Сучасна алкогольна ситуація в світі, де алкоголізм за даними Всесвітньої організації здоров’я посідає третє місце серед хвороб зі смертельним випадками [19], вимагає об’єднаних дій всієї світової спільноти. Україна в цьому напрямку спрямувала зусилля на зменшення вживання алкоголю серед населення: посилено контроль за забороною продажу алкогольних напоїв неповнолітнім, значно зменшено рекламу горілчаних напоїв в пресі та на телебаченні, введено заборону розпивання алкогольних напоїв в публічних місцях. Для успішного впровадження антиалкогольної політики слід звернутись до подібного досвіду в минулому. Одним з яскравих та багатогранних видів джерел, що висвітлюють як урядові дії, так і реакцію на них населення, являється періодична преса.

      Питна проблема почала турбувати громадськість з другої половини ХІХ століття, внаслідок чого з’являлися праці, присвячені шкідливому впливу надмірного вживання алкоголю на організм людини (С. Шипов) [36] та можливості відображення зловживання алкоголем на майбутні покоління аж до виродження народу (М. Легрен) [27]. На початку ХХ століття активізувалися дослідження учасників руху за тверезість, результати яких публікувалися та обговорювалися на медичних та антиалкогольних з’їздах. Так, Д.М. Воронов та С.О. Первушин дійшли висновку, що міські жителі споживали більше горілки ніж сільські, та виявили, що пияцтво на селі мало побутовий характер [22; 32]. За радянських часів з’явилися дослідження, присвячені антиалкогольним кампаніям [25; 26], а також п’яним погромам в перші роки радянської влади. Серед сучасних дослідників російський історик А.В. Ніколаєв зосередив увагу на вивченні історії руху за тверезість у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, приділив увагу дитячому алкоголізму [28-31]. Український дослідник Ю.І. Гузенко висвітлив діяльність Миколаївського особливого комітету попечительства про народну тверезість [23]. Українська дослідниця В.О. Стремецька проаналізувала погляди дослідників кінця ХІХ – початку ХХ століття на проблему алкоголізму та практичну діяльність у напрямку боротьби з алкоголізмом в цей період [34; 35]. Сучасні дослідники, як російські, так і українські, також приділяють увагу ролі церкви в антиалкогольній боротьбі [21; 24]. Саме в цих роботах в якості джерел використовується періодика, переважно церковна.

      Основним джерелом для дослідження питання введення казенної винної монополії та реакції на неї населення є періодична преса Південної України. Особливістю періодичних видань є те, що в них відображалися думки, погляди, враження та спостереження як прихильників державної винної монополії, так і її противників. Саме така особливість дозволить з більшою об’єктивністю говорити про введення державної монополії на продаж алкогольних напоїв та реакцію на неї населення. Для висвітлення запропонованої теми було відібрано найбільш інформативні матеріали наступних губернських та провінційних видань. “Екатеринославские губернские ведомости” (далі – ЕГВ) – газета катеринославського губернського правління, що виходила в Катеринославі (сучасне м. Дніпропетровськ) в 1838 – 1918 рр. На сторінках її неофіційної частини висвітлювались всі сфери життєдіяльності південноукраїнського регіону кінця XVIII – початку ХХ століття [18, c.31]. “Одесский листок” – щоденна літературна, політична та комерційна газета, що виходила в Одесі в 1880 – 1920 рр. Дане видання мало славу одного з найпопулярніших провінційних видань на Півдні України, що висвітлювало місцеве та загальнодержавне життя. Газета “Аккерманское слово” заявила про себе як щоденна суспільно-політична, літературна та економічна газета, що виходила у 1912 – 1918 рр. в м. Акермані Бессарабської губернії (сучасне м. Білгород-Дністровський Одеської області). Будучи першою газетою в місті, вона не лише висвітлювала різні сторони внутрішнього життя Акермана, але і містила передруки з інших видань. Видання “Приднепровский край” задекларувало себе як щоденна політична, економічна та літературна газета, яка виходила в Катеринославі з 1898 по 1918 рік. Ще одним місцевим виданням була газета “Отклики жизни” – щоденна суспільна та літературна газета. Редакція газети знаходилась у с. Кам’янському Катеринославської губернії. Видавалась вона у 1912 – 1917 рр. та висвітлювала місцеве життя, окреслене територією Катеринославської губернії. Всі газети мали подібну структуру, тому їх рубрики могли відрізнятися за назвою, але мали схоже тематичне наповнення. Інформація щодо введення винної монополії зосереджена переважно у двох рубриках: у рубриці, що висвітлювала внутрішнє життя країни (урядові повідомлення, інформація щодо введення винної монополії у різних куточках країни) та у рубриці, що висвітлювала місцеве життя (повідомлення щодо введення винної монополії в губернії чи в її окремому населеному пункті).

      З останньої третини ХІХ століття алкоголізм в Російській імперії досяг неймовірних обсягів. За тогочасними даними на кожну людину припадало близько п’яти пляшок чистого спирту на рік, тоді як закордоном цей показник сягав більше 30 пляшок на людину [35, c.23]. Хоча Росія займала лише 11 місце в світі по рівню споживання горілчаних напоїв [28, c.63], але в Російській імперії вони були значно міцнішими, відрізнявся також спосіб їх вживання. Якщо закордоном пили часто та у невеликій кількості, то для Російської імперії вживання алкоголю мало періодичний характер (на свята, під час обрядів) з непомірними обсягами спиртного. У великих містах кількість спожитого спирту сягала західних показників. Неодноразово державними діячами та активістами антиалкогольного руху наголошувалося на залежності російського бюджету від алкогольного прибутку, що складав 11 % всього народного прибутку країни, а сам російський бюджет називали “п’яним”. Вражала кількість питних закладів. У періодичних виданнях часто наголошувалося, що школу та церкву знайти було важче, ніж шинок. Так, у 1889 році у Російській імперії налічувалося більш ніж 150 тис. шинків, з них 102 тис. у сільській місцевості. При цьому церков було в чотири, а шкіл у шість разів менше [35, c.23].

      Алкогольна ситуація в країні, а також суцільне невдоволення, що лунало з різних куточків країни, змусило уряд діяти. В 1894 році за ініціативи міністра фінансів графа С.Ю. Вітте було запроваджено державну монополію на торгівлю міцними напоями. Суть реформи полягала в тому, що продаж алкогольних напоїв мав перейти в руки держави. Реформою заборонявся старий тип кабаку, а розпивочний продаж дозволявся лише в трактирах та корчмах, де пропонувалися страви та закуски, притулок для приїжджих та фураж для коней. Оскільки казні влаштування трактирів та корчем обійшлося б надто дорого, було запропоновано виносний тип закладу – винна лавка, де заборонялося розпивати горілчані напої. Інші види закладів (трактири, корчми, буфети, ренскові погреби, погреби для продажу російських вин, виставки тощо) отримали право на існування та залишалися в приватних руках, у осіб, що отримали довіру від казенного управління та адміністрації. Відерні лавки також заборонялися [1, c.3]. Ректифікація, тобто обробка спирту та власне приготування горілки, переходила в руки держави [28, c.63]. Виробництво ж первинного спирту залишалося за приватними заводчиками, а його обсяг обмежувався державним замовленням. Таким чином, створювалася певна рівновага між державним замовленням, виробництвом та продажем, з метою збереження якої ввіз в район казенного продажу спирту та вина з інших районів дозволявся лише в розмірі кварти, себто для власного вживання [1, c.3]. Враховуючи всі нюанси реформи, стає зрозумілим, що вона мала за завдання покращення якості міцних напоїв, віддавши під контроль держави все питне господарство, та попутно підвищити культуру їх вживання. Радикальні заходи щодо припинення пияцтва та алкоголізму залишалися лише в яскравих гаслах та гарячих виступах. Навіть більше, побоюючись спротиву приватних підприємців, уряд прагнув створити у суспільстві негативне ставлення не до вживання алкогольних напоїв взагалі, а лише до пияцтва та алкоголізму, як зловживання алкогольними напоями.

      Винна монополія вводилася з 1 січня 1895 року як експеримент у чотирьох губерніях: Пермській, Оренбурзькій, Уфимській та Самарській. Українські землі потрапили під другу хвилю реформи (з 1 липня 1896 року), що охоплювала Бессарабську, Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Херсонську та Чернігівську губернії [20]. Паралельно в районах введення реформи створювалися попечительства про народну тверезість. Їх першочерговим завданням проголошувалося влаштування дозвілля населення. Адже кабак був не лише місцем вживання алкоголю, а і спілкування, особливо це стосувалося сільської місцевості. З його ліквідацією виникла нагальна потреба у альтернативних способах відпочинку, що і мали забезпечити попечительства про народну тверезість. Попечительства здійснювали роботу у двох напрямках: проведення антиалкогольної агітації та підвищення культурного рівня населення шляхом влаштування, як тоді говорили, розумних розваг. Слід зазначити, що під час організації попечительств знищення пияцтва у їх завдання не входило. Така думка склалася пізніше, на початку ХХ століття, коли почали проявлятися недоліки та прорахунки реформи, а пияцтво не припинялося. Разом з докорами ініціатору реформи С.Ю. Вітте, звинувачення у формалізмі летіли в бік попечительств, як таких що одним лише влаштуванням чайних та спектаклів виявилися неспроможними подолати проблеми пияцтва та алкоголізму.

      Як і будь-яка реформа, казенна винна монополія мала своїх прибічників та противників. Введення винної монополії зустріло великий супротив у Державній раді, старі члени якої боялись будь-яких нововведень. Найбільше С.Ю. Вітте опонував член ради К.К. Грот, що виступав з палкими промовами проти винної монополії [33]. Звичайно ж, це протистояння не могло не відобразитись у пресі. А з практичним здійснення реформи повідомлення представників обох таборів наповнювалися реальними прикладами. Відповідно і саме населення, свідомо чи ні, поступово розділилося в думках.

      Після введення винної монополії у східних губерніях її перших результатів чекали на українських землях, які підпадали наступними під дію реформи. Перші новини з’явилися через півроку і одразу були передруковані південноукраїнськими виданнями та донесені до громадськості. По-перше, в них схвально відзивалися щодо зникнення кабаку “як місця публічності, пияцтва та розгулу, де залишались гроші, закладався домашній скарб, запродувалася майбутня праця” [3, c.2]. Винну лавку з її неможливістю розпивати там алкогольні напої прирівнювали до чистого пристойного магазину. По-друге, визнавалася позитивною діяльність попечительств про народну тверезість, члени яких слідкували за торгівлею алкоголем та повідомляли про порушення усталених законом норм. Щодо організації дозвілля населення висловлювалися лише сподівання на майбутнє. По-третє, повідомлялося про зменшення похмілля після свят, скорочення прогульних днів, зменшення надходжень до лікарні алкоголіків, побитих та скалічених. Виявлені на практиці недоліки реформи визнавалися природнім результатом нововведення. Процвітання корчмарства, перенесення пияцтва з кабаків на вулиці та за місто трактувалися як негативні явища, виведені назовні завдяки реформі, що полегшувало боротьбу з ними [3, c.2].  Поблажливе ставлення до недоліків реформи можна пояснити двома факторами: високим рівнем надії, що покладалася на введення державної винної монополії або тим, що дане повідомлення містилося у проурядовому виданні, яке апріорі підтримувало державну політику.

      Повідомлення після введення винної монополії в українських губерніях майоріли показниками спаду рівня злочинності. Так, за щомісячними статистичним даними катеринославського окружного суду спостерігалося зниження злочинності майже втричі. А надходження кримінальних справ впало на стільки, що довелося зменшити число кримінальних сесій та скоротити їх тривалість [13, c.4]. Кореспонденти у фейлетонах здивовано викладали власні спостереження від недільних прогулянок містом, під час яких не зустрічали п’яних [4, c.3].

      Значний сплеск повідомлень щодо зменшення алкоголізму спостерігався з початком Першої світової війни, після видання указу про заборону виробництва та продажу всіх видів алкогольної продукції. Торгівля алкогольними виробами була припинена з 19 липня 1914 року, а в кінці серпня заборону продовжено на весь час війни. Результати заходів за перший період війни з липня 1914 по квітень 1915 року стосовно алкогольної ситуації в країні були проілюстровані у виданому Міністерством фінансів зведенні матеріалів про вплив війни на деякі сторони економічного життя Росії. Остання глава видання присвячувалася питанню впливу припинення продажу вина на народний побут та продуктивність народної праці. Матеріал містив відгуки податкових інспекторів, голів земських управ, фабричних інспекторів та інших осіб та установ, цифрові дані, отримані від державної ощадної каси, казначейств, губернських присутствій прокурорського нагляду, з’їздів мирових суддів та ін. Жоден відгук не мав сумнівів щодо сприятливості впливу припинення продажу горілчаних напоїв, йшлося лише про ступінь його сприятливості [16, c.3]. Безсумнівно, такими результатами пишався уряд та раділо населення, яке, поряд з тим, висловлювало побоювання відновлення пияцтва після закінчення війни. А також висловлювало побажання закриття союзниками за прикладом Росії питних закладів у своїх країнах [11, c.3].

      Повідомлення, автори яких всіляко виявляли прорахунки реформи, становлять 60% всіх повідомлень стосовно державної винної монополії. Цікаво зазначити, що на перший погляд, без обчислень, їх здається переважна більшість. Такий ефект пов’язаний з тим, що повідомлення схвального характеру представлені сухими урядовими звітами та повідомленнями і статями проурядових кореспондентів зі ствердною думкою щодо зменшення пияцтва та алкоголізму. Повідомлення, що відкривали огріхи реформи, були більш яскравими, тематично різнобарвними, з наведенням кумедних та пікантних ситуацій. Такі повідомлення довше залишалися в пам’яті та, відповідно, такий же ефект мали і в розглядуваний період.

      Вже через півроку після введення реформи в східних губерніях проявилися її прорахунки, як-то необхідність зміни дореформених продавців винних лавок, корчмарство, перенесення пияцтва з кабаку на вулиці. Утворився навіть новий клас осіб, що снували біля лавок та пропонували штопори для відкриття пляшок та склянки для розпивання; помічався таємний продаж вина в сельтерських будках, пивних та погребах російських вин [3, c.2]. З’явився новий вид шантажу, коли за гроші пропонувалася посада сидільця винної лавки. Бажаючі платили гроші, а посади так і не отримували [5, c.3].

      Переважна більшість повідомлень щодо недоліків державної винної монополії стосувалася сільської місцевості. Пояснюється це передусім тим, що кабак на селі здавна набув статусу публічного місця та був єдиним місцем проведення вільного часу. Та “якого б роду не був виноторгівельний заклад в селі, в дійсності він зводився до типу колишнього традиційного шинка – кабака” [2, c.2]. У винних складах часто замість спирту була горілка, відбувалася розпивочна торгівля, дозволявся роздрібний відпуск на виніс у розмірі навіть до півпляшки. Винна лавка на селі, зайнявши місце кабака, швидко на нього перетворилася, залишивши по собі лише назву. Вона мала приблизно наступний вигляд. Це було невелике приміщення з написом “винна лавка”, двері якого завжди були зачиненими і відкривалися лише на прохання начальства. Але далі, у дворі, було кілька хатин і в кожній на ліжках та під ними, на печі спали п’яні. Не сплячих застати було неможливо, бо за появи сторонніх вони одразу ховалися, а якщо навідувалося начальство взагалі розбігалися. Для цього існувало кілька воріт, що вели у сусідські двори, провулки, на городи. В хатах, де спали п’яні відчувався сильний запах горілки, на підлозі валялися об’їдки, недопалки та пробки, на столах та підвіконнях – недопиті склянки та пляшки [2, c.2].

      Така ситуація з винними лавками на селі, крім відсутності місць для проведення дозвілля, підтримувалася бездіяльністю сільської адміністрації. В одному з номерів газети “Аккерманское слово” кореспондент змалював ситуацію, характерну для повітового села: “В канцелярії так пахне старим духом, що мимоволі шукаєш очима, де сховалися пляшечки. П’яні сільські комітети, ще п’яніші повітові комітети, хитається відверто міліція.” [17, c.2]. Все вищесказане говорило про те, що до села реформа дійшла зміною назви шинка на винну лавку, зміну місця розпивання алкогольних напоїв та його приховування. А місцева адміністрація неспроможна була вести боротьбу з пияцтвом, бо сама зловживання алкоголем мала за буденність.

      Серед повідомлень, що виявляли неспроможність реформи у подоланні пияцтва, близько 35% викривали кмітливість населення у спробах обійти законодавство. По-перше, обмеження вживання горілки та вина змушувало народ шукати інші алкоголевмісні напої, не прописані в законі. Таким чином, зростало вживання сурогатів горілки [12, c.3]. І, навіть, введення у 1914 році заборони продажу алкоголю та суворе переслідування пияцтва, хоч і призвело до його зменшення, але не припинило. Із застосуванням суворих заходів змінився лише контингент питущих. Питущим елементом тепер була не широка маса, а лише окремі групи та особи: або люди, матеріально добре забезпечені, що пили з метою показати якийсь “шик” та похизуватися вмінням знайти “заборонений плід”, або безнадійні алкоголіки, що ледь животіли і не мали достатньої рішучості та сили волі, щоб раз і назавжди покінчити зі своїми пороками. І якщо перші спеціалізувалися на шампанському та закордонних лікерах, то останні, через свою бідність, вживали спирт, політуру, денатурат, скипидар, одеколон, валеріанку, “ханжу” та інші сурогати горілки [15, c.3].

      По-друге, винахідливість проявляли і самі торговці спиртним. Таємний продаж алкоголю вимагав майстерності та творчості. І люди викручувалися та пристосовувалися. Вино продавали в пляшках з-під ситро та квасу в буфетах прохолодних напоїв, закопували в землю, ховали в замаскованих приміщеннях. В одному випадку вино у великій кількості було знайдено замурованим у стіні, в іншому – в курдюках, глибоко закопаних в землю, у влаштованому для цього склепі. На одному подвір’ї на околиці міста виноторговець спустив у колодязь велику бочку вина і вивів на поверхню землі трубку, через яку і цідив вино. Продаж вина споживачеві відбувався з великими пересторогами, господар відпускав його лише благонадійним людям [14, c.3].

      Щодо конкретних фактів стосовно реакції населення на примусове отверезіння також спостерігався поділ на прибічників та противників. Найактивніші споживачі горілчаних напоїв особливо гостро реагували на влаштування днів тверезості. Так, в один з таких днів в Одесі було затримано громадянина у п’яному стані. Він зібрав навколо себе глядачів, яким розповідав, що перебував у такому стані через святкування дня тверезості [10, c.5]. В Акермані кореспондент місцевої газети спостерігав істерику жінки о п’ятій годині ранку, причиною якої був черговий день тверезості [7, c.3]. Але більшість являлася свідомими поборниками тверезого способу життя чи хоча б виступала за помірне вживання алкоголю. Крім звернень до влади з проханням закрити у їх місцевості винні лавки, вони і власними зусиллями вели боротьбу з пияцтвом. Так, в пресі повідомлялося про “бабій бунт” в Катеринославі. Жінки, озброєні качалками та рогачами, рушили до казенної лавки. Вони розподілилися в трьох пунктах таким чином, щоб не пропустити жодного її відвідувача. Коли з відкриттям лавки до неї потяглися споживачі, на виході їх вже зустрічали жінки з обшуком. Били качалками по мішкам та корзинам [9, c.3].

      Не зважаючи на суворе переслідування, пияцтво не припинялося. А його масштаби змушували вживати радикальних заходів. Цікавими були ідеї одеського поліцмейстера. Згадавши існуючу в уставі про покарання ст. 42, що передбачала покарання за появу в публічному місці у стані явного сп’яніння, вирішив нею скористатися. Стаття ця існувала вже давно, але ніколи не виконувалася, бо об’єктивне її застосування під час свят призвело б до переповнення в’язниць та арештів самих представників влади. Одеський поліцмейстер запропонував затримувати п’яних і залишати їх у відділку до отверезіння, при цьому вести їх реєстрацію для подальшого притягнення до відповідальності рецидивістів. Суворість заходів та сором можливості отримати звання “зареєстрованого алкоголіка” мали здійснити стримуючий ефект [8, c.3].

      Аналіз публікацій південноукраїнських періодичних видань дозволив визначити, що введення державної винної монополії поділило суспільство на її прибічників та противників, кожен з яких намагався довести власну точку зору, що відобразилося в пресі. Стосовно самого населення, пияцтво скоротилося, а реакція населення набула полярності. Безнадійні алкоголіки страждали від ускладнень отримання алкоголю та відшукували інші алкоголевмісні напої, що за своїм складом ще згубніше впливали на організм. Невдоволеними залишились ті, хто отримував прибуток за рахунок пияцтва населення, але їх найактивніша частина швидко акліматизувалася та продовжила свою діяльність таємно. Поборники ж тверезого способу життя радо зустріли реформу та висловлювали побажання у збільшенні радикальності урядових дій. Переважна частина повідомлень зі схвальними відгуками, проханнями закриття виноторгівельних закладів та показом місцевих заходів у справі боротьби з алкоголізмом демонструвала активну участь жінок в цій справі. Адже на селі частіше саме вони потерпали через пияцтво чоловіків, які позбавляли родину заробітків та привносили у сімейне життя сварки та побиття. Урядові ж діячі всіляко намагалися показати якісні результати реформи та її благотворний вплив на зменшення пияцтва та алкоголізму.     

      Список використаних джерел та літератури:

      1. N. Казенная продажа питей // ЕГВ. – 1894. – №140.– С. 3.

      2. Сельчанин. Винная торговля в селе // ЕГВ. – 1894. – № 217. – С. 2.

      3. Казенная монополия // ЕГВ. –1895. – №210.– С. 2.

      4. Очерки Александровской жизни // ЕГВ. – 1896. – №158.– С. 3.

      5. Хроника // ЕГВ. – 1896. – №199.– С. 3.

      6. Священник о пьянстве в деревне // Аккерманское слово. – № 555. – 7 листопада– С. 3-4.

      7. Зигомар. Жалко несчастных // Аккерманское слово. – 1913. – №682. – С.3.

      8. Борьба с пьянством // Одесский листок. –1914. – №109.– С. 3.

      9. “Борьба с пьянством” // Отклики жизни. – 1914. – №528. – С. 3.

      10. В “День трезвости” // Одесский листок. –1914. – №160. –С. 5.

      11. Поссе В. Война, трезвость и налоги // Аккерманское слово. – 1915. –№898. – С. 3.

      12. О трезвости // Аккерманское слово. –1915. – № 985. – С. 3.

      13. Итоги отрезвления // Приднепровский край. – 1915. – №5456. – С. 4.

      14. К борьбе с пьянством и развратом // Одесский листок. – 1915. – №225 – С. 3.

      15. Энче М. Нищие духом // Аккерманское слово.– 1916. – № 1237. – С. 3.

      16. Влияние трезвости на население // Отклики жизни. – 1916. – №1068. – С. 3.

      17. Потапова Е. Свобода или вино! // Акерманское слово. – 1917. – №1687. – С. 2.

      18. Аванесян Д.З. Діяльність Катеринославського благодійного товариства на сторінках “Екатеринославских губернских ведомостей” (1838 – 1918) // Д.З. Аванесян. – Матеріали Міжнародних наукових читань “Південна Україна: козацька та після козацька доба (XVI – ХХ ст.)” 26-27 травня 2012 р., Одеса. – Одеса: СПД Бровіки О.В., 2012. – С. 31-36.

      19. Алкоголізм [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://helper1.ru/alkogolizm.

      20. Быкова А.Г. Казенная винная монополия 1895 – 1914 годов: некоторые проблемы введения / А.Г. Быкова [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://kulgor.narod.ru/kongress/bikova2.html.

      21. Власова А.В. Деятельность Уральских епархий и приходов Русской православной церкви по противодействию злоупотреблению алкоголем в дореволюционный период / А.В. Власова // Вестник Челябинского государственного университета. – 2009. – № 38 (176). – История. Вып. 37. – С. 110-113.

      22. Воронов Д. Н. Алкоголизм в городе и деревне в связи с бытом населения / Д.Н. Воронов. – Пенза, 1913. – 57 с.

      23. Гузенко Ю.І. Становлення та діяльність громадських благодійних об’єднань на Півдні України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах Херсонської губернії) / Ю.І. Гузенко. – Миколаїв: Вид-во “Іліон”, 2006. – С. 132-139.

      24. Єлесін П.В. Боротьба з пияцтвом у діяльності православного духовенства Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / П.В. Єлесін // Вісник Черкаського університету. – 2012. – № 9 (222). – С. 73-80.

      25. Заиграев Г.Г. Борьба с алкоголизмом: проблемы, пути решения / Г.Г. Заиграев. – М.: Мысль, 1986. – 157 с.

      26. Канищев В. Допьем романовские остатки: пьяные погромы в 1917 году / В. Канищев, Л. Протасов // Родина. – 1997. – № 8. – С.62-65.

      27. Легран М. Социальное вырождение и алкоголизм / М. Легран. – Тверь, 1896. – 176 с.

      28. Николаев А.В. Антиалкогольная кампания в России 1894-1914 годов: исторический опыт решения проблемы / А.В. Николаев // Вестник Челябинского государственного университета. – 2008. –№35 (138). – С.60-72.

      29. Николаев А.В. Антиалкогольные кампании XX века в России / А.В. Николаев // Вопросы истории. – 2008. – № 11. – С.67-78.

      30. Николаев А.В. Детский алкоголизм: постановка проблемы участниками трезвенного движения в начале ХХ века / А.В. Николаев / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://borbaspjnstvom.narod.ru/Detsk.htm.

      31. Николаев А.В. Деятельность обществ трезвости / А.В. Николаев / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://borbaspjnstvom.narod.ru/Obwestvo.htm.

      32. Первушин С. А. Опыт теории массового алкоголизма в связи с теорией потребностей / С.А. Первушин. – СПб., 1912. – 85 с.

      33. С. Ю. Вітте – геніальний реформатор [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://sites.google.com/site/ektvosviti/1/1-1.

      34. Стремецька В.О. Практика боротьби з алкоголізмом у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. / В.О. Стремецька // Наукові праці. Історичні науки [Текст] : науково-методичний журнал. – Миколаїв : Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2009. – Т. 94. Вип. 81. – С. 105-110.

      35. Стремецька В.О. Теоретичні аспекти боротьби з алкоголізмом у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. / В.О. Стремецька // Наукові праці. Історичні науки [Текст] : науково-методичний журнал. – Миколаїв : Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – Т. 83. №70. – С. 19-21.

      36. Шипов С. О трезвости в России / С. Шипов. – СПб, 1859. – 45 с. 

      Катерина Петрова, аспірантка кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету.