Historians.in.ua: Останнім часом у польських ЗМІ і наукових публікаціях часто порівнюють УПА із хорватськими усташами. У Вас теж склалося таке враження? Як Ви ставитеся до такого порівняння?
Адам Бальцер: У мене теж склалося таке враження. Ґжеґож Мотика написав чергову книжку про Волинь, де є стаття «Хорватська аналогія: усташівський геноцид». Як свідчить назва, автор навіть не намагається пояснити, чим відрізняються УПА й усташі. Натомість я переконаний, що вони суттєво різняться, попри деякі схожості (співпраця у міжвоєнний період з фашистськими державами, які заперечували Версальський лад, а у випадку ОУН – на початку Другої світової війни; сепаратизм або боротьба за незалежність (добір терміну залежить від ідеологічної перспективи), націоналізм, ба навіть фашизм – як істотна складова ідеології, тероризм тощо). Усташі знищили пропорційно набагато більше сербів, ромів і євреїв, ніж УПА – поляків. Усташі мали власну державу – Незалежну Державу Хорватія, що була сателітом Німеччини й Італії. У рамках системи державного терору, спрямованого проти сербів та інших етнічних груп, усташі не тільки проводили масові екзекуції, виселяли людей і примушували змінювати віру, а й створили мережу концентраційних таборів, зокрема Ясеновац і Стара Ґрадишка, які були таборами смерті, в яких загинуло майже 85 тис. осіб. Натомість УПА була партизанським рухом. Їхні злочини більше нагадують злочини сербських четників. Деякі злочини УПА і четників, напевно, слід визнати геноцидом.
Однак, варто пам’ятати, що УПА могла вбити за один раз і в одному місці кілька сотень цивільних поляків, а сербські четники – кілька тисяч босняків. Останні, як громадяни Югославії, під час Другої світової війни зазнали більших втрат, ніж серби. У Польщі про це майже ніхто не пам’ятає. Четники, як і УПА, були партизанами і, крім націоналізму, зверталися ще й до суспільних гасел (народ проти босняцької мусульманської шляхи, яку четники вважали цивілізаційно «нижчою» верствою населення. А от українські націоналісти ставилися до «панів-ляхів» інакше). ОУН і УПА, так само як сербські четники, намагалися лавірувати між країнами осі й антигітлерівською коаліцією. Однак, на відміну від сербських четників, УПА не сформувалася на залишках довоєнної регулярної армії, не підлягала урядові в еміграції, який визнали на міжнародному рівні і який прагнув відновити знищену німцями державу.
Четники й усташі спрямовували злочинну діяльність й проти представників інших народів усюди, де виникала така можливість. Натомість УПА майже не нападала на поляків на територіях, які до війни не належали міжвоєнній Польщі. Проводячи парадоксальні паралелі між такими рівняннями, як «усташі=УПА» і «поляки=серби», польські історики (напевно, мимоволі) виставляють польських партизанів у гіршому світлі, хоча поляки не скоювали злочинів такого масштабу, як четники.
УПА й усташі істотно різнилися й на політичному рівні. У 1920-х роках наступні лідери усташів пішли на великі територіальні поступки італійцям. 10 квітня 1941 року вони проголосили «незалежність», за згодою італійців і з дозволу німців, які хотіли створити сателітну хорватську державу на руїнах Югославії. Натомість незалежність України німці категорично не визнавали. Ця країна мала бути їхньою колонією. На відміну від усташів, керівники ОУН-Б не хотіли йти на територіальні поступки й писали 1941 року лідерам Третього Райху листи, які можна назвати шантажем (визнайте незалежність України або матимете проблему, тобто антинімецьку партизанську діяльність). Усташі ніколи б не наважилися звертатися в такій манері до німців. Цікаво, що в тих листах ОУН-Б чітко давала зрозуміти, що масштаб і значення української проблеми не порівняти з хорватською.
По суті, для німців ОУН-Б завжди була лише норовливим колаборантом. Ще навесні 1939 року, попри рішучий спротив німців, ОУН-Б розпочала боротьбу з угорцями на Закарпатті. 30 червня 1941 року у Львові ОУН-Б разом із політиками інших угруповань проголосила незалежність, усупереч німцям. Тоді заарештували уряд. Виходить, УПА вела проти німців збройну боротьбу, натомість усташі ніколи з ними не воювали. Усташі мали більш радикальну політичну програму, ніж УПА, – більш фашистську і в суспільних аспектах більш консервативну (у ставленні до жінок). Усташівський націоналізм був суттєво пов’язаний із релігією, натомість ОУН-Б розвивали його світську версію. Усташі не пережили еволюції, прийнявши з часом деякі елементи демократії, а от серед українських націоналістів така еволюція відбулася. Усташі ніколи не співпрацювали з мейнстримними хорватськими партіями на такому рівні, як ОУН-Б з українськими.
Тому спекуляції Ґжеґожа Мотики про те, що, якби 1941 року було створено українську державу, вона б нагадувала Незалежну Державу Хорватія, скидаються на «альтернативну історію», в якій не враховують різні підходи Берліна до обох проблем й особливості усташів й ОУН-Б.
На жаль, хорватська аналогія вже стала частиною польської історичної політики. У музеї історії Другої світової війни в Ґданську попередня “ліберальна” дирекція, що її уряд «Право і справедливість» уже розпустив, створила окрему залу, де фотографія в’язня німецького концтабору Степана Бандери висить поруч із фотографією Анте Павелича – провідника усташів. Організатори тієї експозиції поставили знак рівності між усташами й УПА, знехтувавши розбіжностями між ними. Проблема таких порівнянь у тому, що не беруться до уваги обидва контексти, а це, особливо у випадку Балкан, виглядає кепсько в музеї.
Автори експозиції й Мотика перебільшують кількість жертв усташів серед сербів, не враховуючи, що чимало сербів у Незалежній Державі Хорватія загинули від рук інших угруповань. Мотика практично не зважає на те, що Друга світова війна у Хорватії і Боснії, а також, наприклад, на Волині, точилася як етнічний конфлікт, але й не меншою мірою як війна між комуністами та їхніми противниками. Сама назва «хорватська аналогія» передбачає свідоме узагальнення: хорвати=усташі. Натомість чимало хорватів не підтримували Незалежну Державу Хорватія і багато хто проти неї боровся. Вражає також те, що Мотика й автори музейної виставки майже не згадують про масові розправи над хорватами й босняками, скоєні сербськими четниками й комуністами (тільки поодинокі злочини). Вони не порушують питання про сутність тих злочинів, що мало значення принаймні на регіональному рівні. Не варто забувати, що серед комуністів-партизанів було багато сербів, й іноді вони вбивали з етнічних міркувань. Дивує й те, що Мотика й музей трактують коментар міністра освіти Незалежної Держави Хорватія Миле Будака про сербів («1/3 вбити, 1/3 виселити, 1/3 змусити прийняти католицизм») як план геноциду. Адже найновіші історичні дослідження доводять неправдивість тієї заяви.
Historians.in.ua: Здається, це великою мірою пов’язано з трактуванням “Воєнної доктрини українських націоналістів” Михайла Колодзінського . Як ви трактуєте цей документ?
А. Б.: Мотика вважає цю доктрину, яка була написана в 1930-х роках, найважливішим документом ОУН-Б. Текст нібито доводить, що ОУН-Б від початку мала намір вбивати поляків, прикриваючись такими собі спонтанними народними повстаннями. Ба більше, сам Колодзінський відіграє ключову роль в «хорватській аналогії» Мотики. Адже автор доктрини разом із кількома іншими українцями перебував протягом кількох місяців у таборах усташів. Усташі й бандерівці нібито надихнули одні одних, що й відобразилося в «Українській воєнній доктрині». Однак теорія про те, що поляків знищували, «прикриваючись» народними селянськими бунтами, побудована на єдиному документі, який трактується дуже вибірково. Хоча в своїй доктрині Колодзінський бере за приклад… польських повстанців: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення». Найголовніше те, що Колодзінський не переймається нічиєю думкою і не збирається «прикриватися». Він пише: «Не дбаймо про добре ім’я та опінію в світі, бо хоч як не були б ми ідейними в своїй боротьбі, нас усе будуть називати бандитами». Варто також не забувати, що Колодзінський загинув навесні 1939 року на Закарпатті, а єдиний фрагмент його доктрини було опубліковано 1941 року. Весь текст так і не вийшов друком. Декілька українців, які потрапили разом із ним до усташів, не відіграли особливої ролі в діяльності УПА. Цікаво, що Мотика не посилається на уривки, які показують, що усташі й ОУН-Б по-різному ставилися до протекторів. Колодзінський написав у доктрині про Гітлера і нацистів: «Нас мусить обурити така експанзивність Гітлєра. А що вложили ті пошукувачі “равмів” у Східну Европу? Скільки крові проляли вони за нього? Бандити вони міжнародні, які хочуть зробити з України публичний міжнародній дім, щоби могли провадити тут свої хижацькі пляни».
Historians.in.ua: Як ви пояснюєте успіх «волинського дискурсу» у Польщі? Яку функцію, на Вашу думку, він виконує (на внутрішньому рівні)? Ви погоджуєтеся з думкою про те, що в Польщі Волинський злочин 1943 року практично всі вважають геноцидом?
А. Б.: Більшість поляків вважає, що на Волині мав місце геноцид. Та не забуваймо: диявол ховається в дрібницях. Інститут національної пам’яті називає геноцидом всі злочини УПА проти поляків, але підставою для такого трактування є рішення Міжнародного трибуналу щодо злочинів у колишній Югославії у зв’язку з війною в Боснії (1992–1995). Однак той трибунал визнав геноцидом тільки різанину в Сребрениці, де боснійські серби катували і потім вбили майже 8,5 тис. осіб. Решта злочинів визнана злочинами проти людяності, воєнними злочинами або етнічними чистками. На мою думку, таким чином треба класифікувати й злочини УПА, визнавши деякі з них геноцидом. Те саме стосується злочинів поляків проти українців – злочинів значно меншого масштабу. Проте у Польщі це дуже складно зробити. Образ УПА – однозначно негативний. Будь-яка спроба розібратися в нюансах викликає рішучий спротив. Поступово відбувається канонізація пам’яті про Волинь.
Натомість темі УПА й волинської різанини приділяється непропорційно багато уваги в польській історичній пам’яті, історіографії й громадському дискурсі. Я дотримуюся нетипової як для Польщі думки з цього приводу. Однак хочу нагадати, що українці відповідальні тільки за декілька відсотків загиблих серед поляків у ХХ столітті, тимчасом достатньо зайти до польської книгарні, на якийсь інтернет-сайт чи відкрити газету, щоб побачити, що йдеться про зовсім інші цифри. Ба більше, історична політика України, де самі лише вихваляння і жодної критики УПА (хоч масштаби подій у Польщі перебільшуються) не може не викликати спротиву в Польщі. Польська громадськість критикує цю політику набагато більше, ніж історичну політику Росії. Це складно зрозуміти. Адже історична політика Росії спирається на ідеї царського і радянського імперіалізму, на заперечення й виправдання їхніх злочинів. Крім того, у нашій історії з Росією були значно серйозніші випадки і значно більша кількість кривд. Російська історична політика справляє набагато більший вплив у світі й має небезпечні наслідки для Польщі. Однак Україна – значно простіша мішень. Деякі польські політики відверто кажуть, що Україна нині опинилася під стіною й лишилося її притиснути.
Волинська асиметрія в польській історичній пам’яті пояснюється дедалі більшим «кресименталізмом» (неологізм), тобто емоційним й ідеалізованим образом польської присутності у Східній Європі („польські креси”, „наші креси”, „втрачені креси”, східні креси – або Східна Польща). Істотною складовою кресименталізму є віра в мучеництво поляків (страждання невинних жертв, героїзм, утрачений рай) на межах західної цивілізації.
Спалах кресименталізму пов’язаний із впливом етнічного визначення народу, яке на політичному рівні просували народні демократи й Роман Дмовський. У Польщі не утвердилося громадянське розуміння нації. Власне, в цьому мала полягати «реформа польського ладу», до якої закликали Єжи Ґедройць i Юліуш Мєрошевський. У цій реформі ключова роль відводилася сучасній інтерпретації спадщини польських відносин зі східними сусідами, зокрема деконструкції міфів. У Польщі переміг кресовий підхід, який просувають лобісти. Його підтримують особи, виселені зі східних територій міжвоєнної Польщі (чимало з них були свідками злочинів УПА), їхні нащадки й прихильники, серед яких представники політичної й інтелектуальної еліти. Вони створили неформальний союз з молодими радикальними націоналістами, які активно поширюють ідеї в інтернеті. Усі ці спільноти часто називають український націоналізм більшим злом і загрозою, ніж російський неоімперіалізм. Серед них трапляються проросійські угруповання.
На мою думку, справа польсько-українських світоглядних розбіжностей є серйозною і стосується двох різних бачень народу. Це засвідчують масштабні соціологічні опитування, які останніми роками проводив у Європі Pew Research Centre. Поляки ідентифікують себе переважно на етнічному й культурному рівнях, а українці – на громадянському й державному.
Historians.in.ua: Пишучи про фільм “Волинь” Войцеха Смажовського, Ви зазначили, що образ українців зображено там відповідно до «польського стереотипу дикої козацької або гайдамацької черні». Як можна пояснити сучасний вплив уявлень, що беруть початок з романтизму, ба навіть із ранньомодерної доби? На вашу думку, цей фільм все одно варто показати в Україні, а також в західній Європі?
А. Б.: Гадаю, вплив стереотипів суттєво пов’язаний з уже згаданим кресовим мучеництвом. Відповідно до цього архетипу, злочини проти «латинських» поляків скоювали східні варвари й азіати. Такою лексикою, описуючи Волинську різанину, послуговується письменник Станіслав Сроковський, який відносить себе до праворадикалів. Саме за мотивами його оповідань Смажовський зняв «Волинь». Режисер заявив, що Сроковський відкрив йому очі на світ. Тим не менше, фільм, без сумніву, варто показати в Україні й у західній Європі, а тоді вже дискутувати з приводу нього. У Польщі, як на мене, дискусій було замало.
Histroians.in.ua: Що ви думаєте про польсько-український діалог? Наведемо ще одну Вашу цитату: «Захоплення фільмом Смажовського, що нібито розповідає правду про Волинь, свідчить, що ми в Польщі не готові до автентичного діалогу з українцями». Що можна зробити, аби ситуація не була такою безнадійною? Які ініціативи української сторони могли б допомогти?
А.Б.: Гадаю, нині польсько-український діалог між представниками провідних напрямків історіографії практично не має шансів на успіх. Польська сторона не готова дати критичну оцінку кресівському міфу і врахувати певні колоніальні елементи в польській присутності на Сході. Від української сторони насамперед потрібне критичне осмислення спадщини УПА і темних сторінок її історії. Наразі цього немає.
На мою думку, польсько-український діалог завжди буде складним, адже треба визнати: попри те, що обидві сторони заподіяли одна одній багато лиха, про відносини суто на рівні кат-жертва не йдеться; деякі народи в регіоні (німці, росіяни) мали б відчувати до нас значно більші докори сумління. Поляків та українців у минулому єднав культурний синкретизм (взаємна дифузія, часом асиметрична, але подеколи виключно одностороння) і співіснування. Нині пам’ять про такий синкретизм відсунули на другий план. Мабуть, із жодним іншим сусіднім народом поляки не мають такої переплетеної й неоднозначної спадщини, як з українцями.
Що можуть зробити польські й українські історики? Треба точити камінь i пливти проти течії. Кардинально змінюватися. Гадаю, необхідно відкрити інший вимір в польсько-українській історії й розглядати діяння обох країн окремо, представляти їх на сучасний лад, у ширшому, «неочевидному» контексті. Це означає, що треба вийти за межі російського сприйняття й традицій Речі Посполитої, тобто «відкрити» відносини з Великим Степом, Сибіром, Чорним морем, Балканами, Кавказом і Центральною Європою, ба навіть із Близьким Сходом. У результаті, польсько-український історичний наратив умістився б у євразійський контекст, а не розглядався б так, як його розуміє Путін (навколо Москви і в опозиції до Європи). Гадаю, поляки й українці поглянули б тоді на себе – разом і поодинці – в іншому світлі.
Авторизований переклад з польської мови Юлії Кузьменко
Адам Бальцер керує проектом “Закордонна політика” в WiseEuropa, працює експертом у European Council on Foreign Relations (ECFR) та викладає на Studium Europy Wschodniej Варшавського університету.