Питання про радянську національну політику або національну політику більшовиків, що допомогла їм прийти до влади та довгий час утримувати її, вже давно привертає увагу істориків[1], але досі тут залишається багато дискусійних проблем та білих плям, в тому числі на рівні історичних персоналій.
Біографію одного із засновників української радянської державності більшовика Володимира Затонського (1888 – 1938) вже досліджували історики як у радянській час, так і в роки незалежності. Якщо радянські історики підкреслювали його революційні заслуги, то сучасні історики вважають одним з нечисленних українців, що допомагали російським більшовикам ліквідувати Українську Народну Республіку, окупувати Україну та встановити тоталітарний режим, жертвою якого врешті решт став і він сам[2].
Володимир Затонський
Михайло Ковальчук в монографії «Битва двох революцій», що вийшла друком в 2015 р., поставив під сумнів усталений погляд на національність Затонського. Зокрема дослідник вказує, що в анкеті, заповненій Володимиром Затонським в 1920 р. на посаді члена Революційної військової ради 14-ї Армії Південно-Західного фронту в графі національність Затонський зазначив "росіянин". На цій підставі Михайло Ковальчук відносить Затонського до росіян попри те, що той добре володів українською мовою та не легковажив українським національним питанням[3]. Членом РВР 14-ї армії Затонський був із 20 липня по 31 жовтня 1920 р., будучи одночасно головою Галицького революційного комітету - вищого органу влади Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.
Володимир Затонський народився в Україні в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії – нині Дунаєвецького району Хмельницької області. За даними сучасних істориків, його дід Матвій Микитович Затонський служив в російській армії спочатку рядовим, потім молодшим унтер-офіцером, брав участь в обороні Севастополя в 1856 р., а по відбутті 25 років служби так і пішов із торбою з Криму на Поділля. Батько – Петро – став волосним писарем села Лисець, згодом столоначальником Подільського губернського дворянського зібрання в Кам’янці-Подільському[4].
В слідчій справі НКВС 1938 р. Володимир Затонський проходить як українець[5]. Але Михайло Ковальчук вважає, що це свідчення сумнівне, бо відображає ситуацію 30-х років: «як сказав би Г. Касьянов, національність це етно-політичне поняття. В моєму розумінні, документи зі слідчої справи В. Затонського означають буквально, що станом на 1937 р. він офіційно ідентифікував себе українцем. Але причини на це могли бути різні - в тому числі (або й передусім) політичні»[6].
На жаль анкети Володимира Затонського 1918 – 1920 рр. досі мало привертали увагу дослідників. Ми дістали копії двох особистих анкет, заповнених Затонським під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад (Совітів) робітничих, солдатських та селянських депутатів, що проходив 10–18 (23–31) січня в Петрограді та 4-го Надзвичайного Всеросійського з’їзду Рад (Совітів), що проходив 14–16 березня 1918 р. в Москві, та його мандатів. Ці документи ще не публікувалися. Вони, так само як анкети, мандати й посвідчення інших делегатів, зберігаються у фонді «Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет» (ф. Р-1235) Державного архіву Російської Федерації в Москві.
Під час роботи 3-го Всеросійського з’їзду Рад його делегати заповнювали дві анкети: одну особисту та одну для відділу місцевого управління Народного комісаріату внутрішніх справ РСФРР. Запитання останньої стосувалися діяльності місцевих рад та інших органів влади. Цю анкету згадують радянські історики Юрій Гамрецький, Жанна Тимченко та Оксана Щусь. Зокрема вони звернули увагу на те, що на запитання: скільки було представлено організацій на крайовому з’їзді Рад, Володимир Затонський відповів: «66 Рад + з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейнів». Ця цифра співпадає із цифрою, яку назвав делегат І Всеукраїнського з’їду Рад від Харківської ради робітничих і солдатських депутатів Микола Данилевський 15 (28) грудня на засіданні Харківської ради як число рад, делегати яких залишили з’їзд у Києві на знак протесту проти дій уряду Української Центральної Ради. Це на думку Юрія Гамрецького, Жанни Тимченко та Оксани Щусь свідчить про те, що таких Рад скоріше за все було саме 66, хоч офіційну заяву протесту підписали лише представники 49 Рад загальним числом 127, які й переїхали до Харкова[7].
В пізнішій праці ті самі автори наводять власні підрахунки, згідно яких всього на 3-му Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів Україну представляли 101 делегат від 56 рад. За партійним складом вони поділялися так: 53 більшовики, 14 ліві есери, 12 праві есери, 5 меншовики, 1 член Бунду, 1 член УСДРП, решту точно не встановлено[8].
Особисті анкети делегатів 3-го Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проаналізував російський історик Ніколай Яковлєв, який брав участь у створенні електронної бази даних делегатів. На жаль він не дає окремо даних по Україні. За його підрахунками Україну та Білорусь представляли 7,2 % делегатів, при чому найбільше було тут делегатів від Катеринославської (19 осіб) та Харківської (13 осіб) губерній. Питання про національність для багатьох делегатів найвищого органу влади радянської Росії, яка саме на цьому зібранні була офіційно проголошена федеративною республікою[9], було несподіваним: 18,6 % делегатів не змогли на нього відповісти. З решти делегатів 53,8 % були росіянами, 9,1 % становили євреї, 6,5 % українці, 4,8 % латиші, 2,8 % білоруси. Були також поляки, естонці, литовці, вірмени, грузини, татари тощо[10].
Цікаво порівняти ці дані із даними про національний склад всього населення Росії на 1917 р.: росіяни становили 51, 3 %, українці – 21, 0 %, білоруси – 3,3 %, евреї – 2,1 %, грузини 1,3 %, вірмени 1,1 %, латиші – 0,3 % тощо[11]. Також можна ці цифри порівняти із національним складом делегатів 6-го з’їзду РСДРП (більшовиків), що пройшов в серпні 1917 р. в Петрограді. З опитаних 171 делегатів за національностями учасники з’їзду поділялися так: великороси – 92 (53 %), євреї – 29 (16,9 %), латиші – 17 (9,9 %), поляки – 8 (4,7 %), малороси – 6 (3,5 %), грузини – 6 (3,5 %), литовці – 4 (2,3 %), естонці – 3 (1,7 %), фіни – 2 (1,2 %), молдавани – 2 (1,2 %), вірмени – 1 (0,6 %), перси – 1 (0,6 %)[12]. Про причини такої невідповідності нам вже доводилося писати[13].
В обох особистих анкетах Володимира Затонського як делегата 3-го й 4-го Всеросійських з’їздів Рад вказано його національність – українець. Тут же подано інформацію про його соціальне походження (з чиновників), освіту (вища), професію (хімік), місце роботи (викладач Київського політехнічного інституту), партійність (член РСДРП з 1905 р.), посади в партії – голова київського комітету більшовиків, член Головного комітету Соціал-демократії України тощо. Найцікавішим є відповідь на запитання про те, яку роботу виконували тепер на час з’їзду: «Народний секретар по українським справам при Федеральному Робітничо-селянському уряді Російської республіки». А місце помешкання Затонський вказав – Смольний, тобто резиденцію Ради Народних Комісарів Росії, й навіть вказав телефон[14].
Обставини появи цієї дивної посади докладно і з гумором розповів сам Володимир Затонський в своїх спогадах, що підтверджуються й документами. Зокрема Затонський не брав участі в переїзді лівої частини І Всеукраїнського з’їзду Рад з Києва до Харкова та в роботі харківського з’їзду Рад 11–12 (24–25) грудня 1917 р. Але вже 15 (28) грудня 1917 р. обраний на цьому зібранні Центральний Виконавчий комітет Рад України призначив його членом радянського уряду України – Народного Секретаріату, зокрема народним секретарем міжнаціональних справ. Проте вже 17 (30) грудня 1917 р. відбулися перевибори й Затонському дісталася посади народного секретаря освіти[15]. При чому дізнався про це все сам Затонський з газет й змушений був таємно добиратися до Харкова[16].
29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р. за новим стилем) Центральний Виконавчий Комітет Рад України вирішив делегувати в Брест для участі у мирних переговорах між Російською республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною з іншого боку своїх представників Юхима Медведєва (голову ЦВКУ), Василя Шахрая (народного секретаря військових справ) та Володимира Затонського (народного секретаря освіти). При чому їм було доручено: «діючи в складі мирної делегації Російської федерації, заявити, що жодні зобов’язання, якими від імені українського народу зв’яже Україну буржуазна Центральна Рада, не будуть визнані ані Робітничо-селянським урядом України, ані трудящими масами»[17].
30 грудня ЦВК Рад України ще раз розглянув питання про цю делегацію, зокрема про виділення на її поїздку 10 тис. рублів. При чому делегати отримали наказ: «просити РНК повідомляти нас негайно прямим дротом про значні події та зміни, особливо стосовно України». Юхим Медведєв і Василь Шахрай при цьому просили зняти із них повноваження відповідно голови ЦВК та народного секретаря військових справ, але ЦВКУ відхилив цю пропозицію: «З огляду на те, що відправляються товариші як офіційні особи, що займають відомі посади, їх відставки не приймаються». Володимир Затонський поставив запитання про інструкції на випадок, якщо Рада Народних Комісарів «не буде наполягати , що незручно їхати нашій делегації в Брест» (так в тексті протоколу). На що ЦВК Рад України ухвалив: «Поставити Раду Народних Комісарів перед фактом наявності делегації від Народного Секретаріату. При чому в екстрених випадках делегація повинна зноситися із Народним Секретаріатом прямим дротом»[18].
Володимир Затонський. Малюнок Юрія Арцибушева
Нагадаємо, що на той час навіть за ІІІ Уіверсалом Української Цнтральної Ради Українська Народна Республіка була частиною федеративної Російської республіки, хоч Раду Народних Комісарів Українська Центральна Рада не вважала за федеративний уряд й вела навіть переговори про утворення нового федеративного уряду. Незалежність УНР було проголошено лише 4-м Універсалом 11 (24) січня 1918 р.[19]
Вже 1(14) січня 1918 р. цю делегацію ЦВК Рад України прийняв у Смольному голова Ради Народних Комісарів Росії Владімір Ленін[20]. Як згадував Володимир Затонський, Ленін «сказав, що ми добре зробили, наважившись утворити Всеукраїнський центр, ухвалив наш план оголосити рішучі військові дії проти Центральної Ради. Дав наказ Антонову-Овсієнкові... підтримати нас проти Центральної Ради.
А до Бресту Володимир Ілліч запропонував мені не їхати:
– Досить буде й двох. Все одно Троцький за всіх говоритиме. Вам не варто там сидіти, краще тут нас лишитися, а то ми нічогісінько не знаємо, що на Україні діється, й напевно, раз-у-раз, дурниці робимо»[21].
Після того, як Затонський повідомив телеграфом у Харків про цю пропозицію Леніна, Народний Секретаріат України 6(19) січня 1918 р. прийняв постанову: призначити Володимира Затонського тимчасово до затвердження ЦВК Рад України «народним секретарем Української Республіки при Робітничо-селянському уряді Російської Федерації»[22].
8 січня 1918 р. Рада Народних Комісарів ухвалила «включити народного секретаря Вільної Української республіки (рос. вольной украинской республики) до складу РНК із правом дорадчого голосу»[23]. Але вже 9 січня 1918 р. на пропозицію Сталіна РНК приймає нову постанову: «Народний секретар України тов. Затонський входить в якості представника вільної Української Республіки до Ради Народних Комісарів із вирішальним голосом по всіх питаннях, що стосуються України, та із дорадчим голосом по всіх інших питаннях»[24]. Саме в такому статусі Володимир Затонський поставив свій підпис, наприклад, під декретом РНК про організацію Робітничо-Селянської Червоної Армії від 15 (28) січня 1918 р.[25]
В тому ж фонді «Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет» (рос. ВЦИК) зберігаються також телеграфне повідомлення про рішення Центрального Виконавчого Комітету Рад України делегувати Володимира Затонського на ІІІ Всеросійський з’їзд Рад від 4 (17) січня 1918 р. за підписом керуючого справами Народного Секретаріату Георгія Лапчинського[26], а також посвідчення, надруковане українською мовою на бланку «Всеукраїнська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. Центральний Виконавчий комітет» за підписами товариша (заступника) голови ЦВК Миколи Артамонова та секретаря (писаря) Сергія Сивкова[27].
Можливо саме ця посвідка (або посвідка на такому ж бланку) мало не коштувала життя Володимиру Затонському, коли він на початку лютого 1918 р. повернувся в Київ, щойно взятий червоними військами Михайла Муравйова: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне кошмарне видовище. Побачивши купи пролетарських тіл (загиблих під час січневого повстання[28]. – А.З.), червоногвардійці самі посатаніли. Тоді вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли…
Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один з наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:
– Га, піймався голубе!
Тай тут же таки, мабуть, були б і розстріляли – тоді це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя у другій кишені не було б другого мандату члена Раднаркому РСФРР за підписом Ілліча. Це викликало здивовання, і я запропонував розв’язати його, відпровадивши мене до штабу. Звичайно у штабі непорозуміння виявилося»[29].
Про аналогічний випадок повідомив інший член Народного Секретаріату Микола Скрипник у свідченнях на слідстві над заарештованим Михайлом Муравйовим 10 травня 1918 р. в Москві: «Мене самого якийсь загін затримав і хотів було розстріляти тому, що я показав їм посвідчення українською мовою, але мене врятувала та обставина, що при мені було посвідчення від Центральної ради заводських комітетів Петрограду, та ще тому, що один з солдатів знав мене особисто»[30].
Орган Всеукраїнської учительської спілки журнал «Вільна українська школа» в лютому 1918 р. писав: «В з’язку із останніми подіями у Києві по Україні полізли зловісні чутки, нібито українство мусить тепер загинути, бо прийшли «свої» великороси, які перемогли «шовіністичну» Центральну раду. Чорносотенці страшенно раділи цьому і вважали, що на українській школі треба поставити хрест. Обивателі були перелякані подіями і вже говорили, що посилати дітей до української школи дуже небезпечно. Навіть і деякі вчителі хотіли тікати з Києва.
В зв’язку з цим українські учительські організації за допомогою гласного Київської думи І.А. Фещенка-Чопівського вдалися 31 січня ц.р. (ст. ст. – А.З.) до народного секретаря справ освітніх (з большевистської харківської влади) тов. Затонського. На всі сумніви українців д. Затонський, що, як виявилося добре володів нашою мовою, рішуче заявив, що про переслідування українців та їхньої школи не може бути й мови. І харківське правительство, заявив далі Затонський, недурно пише про Українську республіку, яка лише повинна вступити в Російську федерацію республік. Державної мови, на думку більшовиків, не повинно бути, бо всі мови рівноправні. Українська школа мусить і повинна бути, але керуватимуть нею не земства…, а місцеві ради робітничих і селянських депутатів через свої шкільно-освітні комісії»[31].
Проте вже у березні 1918 р., коли більшовики відступили з Києва, той самий часопис був більш відвертий: «Під час большевицького повстання а потім і панування життя спілки було під великою небезпекою. Збиратися прийшлось нелегально… На ділі навіть сам «секретар освіти» Затонський сказав, що не може захистити українця-учителя від самосуду. Прийшлось багатьом з останніх ховатись». В тому ж числі згадано, що більшовики наклали арешт на книжку Івана Франка «Їжак та заєць», що друкувалася у Лаврській друкарні, так само там було заборонено друкувати підручник з географії й книжку Кіплінга. Але тут же подано й таке повідомлення: «В неділю 25 лютого с.р. перша Українська гімназія імені Т. Шевченка в Києві відбула свято роковин свого патрона», що супроводжувалось читанням віршів Т. Шевченка, показом малюнків, виступом хору та промовою директора гімназії Володимира Дурдуківського[32].
Свавілля Муравйова та його підлеглих викликало тоді його конфлікт не тільки із Народним Секретаріатом, але із армійським комітетом 1-ї революційної армії, які спільним зусиллями добилися спершу відкликання Муравйова з Києва, а потім арешту в Москві. Проте це не допомогло врятувати радянську (совітську) УНР. Вже 1 березня 1918 р. до Києва вступили війська Німеччини та Української Центральної Ради. Муравйов поспішив звинуватити в цьому Народний Секретаріат, закидаючи йому «вузький націоналізм та місцевий патріотизм»[33].
ЦВК Рад України переїхав до Полтави, потім до Катеринослава. Саме в Полтаві було видане Володимиру Затонському посвідчення делегата 4-го Всеросійського з’їзду Рад від ЦВК Рад України за підписом товариша (заступника) голови Яна Гамарника. Хоча бланк та печатка так само українською, але текст вже написано від руки російською[34]. В анкеті делегата 4-го Всеросійського з’їзду Рад Затонський також вказує свою національність українець та подає партійний склад ЦВК Рад України на той момент: 50 більшовиків та 15 лівих есерів[35].
4-й Всеросійський з’їзд Рад, як відомо, затвердив Брестський мирний договір між РСФРР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, за яким радянська Росія мусила вивести з України усі свої війська та укласти мир з Української Народною Республікою (Українською Центральною Радою). Володимир Затонський виступав на цьому з’їзді 16 березня 1918 р. із декларацією ЦВК Рад України про те, що «ми, як представники однієї з частин Російської федерації не можемо висловитися проти ратифікації розбійницького «мирного» договору, незважаючи на те, що саме нас українців він б’є найбільше», й висловив сподівання, що розрив федеративного зв’язку буде нетривалим: «До зустрічі, товариші, на одному з найближчих з’їздів Рад, Всеросійському, а може й Всесвітньому»[36].
ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся 17–19 березня 1918 р. в Катеринославі за участі близько 1000 делегатів проголосив: «Українська Народна Республіка стає самостійною совітською республікою»[37]. До речі на ньому Володимира Затонського обрали головою Центрального Виконавчого комітету Рад (Совітів) України, який діяв до 18 квітня 1918 р.
Мабуть українським дослідникам ще доведеться вивчати та аналізувати анкети інших делегатів з України на всеросійських з’їздах Рад 1918 р., які можуть дати багато інформації про першу спробу утвердження більшовиків в Україні, діяльність інших лівих партій, певний особистісний зріз повідних учасників організації тоді ще багатопартійної радянської влади та совітської УНР. Можливо це допоможе зрозуміти й причини та сутність феномену українського націонал-комунізму, біля витоків якого стояли саме члени першого українського радянського уряду – Василь Шахрай, Георгій Лапчинський, Микола Скрипник. На жаль не про всіх них залишилось так багато документів, як про (від) Володимира Затонського.
На завершення хотілося б навести уривок із виступу Володимира Затонського на Восьмій всеросійській конференції РКП(б) 3 грудня 1919 р., що якнайкраще характеризує його погляди на мовне питання: «Я не зовсім згоден із Володимиром Іллічем й перш за все не згоден з тим, що він каже про поступки. Я особисто проти всіляких поступок, точніше не всіх, а більшості з тих поступок, про які він говорив. Якщо мова йде про українську мову, то це не поступка. Якщо ви їдете до Франції або до Польщі й розмовляєте з французьким робітником французькою, а з польським – польською, – це хіба поступка? А коли із українським мужиком говорять українською, то, кажуть, це поступка, щоб тебе розірвало, сам визначайся, я тобі поступаюся. Це стара звичка товаришів дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії – звичка, що вбита вам тисячоліттями, сотнями років існування російського імперіалізму»[38]. Очевидно досвід революційних років спонукав Затонського як багатьох інших більшовиків переосмислити національне питання та взяти активну участь в українізації 20-х – 30-х років.
Скани документів:
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.2. Д.49. Л.23
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.2. Д.49. Л.23об.
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.2. Д.60. Л.144
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.2. Д.68. Л.296
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.3. Д.30. Л.363
ГАРФ. Ф. Р-1235. Оп.3. Д.25. Л.167
[1] Мартін Т. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939). Пер. з англ. С. Вакуленко. – К.: Критика, 2013. – 639 с.; Мейс Дж. Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у Радянській Україні. 1918-1933. З англ. пер. М. Яковлєв. - К.: Комора, 2018. – 495 с.; Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925). Пер. з англ. С. Сєряков. – Львів: Вид-во УКУ, 2017. – 376 с.; Боровик М. Теорія проти історії, або хто створив «радянські нації»? Ч.1. Historians.in.ua. 09.05.2020. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2747-mikola-borovik-teoriya-proti-istoriji-abo-khto-stvoriv-radyanski-natsiji
[2] Морозов В. А. Володимир Петрович Затонський. – К.: Політвидав України, 1964. – 134 с.; 2-е вид. – К., Політвидав України, 1967. – 243 с.; Морозов В.А. Владимир Петрович Затонский. – К.: Політвидав України, 1988. – 155 с.; Соколов Ю.В. Из науки в революцию // Мы даем клятву. Сб. – Х.: Прапор, 1989. – С.239-262; Коваль М.В. Громадсько-політична та культурно-освітня діяльність В.П. Затонського. Автореф. дис… канд. іст. наук. – Чернівці, 2007. – 22 с.; Коваль М.В., Телячий Ю.В. Володимир Затонський: нарис життя та діяльності (1888-1938). – Тернопіль: Збруч, 2008. – 271 с; Лікарчук І. Л. Міністри освіти України : У 2 т. Т. 1. (1917 - 1943 рр.) - К. : Вид. Ешке О.М., 2002. - 327 c.; Єфіменко Г.Г. Затонський Володимир Петрович // Енциклопедія історії України. – Т.3. – К.: Наук. думка, 2005. – С.287-288.
[3] Ковальчук М.А. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368, 566. прим. 61.
[4] Коваль М.В., Телячий Ю.В. Володимир Затонський: нарис життя та діяльності (1888-1938). – Тернопіль: Збруч, 2008. – С.26.
[5]Там само. – С. 244-246.
[6] З листа Михайла Ковальчука до автора.
[7] Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України в 1917 р. (липень – грудень 1917 р.). – К.: Наук. думка, 1974. – С. 299-301.
[8] Гамрецкий Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.И. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. – К.: Наук. думка, 1987. – С.227-227.
[9] Декреты Советской власти / Подг. С.Н. Валк. - М.: Госполитиздат, 1957. - Т.1. 25 октября 1917 – 16 марта 1918 г. – С.350.
[10] Яковлев Н.П. Методика анализа состава ІІІ Всероссийского съезда Советов рабочих и солдатских депутатов // История СССР. – 1989. - №.5. – С.131.
[11] Поляков Ю.А., Киселев И.Н. Численность и национальный состав населения России в 1917 г. // Вопросы истории. – 1980. - № 6. – С.46.
[12] РСДРП(б). Съезд, 6-й (август 1917 г). Протоколы. – М.: Госполитиздат, 1958. – С.294.
[13] Здоров А.А. Национальный состав и национальная политика большевиков до прихода к власти // Київська старовина. – 2008. - № 3. – С.102-116.
[14] Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). Ф.Р-1235. Оп.2. Д.49. Л.23 - 23об.
[15] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. - 1989. - № 2. - С.32-33.
[16] Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію // Літопис революції. – Харків, 1929. - №4. – С.158.
[17] Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док. и мат. в 3-х т. / Под ред. С.М. Короливского. – К. : Госполитиздат УССР, 1957. – Т.3. – С.291.
[18] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України // Архіви України. - 1989. - № 2. - С.35-37.
[19] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали в 2-х т. / Упор. В.Ф. Верстюк (кер.) та ін. - Т.1. - К.: Наук. думка, 1996.– С.398,473; Т.2. – К.: Наук. думка, 1997. – С.102.
[20] Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника / Г.Н. Голиков (рук. авт. кол.) и др. – Т.5. Октябрь 1917 – июль 1918 гг. – М.: Политиздат, 1974. – С.167.
[21] Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію // Літопис революції. – Харків, 1929. - №4. – С.160-161.
[22] Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док. и мат. в 3-х т. / Под ред. С.М. Короливского. – К. : Госполитиздат УССР, 1957. – Т.3. – С.290 ; Єфіменко Г. Від представника до місії. Хто і як представляв в РСФРР радянську Україну та українців // Ділова столиця. – 31 січня 2021. Режим доступу: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/vid-predstavnika-do-misiji-hto-i-yak-predstavlyav-v-rsfrr-radyansku-ukrajinu-ta-ukrajinciv-31012021-414065
[23] Протоколы заседаний Совета Народных Комиссаров РСФСР. Ноябрь 1917 – март 1918 гг./ Подг. Ю.Н. Амиантов, А.С. Покровский, Е.Ю. Тихонова, З.Н. Тихонова. – М.: РОССПЭН, 2006. – С.196
[24] Там само. – С.199.
[25] Декреты Советской власти / Подг. С.Н. Валк. - М.: Госполитиздат, 1957. - Т.1. 25 октября 1917 – 16 марта 1918 г. – С. 355-358; Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію // Літопис революції. – Харків, 1929. - №4. – С.171-172.
[26] ГАРФ. Ф.Р-1235. Оп.2. Д.60. Л.144.
[27] ГАРФ. Ф.Р-1235. Оп.2. Д.68. Л.296.
[28] Здоров А. «Арсенал» і Крути. 100 років війни. 100 років пам’яті // Historians.in.ua. 06.02.2018. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2389-andrij-zdorov-arsenal-i-kruti-100-rokiv-vijni-100-rokiv-pam-yati ; Про "більшовицький терор", "історичну правду" і наукову доброчесність. // Historians.in.ua. 27.03.2019. Режим доступу:
[29] Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію // Літопис революції. – Харків, 1929. - №5-6. – С.116-117.
[30] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа головнокомандувача радянських військ в Україні М.А. Муравйова: Документована історія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – С.112-113.
[31] Вільна українська школа. – К., 1918. - № 5-6. – С.75.
[32] Вільна українська школа. – К., 1918. - № 7. – С.184-185, 194.
[33] Здоров А.А. "О предании революционному суду...": Михайло Муравйов про витоки українського націонал-комунізму // Київська старовина. – 2008. – № 6. – С.147–151.
[34] ГАРФ. Ф.Р-1235. Оп.3. Д.30. Л.363.
[35] ГАРФ. Ф.Р-1235. Оп.3. Д.25. Л.167.
[36] РСФСР. Съезд Советов (4; 1918; Москва). Стенографический отчет 4-го чрезвычайного съезда Советов рабочих, солдатских, крестьянских и казачьих депутатов / РСФСР. - М. : Гос. изд-во, 1920. – С.67-69.
[37] Матеріяли про другий Всеукраїнський з’їзд Рад // Літопис революції. – Харків, 1928. - № 2. – С.263.
[38] РКП(б). Конференция (8; 1919; Москва). Восьмая конференция РКП(б). декабрь 1919 г. Протоколы. – М.: Политиздат, 1961. – С.105.