2021 05 31 zazuliak1
 
Історичні джерела, як відомо, ніколи не є нейтральними і об’єктивними свідченнями історичних подій. Вони завжди відображають картину минулого, в якій присутні культурно зумовлені, навмисні чи ненавмисні, упередження та оцінки їхніх творців. Отже, спокуса, перед якою завжди опиняються історики, і перед якою вони не завжди здатні встояти - це прийняти пропоновані джерелами образи та інтерпретації минулого як правдиві і єдино можливі, обмежуючи, таким чином, пошук альтернативних пояснень. Постать Зельмана Вольфовича, якому присвячена остання книжка відомого варшавського історика Томаша Вісліча, добре підтверджує дане спостереження. Як зазначає автор, інтерес істориків до особи Зельмана та історичні пояснення його діяльності на теренах Дрогобицького староства протягом першої половини і середини XVIII ст. значною мірою склалися завдяки наявності одного надзвичайного документа, а саме вироку смерті, винесеного йому у 1755 р. 
     
Подібно до своїх попередників, які вивчали особу Зельмана та його роль у соціальних і політичних відносинах Дрогобича і галицького Підгір’я XVIII ст., Вісліч вперше натрапив на слід свого героя саме через ознайомлення з зазначеним актом смертного вироку 1755 р. Цей документ привертає увагу істориків насамперед з огляду на довгий перелік численних та детальних обвинувачень, висунутих проти Зельмана та його спільників. Акт процесу, який завершився вироком смерті, містив скарги у споюванні та експлуатації підданих селян, тероризуванні дрогобицьких міщан, фальшуванні мір та боргових записів, корупції, а також звинувачення у чарах. Виданий спільно дрогобицьким замковим і війтівським судом вирок став кульмінацією тривалого і запеклого протистояння між Зельманом з одного боку та громадою і владою міста з іншого. Конфлікт вилився у численні судові процеси між сторонами, до яких у різний спосіб були залучені місцева єврейська спільнота, старостинська адміністрація, королівська влада. Протистояння відображало безпрецендентний рівень політичного та економічного впливу, що його здобув Зельман як головний розпорядник доходів дрогобицького староства протягом 1729-1754 рр.
     
Вирок разом з іншим судовими обвинуваченнями створив своєрідну чорну легенду Зельмана, яка перетворилася на важливу сторінку в історичних дослідженнях відносин євреїв, поляків і українців на теренах Речі Посполитої XVII-XVIII ст. Зокрема, історичний образ Зельмана став невід’ємною частиною історіографічних оцінок ролі єврейських орендарів у цих відносинах, чиїй діяльності часто приписували посилення соціального визиску та економічні зловживання. Подібні історіографічні погляди визначали особливу роль цієї групи у стосунках підданства і триванні необмеженої магнатської влади. Протягом XIX-XX ст. історія Зельмана знайшла продовження у різноманітних фольклорних переказах та набула нових чорних барв у процесі зловживання минулим у цілях антисемітської політичної пропаганди. 
     
На відміну від наявної історіографічної традиції, книжка Вісліча нє є біографією Зельмана у звичайному сенсі цього слова. Дослідження радше показує обмеження біографічного методу, насамперед у плані неможливості чітко виокремити історію та міф, біографію і пам’ять про Зельмана. З цього погляду, Вісліч трактує наявну історіографію не лише як накопичений у ході дослідницької практики науковий фактичний матеріал, а й як важливу складову формування самої історичної традиції, яка мала часто вирішальне значення у вивторенні численних містифікацій навколо постаті Зельмана. Книжка є також вдалим прикладом застовування мікроісторії для вивчення соціальної і культурної історії Речі Посполитої. У такий спосіб Вісліч намагається показати, як історія Зельмана може бути пояснена у різноманітних контекстах ключових соціальних і культурних процесів того часу. Проведений аналіз дозволяє автору поставити питання про можливі виміри понадетнічної солідарності локальних спільнот, а також є підставою для пропозиції нових методологічних підходів у дослідженнях соціуму Речі Посполитої. 
     
Книжка складається з трьох розділів, які висвітлюють одну з заявлених у вступі головних проблем – біографія, пам’ять, локальна солідарність. Кожен з розділів названий одним з імен, під якими головний протагоніст був відомий у джерелах. Перший розділ має назву «Зальман Бен Зєєв (повне гебрейське імя Зельмана), або спроба біографії» і покликаний встановити ступінь достовірності головних подій та фактів його життя. Зокрема, на підставі найстарших джерельних згадок про Зельмана Вісліч обговорює ймовірну дату його народження (найпізніше коло 1700 р.), можливу особу його батька, а також дискусійне питання соціального походження Зельмана, якому противники закидали приналежність до бідної кушнірської родини. 
     
Принагідно автор також висвітлює питання початків і зростання єврейської громади у Дрогобичі. На початок XVIII ст. у громаді налічувалося приблизно 200 сімей, більшіть з яких проживала на дрогобицьких передмістях, при цьому головним центром єврейського життя в Дрогобичі було передмістя Лан. Вісліч також зупиняється на питаннях соціально-економічного стану Дрогобицького староства у першій половині XVIII ст. Він звертає увагу на роль солеваріння як головного джерела доходів та відзначає вкрай негативні економічні та демографічні наслідки останнього спустошливого татарського набігу з 1699 р., наслідок якого було драматичне зменшення кількості населення староства (за деякими даними до 70%). 
     
Важливою частиною розповіді про Дрогобицьке староство є також екскурс в родинну історію Хоментовських, які були державцями староства з кінця XVII і потягом першої половини XVIII ст. Ключовим епізодом цієї історії була раптова смерть дрогобицького старости і польного коронного гетьмана Станіслава Хоментовського у 1728 р., причетним до якої був буцімто Зельман. Звинувачення Зельмана в отруєнні Хоментовського мало характер місцевого поголосу, який отримав додаткову силу юридичного факту завдяки протестації економа староства і противника Зельмана Стефана Винницького, поданій до перемиського гродського суду у 1751 р. Винницький твердив, що за причетність до вбиства Зельман був нібито покарний на вигнання з міста. Згідно звинувачення Винницького, акт цього вироку, записаний до радецької книги у 1729 р., був пізніше знищений за наказом Зельмана.
     
Після смерті Хоментовського влада над староством перейшла до рук його вдови Дороти Тарлової, яка утримувала його протягом наступних двадцяти років, майже до своєї смерті у 1756 р. Саме протекція і сприяння Дороти Тарлової стали вирішальним чинником швидкого піднесення Зельмана. На початку 30- років XVIII ст. Зельман став орендарем сольних жуп у Котові та Дрогобичі, а також очолив місцевий кагал, регулярно порушуючи при цьому процедуру виборів. Вісліч описує способи збагачення і розширення влади Зельманом у Дрогобицькому старостві як «безжальну та глибоку експлуатацію», яка водночас лише підтверджувала загальну поширеність подібної грабіжницької економіки орендування та держання староств у тогочасній РП, спрямовану на швидке отримання максимальних прибутків протягом обмеженого часу. Зростання впливів Зельмана супроводжувалося постійними конфліктами з іншими впливовими представниками єврейської громади, які вбачали у ньому головного конкурента у боротьбі за владу у громаді та за доступ до контролю за доходами староства. Гостроту цієї боротьби добре засвідчують кілька змов і невдалих замахів на життя Зельмана, а також використання Зельманом озброєних селян-підданих під час виборів до місцевого кагалу. 
     
З початком 1750х років конфлікт між сторонами посилюється. Міський магістрат та єврейська громада розпочинають процес проти Зельмана перед королівським судом. Виглядає, що чинником, який вирішив долю цього конфлікту і який завершилися виданням смертного вироку та конфіскацією майна у 1755 р.  була зміна державці Дрогобицького староства. У 1753 р. новим старостою став подільський воєвода і коронний польний гетьман Вацлав Жевуський. Саме з появою нового підстарости Юзефа Лопуського, призначеного Жевуським, Вісліч пов’язує початок провадження дрогобицької замкової книги, в якій почали масово документуватися скарги та звинувачення проти Зельмана. 
     
Як відомо, судовий процес 1755 р. не завершив історію Зельмана. Попри гострий конфлікт між Зельманом та єврейською громадою, остання підтримала і фактично врятувала йому життя, викупивши його від смерті. Смертний вирок було замінено довічним ув’язненням, з якого Зельман намагався звільнитися, запланувавши невдалий заколот. Повторно засуджений до страти, Зельман ще раз уникнув смерті, прийнявши хрещення та отримавши нове християнське ім’я Єнджея Обачинського. Фактично ув’язненний у місцевому монастирі кармелітів, Зельман помер невдовзі після описаних подій у 1757 р.
     
Нове християнське ім’я Зельмана Єндежей Обачинський дало назву другому розділу книжки, який розповідає про формування посмертної легенди та традиції про Зельмана. Майстерний аналіз кількох різних вимірів цієї традиції проливає несподіване світло на центральну роль постаті та історичного образу Зельмана у конструюванні локальної історичної пам’яті українців і поляків Дргобича та Галичини. Вісліч підкреслює, що інтерес до постаті Зельмана з’являється у Галичині у другій половині XIX ст. разом зі становленням нових академічних і наукових дисциплін історії та етнографії, а також завдяки поширенню історичного краєзнавства та масової локальної преси, яка забезпечувала обіг і рецепцію наукових і популярних історичних текстів серед широкої читацької авдиторії. 
     
Детально висвітлюючи появу чергових наукових та популярно-науковоих текстів про Зельмана у Галичині, Вісліч водночас показує їхню важливу роль у поширенні історичних міфів, які частково циркулювали у вигляді фольклорних переказів та часто ставали важливим джерелом нових антисемітських стереотипів. Головним і найпопулярнішим з цих фольклорних матеріалів про Зельмана була відома серед місцевого українського і частково польського населення пісня «Їде, їде Зельман», яка належала до Великодніх гаївок-забав. У переважній більшості записаних варіантів цієї пісні Зельман зображений орендарем церкви, прибуття якого очікують селяни і якого просять відкрити за оплату храм для проведення Великоднього богослуження. Відомо, що мотив оренди православних церков євреями був популярним сюжетом та аргументом в історіографічних поясненнях причин козацького насильства проти євреїв у війнах XVII ст. Безсумнівною заслугою дослідження Вісліча є критична переоцінка традиційного серед істориків ототожнення історичної постаті Зельмана з персонажем фольклору. Вісліч слушно вказує, що у жодному з численних судових обвинувачень проти Зельмана ніколи не згадується про оренду церков. Фактично лише в одному з найдавніших записаних варіантів цієї пісні можна побачити можливий відгомін соціального протистояння та напруги, яким супроводжувалася політика Зельмана щодо місцевого селянського населення на Дрогобиччині у XVIII ст. 
     
Посмертне життя Зельмана як місцевого вампіра становить ще одну легендарну традицію, яка існувала на Галицькому Підгір’ї у XIX ст. Записані у XIX ст. народні перекази подають детальні описи ландшафту, де згідно усталеного ритуалу мало бути втоплене чи закопане тіло Зельмана після його смерті. Саме ці фольклорні свідчення, завдяки особливій увазі до топографічних деталей, могли б вказувати на тривалість пам’яті про Зельмана у місцевому суспільстві. Проте, вони не підтверджені жодним писемним джерелом середини XVIII ст. Можливо вони відображають посмертну трансофрмацію звинувачень у чаклунстві та спілкуванні з відьмами, які фігурували у судовому процесі з 1751 р. Вісліч розглядає дану легенду в контексті народних вірувань в упирів, поширених на Галичині ще у XIX ст. При цьому, зародження і розповсюдження цих народних уявлень на теренах Речі Посполитої протягом XVIII ст. породило особливий критичний інтерес до них з боку представників нових природничих наук, насампред медицини. Віра в упирів спричинила також формування нових дискурсів і практик абсолютиських держав, спрямованих на соціальне та медичне дисциплінування населення. Цей критичний науковий, бюрократичний і літературний дискурс про вампірів став важливою частиною особливої культурної уяви центральноєвропейських імперських метрополій про власні східні периферії, яка формувалася навколо культурних категорій варварства, відсталості та забобонів.
     
Прикметно, що єврейська громада Дрогобича, за словами Вісліча, не зберегла жодної власної історичної пам’яті про Зельмана. Єврейські історики, які з кінцем XIX ст. розпочали писати про його постать, опиралися переважно на вже відкриті польськими та українськими дослідниками документи (окрім двох доргобицьких пінкасів XVIII ст., впроваджених в історіографічну практику Якубом Вінклером). Виглядає, що єдина єврейська традиція була представлена посталим у ХІХ ст. історіографічним міфом про кохання Зельмана та Дороти Тарлової, створеним самими ж професійними істориками.
     
Вісліч також простежує як історичні образи Зельмана формувалися та використовувалися у процесі становлення і розвитку модерного польського та українського антисемітизму. Знахідки і відкриття, зроблені в ході цього аналізу, проливають несподіване світло на регулярність, з якою постать Зельмана з’являлася в місцевих польських і українських текстах антисемітського спрямування. Вісліч звертає увагу, що судовий процес над Зельманом та його перехід на католицизм співпав за часом з рухом франкістів, який завершився наверненням на католицизм його численних прибічників. Водночас конверсія франкістів, яка початково сприймалася як тріумф католицької церкви, дала початок новому антисемітському міфу. Згідно поширених антисемітских уявлень і текстів, неофіти продовжували зберігати свою єврейськість, незаважаючи на навернення, і використовували конверсії для здобуття і поширення свої влади в межах нової спільноти. У випадку українців Зельман став важливою фігурою пам’яті в контексті обговорення ролі соціальних антагонізмів як джерела формування особливого українського антисемітизму (Вісліч наводить приклад статтей Степана Барана і Івана Кедрина-Рудницького). 
     
У третьому розділі, названому «Зельман Вольфович», автор розглядає питання про те, як і якою мірою випадок Зельмана відображає важливі соціальні та політичні процеси XVIII ст., зокрема на теренах Дрогобицького староства. Вісліч описує проблеми доходів староства та їх оренди, домініальної влади єврейських арендаторів над підданими, релігійного насильства та конфліктів між євреями і христянами у Дрогобичі і старостві того часу. Висвітлюючи історію солеваріння, можна було б згадати працю Василя Інкіна, який доволі детально досліджував дане питання, використовуючи матеріали котівської жупи. Міжетнічні конфлікти та способи їх полагодження Вісіч інтерпретує услід за Девідом Фріком як важливий процес комунікації, який формував норми співжиття та простір можливої толеранції між двома групами всередині локальної спільноти. Період XVIII ст. характеризувався зростаючою релігійною та етнічною нетолеранцією. Це засвідчує регулярна поява постанов церковних синодів та єписикопських розпоряджень, спрямованих на посилення і контроль міжрелігійних кордонів між християнами і євреями. Цей загальний релігійно-церковний дсикурс нетолеранції та сегрегації впливав на щоденні конфлікти міщан-християн з євреями. Водночас, як показує Вісліч на прикладі кількох чільних представників дрогобицького міщанства, спільний виступ магістрату та єврейської громади у конфлікті з Зельманом очевидно передбачав значний досвід співпраці та взаємодії представників цих етнічно-релігійних груп.
     
Шукаючи відповіді на питання про джерела та підстави широкої влади Зельмана, Вісліч вказує насмперед на його роль медіатора і радника при місцевих економах і підстаростах, вміле використання корупції, включно з підкупом впливових членів локальних спільнот і старостинських урядників. Ці механізми здобуття і підтримки влади доповнювалися безпосердіним насильством і визиском стосовно підданих селян. Серед звинувачень проти Зельмана згадуються також споювання підданих та призначення на війтвства пияків, що, очевидно, ставить питання про потребу ширшого аналізу використання алкоголю як важливого русурсу в соціальній та політичній комунікацїі того часу. Водночас, корупція, насильство і алкоголо не були політичними практиками, притаманними виключно кар’єрам успішних єврейських орендарів і фінансистів, які досягли значного впливу на службі польсько-литовських магнатів, але формували загальну підставу політичної культури тогочасної Речі Посополитої. 
     
Говорячи про використання Зельманом корупції як механізму політичної влади і творення мережі власної політичної підтримки, ширшого обговорення потребує питання про роль боргових зобов’язань у відносинах влади того часу. Можна припустити, що в умовах слабкої монетизації тогочасної економіки, на яку вказує Вісліч, доступ до головних джерел доходів, таких як оренда пропінації, соляні жупи чи мита ставав ключовим елементом економічного та політичного впливу. Цей вплив очевидно визначався не лише адміністративними знаннями та вмінням стягувати податки на користь старост, але й використанням наявних фінансових ресурсів у вигляді позик і боргів для поширення власної влади. Несплачені податки та позики перетворювалися у борг, що, таким чином, посилювало зв’язки залежності та можливості легітимного визиску, зловживань, корупції і застосування насильства. 
     
Розділ завершуться двома нарисами, в яких автор, виходячи з аналізу конфлікту навколо діяльності Зельмана, розмірковує про нові можливі теоретичні та інтерпретаційні моделі та категорії у дослідженнях соціуму Речі Посполитої. Спочатку Вісліч звертається до інтерсекціонального аналізу, розробленого у межах західної феміністичної критики, як можливого нового теоретичного імпульсу і нової аналітичної мови для соціальної історії. Інтерсекціональність наголошує на взаємопов’язанні базових соціальних категорій, таких як раса, клас, гендер, етнічність. Дослідження процесу формування постійно змінних “перетинів” даних категорій дозволяє долати традиційну дихотомію соціальної стуктури та особистого досвіду. Це дає змогу окреслити формат відносин влади та індивідуальної ідентичності у даний конкретний момент соціальної взаємодії. Аналіз таких взаємних “перетинів” різних категорій здатен, на думку Вісліча, стати новим засадничим принципом у спробі нової концептуалізації польського домодерного суспільства. Водночас, автор визнає, що подібне застосування інтерсекціонального підходу виявляє багато схожості з вже відомими методами мікроісторії, які наголошують на ролі змінних конфігурацій соціальної взаємодії та поведінки у процесі формування та постійних реінтерпретацій самими акторами категорій соціального.
     
Інша аналітична категорія, яку пропонує Вісліч у прикінцевій частині свого дослідження – це поняття домодерної “локальної єдності”, метою якого є пошук критеріїв для опису «динамічного тривання» локальних структур Речі Посполитої, позначених значним ступенем соціального і культурного розмаїття. Автор виділяє кілька груп чинників, з допомогою яких можна описати локальність як підставу соціального ладу Речі Посполитої - сталі (родинні звя’зки, станова приналежність, географічне походження), змінні (війни, наїзди, епідемії, природні лиха), зовнішні (урядування, право, організація виробництва, підданство і клієнтизм). Застосування цих критеріїв до випадку Дрогобицького староства приводить автора до висновку про відносно низький рівень соціальної єдності, який демонструвала досліджувана локальна спільнота. 
     
У цьому переліку вимірів та критеріїв соціальної єдності, як мені видається, бракує детальнішого обговорення ролі та поняття самого конфлікту у функціонуванні та відтворенні соціальної єдності на локальному рівні. Власне конфлікт задає одну з головних перспектив дослідження, яка дозволяє автору майстерно простежити взаємозв’язок типового і унікального у випадку Зельмана, висвітлюючи, зокрема, межі політичних і соціальних амбіцій єврейських посередників у системі магнатської влади, їхні можливості побудови неофіційних владних відносин та мережі політичної підтримки на локальному рівні. У книжці конфлікт виступає також вирішальним чинником у процесі конструювання кордонів між християнами та євреями, виявляючи постійно змінні форми взаємовідносин між цими групами у місті. Якщо брати за точку відліку такого аналізу не ідеї Дюркгайма, а підходи процесуальної соціальної антропології, то саме конфлікт був фундаментальною структурою домодерних локальних спільнот, який виявляв їх агоністичну природу та визначав динаміку соціальної взаємодії. Конфлікт був постійним соціальним процесом підважування, обговорення та переутвердження функціональних соціальних ієрархій, культурних кордонів між існуючими групами, артикуляції нормативних підстав політичного ладу та індивідуальних чи колективних претензій на соціальне визнання.