Почати власну справу – завжди важкий вибір. На його результат впливає купа факторів – природно-географічні умови, історичні традиції, ментальність, соціокультурний та економічний бекграунд, ставлення до грошей в суспільстві і підприємництва тощо. Тож, обираючи спосіб ведення бізнесу, підприємець не завжди може виходити із власних уподобань та можливостей.

Хоча, безперечно, можна виділити загальні тенденції розвитку «бізнесів» для певного історичного періоду. На ці тенденції впливатиме не лише доба (в нашому випадку – час переходу від традиційного до індустріального суспільства в умовах імперського модернізаційного проекту), історичний простір (міста підросійської України), а також і походження підприємця, галузь, в якій він діяв, врешті, кон’юнктура.

Багато хто з підприємців з упередженням ставився до тих галузей, які потребували великих інвестицій. Наприклад, багатьох не влаштовував той факт, що діяльність у комерційному мореплавстві не обіцяла з їхньої точки зору «швидких та великих баришів», тоді як у металургійній промисловості або в гірничозаводській справі прибуток підприємця складав до 20%. Підприємці Західної Європи вважали за нормальне працювати з прибутком у 6-7%, але на такий масштаб прибутків в імперії не погоджувались: «Жоден середній капіталіст не погодиться використати свій капітал на таку справу, яка дає не більше 7%».¹

Прагнення отримати якнайбільший прибуток у якнайкоротші строки вело до багатьох зловживань та нехтувань технікою безпеки. Наприклад, прикметною рисою комерційного судноплавства було використання застарілих суден та мінімізація витрат на їх обслуговування. Вважалося вигіднішим (попри те, що це було набагато небезпечнішим) придбати старе судно, аніж інвестувати у будівництво нового².

Симптоматичним з точки зору психології підприємців є ставлення до клієнтів. Показовими є спогади харківського підприємця Івана Гаращенка, який починав на службі в купця, як і багато хто в той час. Його роботодавець М. Булґаков від працівників вимагав “купити-облупити і продати – обідрати”, та ще й так, “щоби покупець був задоволений”. Такий погляд на клієнтів стає зрозумілий, коли ми дізнаємось про культурний рівень купця – заставши І. Гаращенка за читанням книг і газет, відлупцював його. З наступним працедавцем І. Гаращенку пощастило більше. Купець В. Атрюх, селянин за походженням, до покупців ставився з повагою та завбачливістю, а до свого працівника звертався по-батькові.³ Ймовірно, саме селянське походження міського підприємця сприяло його ввічливості – тут і усвідомлення власної залежності від громади, і повага до жителів міст.

Сутнісною ознакою модернізаційних перетворень другої половини ХІХ – початку ХХ ст. було відживання (або трансформація) старих галузей та становлення нових, характерних для індустріальної економіки. Змінювались умови, форми і методи, підприємницької діяльності, сам її дух. Ми розглянемо кілька кейсів, які відображають на нашу думку загальні тенденції еволюцій підприємництва. Всі ці кейси були покликані до життя містом, його щоденним серцебиттям. Так, мова піде про освіту, торгівлю, розваги, транспорт та бізнес-імперії межі ХІХ – ХХ ст.

Родинна фірма

Родина сприймалась як гарант безпеки підприємства. В ідеалі серед керівників мали бути лише її члени. Ієрархія формувалась шляхом приходу в справу синів, онуків, дядьків, племінників, і лише потім могли долучатись чоловіки доньок та інші не кревні родичі. «Не в наших інтересах робити Томаса основним партнером; майбутнє нашої родини не має залежати від підпису зятя». Недовіра грецького підприємця Деметайоса Петрокочіно до «чужого», хоч і зятя, була непоодиноким явищем.⁴

Сімейний бізнес був поширеним і в середовищі дрібних підприємців, хоча не з міркувань безпеки, а з економічного розрахунку. Наприклад, німець-кондитер із Ніжина Тецлав ангажував для роботі в кондитерській дружину (сиділа на касі) та дітей, які допомагали у гарячий час.⁵

Сімейний характер справи інституалізувався у формі торгових домів, які консолідували усіх представники роду, нерідко кількох його поколінь, цементуючи справу та капітал.

Важливо підкреслити, що саме сімейна фірма була найбільш поширеною та ефективною інституційною формою підприємництва у пореформену добу. Родина дозволяла забезпечити інтелектуальну та організаційну спадковість та мінімізувати втрати через вплив суб’єктивних факторів (життєві цілі, здібності, інтереси, довіра тощо), які неминучі при запрошенні сторонньої людини. Сімейна фірма є відносно простою в управлінні, адже мінімізується також потреба узгоджувати інтереси різних груп впливу в середовищі власників та акціонерів, загроза витоку небажаної інформації зводиться до нуля. Залучення до управління спадкоємців мало на меті збереження капіталів у родині та забезпечення стабільності.

Родинна вертикально інтегрована фірма. Від посередника до власника вертикально інтегрованої компанії

Хаїм Каган, син вчителя в єврейській школі та продавчині риби з Брест-Литовська (нині Брест), пройшов шлях від посередника у торгівлі гасом до власника нафтової компанії. Його підприємницька діяльність є прикладом побудови компанії, яка включала в себе підрозділи з видобутку, переробки і транспортування нафтопродуктів. Він дотримувався принципів (це якщо осучаснювати, звісно) вертикальної інтеграції та горизонтальних комбінацій, які додавали йому конкурентних переваг.

Х. Каган почав в якості посередника у торгівлі гасом у 1860-ті рр.⁶  Він знаходив повірених у містах, де була сприятлива кон’юнктура, та організовував спільні підприємства. Вносячи кошти та товар, Х. Каган не приймав участі в управлінні справами. Наприклад, таке підприємство було засноване 1896 р. у Олексанрівську.⁷  Від імені Кагана виступав бахмутський купець Шолом Каменецький, з іншого боку (партнерами) були олександрівські купці Бенціон Крігер та Моісей Геншафт. Згідно договору, Х. Каган будував і здавав в оренду партнерам на орендованій міській землі сховище для гасу, його частка складала 20% прибутків та збитків. Загальне керівництво справами здійснював Моісей Геншафт. Після завершення терміну дії договору (9 років) підприємство переходило до Х. Кагана. Аналогічні підприємства були започатковані у Єлисаветграді, Києві, Броварах, Ніжині, Катеринославі тощо.⁸

Прив’язаність контрактів з продажу гасу до щоденних коливань ціни у Царицині на біржі відкривала можливості для маніпуляцій з рахунками покупців. Так, Натан Штейнер (постійний покупець із Сум) написав листа зі звинуваченнями: замість продавати гас на 1 копійку дешевше від царицинської ціни, Х. Каган ставив вищу ціну. Збитки Н. Штейнера з однієї угоди склали 33,9 рублі⁹.

Вірогідно, у другій половині 1880-х рр. Хаїм Каган придбав нафтопереробний завод у Саратові і став саратовським купцем 1 гільдії. Придбання заводу стало пропуском не просто у купецьке середовище, а й у міста поза «межею осілості». Місцем його постійного проживання став Харків. З середини 1890-х рр. Х. Каган був на чолі однієї з контор Батумського нафтопромислового та торгового товариства, комісіонером Каспійсько-Чорноморської компанії, користувався правом ексклюзивного продажу гасу компанії. Також Каган був представником «Мазуту» – транспортної компанії Ротшильда у містах Харківської та Катеринославської губерній¹⁰.

Робота в якості представника Ротшильдів не призвела до згортання власної справи. Фірма (родинна, так) «Х. Н. Каган. Виробництво та продаж нафтопродуктів» процвітала. Старший син Барух керував нафтопереробним заводом у Саратові, другий син Піка управляв офісом у Баку (доступ до видобувних та очисних потужностей), двоє зятів стояли на чолі представництв у Варшаві та Катеринославі. Продукцію нафтопереробного заводу у Саратові та нафтоочисних потужностей у Баку транспортували у цистернах та танкерах (за прикладом братів Нобель) до місця продажу (через власну мережу або посередників, контакти з якими були напрацьовані за часів власного посередництва). Таким чином, виробництво нафтопродуктів, їх транспортування, зберігання та збут були налагоджені, механізми були максимально гнучкими.

Співпраця Х. Кагана з еталонними фірмами Ротшильда (та, вірогідно, Нобелів – принаймні, про це говорять його спадкоємці¹¹) давала ряд переваг. Запозичення передового організаційного та виробничого досвіду та поєднання його із власним соціальним капіталом – в цьому, вочевидь, і був секрет успіху фірми Кагана наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Наприклад, ідея Людвіга Нобеля транспортувати нафту та гас у цистернах та зберігати у залізних резервуарах активно ним експлуатувалась.¹² Також він активно просував будівництво залізних сховищ для гасу у містах українських губерній, формуючи власну мережу збуту.

Карта азійської частини Російської імперії з позначеними складами та представництвами фірми братів Нобель. Початок 1910-х рр.

Початок ХХ ст. позначився приходом у бізнес нового покоління родини Каганів і якісними змінами у методах ведення справ. Якщо Х. Каган обмежувався продажем та перепродажем гасу, а власний завод у Саратові був не так метою, як стежкою до нових ринків та нового соціального статусу, то для його спадкоємців на перший план вийшли фінансові трансакції та відстоювання незалежної позиції у відносинах із партнерами. Після 1905 р. компанія здійснила прорив – було придбано збиткову до того компанію «Петроль». Це дозволяло володіти родовищами нафти в околицях Баку без спеціального дозволу, який мали отримувати євреї, збитки від проведення дорогих розвідувальних робіт вдалося списати через податкові пільги. Акції «Петроля» були зареєстровані на Санкт-Петербурзькій біржі.¹³ Це дало фірмі вихід на іноземних покупців. Брати Каган постачали нафту власного видобутку і позбулись посередників, що на той час було рідкістю.¹⁴ Тепер бізнес набув довершеного вигляду – повний цикл від видобутку до збуту в руках однієї родини.

Таким чином, еволюція фірми Кагана відповідала традиціям імперського підприємництва у пореформену добу.¹⁵ Хоча в цей час і на Заході сімейні фірми були непоодинокими (Ротшильди, Моргани, Рокфеллери), що свідчить про світовий вимір цього тренду. Втім, цілеспрямована побудова вертикально інтегрованих фірм – скоріше виняток, ніж правило для більшості підприємців міст України. Часто вільні кошти інвестувались у суміжні галузі, без мети створити подобу бізнес-імперії, торгівлю (налагодження збуту продукції), або ж купівлю нерухомості. Наприклад, полтавський підприємець Д. Молдавський був власником борошномельні, винокурні та ще кількох суміжних виробництв, А. Фрашберг володів типографією, палітурнею, складом паперів та канцтоварів.¹⁶ Родина ж Вадонів у Херсоні інвестувала не так у суміжні, які у найбільш прибуткові (і найбільш модерні) галузі – машинобудування та суднобудування, володіючи водночас допоміжними потужностями в Миколаєві (лісопилки).

Знання як товар

Попит на знання є прикметою модерного суспільства. Спонсорувати навчальний заклад стає для підприємця престижно та вигідно – давалася взнаки потреба у кваліфікованих кадрах для торгівлі, транспорту та виробництва. Так, у Харкові за ініціативою фінансових та промислових кіл проводились з’їзди з технічної та професійної освіти, розповсюджувався часопис «Професійна та комерційна освіта». Купецтво міста заснувало Харківське комерційне училище, організувало класи для службовців торгово-промислових установ. У зверненні до Херсонської міської думи підприємці-суднобудівники просили дозволу заснувати спеціалізований навчальний заклад і 1872 р. були відкриті мореплавні класи.

Для вчителів, інтелігенції, жіноцтва відкриття шкіл та гімназій було прийнятним підприємницьким починанням. Наприклад, приватне реальне училище було засноване харківським університетським професором Георгієм  Бураковим.¹⁷ У 1907 р. в Єлисаветграді з’явилась приватна гімназія, заснована викладачем російської мови та словесності, колезьким асессором Мелетієм Крижановським. Він був активним теоретиком педагогіки, часто друкувався у фахових виданнях, і навіть написав підручник у 1881 р. Вочевидь, наприкінці життя вчитель вирішив зробити справу свого життя більш прибутковою, відкривши чоловічу прогімназію. Справи пішли настільки добре, що за три роки, в 1910, прогімназія перейшла в нову будівлю, одну з найкраще облаштованих для школи на той час в місті. Домашня вчителька з Одеси, Марія Гослен, у 1905 також відкрила приватне дівоче училище, яке з часом теж було переведене до Єлисаветграду. Справа стала настільки успішно, що училище за два роки перетворилось на гімназію.¹⁸

І це була типова ситуація для багатьох міст. Так, для запитів про відкриття приватних навчальних закладів, поданих до катеринославського губернатора, було заведено окремі теки¹⁹.

Але справді ознакою епохи став розвиток комерційної та професійної освіти. Відкриття різноманітних курсів та шкіл (електротехнічних, технічних, землемірних, ветеринарних тощо) видавалось вигідною інвестицією. Замовлення на підготовку землемірів, наприклад, могли сплачувати земства або міські управи (як це було у випадку технічних курсів В.Пермінова у Києві).²⁰

Підготовкою кадрів для власних потреб опікувались біржові комітети. Вони брали на себе організаційну роботу, перемовини із урядом та інвесторами тощо. Щоправда, не всюди старання комітетів завершувались успіхом справи. У тому-таки Єлисаветграді, попри узгоджені моменти з урядом та фінансуванням, місто не дозволило відкриття училища, побоюючись, що фінансування згодом впаде на міський бюджет. Втім, побоювання ці були марними – більшість комерційних навчальних закладів існувала за рахунок плати за навчання, тож це були потужні комерційні проекти.

Видовища

Зростання кількості та урізноманітнення соціального та професійного складу міських жителів покликало до життя вельми диверсифіковану сферу послуг. Один із напрямків – розвиток розважальних закладів. Місто вабило не лише магазинами та величними будівлями, а й театрами, цирком, кафе-шантанами, а згодом і технічними «чудесами» – сінематографом. Новинки у сфері розваг дозволяли відчути біг часу, формуючи нові символи епохи.

Гіппо-Палас Петра Крутікова відкрився наприкінці 1903 року та став символом не лише цілої вулиці, а й політичної події. 29 квітня 1918 року тут відбувся Хліборобський конгрес. На ньому гетьманом України був обраний Павло Скоропадський. Будівлю було зруйновано вибухом у 1941 році перед відступом частин РСЧА.

Кіно стало гарним способом заробити на початку ХХ ст. Досить часто цю інноваційну розвагу в українські міста привозили німці, поляки, чехи, євреї. Так, перший кінотеатр у Ніжині з’явився в невеликому залі в домі у годинникаря-єврея Ножницького. Ручний кіноапарат, відсутність електричного освітлення (бо електрики в Ніжині тоді ще взагалі не було) та єврейський родинний оркестрик – таким був антураж перших кінопоказів провінційного лівобережного міста.

За кілька років в Ніжині з’явилась польська жінка-підприємець мадам Вега з племінником-музикантом. Вона орендувала садибу, на території якої побудувала електростанцію з нафтовим двигуном, яка освітлювала власне кіно та кілька вуличних ліхтарів. За два роки справа стала настільки успішною, що власниця побудувала кінозал, літній павільйон для оркестру та танців в саду, майданчик для скейтингу та тенісні корти. Цілий розважальний центр стараннями мадам Веги став центром тяжіння всього міста та околиць у вихідні та свята.²¹

Але почати справу в сфері розваг було недешевим задоволенням і у великих містах це потребувало пошуку інвестицій. Часом безуспішного. Прикладом може бути план організації театру у Харкові. 1914 р. сумський 2-ї гільдії купець В. Літягін і академік архітектури Олексій Бекетов заснували «Акционерное общество Харьковского Большого театра». Метою було побудувати найбільший в місті театр на 2400 місць. На їхню думку, відносно невисока ціна акцій (200 рублів) мала привабити багатьох. Для збільшення прибутку до 8 % передбачалося додати до комплекса ресторан, підземну більярдну залу з баром, магазини, «дохідні» будинки. Втім, цей бізнес-план залишився на папері.²²

Машинобудування

Кожне місто мало свою специфічну кон’юнктуру і підприємці пристосовувались до неї. Так, у багатьох містах Півдня України через збільшення рентабельності сільського господарства склались сприятливі умови для сільськогосподарського машинобудування. Розвиток цієї галузі – приклад компромісу між традицією та інновацією. Поступ урбанізації та нові експортні можливості збільшили попит на сільськогосподарську продукцію. Відтак, з’явилась можливість модернізувати традиційне заняття. Впродовж останньої чверті ХІХ ст. Олександрівськ, Єлисаветград, Херсон перетворилися в чільні центри сільськогосподарського машинобудування. Місто та його мешканці змінювались і підприємці були одночасно творцями та результатом цих змін.

Більшість підприємств металообробки та машинобудування починали свою діяльність як ремонтні майстерні. В них не лише ремонтували, а й пристосовували імпортні зразки до місцевих умов. Так виникли виробництва братів Генів (з часом завод Йоганна Гена став одним із найбільших підприємств південного регіону), І. Гуревича в Херсоні та братів Ельворті в Єлисаветграді.

Перший в Херсоні завод сільськогосподарського машинобудування відкрив єврейський купець І. (Ісаак?) Гуревич 1897 р., який зажив слави спекулянта-перекупщика. Зароблені капітали спрямував у промисловість, відкривши в Каховці майстерню по ремонту підвод та чавуно-ливарну майстерню в Херсоні. 1887 р. побудував у Каховці завод з виробництва сільськогосподарських знарядь. І. Гуревич вдало користувався з кон’юнктури – попит на сільськогосподарське устаткування був значним, обсяги виробництва постійно зростали. Він одразу почав виробництво повністю залізних плугів на противагу конкурентам. Впливова газета ”Петербургские ведомости” назвала Гуревича ”очень деловым и оборотным инженером”. Адже на підприємстві одразу виготовляли високотехнологічні на той час повністю металеві плуги, які користувались великим попитом. Це створило Гуревичу позитивний імідж. На місці майстерні в Херсоні підприємець заснував завод сільськогосподарських машин. При цьому йому довелось долати опір херсонського губернатора, який не бажав «пачкать сажей губернскую столицу» і всіляко гальмував поступ промисловості в місті. Але підприємство стало місту в нагоді в 1904 р. , коли почалось будівництво електростанції. Тоді І. Гуревич надав кваліфікованих робітників, за що отримав від міста подяку. Проте, закономірно, що були конфлікти, і з робітниками теж. Так, у 1910 р. І. Гуревич звільнив зі скандалом 450 робітників, за відмову працювати 12 годин і за зменшені тарифи.²³

Практично хрестоматійним прикладом став завод сільськогосподарських машин, який виріс із майстерні англійців Роберта і Томаса Ельворті. У 1874 р. агенти з продажу англійських сільськогосподарських знарядь брати Ельворті шукали місце для початку власної справи. За деякий час у місті з’явилась майстерня братів Ельворті з ремонту та продажу імпортного сільськогосподарського обладнання. Але торгівля англійським машинами не користувалась попитом, адже вони працювали на дровах та вугіллі і не були пристосовані до місцевих умов. Відтак, підприємці видозмінили одну з моделей молотилки та сконструювали соломотопку до неї. Це виявилось вигідним починанням. Упродовж 1876-1877 рр. збудовано перший заводський корпус поблизу залізничної магістралі Одеса – Єлисаветград – Кременчук. Близькість міських околиць та селищ дозволяла не витрачати грошей на забезпечення працівників житлом.

На відміну від конкурентів Ельворті намагались випускати машини нової конструкції, не копіюючи відомі зразки. Найбільш вдалою моделлю стала сіялка «Росія», яку випускали з 1888 р., а загальний асортимент складав 114 найменувань. Ельворті приділяли значну увагу рекламі, винаймали фотографа для її підготовки та максимально її поширювали. Впродовж останніх 10 передреволюційних років чистий прибуток складав 1-1,5 млн рублів, а в роки війни у зв’язку з військовими замовленнями – втричі більше. Підприємство забезпечувало роботою 37% робітників міста. Середні заробітки були в 2-2,5 рази вищі, аніж на інших підприємствах. Вслід за фабричним інспектором Херсонської губернії Дмитрієвим наголосимо на економічній ефективності використання відрядної форми оплати праці на підприємстві Ельворті, на низькій кількості зайнятих підлітків (2,6% проти 18% на інших заводах).²⁴

Реклама заводу Роберта і Томаса Ельворті. У кн. Ежегодник «Голоса Юга». 1913 р. Шмуцтитул

Після смерті старшого брата Роберт Ельворті формально передав завод акціонерному товариству, членами якого стали його родичі та частина управлінського персоналу.²⁵ Такий шлях розвитку підприємства – від одноосібного (чи в даному випадку сімейного) до акціонерного – був доволі поширеним та закономірним. Причини до акціонування могли бути різні – логіка розвитку справи та економічна кон’юнктура, смерть одного із співзасновників чи пошук коштів для збереження справи в кризовий час.

Наприклад, так вчинили чехи за походженням брати Олександр і Людовік Елінеки – засновники цементного заводу у Здолбунові. У 1897 з наміром подолати спад виробництва О. Елінек виступив ініціатором заснування акціонерного товариства портланд-цементного заводу «Волинь». Хід виявився успішним – сума основного капіталу неухильно зростала (1897 р. – 400 тис, 1913 – 1,29 млн.), так само як і  дивіденди (за 1909 р 4% на капітал, а у 1910 – 6%, 1911 – 11%), виробничі потужності та кількість робочих місць.²⁶

Як це – втратити справу?

Закономірно, що часом траплялись і розорення. Зберегти підприємство могло стати непосильним завданням. Миловарне виробництво В. Санценбахера та його зятя В.Генцлера було упродовж останньої чверті ХІХ ст. найбільшим в Одесі. Асортимент сировини та продукції вражав, але після смерті власника у 1894 р. спадкоємці не змогли дати раду справі. Вже за 6 років, у 1900 р., підприємство було заставлене у Бессарабсько-Таврійському банку та продане з публічних торгів. Нові господарі не змогли повернути ані колишніх обсягів виробництва, ані прибутків.²⁷

Історія справи херсонського підприємця М. Спозито та його компаньйона А. Коваленка чимось схожа. М. Спозито (італієць за походженням і підприємець другому поколінні) 1899 р. відкрив своє торгово-пасажирське пароплавство. На початку ХХ ст. його справа процвітала, відділення пароплавства були в Олександрівську та Миколаєві, і підприємець вирішив об’єднати свою справу із А. Коваленком, іншим херсонським підприємецем-перевізником. До 1912 р. компаньйони зосередили в своїх руках усю буксирну справу в нижній течії Дніпра, утворивши «Чорноморсько-Дніпровське пароплавство». РИС. ФОТО Шукаючи коштів для модернізації суден, підприємці взяли кредити в Петербурзькому міжнародному банку. Але їх обсяг перевищив вартість майна та платоспроможність товариства. Врешті, А. Коваленко та М. Спозито вирішили організувати акціонерне товариство разом із правлінням Петербурзького міжнародного банку. Капітал склав 1,2 млн рублів. Директором-розпорядником став завідуючий Херсонським відділом банку. Банку відійшло майна на 700 тис рублів, М. Спозито – 300 тис., а А. Коваленку – 200 тис. Результатом стало утворення Акціонерного Російського Чорноморсько-Дніпровського пароплавства. Власне, справа ніби не провалилась, але колишнього успіху було не повернути, як і повноцінного права власності засновникам.

Не дошукуючись причин краху цієї конкретної справи (тогочасна преса наголошувала на знеціненні суден та занепаді буксирної справи – себто підприємці взялись за невигідну справу зі старими суднами), відзначимо тенденцію – банки брали під контроль підприємства, зв’язуючи їх кредитами.²⁸

Шахраї

Легенда про «якість царських часів» досить поширена. Але часом геть безпідставна. Трохи «підмахльовував» із рахунками клієнтів Х. Каган. Херсонські суднобудівники будували судна, які потім не допускали до експлуатації. Після того, як єдина херсонська Купецька верф, яка до 1903 р. була під єдиним управлінням та технічним наглядом, була 1904 р. поділена між окремими підприємцями, якість суден знизилась. Бажаючих швидко заробити на дешевих суднах було вдосталь. За спогадами одного із власників пароплавів І. Сушкова, в липні 1912 р. стався скандал – експертиза не допустила до експлуатації пароплави, побудовані в доку підприємця Чумаченка.²⁹

Не могло не бути шахраїв і у торгівлі традиційним експортним продуктом – зерном. Підприємці, що торгували збіжжям, не забезпечували його якості. Споживачі скаржились на неприємні домішки комах, піску тощо. Подібна практика “збільшення” кількості стала приводом для застережень іноземних дипломатів. Британський консул в Одесі писав: «…руйнівна практика змішування пшениці надто шкодить, дискредитує наше зерно і перешкоджає вигідному продажу. Між покупцями і продавцями виникають суперечки і ми зазнаємо великих збитків. […] Це змішування сортів пшениці створює для Південної Росії сприятливий ґрунт для різних маніпуляцій».³⁰

Одеський біржовий комітет у 1892-1894 рр. класифікував зерно на експорт та встановив мінімальний та максимальний відсоток домішок до хліба. У 1899 р. на нараді в Департаменті торгівлі та мануфактур була висунута пропозиція законодавчого нормування домішок до хліба та встановлення покарання за його порушення. Було запропоновано створити районні хлібні комітети, які б репрезентували інтереси уряду, поміщиків, експортерів та залізниць. Проте, Сільськогосподарська Рада Росії відмовилася від цього, мотивуючи це неминучим скороченням вивозу.³¹ Адміністративні заходи (розпорядження миколаївського військового губернатора, біржовий контроль за якістю зерна, в Одесі була утворена спеціальна лабораторія для визначення якості зерна) не завжди мали належний ефект.³²

Комісіонери вдавалися й до інших шахрайств. У проханні Миколаївського біржового комітету до управління Південно-Західної залізниці зазначалося, що комерсанти підробляють документи, щоб отримати більший кредит, на вантажних дублікатах додруковують нуль. Для запобігання таких випадків управління Південно-західних доріг видавало накладні, де вага та кількість товару зазначалася прописом.³³

Шахрайство по відношенню до покупців могло мати катастрофічні наслідки не лише для безпосередньо продавців. У 80-х рр. ХІХ ст. хлібна торгівля на півдні Російської імперії помітно зменшується, США стали серйозним конкурентом на ринку сільськогосподарської продукції, а якість вітчизняного експорту залишалась низькою. Це засвідчили одеські маклери Гредінгер і Ксансопуло: «Неудивительно, что американским хлебам дают предпочтение перед нашими. Укоренившийся у нас обычай смешивать пшеницу с разными другими зернами дискредитировал качество нашей пшеницы до такой степени, что срочная продажа сопряжена с затруднениями…».³⁴

Франц Фрішен, відомий в Миколаєві підприємець німецького походження, представник багатьох іноземних держав та фірм, комерц-радник та член біржового комітету, восени 1879 р. побудував дерев’яну пристань у Комерційному порту. Виявили це випадково під час огляду порту, коли наглядач попросив надати документи на побудовану пристань, але Фрішен цього зробити не зміг. «У пояснювальній записці міському голові він [Фрішен – авт.] пояснив, що пристань лише для проби, вона призначена для міста Вознесенська для підставки під дві пари рейок, по яким будуть котитись вагонетки з вапном з берега на баржі. Всі необхідні розпорядження для розборки пристані ним вже зроблені»³⁵. Пристань було знесено, але «під шумок» підприємець домовився про оренду ще однієї ділянки поруч із пристанню. Очевидно, що пристань була збудована нелегально і невідомо скільки б вона функціонувала.

Від іммігранта до поважного підприємця

Ця історія могла б бути гарною ілюстрацією до розвитку родинної справи, якби дійовими особами не були іммігранти.

Французи Вадони переселились на південь України ще в першій половині ХІХ ст. Бізнес у Херсоні родина почала в 1853 р. із механічної майстерні, за два роки було побудовано чавуноливарний завод. Під час Кримської війни завод виконував державні замовлення на гармати. Завод був прибутковим, і родина інвестувала  далі – не так у суміжні, які у найбільш прибуткові (і найбільш модерні) галузі – машинобудування та суднобудування, володіючи водночас допоміжними потужностями в Миколаєві (лісопилки та млин). 1895 р. механічний і чавуноливарний завод Вадони пристосували для кораблебудування, водночас провівши масштабну реконструкцію та електрифікацію. Спорудивши власну верф, підприємство стало монополістом у металевому суднобудуванні Херсона.

Євген Вадон, представник другого покоління родини підприємців. Фото к.ХІХ ст.

Родина французьких підприємців Вадонів приділила освіті спадкоєм¬ців сімейної справи ще більшу увагу – сини засновника справи, Олександр та Євген Вадони, вчились у технічному вузі в Ліоні, аби на вищому рівні про-довжити сімейну справу. Фактично вони спочатку стали кваліфікованими інженерами, а вже потім ефективними власниками. На початку ХХ ст. ім’я Вадонів складалася  майже з 50 чоловік, причому більшість працювала у сімейному бізнесі.³⁶

На початку 1912 р. старший син засновника справи Олександр розпочав будівництво нового суднобудівного заводу. Напередодні Першої світової війни на верфі розгорнулось велике виробництво, в тому числі есмінців «Счастливый», «Быстрый», «Пылкий» у кооперації з провідними заводами імперії.³⁷

Схожий до Вадонів шлях пройшов і одесит німець Белліно-Фендеріх. Він почав із ремонту, а потім прийшов до випуску власного сільськогосподарського обладнання. Згодом налагодив випуск парових котлів та машин різних систем, вагонів, насосів, обладнання для найрізноманітніших заводів. Його чавуно-ливарний завод був набільшим у Одесі і наприкінці ХІХ ст. (1884 р.) виробляв 2\3 чавуно-ливарної продукції міста. Вже у 1875 р. він почав випуск парових суден різної величини. Белліно-Фендеріх приймав замовлення на будівництво суден від приватних осіб, Миколаївського порта, Добровольного флоту, артилерійського та інженерного відомств тощо. У офіційних та неофіційних відгуках верфі Белліно-Фендеріха називались найкращими на півдні Росії.³⁸

Про подальшу долю Белліно-Фендеріха нам на разі нічого не відомо, родина Вадонів постраждала під час революційних подій (втім, залишившись у Херсоні та зазнавши переслідувань та репресій у 1930-ті рр.), а от власнику пивоварного заводу на Деміївці Карлу Шульцу та його родині (і справі) довелось постраждати від імперії, яка прийняла його у 1860-х рр.

Засновник династії Йоганн Генріх Шульц прибув в Київ у 1860-х рр. і побудував пивоварний завод. Вже його син не лише продовжив справу, а й зайняв поважне суспільне становище – був членом правління кількох акціонерних товариств та користувався довірою підприємницького співтовариства.

До початку ХХ ст. родина залишалась у німецькому підданстві. Подано прохання на отримання російського підданства було лише в 1911 році. Воно не було задоволене. Припускаємо, причиною могли бути підозри у шпигунській діяльності та зв’язки з Берліном.

Перша світова війна внесла не вельми приємні корективи. Нам поки не вдалось встановити точну дату виселення родини Шульц з Києва. Імовірно, це вересень-жовтень 1915 року. Принаймні, в документах від початку листопада 1915 року відзначається, що завод перейшов під управління Михайла Цукермана. Він служив на заводі досить довгий час і очевидно був найбільш прийнятною фігурою в тій складній ситуації. Упродовж 1916 року йому навіть надходили телеграми (очевидно, особисті) від Карла Шульца про стан його справ та з рекомендаціями щодо управління заводом. Заслання до Іркутська, Красноярська, а потім, вірогідно, приїзд до Москви, не завадив Шульцу тримати руку на пульсі заводу.

Після висилки власника робота підприємства поступово занепадала. Причини загалом очевидні – зміна керівництва, економічні труднощі, викликані війною, запровадження «сухого закону», зниження купівельної спроможності та проблеми з поставками сировини, пляшок та корків.

Як бачимо, навіть високий соціальний статус не міг захистити підприємця від переслідувань.  

Провідники інновацій

Часом пошук прийнятної стратегії та свого місця в міському просторі підприємництва вів до створення геть нових галузей. Так сталось, наприклад, із німцями-мігрантами в Одесі.

Виявилось, що лише вони готові були прийняти ризик, який неминуче супроводжував заснування і розвиток промислового закладу. Тож саме німці започаткували  в Одесі металообробку та машинобудування. Серед перших міських підприємств були механічні та чавуно-ливарні заводи Фалька-Рестеля (1844), Якова Мюльнера (1857), братів Вен (1871), сталеве виробництво Густава Берндта (1876). Німці стали для міста справжніми провідниками інновацій – галузей, знарядь праці, технологій тощо.

Так, купець 2 гільдії німець за походженням Карл Ланге заснував 1864 року фабрику машинного масла, яка довгий час залишалась єдиною в регіоні. Г.Штапельбергу вистачило сміливості відкрити виробництво лаків та фарб, ідучи за зростаючою потребою в різних оліях, в умовах, коли олійні культури в регіоні ще не вирощували. 1874 року він разом із партнерами (одеський купець К.Берг та австрійський підданий Ф.Шреттер) започатковує Товариство одеських фабрик лаків та фарб. За 10 років обсяг виробництва сягнув 1,3 млн рублів, а сировина була практично повністю місцева.

Проблеми з сировиною  були й у виробника корків Едуарда Арпса. Він, до речі був постачальником для київського пивовареного заводу Генріха Шульца на Деміївці. 1878 року Арпс відкрив перший у регіоні корковий завод. При чому у Португалії було придбано цілу фабрику. У 1898 р. підприємство також було акціоновано. З часом підприємство перейшло на виробництво ізоляційних матеріалів. Було вирішено вийти на російський ринок із дорожчим, але якіснішим матеріалом для ізоляції – лапідітом. Вперше його використали для виробництва паровозів. Фірма мала власні наукові розробки й інших недешевих, але якісних ізоляційних матеріалів, які дозволяли, наприклад, суттєво економити вугілля для опалення. В результаті фірма перетворилася на одне з найбільших коркових виробництв світу із заводами в Одесі, Лісабоні, Сейскалі, тощо.³⁹

***

Зробити вибір, почати справу, вдало її вести, – ще не запорука успіху. Часом справу можна втратити. Часом навіть попри високий статус, підприємець може зазнати переслідувань за етнічною ознакою. А законослухняність – не гарантія прибутковості (і навіть безпеки). «Невинні хитрощі» з клієнтом з високою долею вірогідності залишаться непокараними. Різні підприємства, але схожі шляхи та подібні рішення ніби вибудовують єдину систему координат для поступу підприємництва міст Підросійської України в доволі цікавий час великих можливостей, але й не менших обмежень.

Тетяна Водотика, кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України. Коло наукових зацікавлень – міська історія, бізнес-історія, економічна історія.

1. Шляхов О. Б. Судновласники і моряки Азово-Чорноморського басейну: 90-ті рр. XIX ст. – 1914 р. / О. Б. Шляхов. – Д.: Видавництво Дніпропет¬ровського університету, 2003. – С.89-94
2. ДАХО. Ф.Р-4003. Оп. 17. Спр. 34. Е. Ю. Писаренко. Виписки з книг про розвиток промислових підприємств в Херсоні. Автограф. [1830-1913 рр.]
3. Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.) / Олек¬сандр Миколайович Донік. – К.: Інститут історії України, 2008. –
4. В. Сартор. Немецкие предприниматели Санкт-Петербурга: семья и конфессиональная структура 1815-1914 гг.; этническая и религиозная среда // Экономическая история. 2010. С.59-105
5. Лазаренко О.М.. Спогади про Ніжин. 100 років тому. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2015.  О.М.. Спогади про Ніжин. 100 років тому. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2015. – С.51
6. Dorn V. Chaim N. Kahan. A Jewish Oil Entrepreneur in the Russian Empire: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.branobelconference.com/index.php/az/component/attachments/download/84
7. ЦДІАК. Ф. 2034. Оп.1. Спр. 16. Договор, заключенный между купцом Геншафтом и Кага-ном на использование гаса вблизи Днепра. 1896. Арк. 2
8. ЦДІАК. Ф. 2034. Оп.1.  Спр. 42-50. Договора Акционерного общества Русско-Балтийского вагонного завода с купцом Х. Каганом. 1893-1897. Арк.5-5зв., 13-16зв.
9. ЦДІАК. Ф. 2034. Оп.1.  Спр. 11. Штейнер (Сумы) посылает перевод на 681 руб и заказ на ва¬гон гаса. 17 ноября 1895. 1 л.
10. ЦДІАК. Ф. 2034. Оп.1.  Спр. 21. О приглашении Х. Кагана принять участие в качестве аген¬та-комиссионера в Каспийско-Черноморском нефтепромышленном общест¬ве. Март 1897.  Арк.2-6
11. Dorn V. Chaim N. Kahan. A Jewish Oil Entrepreneur in the Russian Empire: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.branobelconference.com/index.php/az/component/attachments/download/84
12. ЦДІАК. Ф. 2034. Оп.1.  Спр. Спр. 42-50. Договора Акционерного общества Русско-Балтийского вагонного завода с купцом Х. Каганом. 1893-1897. Арк.2-15
13. Dorn V. Chaim N. Kahan. A Jewish Oil Entrepreneur in the Russian Empire: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.branobelconference.com/index.php/az/component/attachments/download/84
14. Dohrn V. Wir Europäer schlechthin‘. Die Familie Koigen im russischjüdischen Berlin“//Osteuropa, Bd. 58 (2008). – Nr. 8-10. – S. 211-232.
15. Барышников М. Н. Семейная фирма в дореволюционной России / М. Н. Барышников // Экономический вестник Ростовского государственного университета. – 2007.– Том 5. – № 4. – С. 155-189
16. Білоусько О. А., Мірошніченко В. І. Нова історія Полтавщини (кінець ХУІІІ – початок ХХ ст.) / О. А. Білоусько, В. І. Мірошніченко. – Полтава: «Оріяна», 2003. –  С.160
17. Коломієць Т. В. Культура Харкова на зламі століть: кінець XIX – поча¬ток XX ст. / Т. В. Коломієць, О. Н. Ярмиш ; Національний ун-т внутріш¬ніх справ. – Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2003. – С.32-36
18. До 250-річчя заснування Єлисаветграду-Кіровограду…К., 2005. А.Кендюхова. З історії розвитку приватної освіти. С. 79-96; Гур’янова О.В., Постолатій В.В. Єлисаветградсбктй центр комерційної освіти. С.105-112
19. ДАДнО. Ф. 11. Оп.1 . Спр.137. Запросы, донесения и переписка екатеринославского губер¬натора с ЕГЖУ и директором народных училищ об открытии частных учеб¬ных заведений и преподавателях. 7.02.1885 – 12.09.1885 52 л.
20. ДАК, ф.97, оп.1, спр.3, арк.9-12
21. Лазаренко О.М.. Спогади про Ніжин. 100 років тому. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2015. – С.63-64
22. Бєліков Ю. А. Купецтво Харківської губернії (друга половина XIX – початок XX ст.): дис...канд.іст.наук: 07.00.01 / Бєліков Юрій Анатолійович; Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. – Х., 2003. – С.135-140
23. Миронов Б. А. Кузница степных кораблей. Очерк / Б. А. Миронов, Е. В. Мокрецов, А. Ф. Хортенко. – Симферополь: Таврия, 1977. –  С.12-21
24. Дмитріев И. А. 1908 г. Фабрично-заводская промышленность Елисавет¬града в 1907 году / И. А. Дмитріев . – Елисаветград: Лито-Типография Д. М. Шполянского, 1908. –  С.10-11
25. «Красная звезда». История фабрик и заводов / Редактор А. А. Миро¬шин. – Днепропетровск, Изд-во “Промінь”, 1974. –С.100-112
26. Прищепа О. О. П. Міста Волині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. П. Прищепа – Рівне: ПП ДМ, 2010. – С.108
27. Плесская Э.Г. Вклад немцев в промышленное развитие Одессы с попыткой рассмотрения культурологического аспекта проблемы. С.137-162 // Немцы Одессы и одесского региона. Сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Гёттингене (Германия). Одесса, «Астропринт», 2003
28. ДАХО. Ф. Р-4009. Оп. 17. Спр.2. Е. Ю. Писаренко. «Історія Херсонського суднобудівного за-воду ім. Комінтерну. 1791-1957». Дисертація на здобуття вченого ступеня кан¬дидата історичних наук. Глава 2. «Реорганізація верфі. Розвиток парового і непарового залізного і композитного суднобудування в Херсоні». Чорновий автограф. 1861-1917рр. Арк.43-44зв., Спр. 34. Е. Ю. Писаренко. Виписки з книг про розвиток промислових підприємств в Херсоні. Автограф. [1830-1913 рр.] Арк.57-59
29. ДАХО. Ф. Р-4009. Оп. 17. Спр.2. Е. Ю. Писаренко. «Історія Херсонського суднобудівного за¬воду ім. Комінтерну. 1791-1957». Дисертація на здобуття вченого ступеня кан¬дидата історичних наук. Глава 2. «Реорганізація верфі. Розвиток парового і непарового залізного і композитного суднобудування в Херсоні». Чорновий автограф. 1861-1917рр.  Арк.20-24, 36-38
30. Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914 / Патриція Герлігі. − К.: Критика, 1999. –  С.98
31. Шевченко В. В. Приватне банкірське підприємництво в Одесі (ХІХ – початок ХХ ст.) : Монографія / Валентина Віталіївна Шевченко; НАН України, Ін-т історії України. – К., 2010. –  С.39
32. Гордуновський О. М. Організація, розвиток та напрямки хлібної тор¬гівлі в Україні у ХІХ ст.: монографія / О. М. Гордуновський. – Черкаси: Брама-Україна, 2010. – С.54-56
33. Шевченко А. М. Зовнішня торгівля портів на Півдні України (друга по¬ловина XIX – початок ХХ ст.) : дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Шевчен¬ко Андрій Михайлович; Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2008. – С.59
34. Новікова С.В. Внесок греків в економічний розвиток Північного Приа-зов'я (середина ХІХ – початок ХХ ст.) : дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Новікова Світлана Віталіївна; Нац. акад. наук України, Ін-т історії Укра-їни. – К., 2005. – С.109
35. ДАМО. Ф. 216. Оп. 1. Спр. 1937. Арк.5
36. Вадон Б.Е. Французы на юге России. Семейная хроника (фраг¬менты)//Південний архів. Зб. наук. праць: Істор. науки. – Херсон: ХДПУ, 2001. – Вип.VI. – С. 52-79
37. ДАХО. Ф. Р-4009. Оп. 17. Спр.2. Е. Ю. Писаренко. «Історія Херсонського суднобудівного за¬воду ім. Комінтерну. 1791-1957». Дисертація на здобуття вченого ступеня кан¬дидата історичних наук. Глава 2. «Реорганізація верфі. Розвиток парового і непарового залізного і композитного суднобудування в Херсоні». Чорновий автограф. 1861-1917рр.  Арк.26-30
38. Плесская Э.Г. Вклад немцев в промышленное развитие Одессы с попыткой рассмотрения культурологического аспекта проблемы. С.137-162 // Немцы Одессы и одесского региона. Сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Гёттингене (Германия). Одесса, «Астропринт», 2003.
39. Плесская Э.Г. Вклад немцев в промышленное развитие Одессы с попыткой рассмотрения культурологического аспекта проблемы. С.137-162 // Немцы Одессы и одесского региона. Сборник докладов, сделанных на международных научных конференциях в Гёттингене (Германия). Одесса, «Астропринт», 2003