Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т.1: 1939–1943. Т.2: 1944–1945 Москва: РОССПЭН, 2012.

22 червня 2012 р. у Москві (26 вересня у Києві) відбулися презентації солідного двотомного науково-документального видання «Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны» [1]. Одразу ж хотілося б зауважити, що це, по суті, перше російське документальне видання, яке має академічний характер і прагне достатньо комплексно висвітлити, мовою документів різноманітного походження, ґенезу, ідеологію, стратегію і тактику, провідні напрями діяльності, місце у міжнародних відносинах українського націоналістичного руху (передовсім – «Революційної ОУН», або ОУН (С.Бандери), та його збройних формувань, насамперед – Української Повстанської Армії).

Про науково-організаційний рівень цього видання свідчить хоча б те, що головою редакційної колегії двотомника виступив керівник Федерального архівного агентства Росії, доктор історичних наук Андрій Артизов.

Наукове товариство може тільки вітати зусилля російських колег з більш повного відтворення, у контексті тогочасних міжнародних процесів, документальної картини минулого націоналістичного руху як одного із ключових воєнно-політичних явищ історії України ХХ століття, пам'ять про яке залишається одним із контрверсійних чинників суспільної свідомості в сучасній Україні.

Річ у тім, що попередні документальні видання цілеспрямовано зосереджувалися навколо документів про оперативно-бойові заходи органів та військ НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СРСР із придушення озброєних формувань та підпілля українського та прибалтійських націоналістичних рухів [див. наприклад: 2-5].  Щоправда, зрозумілу стимулюючу роль (запозичення бойового досвіду та пошук моральних чинників для виховання особового складу силових структур, передовсім – Внутрішніх військ) публікації документів щодо «боротьби з політичним бандитизмом»  відіграла і війна («контртерористична операція») Росії проти транснаціональних незаконних озброєних формувань на Північному Кавказі (сама війна за збереження територіальної цілісності РФ перетворилася на потужний  фактор формування змістовних настанов кінематографу, публіцистики, художньої літератури).

Слід зауважити, що упорядники розширено тлумачать поняття «український націоналістичний рух», відтак до збірника увійшли не тільки документи щодо ОУН (Б) або ОУН (А.Мельника), але й українських еміграційних націонал-республіканських (політичних нащадків Української Народної Республіки 1917–1920 рр.), консервативно-гетьманських (прихильників Української Держави гетьмана П.Скоропадського 1918 р.), Українського національного об’єднання та інших націонал-патріотичних об’єднань антирадянського спрямування. Крім політично підпорядкованої ОУН (Б) Української Повстанської Армії (УПА) чимало місця відведено збройним формування Тараса Боровця-Бульби («Поліська січ», УПА, УНРА), українським поліційним формуванням на службі рейху, а також формуванню 14-ї дивізії військ СС «Галичина» (наголос на колабораційних формуваннях, що не мали відношення власне до бандерівців обумовлено цільовими настановами упорядників, про які йдеться у Вступі).

Хронологічні межі подій, які відображені в оприлюднених документах, охоплюють період с вересня 1939 р. до травня 1945 р. Водночас, для кращого розуміння ґенези  руху українських націоналістів, його програмних засад, еволюції стратегії і тактики, особливостей їх діяльності у контексті світової воєнної драми до двохтомника включені і документи, датування яких виходить за межі зазначеного періоду (перша половина 1939 р., 1946–1953 рр.).

Капітальне документальне видання містить 506 документів чотирма мовами оригіналів з 15 архівів (використано майже 50 фондів та колекцій) Росії, України, Німеччини, Польщі та Білорусі, що робить двотомник безпрецедентним за охопленими архівосховищами та фондами друкованим джерелом з історії українського націоналістичного руху часів Другої світової війни. 390 документів опубліковано уперше, понад половини з них оприлюдненні повністю, решта – із мотивованими й позначеними вилученнями тексту.

Використані архіви розподілилися таким чином:

 – Російська Федерація: Державний архів Російської Федерації, Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ), Російський державний військовий архів (РДВА); відомчі архіви РФ: Архів президента Російської Федерації, Центральний архів Міністерства оборони (ЦАМО), Центральний архів  Федеральної служби безпеки (ЦА ФСБ), Архів Служби зовнішньої розвідки (СЗР);
 – Федеративна Республіка Німеччина:  Федеральний архів Німеччини, Федеральний військовий архів, Політичний архів МЗС;
 – Україна: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центральний державний архів громадських об‘єднань України (ЦДАГОУ), Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ);
 – Республіка Польща: Архів актів нових;
 – Республіка Білорусь: Національний архів Республіки Білорусь.

Самостійний науково-пізнавальний інтерес становить Вступ до двохтомника, автором якого виступила кандидат історичних наук Олена Борисьонок. О.Борисьонок працює завідувачем Відділу східного слов’янства, спеціалізується на новітній історії Чехословаччини та України, зокрема, відома своєю монографією з історії радянської українізації [1]. По суті, її праця є оглядом основних віх історії руху українських націоналістів та УПА із наголосом на їх воєнно-політичну діяльність, місце у системі міжнародних відносин та протиборстві великих держав часів передодня та розгортання Другої світової війни. Акцент у Вступі зроблений на викладі процесу співробітництва націоналістів та командування УПА з німецькими спецслужбами та союзниками Німеччини, пошуку нових патронів серед потенційних переможців на Заході, а також висвітленню диверсійно-терористичної діяльності повстансько-підпільного руху, застосування ним репресій проти партійно-радянського апарату, активу, нелояльних мешканців та для залякування мирного населення від співробітництва з владою.

Приємно, що російська вчена продемонструвала фахове знання використаних нею праць українських дослідників історії ОУН та УПА А.Кентія, А.Боляновського, П.Гай-Нижника, В.Дзьобака,  В.Іваненка, І.Ілюшина, О.Лисенка, О.Марущенка, І.Патриляка, Я.Примаченко, О.Романіва, І.Федущак, В.Якуніна, автора цієї рецензії.

Археографічну передмову підготувала Т.Царевська-Дякина (відповідальний укладач збірника документів). Не можна не висловити поваги до професіоналізму й наукової сумлінності колективу упорядників, які супроводили документальну частину томів розлогими Примітками, які несуть чимало наукової, історико-довідкової та біографічної інформації, і стануться в пригоді не тільки тим читачам, які мають загальне уявлення про минуле ОУН та УПА, але фаховим дослідникам.

Другий том завершують старанно укладені Біографічні довідки на сотні лідерів й функціонерів націоналістичного руху, командирів УПА, партійно-радянських діячів та апаратників, чиновників рейху, командний та оперативний склад радянських та німецьких спецслужб, інших фігурантів опублікованих документальних артефактів. Думається, залучення до укладення біографічних довідок та науково-довідкового апарату українських дослідників дозволило б зняти чимало із знаків запитання, які поставлені упорядниками.

Говорячи про джерельні можливості збірника, відзначимо, передовсім, значну групу документів, які являють собою узагальнюючі інформаційні документи щодо руху ОУН та УПА, адресовані вищому партійному керівництву СРСР. Зрозуміло, що керівники спеціальних структур та периферійних партійних органів намагалися подати в них найбільш перевірену (наскільки це можливо було за умов поточного протиборства та достатньо сильно поставленої в націоналістичному русі конспірації), синтезовану інформацію. У цьому відношенні доцільно згадати вдало підібрані документи РДАСПІ (утвореного на базі фондів Центрального партійного архіву Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС і Центрального архіву ВЛКСМ, директор – кандидат історичних наук, лауреат Державної премії РФ в області науки і техніки,  Генеральний директор видавництва «Російська політична енциклопедія» Андрій Сорокін). Серед них – спецповідомлення органів НКВС-НКДБ до ЦК ВКП (б), Українського штабу партизанського руху до Центрального штабу партизанського руху та інші інформативні документи.

Однією із вартих позитивної згадки особливостей збірника є те, що у ньому дуже широко представлені документи спецслужб СРСР (ще відносно недавно затаємнені), Німеччини, довоєнної Польщі, породжені у ході їх протиборства з націоналістичним рухом або оперативного моніторингу середовища ОУН та УПА, а також «трофейні» документи самого націоналістичного руху з архівів спецслужб. Ця обставина дозволяє віднести збірник і до продуктивного джерела з вивчення історії спецслужб СРСР та Німеччини, механізму вивчення ними українського націоналістичного руху, протиборства з ним, а також особливостей форм і методів оперативно-службової діяльності розвідки та контррозвідки цих держав, їх своєрідного протистояння на «полі бою» за середовище націоналістичного руху, який значною мірою став заручником глобального протистояння доби Другої світової війни.

Звернімо увагу на особливості документів спецслужб як історичного джерела. На їх пізнавальних можливостях відбилося те, що вони визначалися не для пропагандистського «таврування буржуазних націоналістів», а для доповіді політичному керівництву та організації подальших розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що потребувало гранично адекватного вивчення та оцінки процесів у середовищі противника. В екстремальних умовах воєнного часу повідомлення спецорганів та тісно пов’язаної з органами НКВС-НКДБ партизанської розвідки (у т.ч. – щодо ситуації на окупованій території УРСР) перетворювалися на ледве не єдине джерело інформування партійного та військового керівництва СРСР про діяльність ОУН та УПА.

Правда, слід враховувати доволі низький рівень постановки аналітичної роботи у серйозно ослабленому незаконними репресіями НКВС, відсутність вузьких спеціалістів по лінії ОУН у передвоєнний період (недарма, як свідчать документи збірника, один із керівників зовнішньої розвідки НКВС-НКДБ, розвідник-нелегал в закордонних центрах ОУН Павло Судоплатов, в серцях навіть називав підлеглих «плутаниками» за погане знання середовища ОУН).

Водночас документи спецслужб потребують ретельного співставлення з документами іншого походження, джерелами з політичної та соціально-економічної історії, адже ці проблеми об’єктивно залишаються поза увагою спецслужб, але не можуть не бути враховані при відтворенні цілісної історії націоналістичного руху. Їм властивий, за визначенням, конфронтаційний дух, адже йшлося про противників по безкомпромісному протиборству, і з’ясування витоків походження тих чи інших ворожих Кремлю або Берліну явищ не входило до завдань спецслужб.

Підлягає урахуванню і те, що документи створювалися за умов низького, в цілому, освітнього рівня оперативного складу. Так, станом на 1 січня 1946 р. в Наркоматі держбезпеки УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %. У Львівському УНКДБ вищу освіту мало 4,3% офіцерів, середню – 31,6%, незавершену середню –  38,6%, початкову – 21,2%. У 1947 р. понад половини начальників рай-міськапаратів МДБ УРСР не мали повної середньої освіти, до 50% офіцерів не пройшли спеціальної підготовки [6-7].

У збірнику широко використані можливості ГДА СБУ. Тематику українського націоналістичного руху, боротьби з ним органів держбезпеки широко відображено у справах фонду 16 (документальні матеріали таємного діловодства Секретаріату ДПУ–КДБ УРСР, фонд охоплює документи 1930–1991 рр.). У цьому вельми інформативному для дослідників фонді зберігаються, зокрема, доповідні записки, спецповідомлення, оперативні зведення про діяльність загонів УПА на території звільнених від нацистів областей УРСР та роботу оперативних груп НКВС-НКДБ на цих теренах по лінії протиборства з націоналістичним підпіллям. Продуктивною для упорядників виявилася багатотомна справа № 376 з фонду 13 ГДА СБУ (Колекція друкованих видань КДБ СРСР) з добірками оригіналів документів ОУН (у свою чергу, сформовану як додаток до також використаної упорядниками багатотомної справи № 372 – Колекції документів з історії ОУН та УПА 1940–1950-х рр., упорядкованої робочою групою при Голові КДБ при РМ УРСР для дальшого використання в оперативній та науково-пропагандистській діяльності). Залучено і низку припинених провадженням архівних кримінальних справ з фонду 6 ГДА СБУ [8].

Вміщено чимало документів з ЦА ФСБ (яка в останні роки відзначилася активною археографічною роботою). Тут пізнавальну цінність становлять, зокрема, спецповідомлення по лінії ОУН до вищих партійних інстанцій, матеріали 3-го (контррозвідувальна робота) та 4-го Управлінь НКВС СРСР (зафронтова  розвідувально-диверсійна робота), протоколи допитів захоплених функціонерів ОУН та командирів УПА.

Особливий інтерес дослідників викликають агентурні повідомлення та інформаційно-аналітичні документи з Архіву Служби зовнішньої розвідки Росії (на те, що відповідні агентурні розробки розвідки НКВС і нині зберігають певне оперативне значення, вказує те, що у збірнику не наводяться навіть реєстраційні реквізити цих справ). На нашу думку, цінність такого роду документів для істориків обумовлена, передовсім, тим, що конфіденційні джерела, чиї повідомлення покладені в основу, оберталися на вищих шаблях проводу ОУН та у керівних колах ІІІ рейху. Згадаємо, хоча б, українського розвідника і знаного художника Миколу Глущенка, чий талант особисто цінував фюрер, і який мав неабиякі знайомства серед верхівки Німеччини, інформуючи у 1940 р. Центр про майбутній напад на СРСР за кілька місяців до Рихарда Зорге (імовірно, він проходить під зміненим упорядниками псевдонімом «Художник», адже на час співробітництва з розвідкою ОДПУ-НКВС з 1926 р. він отримав псевдо «Ярема»).

Хотілося б сподіватися, що приклад такого співробітництва з істориками та археографами наслідує і Служба зовнішньої розвідки України, де також наявний солідний масив документів міжвоєнного та післявоєнного періодів щодо розробки український еміграційних націонал-патріотичних організацій та закордонних центрів ОУН (що, власне, і становило спеціалізацію 1-го Управління (зовнішня розвідка) НКДБ-КДБ УРСР [див. докладніше: 9].

Новаційним явищем і є публікація документів Головного розвідувального управління Генштабу Червоної Армії з фондів ЦАМО РФ.

Оприлюднене (переважно – уперше) значну кількість документів з архівів ФРН, породжених діяльністю військової розвідки нацистської Німеччини – Абвера, Головного управління імперської безпеки (РСХА), поліції безпеки і СД. Вміщено і низку документів ІІ-го відділу (розвідки та контррозвідка) Генштабу та Корпусу прикордонної охорони Другої Речі Посполитої

Що стосується центральних державних архівів України, то упорядниками залучені документи фондів Центрального державного архіву громадських об‘єднань України (ЦДАГОУ, колишній Партійний архів ЦК КПУ), де зосереджена значна кількість документів з історії руху українських націоналістів та УПА 1920–1960-х рр., протиборства з ними радянських силових структур. Найбільша кількість відповідних документів зосереджена у використаному упорядниками фонді 1 (Центральний Комітет Компартії України, передовсім – Оп. 22 – документи особливого сектору і організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні; Оп.23 – документи загального відділу (особливого сектору) ЦК КПУ (секретна частина) тощо). До нього увійшли повідомлення, довідки Українського штабу партизанського руху, НКВС-НКДБ, регіональних партійних органів про диверсійно-терористичну діяльність УПА та підпілля ОУН, оригінали й переклади документів ОУН та УПА.

Продуктивними виявилися документи фонду 62 ЦДАГОУ (Український штаб партизанського руху). Зокрема, опис 1 (відділи Українського штабу партизанського руху) містять спадщину розвідувального та інформаційного відділів цього керівного органу. Вони дають уявлення про ОУН та УПА через призму партизанської розвідки та контррозвідки. Велика група документів являє собою розвідувальні повідомлення та зведення партизанських формувань щодо діяльності підрозділів УПА, осередків ОУН. Проблематика боротьби з ОУН та УПА, нейтралізації їх розвідувально-підривної активності широко представлена у листуванні УШПР з ЦШПР, НКВС, НКДБ, ГУКР НКО СРСР «СМЕРШ» та його фронтовими органами, ЦК КП(б)У, армійськими політичними органами.

В двотомнику представлені документи ОУН та УПА з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ, в якому вони зосереджені у шести фондах, утворених територіальними формуваннями ОУН та УПА). Упорядниками опрацьований, насамперед, фонд 3833 (Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях), де зберігаються документи осередків ОУН різних рівнів – від крайового до районного, а також певних з‘єднань і загонів УПА, а також фонди 3836 (З‘єднання західних груп Української повстанської армії «УПА-Захід»), 3959 (Український Центральний Комітет Краків (Польща), 4628 (колекція трофейних документів про співробітництво українських націоналістів та керівників УПА з нацистам).

Приблизно п’ята частина документів передрукована  (у перекладі) із зарубіжних (для Росії) збірників документів. Чимало документів, що увійшли до збірника, передруковані із капітальних документальних видань, раніш підготовлених й виданих в Україні  [див. наприклад: 10-17].

Рецензувати документальні видання – справа невдячна у тому розумінні, що доводиться вести мову про документальні пам'ятки, до виникнення яких упорядники не мали жодного відношення. Отже, скоріше йтиметься про критерії відбору документів, їх структурування та своєрідну пропорційність подання або, навпаки, ухилення від розміщення (у крайньому варіанті заангажованості – замовчення), що само по собі корегує погляди науковця (читача), спрямовує дослідження історичного явища у завданому «документальному коридорі».

Викликає професійну повагу те, що колектив упорядників відверто заявив про критерії відбору документів. Вони свідомо зосередили увагу на «сюжетах, які викликають найбільш гострі суперечності… Серед таких сюжетів  – тактика ОУН… з питань партнерства з нацистами, участь націоналістів у збройних формуваннях і збройній боротьбі з Червоною армією, в репресіях проти цивільного  населення». На повноті поданої документальної картини позитивно позначилося і прагнення російських істориків та архівістів подати ставлення до ОУН радянської, польської та німецької сторін.

Водночас навряд чи можна визнати достатнім пояснення мовою документів мотивів співробітництва з Німеччиною. Утім, документи видання наштовхують на думку, що цей феномен чекає пояснення через з’ясування співвідношення як кон’юнктурних потреб боротьби за відновлення незалежної й соборної Української держави, так і впливу глибинного цивілізаційного розламу по Збручу. До слова, і у наведених у збірнику меморандумах ідеологів українського націоналістичного руху чітко артикулюється перманентна ворожість до будь-якої за суспільним ладом російської централізованої держави та «російського месіанського імперського духу».

Крім того, подаючи масу документів «викривального» характеру про жорстокість націоналістів, упорядники мовою документів дають зрозуміти і протестну мотивацію населення Західної України, яка спонукала взятися за зброю (до речі, опубліковані в Росії документи і наукові праці з історії селянської «герільї»  в різних регіонах Росії проти свавілля радянської влади часів «воєнного комунізму» або примусової колективізації також демонструють жорстокий характер помсти представникам влади та тим, хто був звинувачений у співробітництві з нею).

У збірнику, зокрема, подані звіти німецьких спецорганів про вакханалію терору проти в’язнів у Західній Україні в перші дні війни («чистка тюрем»), документи про численні факти «порушення соціалістичної законності» (безчинства, кримінальні злочини по відношенню до українського населення) після повернення «советів» в Західну Україну. Подаючи документи до 1953 р. включно, упорядники могли б включити рішення та матеріали Пленумів ЦК КПРС та ЦК КП України літа 1953 р., де відверто констатувалися системні порушення законності, прав людини, масові репресії та брутально-формований характер радянізації вельми специфічного у цивілізаційному відношенні західноукраїнського регіону.

Випадок із ненасильницьким опором в англійським колонізаторам в Індії під духовним проводом Махатми Ганді виглядає ледве не поодиноким щасливим виключенням. У переважній ж більшості таких історичних прецедентів протиборство велося силою зброї, а обопільні криваві ексцеси набували системного характеру. Підкреслимо, що рідкісні історичні приклади народних антиурядових рухів обходилися обходились без державного терору й відплатного тероризму пригноблених, масового насильства, бузувірства.  «Брати, – зверталися в 1956 р. до алжирських повстанців, що боролися проти колоніальної залежності від Франції студенти медресе при мечеті Ес-Сітуна в Тунісі, – не вбивайте просто! Нівечте ворогів, вичавлюйте їм очі, відрізайте руки! Вороги – не люди, а дикі звірі, що знають лише закон джунглів». Під час повстання племені кікуйю в Кенії (1952–1956 рр.), різавших білих й лояльних до них африканців буквально на шматки, їх лідер Варухіу Ітоте розробив для повстанців таку жахливу присягу, що англійський парламент заборонив її оголошувати її з трибуни та публікувати.

При найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього характеру постає вкрай неприглядна картина їх перебігу: взаємне оскаженіння, кров, підступи, насильство по відношенню до мирного населення. Навряд чи доводиться сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об‘єктом насильства, то певна його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів, що не залишають місця для норм моралі. Це закономірність світової історії, і Україна тут не виключення – згадаємо криваві ексцеси доби Хмельниччини або Коліївщини.

«Дика ярість, небачені бузувірства і жорстокість, – писав сучасний російський дослідник К.Лагунов, – ось що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрілювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і заморожували. А ще розбивали дубцями черепи; живцем спалювали; розпорювали животи, пхаючи в порожнину збіжжя і м’якину; тягли за конями; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях. Важко уявити і описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до Радянської влади (курсив наш – Авт.)...». В даному випадку описані ексцеси під час антирадянського селянського повстання в Сибіру (Тобольське повстання); воно значно гірше відомо у порівнянні з менш масштабним повстанням на Тамбовщині того ж року під проводом отамана О.Антонова, якого із жахом згадували очевидці) [18]. Про подібні бузувірства тогочасних повстанців Україні писали інші автори [19].

Згадаємо слова учасника повстанського руху на Волині 1940-х рр. М. Подворняка: «Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями...» [20].

Такі протистояння треба в будь якому разі розглядати як трагедію для нації (народів), де обидві сторони не зупинялися перед антигуманними методами. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовченням) історії створює вигідну для себе інтерпретацію подій, глорифікуючи себе й усіляко демонізуючи противника.

Утім, серйозні, наукові праці сучасних українських авторів зовсім не приховують не тільки репресивних методів радянської сторони [21], але й терористичну практику ОУН та УПА [22-24].

Відзначимо, що творчий колектив збірника достатньо «дає слово» оригінальним документам націоналістичного руху – від меморандумів вищих провідників ОУН до звітів польових командирів УПА та низових ланок підпілля. Поряд з цим, вміщуючи чимало документальних свідчень про насильство й бузувірство УПА та місцевих селян-«сокирників» по відношенню до польської цивільної людності в ході сумнозвісної «Волинської різанини» 1943–1944 рр., упорядники не подбали про пояснення користувачам мотивів та багатовікових (без перебільшення) причин трагедії, винищення десятків тисяч поляків (та терору польської Армії Крайової та інших формувань проти місцевих українців).

Сподіваємось, що оприлюдненні у двотомнику документи як цінне історичне джерело будуть не тільки використані українськими дослідниками, але й  піддані спеціалістами поглибленому археографічному аналізу.  Принагідно слід відзначити, що в Україні стан археографічних та джерелознавчих в цілому студій навколо історії ОУН та УПА помітно відстає від загального ступеня розвитку досліджень з цієї ж проблематики як такої.

Здобуття Україною державного суверенітету, формування демократичних підвалин життя суспільства, заборона ст.15 Конституції України обов‘язкової ідеології й поширення ідейно-духовного плюралізму, зростання інтересу до суперечливих проблем вітчизняної історії, отримання дослідниками доступу до раніш прихованого величезного масиву архівних матеріалів та праць зарубіжних авторів створили сприятливі передумови для всебічного дослідження різних аспектів проблеми. Тільки у 1991–1998 рр. в Україні побачило світ близько 1250 публікацій з історії націоналістичного руху [25; див. також: 26-27].  

Проте джерелознавство історії українського націоналістичного руху ще потребує адекватного розвитку. Зазначимо, що тут ми, власне, ведемо мову про дефіцит спеціальних археографічних праць з історії руху ОУН та УПА, адже елементи археографічного аналізу того чи іншого обсягу та глибини наявні у відповідних монографічних, дисертаційних працях, передмовах до збірників документів (зокрема – «Нової серії» «Літопису УПА») тощо [див. наприклад: 28-29].

Виключення складають праці відомих вчених-архівістів А.Кентія, Г.Папакіна, публікатора й дослідника документів УПА О.Вовка, а також П.Кагуй, присвячені джерельної бази дослідження українських «визвольних змагань» 1939–1956 рр., аналізу інформаційних можливостей архівних фондів з вивчення діяльності ОУН та УПА, класифікації та змісту повстанських документів, характеристиці джерел з історії націоналістичного руху в окремих архівах України тощо [30-35]. Співробітник відомого державного архіву СБУ О.Іщук дослідив особливості формування радянськими органами держбезпеки багатотомних документальних колекцій документів ОУН та УПА [36-37].    Автором рецензії здійснені джерелознавчі дослідження з проблеми розвідувальної та контррозвідувальної діяльності націоналістичного руху та його збройних формувань [38-41].

Рідким є систематичне дослідження джерел з історії ОУН та УПА на шпальтах періодичних наукових видань. Серед таких небагатьох назвемо  збірник наукових праць Центру дослідження визвольного руху Інституту українознавства  ім. І.Крип'якевича НАН України «Український визвольний рух» (у ньому запроваджено постійну рубрику «Джерела до історії визвольного руху») та науковий і документальний квартальник «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» (імовірне, єдине спеціалізоване видання на пострадянському просторі, де друкуються науково-документальні та документальні матеріали з історії радянських спецслужб та українського визвольного руху).

Розмірковуючи про порушені документальною мовою збірника проблеми, не можна не згадати про особливості висвітлення історії українського націоналістичного руху в російській історіографії та науково-популярних виданнях. Так, у державі – стратегічному партнері сучасної України – Російській Федерації, ставлення до українського націоналізму є складовою громадської свідомості, неоднозначного сприйняття української державності як такої (що спричиняє політичну актуалізацію проблеми). На думку українського філософа І.Лосєва, можна говорити про «бандерофобію» як складову міфів російської масової свідомості на українську тематику. Під нею розуміється набір міфологем, ірраціональних схем мислення, що склався за радянських часів, спрямованих на формування ворожнечі до українського націоналізму на рівні фізіологічних рефлексів [42].

На жаль, тема ОУН та УПА активно використовується російськими націоналістами для формування негативного іміджу України. Зауважимо, що при цьому ефективно використовуються прикрі русофобські висловлювання окремих українських націонал-радикалів, упереджені публікації з історії ОУН та УПА українських авторів. Наведемо характерний пасаж із книги пропагандиста відродження сильної імперської Росії з потужним ВПК М.Калашнікова (В.Кучеренка): «Ледве не до середини 50-х у густих борах Західної України діяли чудово організовані, законспіровані, озброєні групи слов‘янських мутантів – бандерівців.. Бандерівцями управляв Центральний провід в Мюнхені, який висилав для підтримки дисципліни „есбеков” – загони суперпідготовлених особистів зі Служби безпеки… Переодягнувшися у форму російської армії, вони вирізали цілі селища.. Серед них практикувалися темні сатанинські обряди дохристиянської епохи.. Окремі бандерівці їли людські серця, входячи у транс, вигукували заклинання на демонічній мові» [43]. Навіть автору рецензії, який за багато років вивчив значний масив архівних матеріалів про справді моторошне збройне протистояння в Західній Україні та захистив докторську дисертацію з історії Служби безпеки ОУН та УПА важко зрозуміти походження таких екстравагантних тверджень (хоча, к щастю, не такі праці визначають обличчя сучасного російського українознавства).

Російські спеціалісти з історії спеціальних служб, перебуваючи загалом на прогресивних позиціях (засуджують, зокрема, репресивну політику сталінізму), коли йдеться про спеціальну діяльність УВО, ОУН та УПА одразу ж переходять на тон звинувачення («бандити», «терористи», противники «братньої сім’ї народів» тощо), застосовують войовничі штампи радянських часів, обходять причини появи націоналістичного руху, хоча він типологічно нічим не відрізнявся від національно-визвольних рухів багатьох інших народів світу та колишнього СРСР. На рух ОУН та УПА переносять ставлення до діяльності незаконних збройних формувань чеченських сепаратистів, що штучно формує відразу до «бандерівців» серед пересічних росіян, ускладнює творення позитивного мікроклімату у стосунках народів, які мали багато в чому спільну історію за часів Російської імперії та СРСР [див. наприклад: 44-50].

Водночас у сучасній Росії намагаються дати виважену оцінку власним антирадянським силам («білий рух», антирадянські повстанські рухи часів громадянської війни, збройне співробітництво з нацистською Німеччиною тощо), однак аналогічні антибільшовицькі прояви в Україні сприймаються стримано, а інколи і відверто вороже. При достатньо поблажливому ставленні (подекуди – глоріфкації) до власних «антирадянських сил» (наприклад – антирадянського повстанства, збройного опору насадженню комуністичної системи влади і господарювання, утискам Православної Церкви тощо) дедалі більше заохочується та поширюється у працях істориків негативне ставлення до однотипних, за великим рахунком, явищ української історії, особливо якщо відповідні воєнно-політичні сили ставили за стратегічну мету творення самостійної Української державності.

До слова, і сама створена у 1991 р. некомерційна громадська організації – асоціація «Російська політична енциклопедія», яка видала даний 2-томник документів, реалізує науково-видавничий проект «История сталинизма» (вийшло близько сотні книг російських та зарубіжних авторів, які б ще відносно недавно отримали або мали тавро «махровых антисоветчиков»). Проект здійснюється спільними зусиллями РОСПЕН та Фонду Першого Президента Росії Б.М.Єльцина. За задумом ініціаторів згаданого видавничого проекту, він покликаний, передовсім, «сприяти подоланню радянської ідеологічної й політичної спадщини (курсив наш – Авт.), без чого неможливе становлення в Росії цивілізації сучасного типу». Передбачається «імплементувати  результати наукового аналізу радянської епохи, основаного на досягненнях так званої «архівної революції», в рамках якої російськими істориками опубліковані мільйони раніш засекречених документів» [51].

Подвійний стандарт проявляється і в інших моментах. Скажімо, справедливе та обґрунтоване прагнення пояснити об’єктивними безвихідним обставинами міжнародного життя радянсько-німецьке дипломатичне й військово-економічне зближення 1939 року межує із беззастережним засудженням кон’юнктурного співробітництва українського націоналістичного руху із Німеччиною, яке з початку 1920-х рр. розгорталося під впливом драматичних обставин загибелі української національної державності 1917–1920 рр. та територіального розчленування України (і за умов Другої світової війни де-факто привело ватажків обох гілок ОУН та командування УПА у стан противників Антигітлерівської коаліції).

Німа де правди діти, що значна частина публікацій з історії ОУН та УПА (як в Росії, так і в Україні), для авторів яких властива політизована оцінка цього явища, знаходяться під сильним впливом кліше радянської історіографії, або практично калькування її підходів, зокрема таких:

• твердження про те, що націоналізм – продукт політичної волі «експлуататорських класів», «запеклий ворог трудящих», «реакційна» течія тощо;
• поширення уявлень про рух ОУН та УПА як виключно «колабораційне» явище, прислужників спецслужб держав – противників СРСР («фашистські запроданці», «зрадники», «найманці світової реакції»);
• розгляд повстанського руху (масового військово-політичного явища з широкою участю селянства) як політичного або кримінального бандитизму, в якому брали участь лише представники заможних верств населення або «спантеличені націоналістичною пропагандою»,  громадянське нерозвинуті, а то й взагалі патологічні особи;
• наголос на ворожому ставленні націоналістів до ряду інших етносів (росіян, поляків, євреїв) ;
• навмисне акцентування уваги на ексцесах, репресивно-терористичних акціях, впровадження у підсвідомість аудиторії виключно крайніх проявів збройної боротьби ОУН та УПА («різуни з тризубом», «звірі», «відлюдки» тощо).

Поза полем зору радянських авторів залишалася сукупність історичних причин, що викликали виникнення згаданого руху – втрата національної державності, територіальне розчленування українських земель, утиски у суспільно-економічній, національно-культурній, релігійній сферах. Ігнорувалася або компрометувалася стратегічна мета ОУН та УПА – відродження суверенної держави на етнічних українських землях. Відкидався насильницький характер радянізації Західної України, котрий супроводжувався масовими репресіями, замовчувалися численні прояви жорстокості з радянського боку (серед них – і злочини створених органами держбезпеки з числа колишніх учасників ОУН та УПА агентурно-бойових груп). Украй однобічно висвітлювався перебіг кривавого українсько-польського конфлікту 1943–1944 рр., заперечувалися факти протистояння між ОУН та УПА з німецькими окупантами. Приховувався широкий характер антирадянського руху опору, його справжній соціальний склад, наявність солідної бази підтримки серед населення. Контакти з іноземними спецслужбами розглядалися не як закономірний за тих військово-політичних реалій засіб послаблення противників, а ледве не як основна мета існування руху націоналістів.

Заради справедливості слід визнати, що з іншої сторони,  апологетичні по відношенню до «героїв визвольних змагань» та не менш політично забарвлені праці в Україні перебувають під відчутним впливом стереотипів та настанов діаспорних істориків, що орієнтувалися на закордонні центри українських націоналістів та відображали дух «холодної війни». Типовими рисами діаспорних студій з минулого націоналістичного руху та їх однодумців (послідовників) в сучасній українській історіографії стали практично повне замовчення окремих «політично незручних» його сторін і явищ, котрі мають безпосереднє відношення до історії ОУН та УПА, зокрема:

• участь УПА в етнічних чистках польського та єврейського населення Волині, Холмщини та Підляшшя, знищенні радянських військовополонених, представників цивільної адміністрації та активу, осіб, що співчували радянській владі;
• організація фізичних «чисток» у лавах ОУН та УПА, багато в чому примусовий характер мобілізації до УПА та забезпечення її матеріального постачання цивільним населенням;
• замовчення внутрішнього кровопролитного конфлікту між самими мешканцями Західної України на ґрунті ставлення до політики радянської влади та до націоналістичного підпілля;
• співробітництво у розвідувально-диверсійній сфері зі спецслужбами Німеччини та її сателітів, а також бойових дій з Червоною Армією, яка вела антигітлерівський наступ (пропагується теза про бойові дії виключно з «каральними військами НКВД», що суперечить численним документальним свідченням про бої та диверсійно-терористичні акції проти армійських частин);
• підконтрольність зарубіжним спецслужбам закордонних центрів націоналістичного руху та їх активне використання у розвідувально-підривних заходах «холодної війни».

Принагідно зазначимо, що у низці опублікованих у збірнику політико-пропагандистських документів ОУН доби війни уже можна побачити тези та підходи, якими керувалася повоєнна діаспорна історична наука при висвітленні українсько-російських відносин, певних ключових подій історії українських земель та української державотворчої традиції від княжої доби та козацько-гетьманського періоду. Радикальні відмінності в оцінках теорії і практики українського націоналістичного руху в пострадянських демократичній Україні та демократичній Росії зайвого разу довела первинність глибинних геополітичних та ментально-цивілізаційних кодів перед формальними ідеологічними конструкціями.

Коріння розбіжностей та суперечностей у сфері історичної пам’яті сягають, звісно, особливостей державного ладу, офіційної гуманітарної політики (при всій її еклектичності та плюралізмі підходів гуманітаріїв з різними концептуальним поглядами, політичною ангажованістю, адресністю «служіння» та зовнішньою орієнтацією). Змістовні настанови сучасних праць російських істориків, присвячених історії феномену українського націоналізму та його збройної боротьби, а також критерії відбору для публікації відповідних документів навряд чи можуть бути зрозумілі без урахування особливостей ідеологічної ситуації та гуманітарної політики в Російській Федерації (яка, по суті, 12 червня 1990 р. першої «відокремилася від України», решти союзних республік, проголосивши свій суверенітет та обравши інститут президентства).

На найвищому рівні РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість підписаним угодам і глибоку повагу до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. При цьому Концепція зовнішньої політики РФ і Стратегія національної безпеки РФ містять чіткі формулювання щодо російських інтересів в Україні. Ідеться насамперед про недопущення вступу Києва до НАТО, «захист інтересів російськомовного населення» тощо. В РФ оформився комплексний підхід у визначенні офіційного курсу по відношенню до України, який включає, поряд із наявними важелями впливу в енергетичній, економічній, суспільно-політичній, роботу у гуманітарно-інформаційній сфері України.

3 вересня 2012 р. на нараді керівників представництв Федерального агентства РФ у справах СНД, співвітчизників, що мешкають за кордоном, і гуманітарного співробітництва (рос. абревіатура – Россотрудничество) прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв заявив про необхідність зайняти «наступальну позицію» з поширення російської мови у світі, активізувати роботу із всебічного захисту прав та інтересів тієї категорії громадян країн СНД, яка в РФ офіційно іменується «співвітчизниками», співпрацю з «російськими співвітчизниками за кордоном та глобальним «Русским миром» [52].     

«Росія зосереджується» – ці слова глави МЗС Російської імперії О.Горчакова (про намір відродити позиції після поразки у Кримській війні 1853–1856 рр.) повторив тоді ще кандидат у президенти Росії В.Путін. Активна гуманітарна діяльність РФ та російських неурядових організацій на пострадянському просторі поступово перетворюється на важливу складову, реальний фактор її зовнішньої політики, і без урахування цього навряд чи можливе  адекватне розуміння міжнародної політики Кремля, її спрямувань та змісту. Складається враження, що наполегливі заклики з української лише «говорити про газ та економічні питання» у міждержавному діалозі свідчать скоріш про небажання визнавати нові реалії, неповне розуміння партнера – прагнення РФ наповнювати реальним змістом свій статус великої держави (досвід наступальної інформаційно-культурної політики США свідчить, що такі важелі приносять дивіденди, які раніш досягалися прямою агресією або державними переворотами).

Зрозуміло, що однією із пріоритетних складових «гуманітарного наступу» виступає формування російської «офіційної пам’яті» (за визначенням американського соціального психолога Ричарда Лейбоу – яка співіснує з «пам’яттю угруповань» плюралістичного суспільства) [53].

Українські політологи нерідко звертають увагу на відмінності між Росією, що демонструє великодержавну активність, та внутрішньо хиткою Україною: «РФ сьогодні – це не розгуляй-демократична єльцинська Росія із сентиментальним ставленням до молодшої сестри, а зла, драйвова, зосереджена на просуванні своїх інтересів наднаціональна держава, котра претендує на домінування в прикордонному регіональному просторі. Однак РФ не настільки сильна, щоб бути наддержавою, але й не настільки слабка, щоб бути просто нацією-державою західного типу… Україна через відсутність національної проектності виявилася затиснутою між двома цивілізаційними ідентичностями. З одного боку, європейська ідентичність, яка спирається на правові та демоліберальні основи, а з іншого – російська ідентичність, яка ставить основним завданням державно-владну і гуманітарно-культурологічну спільність. Саме за ставленням до цих двох ідентичностей будується ставлення «свій» – «чужий», а країна виявляється розколотою по лінії геополітичного вибору. Нестійка, плаваюча, гібридна ідентичність …. призвела до того, що Україна застрягла в глухому куті вибору… Українська держава досі не вичленована з російського геополітичного і геогуманітарного простору… Різні ідеологічні бази російського і українського політичних процесів доволі цікаво відбиваються в інтерпретаціях подій Другої світової війни. Якщо в Україні з приводу тих подій ведуться запеклі суперечки різних політичних сил і громадських діячів, у розпорядженні яких є всі можливості відстоювати свою точку зору в ЗМІ, – то в російському інформаційному просторі все переважно зводиться до звинувачень Києва в «героїзації посібників фашизму» [54].     

Як зазначають спеціалісти-міжнародники, подолавши або пригальмувавши на початку 2000-х років загрози розпаду держави та неконтрольовані процеси соціальної деградації, адміністрація РФ, яку ототожнюють з В.Путіним, зробила ставку на відновлення авторитарної моделі управління, доклала зусиль до відновлення боєздатності армії та інших силових структур.  «Загалом-то Росія поки що не прагне відновлення глобальних позицій, а концентрується на вирішенні невідкладних питань, переважно регіонального характеру. Ключовим із зовнішньополітичних завдань слід вважати приборкання Києва. Підпорядкування України, або принаймні її південно-східної частини, Кремлю має істотно поліпшити ситуацію в РФ. Зокрема, ….унеможливити отримання США територіального плацдарму у безпосередній близькості від Москви та інших ключових районів федерації, нейтралізувати потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові (успішна демократична Україна) тощо… Навіть кардинальна зміна Україною політичного курсу не призведе до істотної корекції російської політики та не відмінить уже визначених цілей». Одночасно такий зовнішньополітичний курс з початку 2000-х рр. супроводжувався дедалі повнішої «інкорпорації елементів радянської символіки та ідентичності у державну російську ідеологію». Віхами цього стали відновлення старого радянського гімну (2000 р.), проголошення моделі енергетичної наддержави (2003 р.), квазіізоляціонізм і рішучі заходи з припинення іноземної розвідувальної діяльності (2005–2007 рр.), достатньо сувора заявка на обстоювання національних інтересів (Мюнхенська промова В.Путіна, 2007 р.), проголошення пострадянського регіону зоною інтересів РФ (2008 р.), більш виважене, а то й поважне ставлення до діяльності Й.Сталіна (2007–2009 рр.) [55].

Хоча і суперечливо, через запекле ідейно-інформаційне протиборство між станом «демолібералів-західників» та «патріотико-великодержавницьким» провладним табором, в Росії цілком органічно та очікувано з геополітичного та традиціоналістсько-управлінського поглядів почали утверджуватися елементи ідеократичного стилю державного управління, який у першу чергу апелює до духовно й функціонально потрібних пластів та подій російської історії. Дало взнаки і явище суспільної психології, влучно сформульоване професором Наталією Нарочницькою: «Суспільство втомилося ставитися з презирством до своєї Вітчизни»  [56].     

Думається, що на ставленні до українського націоналізму позначився і загальний стан російської державної (при всій відносній умовності такого поняття в сучасних мовах) гуманітаристики. За умов обрання РФ статусу правонаступника СРСР його «історико-інформаційне підживлювання» конструювалося із доволі еклектичної мозаїки селективно відібраних явищ і подій дореволюційної (від княжої доби до 1917 р.), радянської та поточної російської історії. Однією із цементуючих конструкцій цього механізму державотворення й конструювання нової російської громадянської спільноти стало виявлення «історичних ворогів великої Росії», до реєстру яких закономірно потрапили нерадянські державні утворення 1917–1940 рр., та центробіжні націоналістичні рухи (України, Прибалтики, Північного Кавказу, які вели збройну боротьбу проти Москви та, як правило, мали за стратегічну мету творення власної національної державності).

Оскільки пострадянська гуманітаристика воліє не давати сутнісні оцінки характеру суспільно-економічного ладу нових держав – уламків СРСР, не зайвим буде навести визначення ідеологічної ситуації в Росії, яку дав визначний соціальний філософ Олександр Зинов’єв. Він запропонував термін «пострадянізм» у значенні – «соціальна організація, яка в основних рисах склалася в Росії в результаті антикомуністичного перевороту». Його ідейно-духовні основи, на думку вченого, складалися «як гібрид радянізму (комунізму), західнізму і національно-російського (дореволюційного) фундаменталізму… Пострадянізм є гібридом як в цілому, з погляду комбінації інгредієнтів, так і в кожному із інгредієнтів окремо… По всіх трьох лініях має місце лише імітація явищ, які пропагандуються… Творці пострадянізму порушили закон одноякісності компонентів соціальної організації, намагаючись поєднати взаємовиключні риси комуністичної влади, капіталістичної економіки  і феодальної ідеології, зліпивши нашвидкуруч соціального монстра» [57].

В ідеологічній сфері Росії «пострадянізм» обернувся химерною еклектикою експансії західних ідеологічних течій та масової культури, певних елементів оспівування дореволюційного минулого, одночасного співіснування цілком справедливої гордості, звеличення пам’яті про Перемогу у Великій Вітчизняній війні і прищеплення негативного ставлення до «сталінізму» (по суті – тодішнього державного ладу, який і виніс тягар війни), апологетика воєнно-політичних досягнення радянського ладу і, одночасно, романтизація антикомуністичного «білого руху» та антирадянського спротиву селянства в різних регіонах Росії, звернення до героїчних сторінок військової історії Давньої Русі, 1612 та 1812 року і нігілістичне ставлення до національних традицій.

Водночас варто враховувати, і те, що для правлячих верств пострадянських держав (включаючи, зрозуміло і РФ, і Україну) прищеплення суспільній свідомості огульно негативного, відразливого й некритичного (принаймні, в цілому) ставлення до радянської епохи в історії народів колишнього СРСР виступає дієвим засобом виправдання демонтажу СРСР та легітимізації власних владних повноважень та існуючого розподілу національного багатства.

При цьому ж, об’єктивно, з погляду політичної прагматики (недопущення позбавлення Росії статусу великої держави з подальшим імовірним розпадом або розчленуванням), боротьба за обстоювання/дискредитацію історичної спадщини перемоги у Великій Вітчизняній та Другій світовій війні і в цілому перетворилася на ключову позицію захисту легітимності та територіальної цілісності Росії (зауважимо, що і суверенної України так саме), а також статусу РФ як члена «клубу держав-переможниць», що дає особливий статус у післявоєнній системі міжнародних відносин. Сприйняття Війни і Перемоги одночасно стало ледве не єдиним ідейно-духовним елементом, який ще в змозі «возз’єднати у душах людей, а значить, і потенційно у державному майбутньому розірвану, здавалося б, навіки нить російської та радянської історії» [58].   

Наведене помітно контрастує із ситуацією у сфері національної (історичної) пам’яті в Україні. Упродовж періоду розвитку України як суверенної держави політика національної пам’яті, як складова гуманітарної політики, творилася здебільшого ситуативне, зазнавала впливу політичної кон’юнктури, корпоративних інтересів. В її основу не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов розробки та реалізації політики національної пам’яті як  цілеспрямованого й безперервного комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (за участю об’єднань громадян)  з метою формування колективної пам’яті через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо. Формуванню громадянські лояльної моделі пам’яті серйозно перешкоджає і відсутність чітко артикульованої загальнодержавної доктрини  (концептуального бачення) перспективного суспільного розвитку («національної ідеї»), як базового документу, що визначає і пріоритети політики національної пам’яті.

Крім того, внаслідок тривалого бездержавного існування України, наявності суттєвих регіональних, соціокультурних, етноконфесійних відмінностей, різкого соціального та партійно-політичного розшарування суспільства, негативних зовнішніх інформаційних впливів національна пам’ять українського народу набула порубіжного, строкатого, транзитного характеру. На її формування та функціонування багато у чому впливає конфліктний характер моделей пам’яті (передовсім – «української радянської» та «української національно-громадянської» моделей), відсутність у певної частини населення усвідомленої громадянської самоідентифікації, або перевагу локальної ідентичності над загальнодержавною. Концептуальна невизначеність та організаційно-правова неврегульованість політики національної пам’яті та її наукових засад є серйозною перешкодою для зміцнення легітимності національної державності, мобілізації духовних сил українського народу на розв’язання стратегічних проблем розвитку України.

Слід зауважити, що посилення ідеологічного протистояння між Україною доби президенства Віктора Ющенка та Російською Федерацією, припало саме на той час, коли РФ, хоч і суперечливо, але поверталася до традиційної, «органічної» авторитарної системи управління й відродження доктрини захисту геополітичних інтересів великої держави (значно скромніших, ніж у СРСР). Тоді прикрим явищем українсько-російських відносин (всупереч почуттям й бажанням переважної більшої народів обох країн) стали «війни пам’яті» – цілеспрямоване насадження у масову свідомість та практику міждержавних сосунків конфронтаційних поглядів на до недавнього спільну історію, прямий вплив гуманітарної контрверсійності на атмосферу міждержавних стосунків [див. наприклад: 59].

Ці обставини неминуче породжували в Росії зростання інтересу саме до тієї документальної спадщини, яка «дискредитувала» український націоналістичний рух. Треба зважати, що оцінка минулого руху українських націоналістів відіграє не останню роль у визначенні духовного мікроклімату в українсько-російських відносинах. Ситуація особливо загострилася у 2005–2009 рр., коли адміністрація Президента В.Ющенка докладала цілеспрямованих зусиль до досягнення «точки неповороття» у міждержавних стосунках України та Росії (і, що ще більш прикро, у стосунках між східнослов’янськими титульними народами обох країн) не в останню чергу через свідому конфронтацію в історико-гуманітарній сфері («війну пам’ятей»). В центр політики формування національної пам’яті (або як її базові конструкції та предмет національної гордості) свідомо ставилися саме ті події та постаті історії, які загострено сприймалися в Росії, і за задумом ідеологів мали  призвести до невідворотних змін у ставленні українців до Росії та російського народу на користь євроатлантичного вибору (який не поділяло понад 60%, а схвально оцінювало 20-25% опитаних громадян України, попри відчутні зусилля офіційної пропаганди).

Обрана «президентом-месією» В.Ющенком модель політики національної пам’яті іманентно включала «антиімперскість», русофобію та антирадянізм (останній в уявленнях певних ідейно-політичних кіл  Росії як спадкоємиці СРСР нерідко зливався в єдиний виклик по відношенню до «великої Росії»). При цьому ставлення до націоналістичного руху (ОУН та УПА), та ще з урахуванням  негативного ефекту (відторгнення) від масованого інформаційно-адміністративного пресингу при «утвердженні» у свідомості мешканців південно-східних (переважно – російськомовних) регіонів як однієї зі провідних конструкцій громадянської ідентичності, історія націоналістичного руху (як і ряд інших реперних подій української історії) почала відігравати роль фактору розколу суспільства за регіональною та партійно-політичною ознаками.

Для ілюстрування наведемо соціологічні дані щодо різниці негативних та позитивних оцінок історичних постатей громадянами різних регіонів України та вікових груп (у %, за даними «Юкрейніан соціолоджі сервіс», «Українське демократичне коло», 2006 р.), причому соціологи ставлення до ОУН та УПА віднесли до числа проблем, які найбільш розколюють сучасне українське суспільство [60; див. також: 61-63 Вишняк О.І. Соціокультурна динаміка політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг: 1994–2006. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2006. Стегній О. Регіональні особливості розвитку політичної культури українського суспільства // Українське суспільство 1994–2004. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2004. – С. 243–253; Вишняк О. Політична типологія регіонів України: динаміка та фактори змін // Українське суспільство 1992–2008. Соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2008. – С. 331–342)].   

Львівський історик Василь Расевич, розмірковуючи про наріжні етоси історичної пам’яті та самоідентифікації людності Західної України (населення якої має стійки риси субетноса українського народу) слушно виділяє Греко-католицьку церкву, Січових стрільців, Західноукраїнську Народну Республіку з Українською галицькою армією, «однозначно» ОУН та УПА, постаті С.Бандери, А.Мельника, Р.Шухевича. Вони для місцевої людності визначають «українство». Проте «всі ці  місця пам’яті є для східних українців не просто чужими, вони є антагоністами, оскільки колективна свідомість мешканців Сходу України належить до цілком іншої історичної та культурної традиції. Це зовсім неприйнятні на Сході України моменти історії. З іншої сторони, місця пам’яті східних українців… виходять з російської культурно-історичної традиції, плюс до того ж величезний пласт радянської історії» [64 Эксперт: если в Украине произойдет социальный взрыв, это будет хуже, чем в 2004 году // http://vlasti.net/news/104645].

Нарешті, профіль роботи Українського інституту національної пам’яті зобов’язує автора торкнутися і питання про можливості опублікованих архівних матеріалів як одного із джерел формування історичної (національної) пам’яті українського народу. В останній час, через праці окремих зарубіжних авторів в українському гуманітарному просторі спостерігається намагання утвердити поняття «пам’ять» у значенні «пам’ять історична».

Це породжує небезпеку розмивання явлення саме про історичну пам’ять як важливу складову соціокультурної свідомості, національної та громадянської ідентифікації людини (людських спільнот). При цьому виникає ризик «відмежування» історичної пам’яті від таких провідних джерел її творення як «подієве» минуле конкретної нації (іншої спільноти);і сторична наука; система передачи знань про минуле через освіту, культуру, різноманітні форми соціальної комунікації (включаючи і обов’язкову для відтворення й збереження нації спілкування поколінь передачу аксіологічне забарвленої ретроспективної інформації).

Штучне виведення історії, історичної науки та історико-документальної спадщини за лаштунки пам’яті суспільств відкриває тривожну перспективу перетворення цієї сфери у поле для маніпуляцій за допомогою інформаційних технологій, коли пресловуте «винайдення традиції» стане виключно штучним продуктом переформатування свідомості.

Відтак професійне співтовтовариство істориків має лише вітати вихід солідних документальних видань, чиї матеріали відображають саме ті події, які нині найчастіше стають предметом кон’юнктурних перекручень, політично заангажованих маніпуляцій з масовою свідомістю. «Інформаційний продукт», напрацьований сумлінними професійними істориками в результаті вивчення документальної спадщини повинен залишатися одним із провідних джерел формування історичної свідомості та національної пам’яті громадянства, слугувати одним із запобіжників дераціоналізації мислення людей, позбавлення їх навичок аналізу явищ минулого та сучасного суспільно-політичного життя.

На завершення зазначимо, що фахово виконаний збірник документів «Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны» займе своє належне місце у джерельній базі дослідження історії українського націоналістичного руху та низки суміжних проблем доби Другої світової війни. Сподіваємося, що рецензування та обговорення істориками Росії та України цього капітального видання стане однією із доречних нагод для вироблення конструктивного погляду на гострі питання спільної історії, запобігання поширенню конфронтаційного духу у стосунках народів двох стратегічних партнерів та споконвічних сусідів.

Дмитро Вєдєнєєв – доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Українського Інституту Національної Пам’яті

Опубліковано у: Національна та історична пам’ять. Збірник наукових праць. – 2012. – Вип.3. – С.300–330. Друкується на сайті з дозволу Автора.

Бібліографія

1. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т.1: 1939–1943 / под ред. А. Н. Артизова. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012. – 878 с.: ил.; Т.2: 1944–1945 / под ред. А. Н. Артизова. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012. – 1167 с.: ил.
2. Бандеровщина. – М.: Эксмо; Алгоритм, 2005.
3. НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1956). – М.: Объединенная редакция МВД России, 2008.
4. НКВД–МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженными националистическими формированиями. – М., 2008.
5. Теория и практика западно-украинского национализма в документах НКВД, МВД и МГБ СССР. – М., 2010.
6. Галузевий державний архів СБУ. – Ф.13. – Спр. 372. – Т.55.
7. Сергійчук В.І. ОУН –УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – С. 78.
8. Галузевий державний архів СБУ: Путівник. – Харків: Права людини, 2009. – С.42, 108.
9. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С.  Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті роки: Монографія. – К.: К.І.С., 2007. – С. 156–160.
10. Україна в Другій світовій війні у документах. 1941–1945. – Львів, 1997. – Т.І-ІІ.
11. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р.: Збірник документів і матеріалів. – Львів; Київ, 2001.
12. Документы изобличают (Сборник документов и материалов о сотрудничестве украинских националистов со спецслужбами фашистской Германии). – К., 2004.
13. ОУН у 1941 році. Документи. – К., 2006.
14. ОУН у 1942 р. Документи. – К., 2006.
15. Радянські органи державної безпеки у 1939–червні 1941 р. Документи ГДА СБ України. – К., 2009.
16. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки. – К., 2009. – В 2 Т.
17. «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944–1948. – Львів, 2010.
18. Кожинов В. Россия. Век ХХ-й. 1901–1939. – Краматорськ: Тираж-51, 2002.  – С. 223.
19. Коваль Р. Отамани гайдамацького краю. – К., 1998; Його ж: Отаман святих і страшних. – К., 2000.
20. Подворняк М. Вітер з Волині. Спогади. – Вінніпег: Б.в., 1981. – С. 175.
21. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – К.: Либідь; Військо України”, 1994. – Кн.1. – 432 с.
22. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 548 – 590, 596 – 698, 744 – 772.
23. Вєдєнєєв Д.В. Прояви тероризму в Україні (остання чверть ХІХ – початок ХХІ ст.). Навчальний посібник. – К.: Вид-во НА СБ України, 2005. – 162 с.
24. Вєдєнєєв Д.В. Внутрішній терор в УПА та Організації українських націоналістів в 1944 – 1950 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць – К.: Ін-т історії України НАН України – 2003. – Вип. 7. – С.421–429.
25. Гриневич Л.В. Історія ОУН, УПА на тлі політичної боротьби в сучасній Україні // Протистояння. Звернення, заяви, листи громадських організацій, політичних партій, громадян України до Комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. 1996 – 1998 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – С. 67.
26. Здіорук С.І., Гриневич Л.В., Здіорук О.І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945 – 1998 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999.
27. Лисенко О.Є., Марущенко О.В. Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998–2002 років. – К., 2002.
28. Шаповал Ю. Війна після війни // Літопис УПА. Нова серія. – К.–Торонто, 2001. – Т.3. – С.9–42.
29. Сергійчук В.І. Правду відкрили спецхрани // Літопис УПА. Нова серія. – К.–Торонто, 2002. – Т.4. – С.9–28.
30. Кентій А. Джерела з історії ОУН-УПА у фондах державних архівів України // Документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст.: Інформ. бюл. / НАН України; Інститут української археографії. – 1-е вид. – К., 1994. – Вип. 1. – С. 17–21.
31. Папакін Г. Передмова // Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. – К.: Інститут історії України НАНУ, 1999. – Вип.1. – С. 3 – 4.
32. Папакін Г.В. До питання опрацювання джерельної бази дослідження українських визвольних змагань 1939–1956 // Архіви України. – 2000. – № 1 – 3. – С. 15 – 21.
33. Папакін Г. В. Джерела з історії ОУН та УПА: проблеми класифікації, зміст документів повстанського походження // Український історичний журнал. – 2012. – № 4. – С.154–171.
34. Вовк О.Д. Колекція документальних матеріалів ОУН та УПА,  діявших на території Рівненської обл. // Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. – К.: Інститут історії України НАНУ, 1999. – Вип.1. – С. 35 – 38.
35. Кагуй П. Матеріали до історії УПА, ОУН у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України // Україна в минулому / АН України. Інститут української археографії. Львівське відділення. – Київ; Львів, 1992. – Вип. 3. – С. 7–9.
36. Іщук О. Узагальнення органами КДБ УРСР досвіду боротьби з підпіллям ОУН та УПА: до створення відомчої тематичної колекції архівних документів (1959–1964 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2009. – № 1. – С.87–119.
37. Іщук О.  Колекція документів з історії ОУН і УПА в ГДА СБУ: ретроспектива і сучасність / О. Іщук // Мандрівець. – 2011. –№ 1, 2. – С. 91–101.
38. Вєдєнєєв Д.В.  Спеціальні підрозділи руху українських націоналістів та Української повстанської армії: нотатки до історії та археографії // Підрозділи спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії: документальна спадщина. – К.: Видавництво Національної академії СБ України, 2004. – С. 3–37.
39. Вєдєнєєв Д.В. Археографія діяльності спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА // Науковий вісник Національної академії СБ України. – 2005. – № 22. – С. 241–249.
40. Вєдєнєєв Д.В. Історіографія та бібліографія діяльності підрозділів розвідки та контррозвідки руху українських націоналістів та Української повстанської армії. 1945 – початок 2000-х років. Навчальний посібник. – К.: Видавництво Національної академії СБ України, 2005. – 62 с.
41. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. «Повстанська розвідка діє точно і відважно…». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940–1950-ті роки. – К.:К.І.С., 2006. – 568 с.
42. Лосєв І. Лосєв І. Явище «бандерофобії» в російській свідомості // Сучасність. – 2001. – № 4. – С. 54 – 55.
43. Калашников М. Битва за небеса. – М.: Форум, 2001. – С. 142.
44. Бандитская армия // Независимое военное обозрение. – 2002. – 20 декабря.
45. Кильчицкий М. Украина: мифы и реальность // Русский вестник. – 1992. – № 15.
46. Колпакиди А.И., Прохоров Д.П. КГБ: Спецоперации советской разведки. – М.: «Олимп», «Астрель», АСТ, 2000.
47. Колпакиди А.И., Серяков М.Л. Щит и меч. Энциклопедический справочник. – М.: ОЛМА-ПРЕСС; СПБ: Нева, 2002.
48. Аптекарь П. НКВД против расшитых сорочек // Родина. –1998. – № 8. – С. 126 – 130.
49. Органы и войска МВД России. Краткий исторический очерк. – М., 1996.
50. Богданов В.Н. и др. Борьба с украинским повстанческим движением // Малая война (Организация и тактика боевых действий малых подразделений). –Мн.: Харвест, 1998.
51. http://www.rosspen.su/ru/catalog/.briefly/id/56/limit/0.20.1./
52. Синдюков І. Пам’ять як ресурс впливу / Ігор Синдюков // День. – 2009. – 29 вересня. – С.4.
53. http://kpravda.com/tag/rossotrudnichestvo/
54. Карасьов В. Україна–Росія: несиметричне партнерство // Дзеркало тижня. – 2010. – 20–26 березня.
55. Горбулін В., Литвиненко О. Великий сусід визначився. Що Україні робити далі? // Дзеркало тижня. – 2009. – 19–25 вересня.
56. Нарочницкая Н.А. Россия и русские в современном мире / Н.А.Нарочницкая. – М.: Алгоритм, 2009. – С. 16.
57. Зиновьев А.А. Фактор понимания  / А.А.Зиновьев. – М.: Алгоритм; Эксмо, 2006. – С.420–421, 426, 428.
58. Нарочницкая Н.А. Великие войны ХХ столетия. За что и с кем мы воювали / Наталия Нарочницкая. – М.: Айрис-пресс, 2007. – С. 10.
59. Бордюгов Г.А. «Войны памяти» на постсоветском пространстве.  – М.: АИРО-ХХI, 2011.
60. Вишняк О.І. Дослідження історичної свідомості та національної пам’яті в українській соціології: підсумки та пріоритети. Аналітична доповідь. – К.: Український інститут національної пам’яті, 2012 // http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1607.htm
61. Вишняк О.І. Соціокультурна динаміка політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг: 1994–2006. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2006.
62. Стегній О. Регіональні особливості розвитку політичної культури українського суспільства // Українське суспільство 1994–2004. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2004. – С. 243–253.
63. Вишняк О. Політична типологія регіонів України: динаміка та фактори змін // Українське суспільство 1992–2008. Соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2008. – С. 331–342.
64. Эксперт: если в Украине произойдет социальный взрыв, это будет хуже, чем в 2004 году // http://vlasti.net/news/104645.