Йоханан Петровський-Штерн
Любов Куйбіда: Вже другий рік поспіль Ви приїжджаєте до Львова як викладач літньої школи з єврейської історії у Центрі міської історії. Розкажіть, будь-ласка, про що Ви розповідаєте студентам цьогорічної школи? Які теми та сюжети є для Вас важливими?
Йоханан Петровський-Штерн: Цього року я читаю два міні-курси. Організатори школи попросили мене розповісти про урбаністичні чинники в модернізації євреїв у ХІХ і ХХ столітті. Я розглядаю цю тему у ширшому контексті Східної Європи, зокрема українських територій, які були частиною Російської імперії та Австро-Угорщини, і роблю акцент на Галичині. Ще один курс стосується українсько-єврейських контактів, а саме їхнього літературного виміру. Я розповідав про їдиш- і російськомовних євреїв, які вирішили стати українськими письменниками. Лекції базувались на моїй книжці «Антиімперська альтернатива: Становлення єврея-українця» [The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew], а також героях, які до неї не потрапили. Скажімо, ми говорили про Василя Махна, вихідця з Тернопільщини, який інкорпорує польські, австрійські і, передусім, єврейські сюжети в свою українську поезію та есеїстику. Він є помітною фігурою в сучасній українській діаспорній літературі, дуже часто приїздить сюди і неймовірно багато друкується, так що я навіть не знаю, чи можна його назвати діаспорним літератором. Про Махна я ще нічого не написав, але він є також в рамках моїх студій. Тобто, є книжка «Антиімперська альтернатива», ще не перекладена українською мовою, але до неї я додаю інші приклади, які виходять з її методології.
ЛК: У Львові Ви погодилися виступити із двома публічними лекціями, одна з яких – про досвід євреїв у Великій війні. Восени 1914 року Східну Галичину окупували російські війська. Які наслідки це мало для єврейського населення окупованих територій?
ЙПШ: Перша світова війна випустила джина, якого ми називаємо насильством. Воно стало невід’ємним елементом щоденного буття для поляків, австрійців, євреїв і українців. Проблема полягає в тому, хто заявляє монополію на насильство. Коли сюди приходить російська армія, вона зіштовхується з тим, що євреї Галичини є емансипованою меншістю. По-перше, це абсолютно несподівано виглядало з точки зору російських солдат, які звикли до того, що єврей знає своє місце, а тут – єврей мешкає у великому місті, подібному до Петербургу і Москви, він має відчуття власної гідності та економічної стабільності, має право володіти землею і бути частиною широких економіко-фінансових еліт. Рядові солдати відреагували на таку зміну різко негативно, і певне насильство виходить саме з причини незбалансованої ситуації, коли в Росії емансипація євреїв почалася тільки після Лютневої революції 1917 року, а в Австро-Угорщині вона тривала з 1867 року. По-друге, важить культурна різниця між їдиш- і німецькомовним єврейським населенням і російською армією, яка вважає їдиш німецькою, а значить – мовою супротивника, проти якого вони воюють.
ЛК: У книзі Мартіна Бубера «Ґоґ і Маґоґ» деякі герої сприймають Наполеонівські війни як такі, що передують приходу Месії. Як єврейська інтелігенція і спільнота реагує на початок Першої світової війни та її перебіг?
ЙПШ: Коли ми кажемо «єврейська інтелігенція», то маємо на увазі середовище, яке має гомогенне сприйняття того, що відбувається. Такого не було, тому що євреї, які жили у Польщі, Австрії, Росії, і місцеві галицькі євреї реагували на війну цілковито по-різному, й їхні реакції не можна звести до спільного знаменника. Однак, можна виокремити одну важливу тенденцію відразу після кінця Першої світової війни. Коли Західно-українська народна республіка оголосила незалежність, а Центральна рада заявила про бажання бути більш автономною частиною федеративної країни, яка згодом стане Радянським Союзом, прості євреї починають частіше солідаризуватися з українською справою, особливо після того, як поляки, обурені тим, що євреї підтримують місцевих українців, розпочали осінній погром 1919 року у Львові.
Цікаво також подивитись, які наслідки мала війна і російська окупація на міграцію єврейського населення за межі смуги осілості на Схід і Захід. У Німеччині єврейська громада зіткнулася із великою кількістю єврейських переселенців зі Східної Європи. У цей час філософи Мартін Бубер і Франц Розенцвейг ставлять питання: як нам, емансипованим німецьким євреям, бути із 150 тисячами біженців, які походять з інших традицій, розмовляють іншою мовою, і що їхня присутність значить для нас?
Єврейські біженці на Східному фронті (1915 рік)
ЛК: Перша світова війна залишила помітний слід у літературі багатьох європейських і не тільки країн. Кого би Ви порадили почитати з авторів, які представляють єврейську перспективу війни?
ЙПШ: У Леоніда Первомайського (ім’я при народженні – Ілля Гуревич) є оповідання українською мовою «Одна ніч з життя Іллюші», в якому він розповідає про погром у штетлі. 1918 року Іллі було 10 років, і в цьому тексті він фіксує свої перші дитячі спогади про війну. Цікаво, що Первомайський показує погромників із розумінням, для героя вони – голодні чоловіки, які ґвалтують, бо не бачили жінок три місяці чи навіть півроку, вони забирають їжу, тому що давно не їли.
Лев Квітко, Перец Маркіш, Девід Бергельсон – усі вони так чи інакше відреагували на Першу світову війну. Авангардні і модерністські тенденції в літературі їдиш починаються саме як реакція на погроми і спричинене війною насильство, коли стало ясно, що писати в реалістичній стилістиці ХІХ століття чи в стилістиці європейського декадансу на межі століть неможливо.
Те ж саме можна спостерігати у візуальному мистецтві. Скажімо, «Культур-Ліґа» виростає з революційного насильства і потреби нової мови. Це дуже добре видно, коли порівняти ілюстрації до книг Хаїма Нахмана Бялика 1909 року і Лева Квітко 1919 року: тематика однакова, але підхід до теми абсолютно різний. Або обкладинки до книги Шолома Аша 1904-1905 років й Ізі Харіка 1921 року, де зустрічається образ людини і земної кулі. У першому випадку ми бачимо постать, яка випорхує за межі Землі кудись в астральні висоти, а в другій – людина твердо ставить прапор в земну кулю. Без досвіду Першої світової війни такий перелом зрозуміти було б важко.
ЛК: Як єврейські художники переживають війну і як вона позначається на їхній творчості?
ЙПШ: Багато українських художників єврейського походження: Ель Лисицький, Олександра Екстер, Соня Делоне переїздять до Парижа, рідше – Берліна, і там осідають. Для тих, що тут залишаються, дуже важливо знайти себе в нових умовах, коли важко дістати фарби, пензлики коштують дуже дорого і виставляти свої роботи стає майже неможливо. Така ситуація вимагає від художників змінити жанр своєї творчості, і вони починають малювати обкладинки дитячих книжок, за якими вгадуються інтенсивні артистичні пошуки тих часів. Вони можуть зображати півня, який символізує революцію, або квадратики і кубики, які падають додолу, що означає кінець штетла, – це може бути все, що завгодно. Але треба дивитися не на те, як війна вплинула на тематику, а як вона міняє саму форму.
Обкладинка книжки Лева Квітко «Пагорби»
Я наведу два приклади. Перший – це ілюстрація до поеми Лева Квітко «Пагорби» про погром, де літери так ніби виростають з ландшафту, а ландшафт стає літерами. Це – авангардистький малюнок, він дуже темний, так що відразу стає зрозуміло, що перед нами – кінець єврейського світу. Другий приклад – обкладинка книжки про 1919 рік, на якій ми бачимо стареньких чоловіка і жінку, схилених над цифрами, що виглядають як дві розламані скрижалі. Цей образ влучно передає травматичний досвід євреїв у війні, коли багато поселень опустіли, тому що вся молодь виїхала або загинула.
ЛК: Дуже Вам дякую за інтерв’ю.
Йоханан Петровський-Штерн – історик, філолог, есеїст і перекладач. Народився у Києві, живе і працює в США. Викладає юдаїку і єврейську історію в Північно-західному університеті в Чикаго. Автор численних праць з єврейської історії Центрально-Східної Європи, остання книжка «The Golden Age Shtetl: A New History of Jewish Life in East Europe» (2014).
Любов Куйбіда – культуролог, координатор виставкової програми Центру міської історії Центрально-Східної Європи.