“Фукознавці” у разі чого виправлять, але Мішель Фуко уперше, і, здається, востаннє, сформулював поняття “режим істини”, коли розмірковував над ним ув інтерв’ю 1976 року [1]. Ось як у цьому тексті запроваджується проблематика режиму істини:
“Істина? дитя цього світу, вона відтворюється в ньому завдяки численним правилам та обмеженням. …Кожне суспільство має свій режим істини, свою “загальну політику” істини, тобто типи розмірковувань, що їх воно приймає та використовує як істинні; механізми й органи, що дозволяють відрізняти істинні висловлювання від хибних; спосіб, за допомогою якою вони підтверджуються; технології та процедури, що їх вважають чинними для отримання істини; статус тих, кому доручено говорити те, що функціонує в якості істинного” [2].
Далі Фуко розважає про циркулярну залежність режиму істини від влади (влада – політична й дискурсивна – нав’язує певне уявлення про критерії істини, режим істини створює дискурсивну основу для леґітимності влади). Він робить ще низку дотепних та важливих зауважень, до деяких із них ми повернемося нижче. Утім більше про концепції “режиму істини” Фуко не згадував: як і в інших випадках (наприклад, концепції “ілеґальності”) блискуча відрухова соціологічна інтуїція Фуко не могла спертися на якісне й професійне дослідження. (І все ж, його головна заслуга – саме “розрив шаблону” звичного соціального мислення та пут традиційної аналітичної мови, пропозиція нових ідей та можливостей уявлень в різних галузях знання. А оцінювати Фуко як “справжнього” історика, психолога, антрополога чи соціолога – невдячна справа по відношенню до цього “професійного дилетанта”). Відтоді численні епігони Фуко намагалися написати повноцінну теорію з чергового “жарту генія”, а не менш численні критики атакували викладені на парі сторінок тези про моральний релятивізм і перебільшення ролі влади в системі знання [3].
Не вступаючи у цю радше безсенсовну полеміку щодо достатньої простої (але не самоочевидної) думки Фуко, задіємо закладену в ній “циркулярну логіку” у дещо іншому ракурсі. Мабуть, кожне суспільство має свій режим істини – саме тому ми в принципі можемо знаходити компроміси й розпізнавати одне одного як “своїх”, у нас приблизно така сама логіка формулювання принципів істинності висловлювання. Навіть якщо ми не погоджуємося з окремих питань чи сперечаємося, що (або хто) ближче до істини, ніхто не заперечує, скажімо, що “краще бути багатим і здоровим”. Але коли ми зауважуємо одночасне співіснування кількох окреслених та несумісних “режимів істини” – чи не є це свідченням розколу суспільства на декілька суспільств, так само непримиримо несумісних, як і режими істини, що лежать в їхній основі? І чи не є співіснування двох несумісних спільнот у спільних політичних кордонах – цілком словниковим означенням структурної передумови для громадянської війни? Холодної громадянської війни – доки не відбулася остаточна політизація наявного розколу та не почалася гаряча стадія.
Модель “режимів істини” виступає в даному разі лише більш аналітичним оприявненням знаної художньої метафори про “дві правди” як глибинну підвалину непримиренної громадянської війни. Просто, якщо в ту чи іншу “правду” залишається лише вірити (або не вірити), тоді запропонована Фуко загальна концепція режиму істини дозволяє здійснити нюансованіший аналіз.
Так, наприклад, стає зрозумілою принципова неможливість “об’єктивної” розмови про війну – Велику вітчизняну чи сучасну війну РФ проти України. Найдобродушніші ліберальні ЗМІ (наприклад, телеканал “Дождь”) закладають, що для об’єктивного подання інформації слід дати слово обом сторонам конфлікту. Вони дають слово представникові України, потім сепаратистові – але в результаті не складається жодна об’ємна (об’єктивна) картина. У нейтрального спостерігача виникає картина протистояння “слова проти слова” (коли незрозуміло, чому треба апріорі ставитися з більшою довірою до однієї, а не другої сторони), й очікуючи, що істина має бути десь посередині, він на власний подив опиняється у тій самі зоні російської офіціозної пропаганди. Цей механізм простіше пояснити на прикладі суперечки про Другу світову війну – наприклад, у недавній передачі 5 каналу “Атака на историю”, в якій взяв участь мій товариш Алєксандр Сємьонов [4]. Розпорядник балу на програмі режисер та чиновник Владімір Бортко з переможним виглядом звернувся до студентської аудиторії із риторичним, як він гадав, запитанням: хто переміг у Сталінградській битві? Цим запитанням він думав наочно довести, що в історії можлива “беззаперечна істина” і саме її слід дотримуватися.
Звісно, існує позиція, в межах якої аргумент Бортко виглядає бездоганно – у рамках певного режиму істини, що структурує погляд на предмет. Сама начальницька манера Бортка зраджувала не просто особисте хамство, але й обґрунтоване сприйняття себе як наглядача за режимом істини – зворотнього боку політичного режиму. У межах такої логіки відповідь однозначна: Червона Армія перемогла в битві під Сталінградом. У ній неможливо сформулювати й поставити додаткові запитання: у якому сенсі є переможною битва, в якій офіційно вважають загиблими 1 130 000 радянських солдатів та ніким не обрахована кількість мешканців Сталінграда? Яка треба оцінити битву, що відбулася за майже 2000 км від Бреста, при тому, що офіційна радянська доктрина передбачала ведення війни винятково на ворожій території? Як бути із тим, що ця битва сталася три роки потому, як СРСР вступив у Другу світову війну в ролі офіційного союзника Німеччини (взявши участь в агресії проти Польщі), від якого тепер довелося захищатися на Волзі? Ці питання сприймаються як вагомі винятково в рамках принципово іншого режиму істини: який орієнтується на інші цінності (людського житті я гідності, а не геополітичної потуги), на інші взаємини між фактами й ідеологемами, на інакше ставлення до політики історичної пам’яті. У рамках режиму істини В. Бортка та всього російського офіціозу, будь-яка критика догми – лише “слово проти слова”, а “золота середина” так чи так знаходиться на їхній ділянці. Що, наших загинуло на півмільона більше? Так ще святішою є принесена жертва! Далеко від західних кордонів? Так інші континентальні супротивники Німеччини взагалі капітулювали. Разом із Гітлером розпочали Другу світову? Не ображайте складені на олтар Перемоги жертви! У таких рамках неможливо провести наукову чи публічну дискусію із сутнісних тем, як неможливо в рамках панівного режиму істини обговорювати Україну навіть у ліберальних ЗМІ. Можна сказати: годі маніпулювати, король голий! – але це означатиме принципову відмову від визнання леґітимності позиції опонента та будь-якої дискусії з ним, тобто – холодну громадянську війну. Свого часу заклик Солженіцина “Жить не по лжи!” (1974) став саме викликом панівному радянському режиму істини, а не декларацією “патологічної правдивості” (психіатричного діагнозу, що його ставили таким дисидентам, як Єсєнін-Вольпін чи Стус). Фактично це була політична заява, скерована на підрив конституційного ладу СРСР, нехай і ненасильницькими методами.
Загалом “режим істини” об’єднує людей різних політичних поглядів – нерідко протилежних (саме загальні уявлення про принципи розмежування дозволяють чітко протиставити власну позицію позиції опонента), й він не має безпосереднього стосунку до “правдивості”. Варто ще раз підкреслити, не вдаючися до старосвітських квазінаукових суперечок про відмінності між “правдою” та “істиною”: “режим істини” описує сам підхід до встановлення та доведення “істини”, а не її зміст. Наочний приклад цієї відмінності між істиною та ставленням до істини можна знайти в недавньому пості Лесі Рябцевої – особливо наближеної співробітниці Алєксєя Вєнєдіктова, головного редактора медіапроекту “Эхо Москвы”, що має репутацію ліберального та опозиційного:
“Так, брехати погано. А коли бреше журналіст ? це погано подвійно. Але ненавидити людей за неправду, за пропаганду, не давати їм шансу, не подавати руки ? це низько і підло. Тому що не вам судити. Не вам і не нам”.[5]
Важко наочніше й лаконічніше висловити цю структурну ситуацію: заступник голови ліберального ЗМІ ? журналістка заявляє, що не можна засуджувати журналістів, які брешуть, і не можна протиставляти себе їм. Оце і є формулювання феномену режиму істини: ми визнаємо, що правда полягає в чомусь іншому, але на основі певних фундаментальних принципів ми опиняємося на протилежному з прихильниками фактичної правди боці барикад і разом із політичними опонентами, що поділяють наше уявлення про нормативну “істину”. За прямолінійним формулюванням Рябцевої,
“І той фашизм стосовно колег, що його зазвичай влаштовують ліберали – це теж фашизм. Він може як завгодно інакше називатися, але правда таки одна-єдина”.
У даному випадку “правдою” названий не факт (“те, що є насправді”) – як у попередній цитаті, а саме “режим істини”: так, журналісти НТВ брешуть, але ми поділяємо з ними “вищу правду” як режим істини – те, що слугує обґрунтуванням влади та виконує накази цієї влади за циркулярною логікою, яку зауважив Фуко. Того самого вечора 15 лютого Алєксєй Венедіктов зустрівся на програмі НТВ “Список Норкина” [6] із Владіміром Жиріновським і здивовані глядачі зауважили: “У Венедіктова і Жиріновського в студії Норкіна повний консенсус, за цим кумедно спостерігати” [7].
Отже, можна було наочно переконатися, що за всіх політичних та культурних розбіжностей, А. Венедіктов та В. Жиріновський поділяють певний загальний погляд на те, як облаштований світ, як про цей устрій слід говорити і сперечатися, що істотне у таких суперечках, а що не має значення. Звісно, вони обидвоє – члени одного суспільства, однієї держави, одного режиму істини та політичного режиму. А це автоматично означає: ті, хто не поділяє їхнього ставлення до “правди” – протиставляє себе їхньому режиму істини та їхньому політичному режиму. І це набагато істотніше, ніж протистояти “путінському режимові”: Путін піде, але залишиться просторе й могутнє поле дискурсу, що об’єднує лібералів і комуністів, нацистів і сіоністів, бюрократів і акторів. Це поле метафорично і фрагментарно описується за допомогою тропів “імперського синдрому”, “станового/феодального суспільства”, “патріотизму” тощо. Його ж сутність висловила щира, поінформована та відкрита всією душею на панівний дискурс Л. Рябцева – у якості джерела, ідеальна знахідка для історика: “Тому що не вам судити. Не вам і не нам”. У цій тезі – свідома відмова від претензій на особисту життєву позицію як мірило всіх соціальних відносин.
Уявіть собі суспільство, що складається з людей, у яких немає власної думки про те, навіщо це суспільство існує, – проте є чітке уявлення про те, що їм “належить” за членство в цьому суспільстві, які мають бути формальні ознаки цього членства. Справа навіть не в тому, що вони конформісти – це другорядна й не загальна ознака, що випливає з головного: браку суб’єктності, тобто самовідчуття повноправного учасника спільноти, який перебуває у взаєминах з іншими учасниками. “Не вам і не нам” судити журналістів-брехунів – тому що ані ви, ані ми не можемо сказати, навіщо особисто вам і нам слід існувати в одних кордонах із чеченцями, бурятами чи росіянами Владівостока; ані ви, ані ми не можемо сформулювати, що залежить саме в нашому житті від факту приєднання Криму до РФ; ані ви, ані ми не знаємо, чому саме Путін – це Росія. Зате ми знаємо, що попри цю тотальну соціальну апатію й афазію (а точніше – у винагороду за неї), нам належаться формальні статуси, засвідчені документально: громадянина великої держави та носія великої культури, володаря найвищої моралі та бенефіцієнта могутньої економіки. Не треба нічого робити самому: працювати, читати книжки, поводитися пристойно. Нас немає як спільноти – але формально існує суспільство, існує економіка, існує геополітичний статус. Щоправда, це все існує лише в рамках особливого режиму істини, в якому прописаний алгоритм сприйняття реальності й відповіді на незручні запитання.
Наприклад: велич нашої країни підтверджує шалена ворожа реакція США і Європи. Ця ворожість викликана тривалою серією ворожих кроків РФ? Але РФ діяла у відповідь на очікувано шалено ворожі акції США і Європи (спричинені величчю нашої країни) – наприклад, імовірне розміщення баз НАТО в Криму. Тут ми наближаємося до місця, де відчутно дається взнаки закритість кордонів вибраного режиму істини для зовнішньої логіки та фактичних доказів. Як можна довести, що не існувало ймовірності розміщення баз НАТО в Криму у сусідстві із базами Чорноморського флоту РФ? Припустімо, через 20 років це малоімовірно, а через 50?
Вторгнення РФ в Україну? – немає доказів, які можна було б прийняти, а головне, немає ніякої України, є битва титанів – РФ проти США. І в таких масштабах 10-20 батальйонів російської армії на Донбасі не можна розглядати як посутню армію вторгнення. Фальсифікація виборів до Держдуми і президента? – немає доказів, які можна було б прийняти, а головне, розгойдування човна грає на руку ворогам країни та загрожує нашим – нічим не заслуженим, але гарантованим – формальним статусам. Сталін – неосвічений кат? СРСР брав участь у розв’язанні Другої світової на боці Німеччини? Радянські війська вчинили злочини проти людяності – як на своїй землі, так і у Східній Прусії? ? немає доказів, які можна було б прийняти, тому що в російській мові вдало схований в одному слові дуалізм модальних дієслів can & may: мати змогу та мати право. Саме режим істини встановлює, що ми можемо – маємо право – розглядати як доказ і аргумент, а що ні. Цей режим істини насаджується путінським режимом, і він же підтримує цей режим. Звісно, у Путіна досить слабка влада, але вона необхідна усім тим “вам і нам”, кому немає що сказати з приводу головних питань дня – від власного імені, не з точки зору геополітичної місії Росії у цьому світі. Хто не хоче засудити журналіста-провокатора, історика-демагога, міліардера?політичну прокладку. Ці люди ненавидять щирих націоналістів та відкритих геїв, самостійних політиків і творців нових проектів в економіці й культурі – всіх, хто щось робить сам, очікуючи у відповідь компенсації “за фактом”, а не “по понятію”.
Тому що вельми імовірно, що цей альтернативний режим істини – заснований на оцінці реальності “за фактом”, а не за статусом, що “належиться” – загрожує надто багатьом. Бог із ними, з корумпованими чиновниками. Але звідки будуть у театру доброго режисера гроші (навіть при повних аншлаґах) утримувати велетенську будівлю в центрі Москви та постійну трупу? Як виживуть сотні гуманітаріїв на постійно змінюваних кафедрах вишів із набором декілька десятків студентів на цілий факультет? Як зберегти рівень прибутків журналістів газет і телеканалів без прямих чи опосередкованих державних дотацій? У принципі, можна знайти цілком оптимістичну відповідь на кожне із цих запитань, але не автоматично, не миттєво – потрібні час та складна система суспільних дискусій, домовленостей та реконфігурацій, що вимагають особистої участі та особистої відповідальності. Головне ж, ця альтернативна відповідь передбачає альтернативний режим істини. У якому РФ не можу претендувати на політичну вагу, що непропорційна до її економічного та людського потенціалу. Навіть більше, цілком імовірно, вона не може претендувати на збереження нинішньої політичної системи і навіть території. Просто тому, що невідомо, якими будуть конфігурації суспільства, створеного зацікавленими в ньому людьми, а не нормативними сценаріями минулої – й нині незаслуженої – величі. У цього альтернативного режиму істини є лише один наперед гарантований результат: визнання людини повноправним суб’єктом, який не лише має право судити (тобто, розмірковувати), а й зобов’язаний це робити, домовляючися за допомогою компромісу щодо спільних цінностей і цілей з іншими, здатними на роздуми, людьми.
Послідовна політизація щоразу відчутнішого розколу може в будь-який момент перевести латентну громадянську війна у гарячу фазу. Усі пробні шари останнього часу – про “п’яту колону”, “русофобів”, “націонал-зрадників” – це клацання запальничкою над пороховою бочкою, тестування мови політичного протистояння для нового опису оприявненого світоглядного конфлікту. Для людей, позбавлених соціальної суб’єктності (що воліють “не судити”, а “пилити”), стимул триматися за панівний режим істини, що обрадовує їх незаробленою “рентою” символічного й матеріального статусу, дуже високий. Вони триматимуться за режим Путіна до останнього, і годі розраховувати на моральні обмеження, що здатні зупинити звичайних “хороших людей” від найрадикальніших заходів у боротьбі за збереження свого внутрішнього світу. Єдина надія – якщо Путін вирішить потягти всю країну за собою, то “путінські обивателі” таки встигнуть злякатися й оберуть фізичне виживання, навіть ціною відмови від панування свого режиму істини.
Але це вже царина спекуляцій – хто і що має чи може зробити за низки гіпотетичних умов. У компетенції фахового суспільствознавця – не політика і не ідеолога – знаходиться не так уже й багато, хоч і не так вже й мало. Тут видається доречною ще одна цитата Фуко, якого архітектори панівного режиму істини (насамперед, Г. Павловський) вперто намагались протягом двох останніх десятиліть зобразити естетом у вежі зі слонової кістки, всіляко применшуючи його критичний та революційно-визвольний потенціал:
• головне політичне завдання інтелектуала полягає не в тому, щоби критикувати пов’язані з наукою ідеологічні речі або вчиняти так, щоби його наукова діяльність супроводжувалася правильною ідеологією; вона полягає в тому, аби знати, чи можливе встановлення нової політики істини. Слід змінювати не “свідомість” людей чи те, що у них в голові, а політичний, економічний, інституційний лад виробництва істини;
• ідеться не про те, аби звільнити істину від будь-якої системи влади (що було б просто химерою, адже істина сама є владою), але про відокремлення влади істини від розмаїтих форм гегемонії (суспільних, економічних, культурних), всередині яких вона діє донині.
Усе, що нам залишається – формулювати й відстоювати альтернативний режим істини, зорієнтований на індивідуальну суб’єктність та такий, що оцінює правду не в масштабах цивілізацій та змагання наддержав, а в просторі особистої свободи та відповідальності.
Уперше опубліковано російською мовою на сайті net.abimperio.net
Український переклад здійснено за люб’язною згодою Автора.
[1] Entretien avec Michel Foucault [1977] // Michel Foucault. Dits et еcrits, 1954–1988. Vol. 3. Paris, 1994. Pp. 140-160; Michel Foucault. Truth and Power // Essential Works of Foucault 1954–1984 / Ed. Paul Rabinow. Vol. 3: Power / Ed. J.B. Faubion. New York, 2000. Pp. 111-133.
[2] М. Фуко. Интеллектуалы и власть. Ч. 1: Избранные политические статьи, выступления и интервью. Москва, 2002. С. 206.
[3] Порівняно недавня критика “крупного калібру” від Ноама Хомського (2011): http://www.critical-theory.com/noam-chomsky-argues-foucaults-ghost/.
[4] http://www.5-tv.ru/programs/broadcast/508554/.
[5] Леся Рябцева. Краем уха: безобразие на НТВ vs Норкин, 15.02.2015 // http://echo.msk.ru/blog/lejsya/1493812-echo/.
[7] Рустем Адагамов // https://twitter.com/adagamov/status/567021701545066497.
[8] Фуко. Интеллектуалы и власть. С. 209.