Із входженням Козацької автономії до складу Московського царства, а згодом до Російської імперії її населення зіткнулося з доти не відомим переслідуванням за скоєння – використовуючи сучасну термінологію – політичних злочинів. У XVII–XVIII ст. такі правопорушення об’єднувались під визначенням «Слово і діло Государеве», воно передбачало особливо тяжкі, за тогочасними правовими практиками, злочини проти держави й монарха, який її уособлював, – образа честі суверена, замах на його життя, бунт і прояви сепаратизму. В “Соборном уложении” 1649 р. існувала наступна градація вищих державних злочинів: проти церкви, проти царя та проти державного правління. Злочини проти особи царя в свою чергу розподілялися на три категорії (пункты): 1) бунт, зрада; 2) “поносные слова противу Государя”; 3) “земская измена” (здача ворогу міста під час облоги, передача території та ін.)¹. Ця градація була дещо змінена на початку XVIII ст. В указі Петра І від 1715 р. найвища категорія злочинів проти царя поділялася на наступні пункти: І. «О каком злом умысле о персоне Его величества; ІІ. «О возмущении и бунте»; ІІІ. «О похищении казны»².

Інституціями, які здійснювали політичний нагляд, проводили слідство, були в різні часи Преображенський приказ, сумнозвісна Таємна канцелярія, Таємна експедиція Сенату. Джерелом слідства, ініціювання справи політичного характеру в більшості випадків виступав донос³. Як виявив аналіз судових матеріалів категорії «Слово і діло» близько 90% усіх політичних справ починалося саме з доносу⁴. Аналізуючи український сегмент діяльності установ політичного розшуку, доводиться констатувати, що лише окремі судово-політичні процеси XVIII ст. були ініційовані при відсутності доносу⁵.

Традиція повідомлення про скоєння злочину органи державного управління сягає, очевидно, початку існування самої держави. Відомо про існування доносів e добу античності, зокрема в Стародавній Греції, де донощик називався сикофантом. В Римському праві донощик і обвинувачувач означалися спільним терміном – delator. Римська традиція вплинула на формування цього явища у Візантійській імперії⁶. Певну аналогію інституту доносу можна віднайти в добу Київської Русі, де подібні функції виконували «соки» і «ябедники», які виступали свідками й інформаторами в суді⁷. В Литовському статуті зафіксована норма про покарання за неправдиві доноси й обмовлення у справах, що стосуються образи господарського маєстату⁸.

Втім історія політичного доносительства, під яким розуміється збирання інформації про скоєне чи заплановане правопорушення проти суверена виключно в інтересах представників правлячої династії була започаткована в Північно-Східній Русі помонгольської доби. Прообрази політичних доносів XVII–XVIII ст. можна простежити ще в XIV ст. В той період стосунки між представниками династії Рюриковичів, які володіли удільним князівствами, часто легітимізувалися у вигляді договірних грамот, у змісті яких знаходимо зобов’язання повідомляти про все, що могло б загрожувати суб’єктам домовленостей⁹. Пізніше, після концентрації влади в руках Великого Князя Московського, обов’язок доносити про загрозу його владі, було прописано в клятвах, які приносилися суверену його підданими – так званих «крестоцеловальных грамотах»¹⁰. Однак такий обов’язок покладався лише на представників еліти, включених в систему владних зв’язків. Більшість ж суспільства лишалася за її межами. Ситуація кардинально змінилася після Смути – періоду політичної й соціальної нестабільності Московської держави. Ця епоха після вигасання династії Рюриковичів вивела на вершину владної вертикалі напівзаконних, у сприйнятті частини тогочасного суспільства, царів – Бориса Годунова, Василя Шуйського. Саме за їх правління політичні доноси набувають тенденційного характеру. Завершення Смутних Часів асоціюється з утвердженням Романових. Нова династія, попри мирне воцаріння, змушена була боротися за свою легітимність, зважаючи на слабку підтримку старої родової знаті та пам’яті про Смуту¹¹. Саме після 1613 року політичні доноси фіксуються масово¹². Відтепер доносити було зобов’язане усе населення – піддані царя, а не лише еліта, наближена до трону.

Донос стає надійним інструментом держави у справі контролю над суспільством, виконанням його представниками законів. Головною причиною функціонування інституту доносів була недостатня потужність державного апарату аби контролювати величезні простори Московського царства. Водночас держава була достатньо сильна й централізована для забезпечення ефективного функціонування цього інституту. Такий паритет сприяв розквіту політичного доносительства і його популярності аж до кінця XVIII ст. Його утвердженню також сприяло явище колективної відповідальності – поруки, що існувало в політичній й соціальній системі Московського царства й Російської імперії. Саме принцип поруки – відповідальність індивіда за вчинки інших лежав в основі доносів. Колективна відповідальність була тим цементом, що спроможна була утримувати атомізоване суспільство задля укріплення державної влади¹³.

«Соборное уложение» 1649 р. – новий звід законів Московського царства остаточно закріплює доноси як правову категорію. Звичайно, що «Уложение» в цілому і в частині доносів зокрема не виникло на пустому ґрунті. Його попередниками були Судебники XV–XVI ст., Уставна книга Розбійничого приказу¹⁴, помітними були візантійські впливи, що потрапляли до «Соборного уложения» через Кормчу книгу – збірник церковних та світських правових настанов, а також Литовський статут¹⁵. Зокрема в «Соборному уложении» положення про доноси знаходимо в розділі «О Государьской чести и как Его Государьское здоровье оберегать», де в статті XVIII йдеться про «…[если] всяких чинов людей сведают или услышат на Царское Величество в каких людех скоп и заговор или иной какой злой умысел, про то извещать Государю и Великому князю…»¹⁶.  За Петра І та його наступників правові положення щодо доносів набули подальшого удосконалення. Найважливішим із них був “Військовий устав” 1716 р., що включав у собі “Артикули військові” та “Коротке зображення процесів”. Відтак, військові устави розповсюджувалися і на цивільне населення. Як зазначає Є. Анисимов, це було пов’язане з тим, що суворі переслідування за образу честі монарха як сакрального вищого володаря співпадало з ідеєю субординації, що захищала правителя як вищого воєначальника¹⁷.

“Знатное дело! Все изменники! Донеси меня Бог до Его Царского Величества, на всех стану доносить...”¹⁸ Цитата належить класичному донощику свого часу Данилу Васильовичу Забілі – бунчуковому товаришу, який промовив її 1722 р., виголошуючи цим самим кредо багатьох своїх сучасників. Принагідно зауважимо, що Забіла – син генерального хорунжого Василя Забіли, за “ложный извет” на гетьмана Мазепу потрапив на Соловки 1699 р.¹⁹, згодом повернувшись із заслання, він знову потрапляє туди ж, тепер уже за донос на гетьмана Скоропадського²⁰. Навіть перебуваючи в ув’язненні, Забіла не полишає своєї пристрасті, доносячи на своїх співвітчизників.

Через доноси населення Гетьманщини було не лише інкорпороване в складну й жахливу систему політичного судочинства, але й почасти змінювало свою поведінку й ментальність відповідно до нових умов. Ця система почала втілюватися невдовзі після смерті Хмельницького в добу Руїни. Представники козацької старшини швидко усвідомили механізм її дії та використовували доноси аби позбавитися не популярного гетьмана, чия політика загрожувала їх майновим чи владним інтересам. Так жертвами доносів стали гетьмани Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович, звинувачені, серед іншого, в «измене», тобто в скоєнні політичного злочину²¹. Численні доноси на гетьмана Мазепу також можна розглядати в контексті боротьби старшинських угруповань за контроль над владними інституціями.

Кількість доносів, де в якості фігурантів виступали мешканці Гетьманщини, зростає мірою посилення централізаторських зусиль центрального уряду в Москві чи Санкт-Петербурзі, що тягло за собою й інтенсивніше впровадження судово-політичних практик. Тепер до них були залучені не лише представники еліти – козацька старшина, але й широкі маси населення. Апогеєм доносів стала після-полтавська доба. Як писав у свій час Д. Дорошенко «почалася справжня оргія доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, виплило тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитися або зробити службову кар’єру»²². Відгомін доносів у справах мазепинців звучав у Гетьманщині впродовж чи не всього XVIII ст.²³. Однак в період 1708–1710 рр., тобто одразу після відомих подій, доноси на реальних чи уявних мазепинців були повсюдним явищем. Їх суть зводилася переважно до звинувачення в будь-якому сприянні шведським військам й Мазепі чи співчутті їх діям²⁴.

У XVII–XVIII ст. справи політичного характеру поділялися на кілька категорій в залежності від способу їхнього впровадження. Більшість справ були «изветными», тобто такими що почалися з доносу («извета»). Останній міг бути письмовим або усним. Так, донос Іскри й Кочубея проти Мазепи були письмовими у вигляді так званих «изветных статей», де викладалися усі злочини гетьмана. Доноси старшини на гетьманів Многогрішного й Самойловича також оформлялися письмово з підписами усіх ініціаторів. В матеріалах слідства над Полуботком натрапляємо на письмові доноси проти наказного гетьмана та його прибічників, інспіровані очільником Малоросійської колегії Вельяміновим. Зокрема, проти самого Полуботка були подані аж три комплекти «изветных пунктов» за авторством канцеляриста Романовича, любецького протопопа Гаврила та архімандрита Єлецького монастиря Ніла, в яких Полуботок постає як деспот, казнокрад, таємний прихильник і союзник гетьмана в екзилі Пилипа Орлика²⁵.

Втім, переважну більшість доносів становили усні повідомлення. Їх процедура була доволі сталою. Оголошення про здійснення злочину, що носив політичний характер, передбачало його маркування кількома означеннями, найголовнішим серед яких було «Слово и дело Государево», а також його синоніми: «интересное дело»²⁶, «Государев интерес»²⁷. Особа – «изветчик», яка промовила одну із цих фраз, опинялася у виключній правовій ситуації, яка вимагала особливих умов розгляду, секретності, бо стосувалася державних інтересів й особи самого суверена. Таке оголошення мало публічний або приватний характер. В першому випадку це відбувалося в присутності численних свідків, в іншому – донос робився таємно представнику влади, яким міг бути, в залежності від місця й конкретних умов, сотник, полковник, кошовий.

Наступним етапом розвитку доносу ставало слідство, розслідування і перевірка фактів, викладених в ньому. Донощик негайно відправлявся до найближчої владної установи (сотенна канцелярія, ратуша, полкова канцелярія), де проводилася первинна стадія розслідування. Його спочатку розпитували про деталі біографії, аби прослідкувати чи не був він «в подозрении», тобто чи не притягався раніше за скоєння правопорушень, чи не був біглим та ін. Подібні «плями» на біографії викликали підозру щодо вірогідності самого доносу. Далі в донощика виясняли, чи дійсно він має інформацію про скоєння злочину категорії «слово і діло». Після стверджувальної відповіді зачитувалися положення імператорських указів 1726 і 1730 рр. про порядок судочинства у справах найвищої категорії. Серед іншого в текстах указів йшлося про тортури, які повинні стерпіти донощики аби підтвердити істинність власних звинувачень. Останнє ставало потужним аргументом для авторів доносів відмовитися від своїх намірів. Саме так вчинив розкольник Єфим Андрєєв, який спочатку доніс на жителя Ніжина Івана Якушевича у скоєнні ним злочину «противу Государя». Після зачитування указу заявив, що нічого за Якушевичем не знає, а «Слово и дело говорил ложно по причине частого несостояния ума»²⁸. Інший донощик – колодник Федосєєнко, при ознайомленны його з відповідними положенннями указу також поспішив відмовитися від свого доносу, заявивши, що ні про яке «Слово і діло» ніколи не чув, бо від народження «грамоты не обучен»²⁹.

В разі якщо автор доносу виявляв серйозність своїх намірів навіть перед загрозою фізичних тортур, він разом із звинуваченим направлялися спочатку до центральних органів автономії – канцелярії гетьмана, Генеральної військової канцелярії, Малоросійської колегії, звідки, після первинного слідства, їх відвозили до Преображенського приказу, Таємної канцелярії. При цьому суть самого доносу не розголошувалася, вона була таємною навіть для слідчих на допоки справа не потрапляла в центральні установи політичного розшуку. Оголошення «слова і діла» означало лише знання про злочин, його ж зміст залишався державною таємницею³⁰. Тому в матеріалах політичних справ, що збереглися у фондах управлінських установ Гетьманщини, в яких розглядалися політичні правопорушення, годі шукати змісту словесних образ монарха, суті інших злочинів вищої категорії. Згідно розпорядження Генеральної Військової канцелярії осіб, які «скажут согласное противу двух пунктов, отсылать не расспрашивая, под крепким караулом куда надлежит»³¹. Класичним прикладом дотримання такої процедури можна назвати справу про непристойні слова щодо імператриці Єлизавети, висловлені мешканцем Хорольської сотні Корнієм Онищенко. Про знання «слова і діла» спочатку було повідомлено хорольському сотнику, який направив справу на розслідування в ГВК, згодом до гетьмана, а від нього до Таємної канцелярії³². Запорожець Буряк, який не шанобливо висловився про імператрицю Анну Іоанівну, через донос був допитаний кошовим, згодом командиром російського гарнізону в Січі і відправлений для проведення подальшого розслідування в Москву³³. Траплялися випадки, коли донос був безособовим, тобто донощик лише чув про злочин, «непристойні слова», але не знав, хто їх вимовляв. Такий донос значно ускладнював процес розслідування. В 1756 р. до Семена Сулими – полковника переяславського – дійшов гетьманський рескрипт про розшук попа і шинкаря, які в шинку села Бубнове Полтавського полку під час розмови говорили щось «касательно государственного интересу». При цьому лише подавалися прикмети розшукуваних: «поп – лет 35, лицом продолговат, гладок на голове и бороде, росту высокого…»³⁴.

Як зауважувалося, після оголошення «слова і діла» донощик потрапляв у складну систему політичного судочинства, наслідки якого він часто не усвідомлював. Віднині донощик мало чим відрізнявся від того, проти кого власне і був направлений донос. Їх обох заарештовували, часто заковували в ланцюги й тримали у в’язниці під суворим караулом, направляючи за потреби до місця подальшого слідства під конвоєм. Якщо результатом допиту обвинуваченого не ставало зізнання у скоєнні злочину, слідувала його очна ставка із донощиком. Якщо ж і вона не сприяла розкриттю істини, допитували автора доносу, аби підтвердити його істинність. На цьому етапі могли використовуватися й фізичні тортури. Причому автора доносу піддавали тортурам першого, звідси й прислів’я: «Изветчику – первый кнут». При застосуванні тортур слідували, як правило, «симетричному принципу». Тобто донощик і звинувачуваний піддавалися фізичному випробуванню по черзі. Існувало правило потрійного застосування тортур, якщо всі вони пройдені й суть доносу повторювалась його автором дослівно, такий донос вважався доведеним і залишалося, знову ж таки, за допомогою тортур добитися зізнання в обвинуваченого. Зміна суті доносу в процесі допиту, тортур трактувалася як «переменные речи», що було дуже обтяжливою обставиною, оскільки кожен новий нюанс мав бути знову випробуваний трьома раундами тортурувань³⁵. Цю жахливу схему пройшов писар Прилуцького полку Захар Патока, який доніс на 15 осіб, в тому числі на гетьмана Скоропадського, Прилуцького сотника Григорія Волошенка, Прилуцького полковника Ігнатія Галагана і навіть свого батька Петра Патоку. Тортури до нього застосовувалися п’ять разів, в ході яких він увесь час змінював свої свідчення, додаючи нові факти чи відмовлявся від раніше висловлених. Батько не дожив до початку слідства. Коли Захара Патоку запитали, що слід було б робити з батьком аби він був доставлений до Таємної канцелярії – «Пытать, пока не повинится!», – була його відповідь³⁶. «Видатний донощик» Данило Забіла також неодноразово проходив усі стадії політичного судочинства включно із очними ставками, тортурами, засланням.

Відтак постає питання, чим мотивувалися автори доносів при їх здійсненні, враховуючи складність їх доведення, відсутності бодай позірних правових гарантій з боку влади, небезпеку загинути в процесі слідства. Мотивація була доволі багатогранною у кожному з випадків. Можна окреслити кілька її проявів. Так, у справах проти мазепинців, які розпочалися одразу після переходу гетьмана Мазепи з прихильниками на бік шведського короля, на першому місці стояли страх, спровокований терором проти істинних і вигаданих «изменников», а також матеріальна вигода, надія на отримання частки «изменичьих маетностей» або уряду. Зважаючи на задіяність у справі Мазепи значної частини тодішніх урядовців, отримання останніх в нагороду видавалося цілком ймовірним. В пізніші часи доноси у мазепинській справі здебільшого носили ознаки помсти проти звинуваченого. Так, тривала ворожнеча жительки Новомглинської сотні Пелагеї Крупницької з місцевим сотником вилилась в донос на останнього із звинуваченням у службі гетьману та шведам й підбурюванні священика, аби той молив, аби «Царское Величество пропал», ще й обіцяв вигородити його за це 10 талярами³⁷. Як помсту можна також трактувати донос писаря Шидловського на полтавського полковника Василя Кочубея, в якого з ним був конфлікт, в промовленні непристойних слів про співжиття імператриці Анни й Бірона. Втім, зважаючи на статус обвинуваченого, після тривалого розслідування, справа була врешті-решт «втрачена»³⁸.

Взагалі, доноси на вищих посадовців Гетьманщини – полковників, гетьманів, що беруть свій початок ще в попередньому столітті, у XVIII ст., набувають ще більшого поширення. Причина була, очевидно, та ж сама – бажання кар’єрного росту як нагорода за пильність. Крім того, в очах донощика викриття злочину, здійсненого вищими посадовцями, мало неабияк посилити важливість їхнього доносу. Втім, як правило, до таких доносів не відносилися з такою увагою, як в попередні часи, для звинувачених вони проходили без наслідків. Чого не можна стверджувати про їх ініціаторів. Новгородський сотник був покараний за недоведений донос на гетьмана Скоропадського, який нібито протегував колишнім мазепинцям у призначенні їх на впливові посади. В цьому доносі мотивом також була помста, бо 1718 р. гетьман змістив Лісовського із сотничого уряду на користь сотенного писаря Парфена Пекулицького, попри те, що Пекулицький воював проти росіян в осадженому Батурині, але уникнув страти. При цьому, стверджувалося в доносі, «господин гетман призре императорский указ, в котором говорилось из изменников никого ни на какие чины не назначать»³⁹. На Скоропадського у свій час доносили вже згадувані Захар Патока, Данило Забіла⁴⁰, звинувачуючи його в «измене». В зносинах з Орликом був звинувачений Скоропадський в доносі Коропського сотника Івана Логінова, який чув від гетьмана наступне: «Надеемся на старого пана нашого Орлика, который зостает гетманом. Будет вскоре отплата нам!»⁴¹. Об’єктом доносів був і Данило Апостол⁴².

Попри те, що держава всіляко матеріально стимулювала продукування доносів, вбачаючи в них ефективний інструмент контролю над суспільством, матеріальна вигода не була вирішальною для їх творців. Згідно аналізу кількох сотень політичних справ XVII ст. лише поодинокі доведені доноси винагороджувалися матеріально. До того ж сума винагороди була часто не співмірною із фізичними та моральними випробуваннями, перенесеними донощиком⁴³. В Гетьманщині XVIII ст. стимул винагороди також відігравав свою роль. Звичайно, він був незрівнянно слабший, ніж в період гонитви за «изменничьми маетностями» після 1708 р., однак його елементи були присутні. Часто це були незначні суми, частка конфіскованого майна засудженого або посада. Отримав посаду в двірцевій імператорській канцелярії стряпчий Верещагін за правдивий донос на канцеляриста Академії Михайла Іванова, звинуваченого в образі честі Кирила Розумовського⁴⁴. Сподіванням отримати в нагороду підвищення по службі керувався 1767 р. Павло Савицький – значковий товариш Чернігівського полку у своєму доносі на кошового Петра Калнишевського, який начебто хотів повернути козаків в турецьку протекцію⁴⁵.

Часто люди, знаючи особливу процедуру розслідування справ категорії «слово і діло» та виключний інтерес влади до інформації про їх скоєння, використовували доноси у своїх власних цілях, аби врятувати чи полегшити своє життя хоча б на час розслідування доносу. Часто цим користувалися кримінальні злочинці, засуджені за крадіжки, вбивства. Вони мали надію, що при перевезенні їх до місця слідства, очних ставок вдасться втекти або змінити бодай на короткий час атмосферу в’язниці. Частка таких доносів була значною як в XVII, так і в XVIII ст. Показовим в такому контексті є випадок 1759 р. колодника Стародубівського острогу Захара Паламаренка, який сидів там за крадіжку. Він кричав наглядачу, що знає «слово і діло» по другому пункту. Коли ж після кількох етапів розслідування його перевезли до Генеральної Військової канцелярії, він зізнався, що насправді нічого не знає, а «Слово і діло» кричав, бо був «моримый голодом и холодом в острозе а в мир за пропитанием меня не выпускали»⁴⁶. Подібних справ нараховуються десятки. Результат їх в переважній більшості був типовим для донощиків – покарання кнутом й відправка назад до в’язниці. Такими ж численними були й доноси, вчинені за певних екстремальних моментів, які загрожували життю людини. Намагаючись врятуватися від побоїв чи іншого свавілля, формула «слово і діло» використовувалася як гарантований захист від дій кривдника. Саме так врятувався від «смертного бою» мешканець Гадяча Іван Шлепаковський⁴⁷. Подібний інцидент стався в Ніжинському полку 1748 р. Його мешканка Уляна Добровольська вчинила донос на бунчукового товариша Степана Раковича аби врятувати свого чоловіка, який був побитий і ув’язнений Раковичем. Доносом Уляна хотіла захистити й себе від свавілля Раковича, який в часи посту «жил с ней блудно и насилствовал ее. Чему она не протестовала, опасаясь его боя»⁴⁸.

Втім, найважливішим стимулом, який штовхав людей доносити, знаючи про можливі подальші наслідки цього вчинку для себе, було існування правової норми за недоносительство, яка передбачала жорстокі покарання для винуватців. Останні трактувалися не більше толерантно, ніж ті, хто був звинувачений у вимовленні «непристойних слів» проти монарха, планування замаху на суверена, самозванстві та ін. «Неизветчик» в очах правників XVII–XVIII ст. розглядався як небезпечний державний злочинець. Про це чітко вказувалося в «Соборном уложении»⁴⁹, «Військовому артикулі»⁵⁰, а також відповідних імператорських указах та постановах Сенату⁵¹. Виокремлення такого виду правопорушення та суворість покарання за нього – аж до смертної кари – можна пояснити існуванням вже згадуваної традиції поруки в Московські державі, а згодом і Російській імперії, за якою індивід відповідав за вчинки інших і навпаки⁵². Відомий Данило Забіла, перебуваючи на засланні в Архангельську, доніс на лохвицького протопопа Івана Рогачевського за непристойні слова, сказані місцевому мешканцю Василю Дудіну: «Наш Мазепа свят и в небе будет, а ваш Государь не будет». Жертвою доносу, окрім самого протопопа, став його співрозмовник, який був трактований як «неизветчик»⁵³. Ризик покарання за недоносительство ставав більш реальним, коли під час «словесного злочину» були присутні свідки, які могли донести першими. Атмосфера тотального страху й підозри штовхала людей діяти на випередження. Евгеній Анісімов приводить приклад такого попереджувального доносу. 14-річний учень Кронштадської гарнізонної школи висловив перед своїми двома приятелями-одноліткам непристойні слова в адресу царствуючої імператриці Анни. Один із них заявив про намір бути свідком такого злочину, якщо інший донесе, інакше – буде змушений повідомити про «неизвет», донісши на свого товариша⁵⁴.

Переважну частку доносів по політичним правопорушенням становлять так звані «ложные изветы», тобто такі, які донощику не вдалося довести через брак свідків, тортури чи інші обставини, або ж свідомо неправдиві доноси, мета яких викладена вище. Такі доноси прискіпливо перевірялися, аби виявити істинну причину обмовлення іншої людини, чи не стоять за цим певні важливі обставини, виясняючи «нет ли в том какого либо злого умысла». Покарання за неправдивий донос залежало від конкретних обставин та варіювалося від грошового штрафу як компенсацію за витрати під час розслідування до побиття батогами, кнутом, довічного заслання або смертної кари – як у випадку «ложного извета» на гетьмана Мазепу генерального судді Кочубея та полтавського полковника Іскри.

Варто тепер окреслити бодай побіжно «портрет» донощика XVIII ст. За підрахунками дослідника системи доносів Московського царства допетровської доби, їх ініціаторами найчастіше виступали провінційні урядовці й селяни⁵⁵. Аналізуючи українські матеріали категорії «слова і діла» можна зробити подібні висновки. Першу позицію у цьому відношенні займали також провінційні урядовці, – представники нижчих управлінських ланок Гетьманщини, друга належить представникам російської адміністрації в автономії, третю посідають інші верстви включно зі священиками, козаками, селянами й мешканцями міст. Таку позицію кожної із соціальних груп легко пояснити. Урядовці були найбільше обізнані не лише із правовими нормами, але й постійно перебували у вирі інформації. Вони ж мали найбільше мотивів для доносів, бажаючи подальшого просування власної службової кар’єри і були з одного боку обтяжені моральним і службовим обов’язком служити інтересам держави, з іншого – не мали такої потуги як вища старшина аби захистити себе владними зв’язками, статусом чи багатством в разі небезпеки. Доноси відігравали для них роль своєрідного захисту.

Священики в «добре регульованій державі», якою була Росія часів Петра та його наступників, розглядалися як гвинтики державного механізму. Відтак, як і на усіх підданих імперії, на них розповсюджувався обов’язок доносити. Можливостей для цього вони мали достатньо. Адже згідно указу Петра І таємниця сповіді мала бути використана для продукування доносів, якщо в них звучали факти «о замышлении злодейственного противу Государя и церкви»⁵⁶. Доносили священики не лише використовуючи таємницю сповіді, окремі з них намагалися пристосувати інститут «Слова і діла» для викриття зловживань в сфері, що стосувалася церковного життя. 1727 р. київський протидиякон Макарій доносив в Таємну канцелярію про те, що «Кіевская церков с уніятской сходна, а Прокопович – Новгородскій архирей слишком с митрополитом уніятским Леоном списывается писмами дабы благочестие произвергнуть в унею»⁵⁷. Свідчення Макарія ретельно перевірили і дійсно знайшли певні розбіжності в догматах та особливостях богослужіння малоросійської церкви. Однак, зважаючи на фігурування в доносі дуже впливового на той час Феофана Прокоповича, донощик був покараний за «явленную предерзость» й висланий у віддалений монастир в Карелії. Інший священик – мглинський ієрей Смен Вишневський – доніс «слово і діло» на п’ять стродубівських протопопів. Спочатку його тримали в Чернігівські консисторії, звідки він втік до Глухова аби повідомити про скоєння злочину особисто гетьману Апостолу⁵⁸.

Втім, церковнослужителі дуже часто самі ставали жертвами доносів. Духовні особи мали виконувати чиновницькі функції, як-то: оприлюднення указів, проведення панахид за упокій монарших осіб чи урочистих молебнів за їхнє здоров’я чи, річниць вступу на престол чи народження спадкоємців престолу. Часто священики свідомо чи через недбалість ухилялися від своїх обов’язків, про що паства повідомляла негайно «куда надлежит». Спланований бойкот виконання своїх функцій супроводжувався висловами, які і без того посилювали тяжкість політичного злочину. “Чтоб добра тому не было, кто повыдумывал эти панихиды”, – висловився ієромонах Паісій про так звані “указные панихиды”, що мали регулярно проводитися за упокій померлих монарших осіб. Після доносу на монаха, справа потрапила до чернігівського архієпископа Амвросія Дубневича, який, зважаючи на важливість, передав її до Таємної канцелярії⁵⁹. Про щорічні молебні “за здравіє” інший представник духовенства священик Тимофій Попович, на якого доніс його ж колега, борзненський протопоп Дублянський, висловився так: “Сіи проименованія ко вражой и заклятой матери”⁶⁰.

Секуляризаційна політика Петра І, його відверто антиправославні вчинки та поведінка, для прикладу варто навести хоча б пародійні перетворення традиційного хресного ходу на Вербну неділю в привід для п’яних богохульних маскарадів на кшталт “Всепянейшего и всешутейшого собора”⁶¹, викликали супротив у населення, й священиків передусім, які звикли до усталених традицій. Тому не дивно, що у свідомості багатьох людей XVIII ст. цар асоціювався з гонителем православ’я чи то навіть антихристом. Матеріали Преображенського приказу й Таємної канцелярії містять сотні справ такого характеру⁶².

Активну участь в доносах приймали російські посадовці й просто солдати, розквартировані в Гетьманщині. Такі доноси можна означити як «доноси постояльців». Доноси й справи цієї категорії дуже інформативні в контексті сприйняття населення тогочасної України центральної влади, імперської політики в Гетьманщині. В таких справах чітко прослідковується усвідомлення дихотомії «наша» і «ваша» влада, розуміння етнічної інакшості мешканцями української автономії, присутнє живе свідчення реакції на внутрішньополітичні події. Так, на Матрону Оніщенко доніс російський поручик, який перебував у неї на постої за її слова: «Я вашей государини не знаю»⁶³. Дуже показовим у цьому відношенні є зміст розмови 1723 р. між козаком Переяславського полку Іваном Берестою та квартирмейстером Арбузовим. Береста, зокрема сказав: «Все у нас хорошо, токмо одно худо – нет у нас пана. Нет у нас гетмана». На що квартирмейстер зауважив, що пан у нас один – Його Імператорська Величність. «Нет, нам надобно своего пана, а твой споткнется» В силу доносу, Береста був відправлений до Переяслава, звідти до Глухова, а згодом до Таємної канцелярії в Москву, де за кілька місяців «с воли Божьей умре»⁶⁴. На обивателя Опошні Корнія Муравщика донос учинив капрал Нікіта Пасенков, коли почув від нього образливі слова на адресу імператора Петра І: «Ваш император хуже старца», а крім цього ще й облаяв систему престолонаслідування, запроваджену Петром, і додав: «Не хочу драгунов годовать, продам хату и выеду с Опошни»⁶⁵. Офіцер російського гарнізону в Новій Січі склав донос на козака Івана Тарана за те, що «бранил драгунов малороссийском наречием». Серед його слів були й такі: «Черт бы вас вырезал, москали, с царем вашими фелтмаршала вашего, рубали вас и опять скоро будем рубать!»⁶⁶.

Окрім ініціаторів ситуативних доносів, держава широко використовувала послуги штатних донощиків – фіскалів. Вони відігравали роль своєрідних наглядачів за дотриманням указів, а також мали першочергове право втручатися в діяльність місцевих адміністрацій через продукування доносів. Запровадження інституту фіскалів у 1711 р. було черговим етапом створення «добре регульованої держави» й свідчило про певну недовіру держави до своїх підданих, на яких перш за все покладався обов’язок доносити. В Гетьманщині джерела не фіксують активної діяльності фіскалів, можливо через відносну незалежність українських державних структур, порівняно з російськими провінційними адміністраціями. Втім, відомо про фіскала Саніна, який 1720 р. доносив на верхівку української старшини як симпатиків колишнього гетьмана Мазепи й Орлика. Доля фіскала була трагічною. За недоведений донос потрапив у сибірське заслання, а невдовзі був колесований за нові доноси, які слав на старшину із Сибіру⁶⁷.

Що ж до змісту політичних справ, ініційованих доносами, то більшість із українського їх сегменту стосувалися образи честі монарха, образи величності, яке в світовій історіографії прийнято означати терміном «lese majeste». Дане формулювання є доволі багатогранним і включає в себе численні аспекти. В. Анісімов, який дослідив діяльність установ політичного розшуку XVIII ст. на російських матеріалах, виявив близько десяти видів злочинів, які за тогочасними правовими уявленнями і практиками трактувалися як найбільш важливі й небезпечні, бо були направлені проти особи імператора⁶⁸. Серед них такі екзотичні та курйозні види правопорушень, як “не питие за здравие”, оскільки ухилятися від частування за здоров’я монарха означало явну неповагу до нього, “не снимание шапки при чтении императорского указа” та ін.⁶⁹ За такі провини, як правило, винуватцю загрожувало сибірське заслання. Найбільш розповсюдженим видом політичних злочинів у судовій практиці XVIII ст. було висловлювання непристойних слів в адресу монарха. В судових матеріалах їх часто позначали як “брань”, “матерные”, “не пристойные”, “зловредные”, “поносные” слова, “слова по-соромски” і т.п. Трактування вербальної дії як серйозної загрози монаршій особі в тогочасних юридичних практиках обґрунтовувалося не лише необхідністю захисту авторитета монарха. В сприйнятті людей XVIII ст. слово наділялося магічною силою, здатною нанести реальну шкоду здоров’ю того, проти кого воно було висловлене. Цим пояснюється особлива жорстокість покарань за такий вид правопорушень.

Таким чином, донос XVII–XVIII ст. можна розглядати як морально-етичну категорію в рамках історії повсякдення, спроможний пролити світло на процеси формування ідентичності в тогочасному суспільстві Гетьманщини, а також трактувати сам інститут доносу як ефективний інструмент контролю держави над суспільством, до якого управлінські структури автономії змушені були пристосовуватися. Доноси, інститут “слова і діла” набули розвитку після “Смутних часів” в Московській державі як засіб самозахисту для нової правлячої династії і отримала остаточне закріплення й удосконалення в добу Петра І як один із елементів “добре регульованої держави”. Для суспільства Гетьманщини, яке до другої половини – кінця XVII ст. практично не стикалося з таким явищем, доноси та система політичного розшуку зробили присутність царської/імперської влади значно відчутнішою. Доносительство стало звичним явищем суспільно-політичного життя Гетьманщини, в якому спочатку були задіяні представники еліти – козацької старшини, а згодом і всі стани населення. Це явище мало потужний вплив на формування політичної ментальності українства впродовж наступних часів.

Андрій Бовгиря – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України (м. Київ), andrzej@ukr.net

Cтаття підготована за підтримки гранту Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці Фонду ім. Наталії Данильченко. Уперше опублікована: Український історичний журнал. – 2013. – № 1. – С. 67–79.

Дякуємо за дозвіл на передрук статті редакції часопису Український історичний журнал.

1. Соборное уложение 1649 г. / Под ред. М. Тихомирова, П. Епифанова. – М., 1961. – С. 60–72.
2. Полное собрание законов Российской империи. – Т. V. – № 2887.
3. Див.: Бовгиря А. «... Я вашего царя не знаю»: українці як фігуранти судових справ про образу честі монарха (XVIII ст.) // Український історичний журнал. – 2008. – № 5. – C. 87–100.
4. Голикова С. Политические процесы при Петре І. – М., 1965. – С. 58.
5. Йдеться, наприклад, про справу наказного гетьмана Полуботка 1723 р., розпочату без доносу, справи Мировичів про лист до батька (Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф. 7.– Оп. 1. – Д. 293; Горбань М. Лист Петра Мировича до батька-мазепинця [Федора Мировича] // Україна. – 1927. – № 5. – С. 6–22, а також Івана Мировича, який 1762 р. намагався визволити принца Іоана Антоновича.
6. Див.: Свенцицкая И. Доносчик и философ (Римская империя І – начало ІІ века) // Казус: Индивидуальное и уникальное в истории. – 2003. – М., 2003. – Вып. 5. – С. 77–91.
7. Васильев С. О функциях «соков» в связи с проблемой древнерусских «ябетников» и «ябедничеством» Судебника 1497 // Исследования по истории средневековой Руси. – М.; СПб. – 2006. – С. 101–112.
8. Лазутка С., Валиконите И., Гудавичюс Э. Первый Литовский Статут (1529 г.). – Вильнюс, 2004. – Разд. І. Артикул 2.
9. Kleimola A. The Duty to Denounce in Muscovite Russia // Slavic Review. – 1972. – Vol. 31, no. 4. – Р. 764.
10. Анисимов Е. Дыба и кнут: политический сыск и русское общество в XVIII веке. – М., 1999. – С. 50.
11. Lapman M. Political Denunciations in Muscovy, 1600–1649: The Sovereign Word and Deed. [Тези неопублікованої докторської дисертації, захищеної в Гарвардському університеті]. – Cambridge, MA., 1982. – P. 7.
12. Новомбергский Н. Слово и дело государевы. – Т. 1. Процессы до издания Уложения Алексея Михайловича 1649 года. – М., 2004.
13. Dewey H., Kleimola A. From the Kinship Group to Every Man His Brother’s Keeper: Collective Responsibility in Pre-Petrine Russia // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – 1982. – Bd. 30, H. 3. – Р. 321.
14. Анисимов Е. Дыба и кнут. – С. 320.
15. Hellie R. The Origin of Denunciation in Muscovy // Russian History. – 1997. – Vol. 24, no. 1–2. – Р. 17.
16. Соборное уложение 1649 г. – С. 74.
17. Анисимов Е. Дыба и кнут. – С. 54–55.
18. РГАДА. – Ф. 371. – Оп. 1. – Д. 1346. – Л. 21.
19. Ефименко А. Ссыльные малороссияне в Архангельськой губернии // Киевская старина. – 1882. – № 9. – С. 399–401.
20. Указ Петра І о ссылке Забелы и Загоровского // Киевская старина. – 1887. – № 8. – С. 777–778. Донос Д. Забіли на гетьмана І. Скоропадського (РГАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. (1712). – Д.10).
21. РГАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. (1687). – Д. 17, 19, 26 (Справи про «отрешении гетмана Самойловича», опис та перерозподіл його майна, заслання в Сибір членів родини екс-гетьмана); РГАДА. – Ф. 371. – Оп. 2. – Д. 150 (Справа гетьмана Дем’яна Многогрішного).
22. Цитовано за: Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної історії України. – К., 2005. – С. 414.
23. Бовгиря А. «Мазепа умер а мазепинцы живы»: реалії Гетьманщини після полтавської поразки // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць. – К, 2008. – С. 120–130.
24. Самі ж слова «изменник», «измена» впродовж усього XVIII ст. були надійно закріплені у сфері політичних злочинів. Їх згадка навіть поза контекстом мазепинства суворо переслідувалася. Чого лише вартий епізод з доносом 1747 р. на жителів Мглинської сотні Степана Прадетка та Леонтія Нечая, котрі під час побутової суперечки називали одне одного «изменником». Після тривалого слідства виявилося, що Нечай всього лише змінив своєму слову, пообіцявши свідчити в суді про поділ землі і млина на користь Прадетки. По силі іменного імператорського указу обох «за показаную предерзость» наказано «бить киями нещадно» (РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 5. – Кн. 323. – Л. 116).
25. РГАДА. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 179. – Л. 23–141.
26. Центральний Державний історичний архів у м. Києві (далі – ЦДІАК). – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 12667. – Арк. 22.
27. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 1698. – Арк. 4.
28. Там само. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 1.
29. Там само. – Оп. 3. – Спр. 17371. – Арк. 6.
30. Анисимов Е. Дыба и кнут. – С. 158.
31. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 17371. – Арк. 3.
32. РГАДА. – Ф. 7. – Оп. 3. – Д. 19.
33. Там само. – Оп. 1. – Д. 592. – Л. 3–4.
34. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 19246. – Арк. 149.
35. Обряд како обвиненный пытается // Русская старина. – 1873. – Т. 8 (№ 7). – С. 58–59.
36. РГАДА. – Ф. 165. – Оп. 1. – Д. 16.
37. Там само. – Ф. 124. – Оп. 1. (1717). – Д. 5.
38. Там само. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 914.
39. Там само. – Д. 1356. – Л. 11.
40. Там само. – Ф. 124. – Оп. 1. (1712). – Д. 10.
41. Там само. – Д. 14. – Л. 5 об.
42. Там само. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 280. – Л. 377.
43. Lapman M. Political Denunciations in Muscovy, 1600–1649. – Р. 160.
44. РГАДА – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 1376.
45. Там само. – Оп. 2. – Д. 2234. – Л. 3.
46. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 16082. – Арк. 1–2.
47. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 5. – Кн. 321. – Л. 231–250.
48. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 14966. – Арк. 1–2.
49. Соборное уложение 1649 г. – Ст. 19., Гл. 2.
50. Сборник русских законодательных памятников XVIII столетия. – Выпуск І (эпоха петровская). – Спб., 1900. – С. 20–21.
51. Полное собрание законов Российской империи. – Т. IV. – № 2033, 2133; Т. V. – № 2074, 2343.
52. Dewey H. Political Poruka in Muscovite Rus’ // The Russian Review. – 1987. – Vol. 46, no. 2. – P. 118; Dewey H., Kleimola A. From the Kinship Group to Every Man His Brother’s Keeper. – Р. 763.
53. РГАДА – Ф. 371. – Оп. 1. – Д. 1140. – Л. 61.
54. Анисимов Е. Дыба и кнут. – С. 179.
55. Lapman M. Political Denunciations in Muscovy, 1600–1649. – Р. 159
56. Копія означеного указу міститься в одній із судових справ: РГАДА – Ф. 124. – Оп. 6. – № 106. – Л. 1–2.
57. РГАДА. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 229. – Л. 1 об.
58. ЦДІАК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 3746. – Арк. 3.
59. РГАДА. – Ф. 248. – Оп. 5. – Кн. 323. – Арк. 105.
60. Там само. – Кн. 322. – Арк. 59–60.
61. Уортман Р. Сценарии власти. Мифы и церомонии русской монархии. – М., 2004. – Т. 1. – С. 72.
62. Голикова Н. Политические процессы при Петре І. – С. 132–154.
63. РГАДА. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 1452. – Л. 10.
64. Там само. – Ф. 371. – Оп. 1. – Д. 1657. – Л. 6.
65. Там само. – Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 83. – Л. 111–111 об.
66. Там само. – Д. 1042. – Л. 3 об.
67. Там само. – Д. 79. – Л. 166–168.
68. Анисимов Е. Дыба и кнут. – С. 13–95.
69. Там само. – С. 78.