Климентій Федевич добре відомий читачам порталу HISTORIANS.IN.UA, завсідникам однойменної Facebook-спільноти й узагалі українському читачеві, який цікавиться історією початку ХХ століття [1]. Тема досліджень Федевича, яка пронизує його публікації 2010-х і вже 2020-х років: «Українство і чорносотенці». Його перекладена українською монографія «За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–1917 роки)» (у співавторстві з батьком – Климентієм Івановичем Федевичем) (Київ: Критика, 2017 рік), попередні та пізніші статті загалом відповідають на питання: як чорносотенці українських губерній Російської імперії популяризували українську культуру та мобілізували українське населення, а заразом – утверджували українську ідентичність?

Відеорецензія соціолога Данила Судина на історичні книжки про український націоналізм XIX століття, який завершується оглядом «За Віру, Царя і Кобзаря» Федевичів

Висновок Климентія Федевича про належність місцевих чорносотенц?в до українського руху та їхню участь в українськом?%3 наці?%Bналізмі неодноразово зазнавав критики з боку українських істориків, зокрема й автора цих рядків. До цією дискусії повернуся нижче.

Републікація на порталі HISTORIANS.IN.UA статті історика Климентія Федевича «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг.», опублікованій у часописі «Ab Imperio», викликала різноманітні заперечення з боку учасників Facebook-спільноти HISTORIANS.IN.UA. Тож наразі пропоную звернутися до тез публікацій Федевича, щоби знову вказати на вартісність його досліджень і наголосити на «лінії розходження» колеґ із ним.

1. Початок серії публікацій

Спершу пропоную згадати, з чого розпочалися публікації Федевича на тему «Українство і чорносотенство». Першою ластівкою стала його публіцистична стаття 2011 року «Українізація через Чорну сотню» на порталі ZAXID.NET про зв’язок поколінь українців та політичну активність на Волині. На початку ХХ століття цей реґіон був центром чорносотенного руху, а в 1943–1944 роках – центром діяльности Української повстанської армії. Причому чорносотенці виступали українськими патріотами, які використовували українську мову та зверталися до козацької спадщини. Звідси історик логічно висновує, що діти учасників чорносотенних товариств могли стати українськими радикальними націоналістами та бійцями УПА, а головне: чи, можливо, не завдяки чорносотенній пропаганді серед своїх батьків?

Климентій Федевич

На таке питання-інтригу неможливо отримати відповіді! Тим паче, між 1914 і 1943 роками – сталося надто багато подій:

• по-перше, Перша світова війна, протягом якої загострилося «українське питання», а сама Волинь між «великим відступом» російської армії 1915 року та Брусиловським/Луцьким проривом 1916 року нетривалий час перебувала під австро-угорською окупацією;
• по-друге, Українська революція – і тут навіть не треба коментувати;
• по-третє, період Другої Речі Посполитої, коли серед польської громадськости були поширені шовінізм та українофобія, хоча на Волині польська влада намагалася співпрацювати з українськими провідниками з-поміж колишніх «петлюрівців».

Однак саме питання-інтрига від історика змушує замислитися про віддалені причини пізніших та далекосяжні наслідки попередніх історичних процесів.

Іще один момент, на якому Федевич наголосив у цій першій статті, але не в пізніших публікаціях, – це контекст: полонофобія місцевих чорносотенців. Перед їхніми очима бовваніла ідейна загроза «полонізму» – невмирущий привид Речі Посполитої та двох польських повстань ХІХ століття. Аґента «полонізму» вони вбачали в польській аристократії, чиє шляхетство отримало російське визнання, а статки і зв’язки дозволяли почуватися «господарями життя» й за чужинської влади. Тай височіли перед ними цілком реальні масові переходи православних українських селян – колишніх уніятів чи нащадків уніятів – у католицтво. На Холмщині після виходу імператорського указу 17 квітня 1905 року про віротерпимість десятки тисяч українських селян перейшли в католицтво. Подібні випадки відбувались і в губерніях Правобережної України. Тож звертатися до «українського» означало для чорносотенців протидіяти уявній загрозі ополячення та реальній тенденції покатоличення місцевих селян.

2. «Локальне» vs. «національне»: що популяризували чорносотенці?

Мій читач запитає: «Чим було те українське, яке плекали чорносотенці? Чи не було те українське – насправді малоросійським?». Ось головне питання!

Дихотомія «українське–малоросійське» була важливою для політичної боротьби початку ХХ століття, коли українські націоналісти вважали за «малоросів» супротивників українства – російських імперців українського походження, а частина з тих «малоросів» – представники київського «Клубу російських націоналістів» і публіцисти газети «Киевлянин» – з гордістю наголошували на власному «малоросійстві» [2]. Передусім згадаймо політиків та публіцистів Василя Шульгіна й Анатолія Савенка. Відзначу, що чорносотенні політики та, певна річ, українські селяни стояли осторонь цієї дискурсивної битви.

Як би з позиції сучасности ми не вважали українських націоналістів початку ХХ століття за непослідовних, надто поміркованих і занадто залежних од влади, навіть долучених до влади – особливо якщо йдеться про Правобережну Україну та протидію згаданому «полонізму» – провідники українства відчували згадану дихотомію на собі.

Початок вододілу між «українським» і «малоросійським» Володимир Маслійчук, відгукуючись на публікації Федевича та їхнє обговорення, пропонує виводити від Михайла Драгоманова, з погляду якого справжній українець мусив бути «радикалом», тобто прибічником соціяльно-політичної модернізації, опозиційним щодо самодержавного консерватизму [3]. А я наголошу на волелюбности та опозиційности ще «кирило-методіївців», які зробили найбільший внесок у модерну українську культуру.

Михайло Драгоманов (1841–1895)

«Малоросійство» виринає і в пізнішій, і в сучасній українській публіцистиці – зусиллями поета Євгена Маланюка, історика Івана Лисяка-Рудницького й нашого сучасника – науковця, літератора та публіциста Миколи Рябчука [4]. «Малоросами», яко пейоративом, українські інтелектуали називали – чи досі називають? – тих своїх одноплемінників раніше та співгромадян пізніше, для яких на першому місці стоїть імперська або радянська ідентичність і для яких вищою культурою є державна чи імперська російська.

Отже, «малороси» в різні періоди ХХ століття – це ті українці, які постають чи не «малими росіянами», себто людьми, для яких «українство» є місцевою тожсамістю та місцевою культурою. Елітарною ідентичністю і престижною культурою для них є – чи залишається по сьогодні – російська. А якщо українські імперці для українських націоналістів – «малороси», то для останніх їхні опоненти: націоналісти «у поганому розумінні», «буржуазні націоналісти», «петлюрівці» чи «бандерівці».

Для уникнення публіцистичних штампів, повторення закидів одних українців щодо інших і заради намагання перейти на «сувору» мову термінів – пропоную говорити не про «українське» та «малоросійське», – тим паче: слово «малорос» майже сто років не вживається тими людьми, яких уважають за малоросів, – а про «національне» та «локальне» в українському громадському житті. Саме «локальне» й сполучається з «імперським», оскільки не суперечить йому та доповнює його.

Мій читальник зупинить мене: «Навіщо вигадувати терміни, якщо можна говорити про “етнічне” та “національне”?». Однак «етнічне» також вимагає дискусії, позаяк воно теж конструюється, особливо щодо великих спільнот. Досить згадати про культурні та лінгвістичні відмінності всередині німців і французів. Тому в сьогоднішньому тексті відкидаю «етнічне» – обираю «локальне».

Маніфестації «локального» за «імперське» і проти «національного» відбувались у різні періоди української історії – від Михайла Юзефовича, який у 1874–1876 роках боровся з українофілами та Південно-Західним відділенням Російського географічного товариства [5], аж до наших сучасників – прибічників Антимайдану 2014 року. Однак контекст у кожної добі – свій власний. Ми ж говоримо про початок ХХ століття.

Михайло Юзефович (1802–1889)

Перейду до фінального питання: чи не є «локальне» підставою не тільки для «імперського», а й для «національного» під час боротьби ідентичностей і переосмислення цінностей? Революційні 1917–1919 роки та не менш революційні 1990–1991 роки показали, що з «локального» підводиться «національне». Можливо, іншого шляху й не існує. Бо, вдаючись до метафор, нації «народжуються», але не «самозароджуються». Тож питання від Федевича про уявлений взаємозв’язок між чорносотенцями та «упівцями» цілком доречне. Нехай мої міркування окреслять обрій над нашими обговореннями!

3. Продовження серії публікацій

Надалі Климентій Федевич випустив низку статтей, зокрема й на HISTORIANS.IN.UA, а згодом і монографію «За Віру, Царя і Кобзаря», співавтором якої став його батько – Климентій І. Федевич. Ця книжка стала подією для української історіографії, на що вказує її обговорення істориками, влаштоване видавництвом – «Критикою», і форум із низкою рецензій у часописі «Ab Imperio». У книжці конкретизовано, як чорносотенці й, меншою мірою, інші російські чи «малоросійські» монархісти друкували видання українською мовою, шанували поезію Тараса Шевченка, застосовували поняття «Україна», публічно відзначали пам’ять українських козаків і річницю Битві під Берестечком 1651 року, намагалися розбудувати кооперативний рух та обстоювати місцеві інтереси українських губерній [6].

Що ж викликало незгоду в колеґ Федевичів? Автори книжки зробили висновок, що українці-монархісти, чи пак «малоросійські монархісти», являли собою праве крило українського національного руху [7]. Натомість, як наголосив Володимир Любченко під час обговорення книжки, організованої видавництвом «Критика», чорносотенці діяли в рамках офіційно прийнятного уявлення про «російський народ», до складу якого належала «малоросійська гілка». А окремого російського етнонаціоналізму в Російській імперії фактично не було – і російські націоналісти діяли саме у вищезгаданих рамках «триєдности» [8].

Виступ Володимира Любченка під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря»

Відзначу також інші виступи на цій публічній дискусії: Оксани Юркової, яка оголосила на проблемах термінології монографії Федевичів [9] і Ольги Мартинюк – про чорносотенний рух, його регулярну співпрацю з місцевою адміністрацією і здійснювану ним політичну пропаганду серед українських селян [10].

Під час дискусії навколо лекції Климентія Федевича в Українському католицькому університеті – Богдан Чума теж не погодився із віднесенням чорносотенців до українського руху. На його погляд, чорносотенство було імперським рухом у ранньомодерній імперії, якому в українських губерніях були властиві певні реґіональні акценти [11].

На сторінках часопису «Ab Imperio» був проведений форум, присвячений монографії «За Віру, Царя і Кобзаря». В рамках форуму, Андрій Заярнюк сформулював контраргументи щодо висновків Федевичів, аналогічні висловлюванням Володимира Любченка. Заярнюк наголосив, що чорносотенці виходили з існування «триєдиного російського народу», визнаною складовою якого й була «малоросійська народність» [12].

Денис Шаталов у своїй рецензії вказав на відсутність у книжці визначених меж між «загальноросійським», «українським» і «малоросійським», що – своєю чергою – відображає невизначеність цих термінів на початку ХХ століття. Однак без цього розмежування неможливо віднести чорносотенців чи взагалі «політичних малоросів» до українського руху [13].

Із висновками Федевичів теж не можу погодитися – і зважаю на фактичну обставину: неможливість співпраці між свідомими українцями та політичними малоросами [14]. Як би не збігалися їхні інтереси і яким би відносно відкритими не були їхні кола і товариства, вочевидь – вони були опонентами.

Бо ж іще до 1905 року розпочалося суперництво між конкурентними рухами: з одного боку, українські націоналісти – ліберали чи соціялісти – з їхнім оптимізмом щодо модерности та скепсисом щодо самодержавства; з іншого боку – малоросійські монархісти з їхнім пієтетом перед самодержавством, скепсисом щодо модерности та непохитною ксенофобією щодо євреїв і поляків. Ці протиріччя постають надто помітними, якщо дивитися не на окремі дії та зусилля, а на всю епоху в цілому. Звідси я пропоную для періоду між 1905 і 1917 роками – звісно, якщо йдеться про Наддніпрянську Україну – розділяти «український проєкт» і «малоросійський проєкт» яко національні проєкти-конкуренти, в яких був спільний адресат – православний український народ, насамперед – селяни [15].

Климентій Федевич у своїй відповіді рецензентам книжки «За Віру, Царя й Кобзаря» на сторінках «Ab Imperio», теж републікованій на HISTORIANS.IN.UA, наголосив на неоднозначности застосування понять «українець», «малорос» та «русин» на початку ХХ століття і фактичну належність місцевих чорносотенців до українського руху за їхніми практичними діями, а також можливість для тогочасних політиків одночасно належати до різних національних рухів та політичних течій [16]. Адже історії різних націоналізмів та рухів були перехресними. А у своїй відповіді Богданові Чумі під час дискусії в Українському католицькому університеті Федевич теж наголосив, що чорносотенці виходили з окремішности українського народу, хай навіть він був для них «малоросійським» [17].

Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)», присвячений дослідженням Климентія Федевича

Змістовним продовженням монографії «За Віру, Царя і Кобзаря» стала згадана на початку цього етюду стаття Климентія Федевича «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914гг.», опублікована у часописі «Ab Imperio» і републікована на HISTORIANS.IN.UA [18]. В розвідці йдеться про широке використання чорносотенними провідниками – православними ієрархами Волині та Холмщини української мови в їхніх друкованих виданнях та церковних проповідях. Але чи робило це радикальний російський націоналізм «українським»? Для мене відповідь неґативна, позаяк чорносотенці працювали на розвиток «локального» та «імперського», а не «національного». Тим паче, перед загрозами «полонізму» та переходу їхніх вірян у католицтво. Інакше мобілізувати місцевих українців/малоросів, ніж закликати до їхньої тожсамости і ворожости щодо євреїв та поляків і католиків, було просто неможливим.

Як мені здається сьогодні, ключовий контраргумент дискусії із Федевичем – гетерогенність чорносотенного руху. Чорносотенці являли собою конгломерат організацій-суперників, а до того ж мали різні локальні версії: не тільки «малоросійський проєкт», про який мені йшлося раніше, – вони ж бо намагалися залучити до свого руху татар-мусульман. Головне, що чорносотенні партії й товариства споріднювали між собою спільні ідеї: чорносотенці були найбільш віддані Уварівській тріяді «православ’я, самодержавство, народність», вони були популістами та шовіністами. Волинські, холмські та інші чорносотенці принципово не відрізнялися, приміром, від московських та казанських, хоча діяли дещо інакше та в інших умовах.

* * *

Привернення Климентієм Федевичем уваги до теми «Українство і чорносотенство» та поставлені ним питання роблять його дослідження надзвичайно вартісними для історіографії української історії. Однак мене його висновки не переконують, позаяк контекст 1905 і пізніших років вимагав у кожного – кажучи сучасною мовою – громадського активіста відповісти на питання: «За що ти і з ким ти?», – і перехрестя перетворювалося на паралелі. Принаймні, на рівні текстів, бодай тільки на рівні текстів.

Насамкінець адресую своєму читальникові риторичне питання: чи не є «локальне» обов’язковою підставою «висококультурної» ідентичности? В одному випадку – «імперської», а в іншому – «національної». Адже «локальна» тожсамість «етнічного» неукраїнця, який обрав українську ідентичність, інакша, ніж «локальне» для «етнічного» українця? Наприклад, «локальне» для росіянина за походженням із Харкова чи угорця за походженням із Мукачево. А замість крапки зверну увагу на нове дослідження Климентія Федевича на тему «Імперська еліта й український рух» – і з читацькою спрагою чекаємо на продовження:

Семінар з інтелектуальної історії «Імперські еліти в українському русі до 1917 року»

Використані ілюстрації запозичені з відкритих інтернет-джерел

Михайло Гаухман – кандидат історичних наук, історик

_______________________________________________________________

1. Див. публікації Климентія Федевича на тему «Українство і чорносотенство» на порталі HISTORIANS.IN.UA:

1) «Тарас Шевченко и малорусские монархисты в империи Романовых» (13 апреля 2016 года);

2) «Термин “Украина” и радикальные монархисты Российской империи» (10 мая 2016 года);

3) «Пропаганда регионализма и автономии Украины черносотенцами и монархистами в начале ХХ в.» (23 июня 2016 года);

4) «Ответ рецензентам» (14 ноября 2018 года);

5) «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг.» (4 января 2020 года).

2. Див., напр.: Ольга Мартинюк. Російський націоналізм як соціально-політичний феномен у виборчому процесі Правобережної України (1906–1912 рр.): дис. ... канд. іст. наук. – Київ, 2016.

3. Владимир Маслийчук. «Мамо, імперіє, курво, сатрапко!» (1 февраля 2020года) // HISTORIANS.IN.UA.

4. Див.: Євген Маланюк. Малоросійство. – Нью-Йорк, 1959. – С. 5–16; Іван Лисяк-Рудницький. Русифікація чи малоросіянізація // Його ж. Історичні есе. Т. ІІ. / Перекл. з англ. Уляна Гавришків, Ярослав Грицак; упоряд. Ярослав Грицак. – Київ: «Основи», 1994. – С. 474–475; Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – Київ: Критика, 2000. Див. також критичну рецензію на знакові публікації Рябчука: Ярослав Грицак. Дилеми українського націотворення, або ще раз про старе вино у нових міхах. [Рец. на: Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – Київ: Критика, 2000. – 303 с.; Микола Рябчук. Дилеми українського Фауста. Громадянське суспільство і «розбудова держави». – Київ: Критика, 2000. – 271 с.] // Український гуманітарний огляд. – 2000. – № 4. – С. 11–33.

5. Див. докладніше: Алексей Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – Санкт-Петербург: Алетейя, 2000. – С. 161–181.

6. Див. перші – «оглядові» – частини рецензії Дениса Шаталова і моєї рецензії, републікованих на порталі HISTORIANS.IN.UA: Денис Шаталов. Черносотенные украинофилы? // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 201–207; Михаил Гаухман. Множественная идентичность как исследовательская проблема // Там же. – С. 214–218.

7. Див. третій розділ і висновки книжки: Климентій К. Федевич, Климентій І. Федевич. За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–1917 роки). – Київ: Критика, 2017. – С. 241–270.

8. (Володимир Любченко). Виступ Володимира Любченка під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

9. (Оксана Юркова). Виступ Оксани Юркової під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) 12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

10. (Ольга Мартинюк). Виступ Ольги Мартинюк під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

11. Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)» (1 лютого 2018 року) // Олег Дудич.

12. Andriy Zayarnyuk. Supranational Patriots? // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 228–229.

13. Денис Шаталов. Черносотенные украинофилы? – С. 208–210.

14. Михаил Гаухман. Множественная идентичность как исследовательская проблема. – С. 219–221.

15. Там же. – С. 222.

16. Климентий Федевич. Ответ рецензентам // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 230–235.

17 Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)» (1 лютого 2018 року) // Олег Дудич.

18. Див.: Климентий Федевич. Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг. // Ab Imperio. – 2020. – № 3. – С. 69–97.