в варшавських пам’ятниках, які мають різну форму, розташування і значення. Польща безпосередньо межує з сімома державами: Росією, Литвою, Білоруссю, Україною, Словаччиною, Чехією й Німеччиною. Із більшістю цих народів кордони формувалися століттями. На тему стосунків із ними написано величезну кількість праць, тому будь-яка спроба підсумувати її вимагала б узагальнень та скорочень. Тому в цій статті я почну з роздумів на тему пам’ятників, які стоять на території Варшави, і вважатиму їх першим кроком до ширших рефлексій про значення пам’яті про конфлікти Польщі з сусідніми народами у двадцятому столітті для пам’яті польської нації. У статті я посилатимуся на польсько-німецький діалог як зразковий приклад примирення: використовуватиму його як референцію для польсько-російських і польсько-українських конфліктів і діалогу. Я вирішила зосередити увагу на конфліктах саме з цими двома народами, тому що саме пам’ять про страждання, пережиті з вини цих сусідів, останніми роками набуває все виразнішої форми в нових пам’ятниках, музеях і державних урочистостях, де згадуються страждання, спричинені сусідніми народами. Це свідчить про те, що пам’ять про ці події болюча, і що вона набуває все більшої ваги в національній пам’яті поляків. Оскільки за часів ПНР про злочини цих двох сусідніх народів не можна було говорити в офіційному дискурсі, пам’ятники на честь жертв тих злочинів почали з’являтися тільки після 1989 року. Також мене цікавить текстура (користуюся терміном Джеймса Юнга, 1993) місць пам’яті, які з’являються, і як пам’ятники оповідають про конкретні події та їхнє місце в національній пам’яті поляків.
Простір як вмістилище пам’яті
Розповідати про конфлікти й діалоги з сусідніми народами на основі аналізу форми й розташування пам’ятників, зведених на честь певних подій зі спільної історії, — дуже важливо з методологічної точки зору. Адже, як свідчать дослідники пам’яті, простір — це «тривала пам’ять суспільства», а матеріальні об’єкти в цьому просторі — «символічна конденсація часу в просторі, що стимулює нашу пам’ять і організовує наші думки й емоції, пов’язані з минулим» (Kapralski 2010: 14). Здатність простору організовувати емоції та думки людини набуває ще більшої ваги, якщо згадати, що ми живемо (на думку деяких дослідників) у світі мінливих, непостійних і змінних ідентичностей, у світі, де час не є визначеною даністю, а скорочується, подовжується й накладається. З’являються альтернативні версії реальності, часто суб’єктивні й нетривалі. Звідси — непевність і розгубленість сучасної людини, яка в пошуках постійних, незмінних орієнтирів звертається до простору. Саме простір стає головним орієнтиром, який може спрямувати людину в суспільстві й дати їй відчуття впевненості, повертає віру у власні сили та здатність творити когерентний і послідовний образ минулого (Kapralski 2010).
Втім, простір не є об’єктивним і безстороннім. Адже він, з одного боку, віддзеркалює минуле, а з другого, стає моделлю пам’яті. Також простір має здатність творити пам’ять, а може й сприяти забуванню якихось подій, провокувати селективну амнезію. Простір можна вважати інструкцією для спогадів, «обрамленням пам’яті», «у якому певні спогади з’являться швидше за інші, незалежно від того, яка була “об’єктивна” питома вага подій, які там відбувалися» (Kapralski 2010: 11). Яскравий приклад — маніпуляції з міським простором. Кожна нова влада прагне його змінити, переназиває вулиці, втілює власну політику щодо пам’ятників архітектури минулого. Даючи назви вулицям і площам, легітимізує конкретні версії минулого, замінюючи одні пам’ятники на інші, оцінює минуле: показує, що варте пригадування, а що ні (Hałas 2004). Простір столиці — це винятково цінний матеріал для створення образу минулого, бо, за словами члена Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва: «Варшава як столиця республіки, очевидно, певною мірою акумулює такого типу події та дії, які мають на меті підтримати польську історичну пам’ять» (інтерв’ю 8).
Творення образу минулого відбувається також під час прийняття рішень про охорону певних місць і руйнування інших, будування нових пам’ятників і меморіальних дощок, а також демонтування старих. Ці носії пам’яті тим важливіші, що вписують її простір. Пам’ятники — це свого роду наративна матриця, яка, з одного боку, своєю формою виражає колективну пам’ять, а також співтворить її (Young 1993: 1–15). Пам’ятники — форма неконвенційної історії (Domańska 2006), у тому сенсі, що вони інтерпретують минуле, використовуючи невербальну мову опису. І навіть якщо це звичайний камінь, він теж є результатом певної суспільної угоди. У сучасній державі пам’ятники стали важливим засобом державної пропаганди, вони творять мережу пов’язаних елементів, із яких складається зв’язний переказ про минуле. Тому що пам’ятники — потужна й ефективна система комунікації. Будь-яка влада, тоталітарна чи демократично обрана, дбає, щоб пам’ятники «не виражали нічого, що суперечило б певному канону; це стосується і підписів, і візуальної форми пам’ятника» (Nijakowski 2006: 86–87). Тому, аналізуючи пам’ятники, важливо спробувати відкрити різні пласти значень, захованих у них, намагатися зрозуміти місце пам’яті й визначитися, як і що говорить про минуле конкретний пам’ятник своєю формою і розташуванням (Young 1993).
Бувши такими неоднозначними об’єктами, пам’ятники стають досконалим стартовим пунктом для оповіді про значення кривд від сусідніх народів для польської національної пам’яті. Пам’ятники не показують цілісної картини взаємних стосунків, але демонструють квінтесенцію того, що поляки пам’ятають і хочуть пам’ятати, що для них є ключовим складником незгоди або діалогу з сусідніми народами. А розміщення пам’ятника в центрі або на периферії демонструє, яке місце конкретна подія займає в національній пам’яті, завдяки чому можна зрозуміти, чи може відбутися діалог і створення спільного образу минулого.
Втілення польсько-німецького примирення у просторі
Пам’ятник Віллі Брандту на Мурановській площі у Варшаві увіковічнює одну з трьох ключових подій польсько-німецького примирення. Першою подією було підписання листа єпископів: 34 польські єпископи підписали колективний лист і передали його німецькому єпископові під час ІІ Ватиканського собору 1965 року. Найвідоміший уривок із цього листа, який сам став символом польсько-німецького примирення, звучить так: «Тому в дусі християнському, але також і людському, простягаємо до вас, тих, хто сидить на лавах під час цього Собору, наші руки, вибачаємо вас і просимо від вас також вибачення». Варто підкреслити, що 2000 року, з нагоди сорокової річниці цього послання, у Вроцлаві було відкрито пам’ятник кардиналові Болеславу Комінку, головному авторові й ініціаторові листа. Під пам’ятником є напис польською й німецькою мовою: «Кардинал Болеслав Комінек (1903-1974) “вибачаємо і просимо вибачення”». Так цей жест примирення перетворився на тривалий, бо записаний у міському просторі, елемент польської пам’яті.
Другою подією був згаданий візит канцлера ФРН Віллі Брандта до Варшави 1970 року. Тоді дві сторони вперше після Другої світової війни підтвердили непорушність кордонів обох держав і задекларували взаємну повагу до взаємної територіальної інтегральності. Віллі Брандт від імені Західної Німеччини визнав, що кордон Польщі з Німеччиною пролягає вздовж річок Одру й Ниси-Лужицької, а також пообіцяв не піддавати сумніву тогочасного правового стану. Саме під час того візиту Віллі Брандт розкаявся перед пам’ятником Героям гетто, про що нагадує пам’ятник на варшавському Муранові.
Останньою символічною подією стала Меса примирення, яка відбулася в селі Крижова 12 листопада 1989 року. У ній узяли участь тодішній прем’єр Польщі Тадеуш Мазовецький і канцлер Німеччини Гельмут Коль. Під час засвідчення примирення очільники обох урядів обнялися, символічно розпочинаючи новий розділ співпраці між двома країнами. 1990 року в Крижовій було засновано фундацію «Крижова», яка мала допомогти порозумінню Європи. Метою фундації, як можна прочитати на її сторінці в інтернеті, «є створення умов, що сприятимуть комунікації та порозумінню на місцевому та міжнародному рівні, а в ширшому контексті — розвиток європейського порозуміння між різними спільнотами в дусі мирної співпраці»2. Ця фундація — ніби живий пам’ятник. Відповідно, поруч із сотнями пам’ятників, встановлених на честь жертв нацистських злочинів, у Польщі є пам’ятники, які увіковічнюють усі найважливіші етапи польсько-німецького діалогу та примирення. У випадку ж з іншими сусідніми народами таких пам’ятників діалогу немає, існують тільки пам’ятники на згадку про взаємні конфлікти та їхні жертви. Варто детальніше описати їх, щоби зрозуміти, які події стоять на шляху до взаємного порозуміння і впливають на відносини між народами.
Пам’ятник загиблим і закатованим на Сході — символ страждань, що їх поляки зазнали від рук росіян
Про радянські злочини в часи ПНР не можна було говорити на офіційному рівні. Як згадував один зі співрозмовників під час інтерв’ю, «стільки років після війни ми були під владою Росії. Про таке не можна було говорити. У школах нічого з цієї теми не вивчалося, а хто знав про все від рідних, мусив тримати язика за зубами, бо могла постраждати родина» (інтерв’ю 5).
До 1990 року влада СРСР заперечувала власну відповідальність за злочини щодо поляків. Головним предметом суперечок став злочин у Катині, а також приховування й заперечення інформації, з цим злочином пов’язаної. Втім, 13 квітня 1990 росіяни визнали офіційно, що катинський злочин був одним із тяжких злочинів сталінізму. Таке рішуче заперечення злочину з боку СРСР і комуністичної влади Польщі спричинилося до того, що в Польщі Катинь перетворилася на об’єднавчий для народу чинник і стала підставовим міфом вільної Польщі. У той же час катинська трагедія стала ключовим елементом суперечки між двома країнами, одним із проявів якої стала війна за пам’ятники в часи ПНР.
Комуністична влада Польщі не дозволяла згадувати жертв радянських репресій, хоча, як пише Ґжесюк-Ольшевська, від 1956 року в костелах і на кладовищах почали з’являтися епітафії, у яких згадувалися жертви радянських злочинів (2003: 190). 1974 року вперше відбулися неофіційні урочистості на честь жертв катинської трагедії в так званій Катинській долинці, на військовому цвинтарі на Повонзках. Урочистості організували священики Вацлав Карлович і Стефан Меляк. У наступні роки відбувалися наступні урочистості, а 1981 року в Долинці було встановлено перший хрест на честь жертв катинської трагедії — його тієї ж ночі демонтували представники офіційної влади. У пізніші роки священик Стефан Недзеляк разом із братами Стефаном і Анджеєм Меляками намагалися встановити хрест, який влада систематично нищила. Як згадує один із моїх співрозмовників, «була так звана Катинська долина, і вони там ставили хрести. Очевидно, влада приїжджала і їх викопувала, а вони знову ставили хрест, і так “гралися” багато разів» (інтерв’ю 6).
Влада вирішила встановити власний хрест із фальшивою датою злочину, визначеною для того, щоб перекласти відповідальність на німців. 1989 року надпис виправили. 1993 року під час візиту президента РФ Бориса Єльцина до Польщі відбулася історична подія. Під час покладання квітів Єльцин повернувся до представників родин катинських жертв і сказав: «Вибачте» (Przewoźnik, Adamska 2004). Цей жест було потрактовано як важливий крок у напрямку покращення відносин, але він не набув такої символічної сили, як вчинок Віллі Брандта перед пам’ятником Героям гетто. Усі чекали, що буде проведено ретельне розслідування, і очікування видавалися небезпідставними, бо 1990 року військова прокуратура, колись радянська, а тоді російська, відкрила офіційне слідство в справі катинського злочину (Abriamow 2007).
Єльцин покладав квіти до пам’ятника на Повонзках, бо іншого, офіційного пам’ятника жертвам радянських злочинів у той час не було, хоча ще 1989 року було засновано Комітет, а з 1991 року Фундацію загиблих і закатованих на Сході, однією з цілей якого було зведення пам’ятника жертвам радянських репресій. Для зведення пам’ятника знадобилося багато років. Як згадував Анджей Меляк в інтерв’ю, «влада робила все від неї залежне, щоб не визначити й не дати того місця. Був опір радянської агентури в Польщі, яка це унеможливлювала. Але якось усе це було подолано і місце є».
Через кілька років спроб, 17 вересня 1995 року, на перехресті вулиць Мурановської та генерала Владислава Андерса у Варшаві було відкрито пам’ятник загиблим і закатованим на Сході. Як згадує одна зі співрозмовниць в інтерв’ю, це була дуже важлива подія, бо «вперше в публічному просторі з’явився пам’ятник, який про ці речі говорив. Великий, він звертав на себе увагу, адже неможливо було біля нього пройти, не помітивши» (інтерв’ю 6).
Пам’ятник збудовано у вигляді вагону для депортації, на якому стоять хрести, латинські та православні, а також єврейський і мусульманський надгробок, що «символізують жертви з різних народів, які тоді проживали на землі Другої Речі Посполитої» (Grzesiuk-Olszewska 2000: 278). Скульптуру вінчає Хрест борців і символ Польського війська з датою 17 ІХ 1939. Як сказав в інтерв’ю автор монументу Максиміліан Біскупський,я намагався знайти якнайбільше правдоподібний вислів, вираз. Щоб використати такі символи, які будуть нагадувати саме ті злочини. (...) Якщо досі не знайдено останків багатьох жертв, не знайдено їхніх місць, місць, у яких лежать ці люди. Тому пам’ятник зовні нагадує цвинтар, я собі придумав саме таку форму хрестів. Ніби надгробків, бо вони відлиті з землі. Я ці хрести руками вирізьблював із землі, вони відлиті з землі. Я не вирізьблював позитиву, тільки негатив. Потім виливав і потім іще підрізьблював, наносив на них іще якісь формули, фактури, фрагменти долонь, можна сказати, підрізьблював. Щоб вони так ніби воскресли, ці хрести, щоб ці люди ніби воскресли в формі цього символу, і мені в цьому уявлялося, такий уявлявся ніби лан із колоссям, яке похилилося, і ці хрести складені так легенько по спіралі. Вони ніби возносяться, возносяться на небо (Біскупський).Один із хрестів на платформі білого кольору, його присвячено священикові Стефанові Недзелякові, вікарієві костелу св. Кароля Боромеуша на Повонзках, який брав участь у встановленні хреста в Катинській долинці, а пізніше долучився до створення Санктуарію загиблих і закатованих на Сході на мурі цього костелу (Ziembiński 2000: 260). За його діяльність священика 1989 року закатували невідомі.
Перед платформою, що стоїть на пероні, покладено 41 шпалу, на кожній із яких розміщено назви полів битв на східних Кресах, а також назви місцевостей — місць розстрілів поляків в СРСР. Як сказав автор пам’ятника, «це назви, цілі групи, цілі країни, місця битв, місця депортацій, куди вивозили людей, чи цілі регіони. Це не просто місця й регіони» (Біскупський).
Один із ініціаторів пам’ятника, Войцех Зембінський, під час відкриття підкреслював, що «дві останні шпали символізують Рязань і Калугу — туди наші співвітчизники йшли в неволю 1939 і 1944 років, під час так званих “других совєтів”. А ще Рембертув, Тужа, Ґіби — усе це польські “малі Катині”, які відбулися після того, як у країну ввійшли совєти 1944 року. На останній шпалі не написано нічого: вона символізує тисячі невідомих місць страт і смерті. Так замикається коло страждань польського народу і жертв наших солдатів» (за: Grzesiuk-Olszewska 2003: 192). Фрагмент площі, на якій стоїть пам’ятник, через кілька років після його встановлення було перейменовано на площу Матері-сибірячки. Пам’ятник збудували на честь поляків, які загинули і яких було закатовано на Сході, зокрема на честь тих, кого вивезли в табори в Сибіру і тих, кого було розстріляно в Катині.
Монумент нагадує про жертви подій, що їх у Польщі вважають найтрагічнішими в історії польсько-російських відносин. По-перше, це напад СРСР на Польщу 17 вересня 1939 року під приводом необхідності захищати український і білоруський народи, які жили на східних землях Другої Речі Посполитої. По-друге, це розстріл польських офіцерів, за рішенням 5 березня 1940 року, представників польської держави й інтелігенції, в Катині, Мідному, Чаркові та в інших місцях в СРСР. По-третє, це депортація в 1940-1941 роках вглиб СРСР польських громадян, які жили на території, що від Другої Речі Посполитої перейшла до СРСР. Пам’ятник також присвячено пам’яті всіх жертв радянських репресій. Щороку 17 вересня біля пам’ятника відбуваються урочистості на згадку про напад СРСР на Польщу, але найголовнішою подією-згадкою про жертви сталінських злочинів є катинські урочистості й Катинський марш тіней на честь Дня пам’яті жертв катинського злочину — цей марш закінчується біля пам’ятника закатованим і загиблим на Сході.
Проте так було не завжди. Коли пам’ятник було поставлено, він перетворився на важливе місце відправлення ритуалів пам’яті для сибіряків, які до встановлення пам’ятника не мали «власного» місця пам’яті. Як згадує одна зі співрозмовниць під час інтерв’ю, перші урочистості були неформальними, але дуже урочистими і сповненими жалоби. «Ланцюг сибіряків оточив цю невеличку площу, і молитва лунала в таких умовах, що за нашими спинами з трьох боків їздили трамваї й автобуси, а ми співали й молилися, а священик Пєшковський так хотів, щоб ми тримали руки догори, а ми були старими людьми, і нам було так важко, але були молитви і були співи» (інтерв’ю 7).
Пам’ятник став символічним кладовищем для людей, які не знали, де могили їхніх родичів, або не могли їх відвідати. Як казала згадана співрозмовниця, вона роками приходила до пам’ятника на Гробки, щоб запалити лампадку біля шпали з написом «Волейка», бо ж «Там напевно один із наших дядьків, випускник школи кавалерії в Ґрудзьонзі, офіцер Польського війська, там він напевно загинув» (інтерв’ю 7). Такі вчинки типові для осіб, які страждають від синдрому загубленої могили (the missing grave syndrom), який полягає в тому, що люди, які не знають місця поховання близьких, створюють символічні могили і кладовища для своїх мертвих родичів (Bogumił 2012: 115-116). Пам’ятник загиблим і закатованим на Сході довгий час відігравав саме таку роль: символічного кладовища. Однак із часом відвідини цього місця набули офіційного характеру, стали формалізованими, відтак змінилися й комеморативні заходи. Тут уже неможливо відправити власний ритуал пам’яті, оскільки всі урочистості плануються згори. Як згадувала минулого року моя співрозмовниця, «я повернулася зі свою лампадкою додому, бо там усе було було оточене охороною, солдатами, і біля кожної шпали горіли червоні й білі лампади» (інтерв’ю 7).
Зараз біля пам’ятника відбуваються офіційні урочистості з почесною вартою, і в них беруть участь представники держави, міська влада й члени бойових організацій. Із 2008 року щорічно організовується також Марш тіней, який закінчується біля пам’ятника символічною реконструкцією смерті польських офіцерів. Як розповіла мені одна зі співрозмовниць під час інтерв’ю: «я вже кілька років на нього ходжу. (...) найзворушливіша для мене завжди та мить, коли чоловіки з реконструкційних груп стають там зі зв’язаними руками, і після цього звучить ніби салют, і вони падають, тобто падають на коліна, ніби-то гинуть. Так, це видовище дуже вражаюче, і щоразу воно відбувається трошки по-різному, бо по-різному йдеться про різних людей, наголос іде на різних людей. Цей марш, як ви знаєте, доволі довго йде, ми зупиняємося в кількох місцях, і там читаються фрагменти листів, зокрема фрагменти катинських листів» (інтерв’ю 6).
Марш тіней і підкреслювання під час урочистостей значення катинського злочину спричиняються до того, що пам’ятник усе більше стає носієм пам’яті саме про ці події, тож пам’ять про інші злочини совєтів залишаються ніби в тіні. Як сказала під час інтерв’ю одна з представниць середовища сибіряків, «у варшавській громаді взагалі сибірякам якось не дуже (...). Бо скрізь говорять тільки про справи Катині. А тепер ще голосніше наголошують справи Смоленська. Можливо, ми, сибіряки, особливо з Кресів, не такі самовпевнені, не такі ґонорові, щоб пробиватися до свідомості цілого світу, як це роблять родичі катинських жертв. Таке може бути тільки у Варшаві. У щоденній пресі, наприклад, постійно якісь новини: то про родичів катинських жертв, то про їхні протести, то про здобуття місця під музей у Цитаделі, а про сибіряків я щось нічого не чую» (інтерв’ю 3).
Варто підкреслити, що Катинський музей було відкрито 17 вересня 2015 року, тобто в день пам’яті всіх жертв радянських репресій, а не під час урочистостей з нагоди Дня пам’яті жертв катинського злочину 13 квітня. 2015 року в урочистому відзначенні роковин нападу СРСР на Другу Річ Посполиту, які відбувалися під пам’ятником загиблим і закатованим на Сході, окрім перзидентки Варшави Ганни Ґронкевич-Вальц брав участь представник президента Польщі міністр Павел Солох. Він зачитав лист від президента. А сам президент, прем’єр та інші високопосадовці в цей час були на відкритті Катинського музею у варшавській Цитаделі. Тогочасний віце-прем’єр і міністр оборони Томаш Шемоняк у виступі зазначив: «Це свята для поляків справа, вона виходить за рамки описів нормального, визначає нашу ідентичність. Цей злочин мав знищити нашу державу, Польща в боргу перед цими людьми»3. А прем’єрка Ева Копач питала: «Чому після нападу СРСР саме ці люди мали позбутися життя? Відповідь проста — вони заплатили життям за службу Речі Посполитій, за те, що незалежно від поглядів, віри, регіону походження в серці мали цю найважливішу цінність — служіння Польщі». Президент Анджей Дуда дякував родичам загиблих у Катині за те, що вони зберігали у своїх домівках пам’ять про цей злочин: «Незважаючи на страждання, біль, переслідування, ви зберегли пам’ять крізь ці буремні роки, коли всі вдавали, ніби не було катинського злочину, коли всі намагалися брехати про Катинь»4. Усі промови, хоч і лунали з вуст політиків із різних боків політичної сцени, були в такому дусі. Якщо порівняти їх із виступами, що прозвучали під пам’ятником із нагоди 76 роковин нападу СРСР на Польщу, то на відкритті музею промови були значно конкретніші й переконливіші. Із цього видно, що пам’ять про катинський злочин жива і значуща, а пам’ять про інші кривди — лише периферійна.
Катинь стала конститутивним явищем для польської пам’яті про совєтські репресії, адже трагедія була надзвичайного масштабу: розстріляно було близько 22 тисяч офіцерів, поліціянтів, інтелігенції. Крім того, вбивство було проведено надзвичайно жорстоко: людей убивали зі зв’язаними за спиною руками, стріляли в потилицю. Правду про катинські події було довгий час приховувано і спотворювано. Як показують автори книжки «Remembering Katyn», завдяки тому, що різні кола поляків, і не тільки поляків, а також української та російської інтелігенції, вклали багато зусиль у те, щоб катинський злочин не було забуто, Катинь стала важливим елементом також інших культур пам’яті.
Катинь можна сприймати як один із прикладів діяльності совєтської репресивної машини, бо тамтешні події стали однією з логічних ланок цілого ланцюга подій. А можна цей злочин сприймати й метафорично, і тоді оповідати про менш знані місця масових злочинів: Вінницю, Биківню чи Куропати. І саме завдяки тому, що Катинь можна розуміти широко, пам’ять про цей злочин стала такою важливою в Центрально-Східній Європі в часи комунізму. Втім, після розпаду СРСР пам’ять про совєтські репресії фрагментувалася й націоналізувалася, і пам’ять про Катинь стала загрозою для інших, менш знаних пам’ятей (Etkind et al., 2012). Автори наводять приклад конфлікту навколо кладовища в Биківні. А процитоване інтерв’ю членкині організації польських сибіряків показує, що й середовище польських борців починає розколюватися. У результаті цих процесів пам’ятник загиблим і закатованим на Сході, який візуалізує події, що становлять ядро суперечки між Росією та Польщею, і який встановлювали з гострими конфліктами пам’яті між двома народами — цей пам’ятник останнім часом перестав бути простором діалогу/конфлікту пам’яті з Росією і перетворився на територію формування польської національної пам’яті, у рамках якої існують різні пам’яті про совєтські репресії.
Проте це не означає, що пам’ятник не має важливого голосу в польсько-російському діалозі. Автор монументу дуже виразно означив власну позицію: Росіяни здійснили катинську акцію. Таких місць, як Катинь, є близько 70 тисяч. (...) Неймовірно, як один народ може вчинити стільки шкоди іншому народові, позбавивши офіцера офіцерської гідності, гідності військового, розуміючи його як ворога, перш за все ворога народу» (Біскупський). За відчуттям автора пам’ятника, два народи мають неодмінно примиритися, бо без цього неможливо провадити діалог і співпрацювати, як сказано, Бог пробачає і забуває, а людина, щоб пробачити, має пам’ятати. Щоб відбулося прощення, потрібно зберегти пам’ять. Як народ, народи можуть щось пробачити, якщо втратять пам’ять? Житимуть у брехні? Тому цей пам’ятник має служити пам’яті, пам’яті передусім (Біскупський).
Втім, скульптор підкреслював, що йому йшлося не про пам’ять, яка би провокувала закиди і звинувачення в бік росіян:У цьому пам’ятнику немає ненависті, немає відплати. Його створено, незважаючи на болісні символи, створено як символ воскресіння. Хрест для нас означає, що життя сильніше за смерть. Що для нас він не є тільки знаряддям тортур, як хрест для розп’яття Христа, а і символ воскресіння (Біскупський). Якщо подивитися на зображене в монументі польське минуле через призму польської мартирології, видається, що особа злочинця перестає бути важливою (пор. Bogumił i in. 2015), важливою стає натомість боротьба за правильне бачення самої події. Тому логічно виникає ідея перейменувати сквер із Матері-сибірячки на сквер Матері польки-сибірячки, бо, як підкреслював Анджей Меляк, «це ще краще виражало б те (...), що ми всі очікуємо, і ми будемо намагатися це зробити» (Меляк).
Затирається в пам’ятнику і образ різних віросповідань жертв, яким встановлено монумент. Як згадувала одна з моїх співрозмовниць, «віра для нас була дуже важлива, польськість і католицький костел. Ті хрести — то для нас, тих, хто належить до католицького костелу» (інтерв’ю 7). Тому, хоча на пам’ятнику встановлено також мусульманський і єврейський надгробки, мої співрозмовники передусім бачили хрест, «бо хрест — це страждання, це мучеництво» (інтерв’ю 7). У результаті звужується значення пам’ятника, який був носієм пам’яті про різні групи репресованих і про різні події, навіть незважаючи на використану в ньому символіку, і монумент стає передусім носієм польської національної мартирології. Так само історичні події втрачають історичність і включаються в метанаратив національного мучеництва. Особливо це проявляється в тому, де розміщено пам’ятник. Як пише Ельжбета Яніцька: «Площа — ікона єврейської Варшави — біля витоку вулиці-ікони (довоєнної вулиці Налевської — З. Б.). Під час повстання в гетто це був один із трьох головних пунктів опору» (Janicka 2011: 79). І ця площа стала носієм польського етосу, польської боротьби і польського мучеництва. Щоб підкреслити це, у сквері висадили берези — «емблеми» Сибіру, катинського лісу (Janicka 2011: 78). як писав Радослав Зендлеровський, якщо релігія й націоналізм співіснують, відбувається сакралізація етносу (Zendlerowski 2011: 55–56), явища, носієм якого останніми роками стає пам’ятник загиблим і закатованим на Сході.
Пам’ятник жертвам Волинської різанини — переговори про значення страждань від рук українців
Дуже схожий процес відбувається з пам’яттю про жертви Волинської різанини. 1943-1945 року члени ОУН(б) під проводом Степана Бандери, а також їхні бойові побратими з УПА проводили етнічні чистки серед волинських поляків. Кульмінаційної точки події сягнули влітку 1943 року. Точної кількості жертв досі не встановлено, вважається, що загинуло близько 50-60 тисяч поляків і 2-3 тисячі українців. За часів ПНР з політичних міркувань про злочини УПА на східних Кресах згадувалося тільки побіжно, дослідити ретельно їх не дозволялося, як і складати реєстр жертв. Одна з моїх співрозмовниць в інтерв’ю згадувала: «Коли я була вашого віку, то навіть не знала, що таке сталося. Так було, про це не говорилося, про справи, які могли посварити Польщу з СРСР, не було мови про якісь напади Пілсудського, що Пілсудський захопив Київ — звісно, про таке навіть мови не було» (інтерв’ю 2).
Після розпаду СРСР емоції, раніше притлумлювані, ринули через край. Почали з’являтися кресові організації, які разом із родинами польських жертв почали інтенсивно збирати свідчення, а також у співпраці з місцевою владою й Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва почали процес встановлення знаків пам’яті в Польщі й в Україні. В інтерв’ю член Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва згадував: «Після здобуття незалежності по всій Польщі почали масово з’являтися монументи такого типу. Найчастіше своїм виникненням вони завдячували локальним ініціативам — чи то від самоврядування, чи то від кресових організацій, чи інших різних суспільних кіл. Ці пам’ятники будувалися частково ніби поза контролем польської держави (інтерв’ю 8).
1993 року, в п’ятдесяту річницю боротьби на Волині в Варшаві було поставлено перший пам’ятник: кам’яний меч, який увіковічнював солдатів 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, які брали участь в акції «Буря» на Волині та Підліссі. Пам’ятник, що його спроектував скульптор Кажімєж Данилевич, було встановлено біля траси Армії Крайової недалеко від вулиці Ґданської. Представник Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва згадував: «Побудовою цього першого пам’ятника на честь 27 Волинської дивізії піхоти АК опікувалися ветерани тієї самої партизанської одиниці, і в зв’язку з тим цей пам’ятник, хоча би з огляду на славний шлях дивізії, яка більше ніж півроку билася і з німцями, і з українськими націоналістами в кількох регіонах країни, просто мусив мати військову форму» (інтерв’ю 8).
Утім, не всім така символіка припала до душі. Як писав на шпальтах «Газети виборчої» Томаш Ужиковський, «меч, що виростає догори, нагадує ПНР-івські монументи на звільнених землях» (2003: 5). Історики мистецтва також не визнали цей пам’ятник важливим носієм пам’яті про події, які в часи ПНР не могли бути увіковічнені6, не було великих заперечень і з боку України. Втім, варто підкреслити, що в ті часи ще не відбувався діалог між двома сторонами про складні сторінки минулого.
Перша зустріч польських і українських науковців «Поляки й українці. 1918-1948. Складні питання» пройшла з ініціативи осередку KARTA в містечку Підкова Лісна у червні 1994 року (Gluza 2003). За матеріалами круглих столів було видано спільну заяву, у рамках якого сторони висловили власні позиції. У заяві було стверджено, що саме кривавий конфлікт двох народів у 1941-1944 роках викликав у розмовах найбільше суперечок. Польська сторона визнала факт винищення польського населення злочином геноциду і поклала вину за нього на керівництво ОУН(б). Українська сторона бачила причину конфлікту передусім у національній політиці Другої Речі Посполитої, а відповідальність за кривавий перебіг конфлікту поклала на «крайні націоналістичні середовища обох народів» (Gluza 2003).
Протягом наступних восьми років, до 2002 року, відбувалися регулярні зустрічі й семінари за участі польських і українських істориків, які мали на меті виробити спільну позицію. Співпраця припинилася 2003 року, коли в Польщі відбулися урочистості на честь 60-х роковин Волинської різанини. Як пише Збіґнєв Ґлуза, «українські науковці, які з року в рік проявляли все більшу готовність до плідних дискусій про найважчі питання, після урочистостей не взяли участі в організованих нами партнерських зустрічах, які мали на меті закінчити процес (...). Спільної праці дев’яти років (1994-2002) у липні 2003 не було використано. І не видно перспектив до її продовження. А то був найвагоміший аргумент у польсько-українському діалозі» (Gluza 2003: 11).
Одним із приводів для переривання діалогу стало те, що урочистості з нагоди 60-х роковин Волинської різанини, організовані польською стороною в різних місцях у Польщі й в Україні, мали надзвичайний розмах і масштаб. Під час цих урочистостей було відкрито чимало пам’ятників на честь жертв різні. На одному з них було добудовано карту — вона з’явилася біля кам’яного меча, встановленого на честь 27 Волинської дивізії АК у Варшаві. Пам’ятник складається з дванадцяти кам’яних стовпів у формі свічок, це так звані Волинські свічі, які увіковічнюють втрачені Польщею на Сході воєводства, де відбувалися етнічні чистки. Представник Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва казав в інтерв’ю: «Ці пам’ятники присвячено конкретним повітам колишнього Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. Це так звані Волинські свічі, і вони, звичайно, є формою увіковічнення тих людей, які жили там і яких було закатовано воїнами УПА» (інтерв’ю 8).
Між стовпами на таблиці вміщено напис: «Ми тікали, але смерть чаїлася близько, бо йшла від земляків. Десяткам тисяч поляків із Волині, яких нам не було дано врятувати від різанини 1943 року, а також тим, які покинули рідні краї й пішли поневірятися по світу, втікаючи від терору ОУН-УПА. В 60-ту річницю великої трагедії на Волині — родичі, солдати самооборони, відділень Армії Крайової». На мурі, який відділяє пам’ятник від траси Армії Крайової, вміщено ще один дуже виразний напис: «Ісусе, рятуй нас»; «На волинській землі 1943-1944 року закатовано українськими націоналістами близько 60 000 поляків, спалено і знищено 1150 осель і 45 000 садиб, сплюндровано понад 100 костелів і каплиць. 200 000 поляків утекли, маючи при собі тільки життя»; «Тому ми такі гнівні й запеклі, тому благаймо Бога, щоб на нашу землю послав ласку вибачення. Волинці». Написи на пам’ятнику свідчать про те, що Волинська різанина все активніше включається в польську романтично-символічну культуру. Марія Яніон (2000) оголосила, що на початку ХХІ століття настав її кінець, а проте написи на пам’ятнику змушують думати, що цей кінець поки що не прийшов, і романтично-символічна культура не тільки жива, а й залучає в себе щораз нові події з історії.
А пам’ятник у Варшаві продовжували добудовувати. У 70-ту річницю Волинської різанини біля двох згаданих монументів було відкрито ще один, дуже експресивний і виразний за формою пам’ятник жертвам Волинської різанини. Він нагадує монументи, що їх зводили раніше в Україні в тих місцях, де було здійснено масові вбивства. Автор пам’ятника згадував в інтерв’ю: «Іще зі світлої пам’яті Анджеєм Пшевозніком я розробив багато таких пам’ятників для розміщення на місцях, там, де всіх тих людей було стерто з лиця землі: Гута Пеняцька, Лідавка, Борщівка. Там ми встановлювали гранітні монолітні хрести висотою в кілька метрів: триметрові монолітні гранітні хрести. А тут треба було пам’ятник для тих, хто застарий уже, щоб їхати туди, і там часто (...), села, яких немає, і пам’ятники стоять посеред стогектарного зораного поля, і до хреста серед того поля нема доступу» (Mодеру).
Домінантним елементом монументу є семиметровий хрест із фігурою Ісуса Христа без рук. Безпосередньо на створення такої скульптури автора надихнуло «фото конкретного розп’яття, який українські реставратори у вісімдесятих роках знайшли під Львовом. Це було довоєнне розп’яття» (Модеру). В інтерв’ю автор пам’ятника підкреслював: фігура Ісуса символізує звірячий характер злочину, а додатково це має підкреслювати чорний відполірований камінь, із якого витесано Ісуса.
Біля хреста вміщено таблиці з назвами місцевостей — довоєнних воєводств Другої Речі Посполитої, на території яких відбувалися чистки. Хоча пам’ятник поставлено на честь жертв, прізвищ на ньому не зазначено, бо, як стверджував Марек Модеру, «там є такі місцевості, від яких зовсім нічого не лишилося, жодного сліду, якщо все було знищено, навіть парафію, де містився список населення, тому невідомо, скільки насправді людей там жило. То була єдина форма фіксування кількості людей, яких було вбито».
Член Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва додав, що «зараз неможливо створити пам’ятник зі згадкою прізвищ усіх загиблих, із тієї причини, що не всіх ідентифіковано, не всіх можливо ідентифікувати, (...) оскільки переважно під час нападів цілі села просто переставали існувати» (інтерв’ю 8).
Під час відкриття пам’ятника тогочасний президент Польщі Броніслав Коморовський підкреслював, що «правда навіть тоді, коли вона болісна, не завдає шкоди. Правда, повністю усвідомлена й відповідно прожита, може дати великий шанс, щоб на фундаменті детального знання про цю драму відбулося польсько-українське примирення. Ми не хочемо пам’ятати наперекір будь-кому. Хочемо пам’ятати, щоб жити мудріше і краще будувати сусідство і співпрацю Польщі з Україною»7. Українська сторона не потрактувала відкриття пам’ятника як жест у напрямку діалогу та примирення. Автор монументу в інтерв’ю згадував, що представники української влади звернулися до польської влади з запитанням, чому вона «так шаблями, сокирами?» (Модеру) махає в їхній бік, але польська сторона не відповіла нічого.
З нагоди 70-х роковин Сейм прийняв ухвалу, за якою жертв Волинської різні було визнано жертвами «етнічної чистки з ознаками геноциду»8. На шпальтах преси і в медіях точилися жваві дискусії на цю тему. Але чи сприяли вони тому, щоб Волинську різанину було включено в польську національну колективну пам’ять? В урочистостях 2014 і 2015 року біля пам’ятника жертвам Волинської різанини брало участь усього 200-300 осіб, переважно членів родин, представники організацій волинських родин і місцева влада. Одна з мешканок варшавських околиць згадувала в інтерв’ю, що не ходить на урочистості: «бо це мені не близьке, там немає членів моєї родини, і, знаєте, щоб туди піти, доводиться в собі розбудити якийсь патріотизм у той момент» (інтерв’ю 2). У той же час та сама людина стверджувала, що «таке треба культивувати, розумієте, адже це може об’єднати суспільство. (...) тому потрібно все це культивувати, коли відбуваються річниці, в яких ідеться про цілісність суспільства, наприклад листопадове повстання, січневе, розумієте, усе те, де було таке відчуття польськості, то це треба культивувати, бо це пов’язує суспільство від покоління до покоління» (інтерв’ю 2).
Разом із тим співрозмовниця й інші люди підкреслювали, що вони не мають певності, наскільки цей конкретний пам’ятник і загалом меморіальний комплекс докладаються до побудови цієї спільності. Хоча всі твердили про необхідність пам’ятати про саму подію та її жертви, сумніви виникають через місце розміщення пам’ятника. Підкреслюють, що він стоїть на узбіччі, де тільки «люди з собаками ходять» (інтерв’ю 1). Звертають увагу, що пам’ятник не має назви, тому можуть виникнути сумніви, якій події його присвячено. Дуже точно це висловив начальник відділу естетики публічного простору в міському управлінні архітектури і планування простору. Відповідаючи на питання про зрозумілість теперішніх елементів комплексу, говорячи про пам’ятник 27 дивізії АК, чиновник підкреслював: «Траса (Армії Крайової — З. Б.), щоправда, надає самому пам’ятнику велику аудиторію о особі керівників Польщі, які часто проїжджають дорогою на захід. Втім, відкритим залишається питання, як розпізнати його зміст, бо з траси можна прочитати тільки напис “Оборонцям Вітчизни”» (інтерв’ю 5).
Здається, сумніви щодо предмету увіковічнення можуть виникнути і під час споглядання пам’ятника-хреста з безруким Ісусом. Але співрозмовники одноголосно підкреслювали, що пам’ятник своєю формою досконало віддзеркалює подію, на честь якої його встановлено. Одна з моїх співрозмовниць підкреслювала: «Значить, сама форма (...) найправильніша, бо відсилає нас до часів, коли вбивали людей, він пов’язаний із мучеництвом, і цей пам’ятник такий скромний, простий, особливо цей хрест дуже промовистий. Цей Ісус без рук напевно символізує муку, страждання» (інтерв’ю 3).
Інша людина додала: «Я не маю нічого проти хреста, абсолютно, ми католицька країна, і більшість людей, які там загинули, була християнами, не знаю, чи католиками, може, православними, але християнами, одні й другі — це християни, і тому проти хреста немає чого сказати. Він передає настрій, тим більше, що Польща — це така країна, де надгробки і всяке таке пов’язані з хрестом, стражданнями Ісуса, з хрестом» (інтерв’ю 2).
В інтерв’ю з різними людьми можна знайти підтвердження, що романтично-мартирологічний підхід досі живий, коли йдеться про історію і про роль Польщі в подіях. Такий підхід, як писав Анджей Валіцкі, дозволяє зберігати зв’язок між стародавньою Польщею і Польщею майбутнього (2006: 144-145). За відчуттям осіб, які давали інтерв’ю, поляки стають повноправним суб’єктом історії, який страждає, як страждав Ісус Христос. Перефразовуючи слова дослідника романтизму Богуслава Допарта, можна сказати, що такий підхід — це «поетична інтерпретація Біблії і християнської теології», яку використовують для опису історичних подій. І якщо таку оповідь легітимізувати, то жертви, які були жертвами par excellence, позбавленими сенсу, позбавленими імен, покірними долі, стають жертвами типу sacrifice, їхня смерть сприймається як смерть в ім’я вищих, національних цінностей, а їхня позиція вважається кришталево чистою з моральної точки зору (Lim 2010). Так увіковічнені в пам’ятнику «нові когорти» (жертви Волинської різні) завдяки мученицькій смерті долучаються до «старих когорт» (Janion 2000: 22–25), на честь яких поставлено інші хрести у столиці Польщі.
Примирення через церкву
Історія встановлення і символіка пам’ятника загиблим і закатованим на Сході, а також меморіального комплексу у Волинському сквері свідчить, що їх було створено, аби окреслити місце й надати значення увіковічненим подіям у контексті польської національної пам’яті. Цікаво, що в обох пам’ятниках використано схожу релігійну символіку, а втім, жодне з цих місць не вважається релігійним. Марек Модеру, автор пам’ятника жертвам Волинської різні, підкреслював: «Я не вважаю цей пам’ятник жертвам ОУН-УПА релігійним. Мені радше йшлося про фігуру думки, бо, наприклад, фігура хреста, такого роздертого, є загальною, незважаючи на те, віруюча людина чи ні. Але віра була тим стрижнем, навколо якого було збережено якісь патріотичні цінності, і значною мірою для мене цей хрест саме в цьому сквері — це більше символ спроби зламати поляків, чи то пак тієї основи, стрижня, спробою знищити систему цінностей. Я більше думав у такому напрямку, а не про символ віри, бо це не класичний хрест, пов’язаний із розп’яттям, у нього не такі пропорції, немає цих характерних рис. Мені більше йшлося про структуру і спробу пояснити, що залишилося як слід після загиблих і тих, хто переїхав» (Moдеру).
Таку саму думку, тільки про пам’ятник закатованим на Сході, висловила одна з моїх співрозмовниць. З одного боку, вона звернула увагу, що пам’ятник дуже символічний, але додала: «Часом, зрештою, я питаю себе, чи він не занадто символічний. Бо, знаєте, до простих людей така фігуральність дуже промовляє. Фігури з бронзи, стоїть офіцер, руки назад, ззаду стоїть інший, радянський, стріляє йому в голову. Це дуже образно. Знаєте, одразу зрозуміло, про що йдеться, але я все ж сумніваюся, чи це не занадто сильне узагальнення. Занадто сильне. Не знаю, чи люди так розуміють символи. І мучеництво. (...) Бо хрест — це страждання, це мучеництво» (інтерв’ю 6).
За словами моїх співрозмовників, релігійні символи, використані для побудови пам’ятників, втрачають релігійний характер і творять, за словами Даніели Ерві-Легер, щось на зразок етнорелігії. Французька соціолог релігії показує, як міцно пов’язані релігійні й етнічні джерела, завдяки їм обом творяться спільноти, яку намагається знищити сучасність. Для фрагментованого суспільства віра людини перестає мати значення, вона замінюється етнічною приналежністю, яка використовує релігійні цінності для власної символізації (2007: 212-220). Так релігійні символи стають емблемами тривалості етнічної групи, а не історичних релігій. Авторка наводить приклад поляка-католика, явища, яке найяскравіше проявилося в часи комунізму. Використовуючи такі традиційні християнські символи як ікони, паломництва, ритуали, поляки-католики створили релігію патріотизму. Втім, Даніела Ерві-Легер застерігає, що етнорелігії можуть призвести до відновлення релігійних воєн. І в цьому контексті цікавим видається той факт, що єдиний діалог зі східними сусідами, під час якого вдалося дійти примирення, відбувся в рамках історичних церков, а не громадянських інституцій чи держави.
Для польсько-українського діалогу дуже важливою подією на дорозі до примирення став візит Папи Івана Павла ІІ в Україну 2001 року. Під час меси у Львові він сказав: «Хай прощення — дане і прийняте — розіллється як доброчинний бальзам у кожному серці». Від того часу розпочалася тісніша співпраця між польською католицькою й українською греко-католицькою церквами. У червні 2005 року на площі Пілсудського у Варшаві відбувся акт примирення, його здійснили голова конференції Єпископату Польщі архієпископ Юзеф Міхалік і предстоятель української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар. Вони здійснили спільну молитву примирення, у якій визнали, що поляки й українці завдали одні одним кривд, а також попросили «братів і сестер обох народів», щоб вони разом із ними «взаємно все пробачили».
Ієрархи написали спільний пастирський лист до вірних — про складні питання історії двох народів. Наприкінці листа згадано про звернення польських єпископів до німецьких, що його було написано 1965 року: «Піднесімося понад політичними поглядами й історичною спадщиною, понад нашими церковними обрядами, навіть понад нашими національностями — українською і польською. Передусім пам’ятаймо, що ми — Божі діти. (...) Вибачаємо і просимо пробачення — ці слова вже довели свою історичну силу у справі примирення народів»9.
Варто додати, що в 70-ту річницю Волинської різні обидві церкви видали спільну декларацію, в якій підкреслили: «Ми усвідомлюємо, що тільки правда зможе зробити нас вільними (Ів 8:32), правда, яка нічого не прикрашає і нічого не ховає, яка нічого не замовчує, але веде до вибачення і прощення вини. (...). Знаємо, що як християни ми однозначно мусимо оцінити Волинську різанину так: засудити її і попросити пробачення. Бо ми вважаємо, що ні жорстокість, ні етнічні чистки не можуть бути методом розв’язання конфліктів між сусідніми народами, їх не можна виправдати ні політичною доцільністю, ні економічною чи релігійною»10.
Православні церкви не підписали цього акту, але коли архієпископа Міхаліка запитали про це, він висловив надію, що й із ними вдасться дійти до примирення: «Досвід із православною церквою Росії, декларація в цьому дусі, свідчить, що православні церкви дихають тією самою вірою і тривогою про минуле, а також про майбутнє, як і ми»11. Архієпископ мав на думці послання з закликом до польсько-російського примирення, що його підписали сам Міхалік як голова конференції Єпископату Польщі й патріарх Московський і всія Русі Кирило у Варшаві 2012 року. У документі сказано: «Звертаємося до наших вірян, щоб вони просили пробачення за кривди, несправедливості й усіляке зло, яке заподіяли один одному». У той самий час ієрархи підкреслювали: «Прощення не означає забуття, тільки відречення від помсти й ненависті, а також намагання побудувати згоду і братерство між поляками й росіянами».
Обидва послання, і польсько-українське, і польсько-російське, написано з надією, що вони матимуть не менш важливе значення, ніж лист польських єпископів 1965 року. Однак, за словами польської дослідниці прощення як стратегічної політики Кароліни Віґури, такі акти в наші часи втратити дієву силу: «Прохання про політичне вибачення стали, парадоксально, красивішими і складнішими: красивішими, бо зараз такі жести популяризуються і глобалізуються, до них вдаються всі; а складнішими, бо те, що може ще бути воістину драматичним жестом, вважається нині тривіальним. А ще “нормальним”: прохання вибачити не є сміливим вчинком, а складником політичного щодення» (2011). На тлі загострення суперечок із приводу історичної політики в усіх цих країнах примирення католицької церкви з православною церквою Росії та греко-католицькою церквою в Україні здається саме таким пустим жестом.
Висновки
У цій статті я мала на меті розглянути варшавські пам’ятники, присвячені жертвам злочинів росіян і українців у ХХ столітті, щоб краще зрозуміти значення кривди, що її поляки зазнали від цих двох сусідніх народів, для польської пам’яті, а також те, як ці події впливають на стосунки поляків із сусідніми народами. Пам’ятник закатованим на Сході, переповнений релігійною символікою, розміщено в самому центрі столиці. Це чудово демонструє, що значення пам’яті про совєтські злочини, передусім про катинський злочин, є одним із найважливіших елементів сучасної польської ідентичності. Натомість пам’ять про Волинську різню не є центральним елементом польської пам’яті, тому пам’ятник не стоїть у центі міста. Втім, останніми роками ця пам’ять набуває все більшого значення, і це дуже добре видно з того, що комплекс у Волинському сквері постійно розбудовується. Пам’ятники, що їх ставили в цьому місці з 1993 року, не тільки доповнюються новими деталями, а й своїм розміром показують, що роль пам’яті про Волинські події зростає. Коли я запитала у представника міського управління архітектури і планування простору, як далі розвиватиметься сквер, у відповідь почула: «З’явилися плани (...) щоб у Варшаві поставити пам’ятник так званим Справедливим українцям, які допомагали полякам під час різанини» (Марковський), а це свідчить про те, що комплекс не є замкнутою цілістю, оскільки пам’ять про Волинську різанину перебуває в процесі формування.
Перефразовуючи слова Чарновського, можна сказати, що Варшава вкривається пам’ятниками жертвам, які підкреслюють цінності, важливі для побудови спільноти; у той же час пам’ятники цим жертвам доводять, що названі цінності вже існують (пор. Czarnowski 1956: 17). Ці нові пам’ятники переважно присвячено особам і подіям, інформація про які була заборонена в часи ПНР, а тепер вони мають статус ключових складників польської національної ідентичності. Більшість цих пам’ятників, хоча увіковічнюють різні події — катинські жертви, вивезених у Сибір, солдатів Армії Крайової — мають схожу візуально форму, використовують символіку хреста, через що зливаються у просторі й стають носіями одного й того самого мартирологічного образу минулого. На прикладі названих пам’ятників можна підтвердити, що в польському культурному ландшафті домінує саме цей тип знаків пам’яті. Хоча минуло чимало часу, нової мови для увіковічнення цих подій не було знайдено, а це свідчить про те, що релігійно-патріотично-мартирологічний характер польської національної пам’яті досі актуальний.
Список інтерв’ю
Біскупський Максміліан — митець, скульптор, творець пам’ятника загиблим і закатованим на Сході, січень 2016.
Меляк Анджей — багаторічний опозиціонер, президент Катинського товариства, радник столичного міста Варшави, січень 2016.
Модеру Марек — скульптор, автор пам’ятника Волинської різанини, листопад 2015.
Інтерв’ю 1 — жінка 65 років, мешканка району Жолібож, вересень 2015.
Інтерв’ю 2 — жінка 70 років, мешканка району Жолібож, вересень 2015.
Інтерв’ю 3 — жінка 40 років, мешканка району Жолібож, вересень 2015.
Інтерв’ю 4 — начальник відділу естетики публічного простору в міському відділі архітектури і планування простору, листопад 2015.
Інтерв’ю 5 — чоловік, син закатованого в Осташкові польського офіцера, учасника Варшавського повстання, 80 років, червень 2015.
Інтерв’ю 6 — жінка, журналістка, її дядька вбили в Катині, 60 років, вересень 2015.
Інтерв’ю 7 — жінка, в дитинстві вивезена в Сибір, працювала в бойових товариствах, пов’язаних із Сибіряками, 80 років, вересень 2015.
Інтерв’ю 8 — чоловік, історик, член Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, червень 2015.
Бібліографія
Abarinow W. 2007. Oprawcy z Katynia. Kraków: Znak.
Bogumił Z. 2012. Pamięć Gułagu. Kraków: Universitas.
Bogumił Z., J. Wawrzyniak, T. Buchen, C. Ganzer, M. Senina. 2015. The Enemy on Display: The Second World War in Eastern European Museums. Oxford–New York: Berghahn Books.
Czarnowski S. 1956. Kult bohaterów i jego społeczne podłoże. Święty Patryk – bohater narodowy Irlandii. Warszawa: PWN.
Domańska E. 2006. Historie Niekonwencjonalne. Poznań: Wydawnictwo Poznańskie.
Dopart B. 2002. Poemat profetyczny. O Dziadach drezdeńskich Adama Mickiewicza. Kraków: Księgarnia Akademicka.
Etkind A. et al. 2012. Remembering Katyn. Cambridge: Polity Press.
Gluza Z., 2003. Wprowadzenie. W: Polska – Ukraina trudna odpowiedź. Dokumentacja spotkań historyków (1994–2001). Warszawa: Naczelna Dyrekcja Archiwów Państwowych, Ośrodek KARTA.
Grzesiuk-Olszewska I. 2003. Warszawska rzeźba pomnikowa. Warszawa: Wydawnictwo Neriton.
Grzesiuk-Olszewska I. 2000. Pomniki Ostatniego dziesięciolecia. W: K. Murawski, A. Stawarz (red.), Warszawa o czym mówią pomniki i kamienie. Warszawa: Muzeum Niepodległości.
Grzesiuk-Olszewska I. 1995. Polska rzeźba pomnikowa w latach 1945–1995. Warszawa: Wydawnictwo NERITON.
Hałas E. 2004. Polityka symboliczna i pamięć zbiorowa. Zmiany nazw ulic po komunizmie. W: M. Marody (red.), Zmiana czy stagnacja? Społeczeństwo polskie po czternastu latach transformacji. Warszawa: Wydawnictwo Scholar.
Hervieu-Léger D. 2007. Religia jako pamięć. Kraków: Nomos.
Irwin-Zarecka I. 1994. Frames of Remembrance; Th e Dynamics of Collective Memory. New Brunswick: Transaction Publisher.
Janion M. 2000. Do Europy tak, ale razem z naszymi umarłymi. Warszawa: Wydawnictwo Sic!.
Kapralski S. (red). 2010. Pamięć, przestrzeń, tożsamość. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe Scholar.
Lim J.-H. 2010. Victimhood Nationalism and History Reconciliation in East Asia, „History Compass”, 8(1): 1–10.
Nijakowski L. M. 2006. Domeny symboliczne. Konflikty narodowe i etniczne w wymiarze symbolicznym. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe Scholar.
Przewoźnik A., J. Adamska. 2010. Katyń. Zbrodnia, prawda, pamięć. Warszawa: Świat Książki.
Walicki A. 2006. Mesjanizm Adama Mickiewicza w perspektywie porównawczej. Warszawa: Instytut Badań Literackich PAN.
Wigura K. 2011. Wina narodów. Przebaczenie jako strategia prowadzenia polityki. Warszawa–Gdańsk: Scholar.
Wolff sohn M., T. Brechenmacher. 2010. „Kanclerz klęknął”: Gest Brandta drogowskazem dla polityki. „Raporty Fundacji Konrada Adenauera”. Fundacja Konrada Adenauera.
Urzykowski T. 2003. Do miecza dojdzie mapa, „Gazeta Wyborcza”, 26 kwietnia.
Young J. 1993. The texture of memory, Holocaust Memorials and Meaning. New Haven:Yale University Press.
Zendlerowski R. 2011. Religia a tożsamość narodowa i nacjonalizm w Europie Środkowo-Wschodniej. Między etnicyzacją religii a sakralizacją etnosu (narodu). Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego.
Ziembiński W. 2000. Pomnik Ofiar Agresji sowieckiej 17 IX 1939. W: K. Murawski, A. Stawarz (red.), Warszawa: o czym mówią pomniki i kamienie. Warszawa: Muzeum Niepodległości.
Примітки
1. http://csm.org.pl/pl/blog-sub3?start=312
[прочитано 10.03.2016].
3. http://tvnwarszawa.tvn24.pl/informacje-news-na-muzeum-katynskie-czekaly-pokolenia-polakow,179517.html
[переглянуто 10.03.2016].
4. http://tvnwarszawa.tvn24.pl/informacje,news,na-muzeum-katynskie-czekaly-pokolenia-polakow,179517.html
[переглянуто 10.03.2016].
5. Автор пам’ятника підкреслював, що «пам’ять неподільна, не можна ділити правду» (Biskupski).
6.Гжешюк-Ольшевська у статті «Пам’ятники минулого десятиліття» аналізує найважливіші монументи, які з’явилися після 1989 року. Побудову пам’ятника 27-й Волинській дивізії піхоти АК вона згадує, але не аналізує його значення і не вважає його відкриття значною подією в переписуванні історії (2000: 281).
7.http://www.prezydent.pl/archiwum-bronislawa-omorowskiego/aktualnosci/wypowiedzi-prezydenta/wystapienia/art,176,wystapienie-prezydenta-z-okazji-odsloniecia-pomnika-poswieconego-ofi arom-zbrodni-wolynskiej.htm
[прочитано 10.03.2016].
8. http://www.tvn24.pl/wiadomosci-z-kraju,3/poslowie-upamietnili-rzez-wolynska-jakoczystke-etniczna-o-znamionach-ludobojstwa,339207.html
[прочитано 10.10.2015]
9. http://ekai.pl/wydarzenia/temat_dnia/x89832/ku-przebaczeniu-i-pojednaniu-rocznica-ogloszenia-listu-biskupow-ukrainy-i-polski/?print=1
[прочитано 10.03.2016].
10. http://ekai.pl/biblioteka/dokumenty/x1530/polsko-ukrainska-deklaracja-o-pojednaniu-podpisana/
11.http://ekai.pl/wydarzenia/temat_dnia/x68417/polsko-ukrainska-deklaracja-o-pojednaniu-podpisana/
Перекладено за виданням: Bogumił, Zuzanna. 2016. Pamięć o konfliktach i dialogach Polaków z sąsiadami zapisana w kulturowym krajobrazie stolicy, w: Joanna Kurczewska (red.), Przemiany kulturowe we współczesnej Polsce: ramy, właściwości, epizody. Warszawa: Wydawnictwo IFiS PAN, s. 402-426.
Переклад з польської Антоніни Ящук.