Справжній резонанс в інформаційному просторі Росії викликала монографія російського незалежного історика, актора і режисера, медійної персони Євґєнія Понасєнкова «Первая научная история войны 1812 года» (Москва: АСТ, перше видання – 2017, друге видання – 2018), а також супровідні до книжки гострі інтерв’ю з Автором. Нове видання має величенький формат сторінок і чималий обсяг (864 сторінку), позаяк спершу замислювалося двотомником. Але чи багато читальників купить двотомну книжку?

    Представлене видання – друга монографія Автора. Першу – «Правда о войне 1812 года» (Москва: Рейттаръ, 2004) – він видав іще студентом історичного факультету Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, й отримав репутацію «ревізіоніста». Що цікаво, Понасєнков уже встиг видати мемуари – «Танго в одиночестве» (Москва: Рейттаръ, 2007). Напевно, не тільки літнім людям, а й молодикам є чим поділитися із цілим світом!

    На російський сайтах є огляди «Першої наукової історії…», в яких наведені певні вагомі завваги. Однак більше уваги оглядачі приділили стилістиці, ніж проблематиці книжки¹. На жаль, «справжньої» рецензії на цю книжку від фахівця з періоду Наполеонівських війн і війни 1812 року поки не існує. Чи з’являться розлогі й ґрунтовні рецензії?
    Про що нова книжка і які її головні засади? Чому вона викликала мережевий скандал і гострі відгуки? Як і попередні публікації Автора. Спробую відповісти на ці питання у тезовій формі. Не будучи фахівцем із проблематики, ставлю на перше місце переконливість книжки та питання від Автора і до Автора.
    Принагідно дякую Михайлу Секелику, який познайомив мене з науковим доробком Євґєнія Понасєнкова і допоміг з пошуком історіографічних публікацій для написання цього огляду, та історику Олександру Марінченку за вартісні зауваження та розлогі коментарі до мого огляду.
    
    1. Чому «перша наукова історія»?

    На це першорядне питання Автор відповів не у самій книжці, а в другому відеороліку полеміки Соколов vs. Понасєнков, про яку йтиметься далі. Відповідно до пояснень останнього, «перша наукова історія» – це перша синтетична історія, не військова чи дипломатична, а узагальнювальна й заснована на коректному опрацюванні репрезентативної джерельної бази.
    Додам очевидне: вираз «перша наукова історія», на відміну від – приміром – «першої загальної історії», має привабити масову авдиторію, як і заголовок попередньої книжки – «Правда про війну 1812 року». Хто ж не хоче знати правду? І хто ж не шанує науку?

Для Автора «першість» його книжки, як випливає з історіографічної глави та дальшого викладу, зумовлена такими обставинами:

    а) історики ХІХ – початку ХХ століття ще не мали репрезентативної джерельної бази;
    б) у 1920–1930-х роках ця тема не була дуже актуальною, хоча саме у 1930-х роках побачили світ перші видання відомих праць академіка Євґєнія Тарле «Наполеон» (1936) і «Нашествие Наполеона на Россию» (1937);
    в) від 1941 року тема «Війна 1812 року» набула політичного значення, ба навіть неспівставного з імперськими часами, через проведені «згори» паралелі – «відступ до Москви і контрнаступ од Москви 1812 і 1941» (у випадку 1812 – «контрнаступ» у лапках), «Вітчизняна війна і Велика Вітчизняна війна», «геніяльний полководець Кутузов і геніяльний полководець Сталін» (тут багато чого треба брати у лапки);
    г) у сучасній Росії не з’явилися узагальнювальні праці, за Понасєнковим, через «лінощі та патріярхальність» більшости його колеґ, а також їхній потяг до «б’юджетних грантів» (NB: для російських науковців існують федеральні дослідницькі гранти), хоча далі Автор посилається і цитує сучасних російських науковців, чий доробок він визнає за науковий;
    ґ) іноземні автори, за рідкісними винятками, не писали окремі праці про військову компанію 1812 року.

Окремо зупинюся на оцінці Автором своїх попередників із-поміж сучасників. Звісно, його ставлення до колеґ – його власна та їхня справа. Не будучи фахівцем із теми, не втручаюсь у суперечки між науковцями. Хто про що, а я про своє!
    Якщо облишити образливі висловлювання Понасєнкова, то доречно провести аналогію з українською історіографію загалом і дослідженням різних наукових проблем. Нашій науці бракує узагальнювальних праць. Зокрема, звідси походить одна з труднощів популяризації історичних знань: просто не вистачає академічного підґрунтя. Принаймні, на мій небезсторонній погляд.
    Причину вбачаю ніяк не у «лінощах і патріярхальности». Тим паче, що таке в даному разі «патріярхальність» – залежність від патріярхів-авторитетів? Наскільки розумію, сучасний «світ науковців» загалом відповідає афоризму німецького композитора Карла Вебера: «Експерт – це людина, яка знає дедалі більше про дедалі менше, поки не знатиме цілковито все геть ні про що». Однак інакше не буде наших дисертацій. Так само, як і наших (зокрема – моїх) мережевих публікацій. Тож ніде подітися від «причинковости». Бодай геть не вистачає синтетичних праць з різних періодів української історії.
    
    2. Чому не «Вітчизняна війна»?

    Євґєній Понасєнков ніде і ніколи не називає війну 1812 року «вітчизняною». Свою позицію протягом усієї книжки він арґументує за кількома лініями:

    а) сучасники подій, а пізніше й достойні науковці – не називали війну «вітчизняною»;
    б) війна була спровокована Російською імперією й особисто Алєксандром І з його великою амбіцією стати переможцем Наполеона Бонапарта;
    в) війна 1812 року була складником війни VI Антифранцузької коаліції, в рамках складення якої Росія в жовтні 1811 року уклала таємну угоду з Пруссією, а в квітні 1812 року – зі Швецією (в якої перед тим відібрала Фінляндію);
    г) Наполеон ніколи не збирався завойовувати Росію, а намагався змусити Алєксандра І укласти мир з Францією (як і в Тільзіті 1807 року), оскільки французькому імператору був потрібен союзник для ведення континентальної блокади «Володарки морів»;
    ґ) Бонапарт не прагнув нових війн і завоювань. Так, у травні 1812 року він улаштував великий прийом у Дрездені, а взагалі на 1812 рік планував подорож до Риму²;
    д) війна 1812 року ніскільки не призвела до єднання різних станів і верств навколо Алєксандра І і проти Наполеона (мешканці Москви не вийшли на захист свого міста, поміщики навмисно відправляли в російське ополчення кріпаків із найгіршим станом здоров’я, яких «не шкода», а в різних губерніях спалахнули селянські повстання, названі Автором виявами «громадянської війни»);
    є) жодної «народної війни» проти Наполеонівської «Великої Армії», чимось подібної до ситуації в Іспанії, насправді не було, хіба окремі напади російських селян на французьких вояків із грабіжницькою метою;
    ж) значна частина кампанії 1812 року відбувалась у литовсько-білоруських губерніях, які за 17-40 років до того належали до Речі Посполитої та для яких Російська імперія навряд чи була Вітчизною;
    з) російсько-французька війна розпочалась у червні 1812 року, а завершилась… у червні 1813 року в східній Німеччині, а тому неправильно звужувати війну до подій одного року на російських теренах;
    і) війна 1812 року була для Росії безславною, як показує Автор, а поразка в ній Наполеона – взагалі небойовою, про що йтиметься далі – в другій частині огляду.

Варто вказати на слушну критику, спрямовану проти Авторової тези. Понасєнков стверджує, що сучасники не називали війну «вітчизняною», поки ад’ютант Міхаіла Кутузова-Голеніщева – Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій не видав чотиритомну «Описание Отечественной войны в 1812 году» (1839), написану на замовлення (по Высочайшему повелению) Ніколая І. Неодноразовий критик Понасєнкова, Алєксандр Подмазо, вказував, що заголовок «Вітчизняна війна» (або «вітчизняна війна» з малої літери) з’явивсь у напів мемуарних працях сучасників від 1815 року³. Ця критична заввага була зроблена за 14 років до появи «Первой научной истории войны 1812 года». Однак наш Автор не зробив принципового виправлення.

    Ризикну припустити, що термін «Вітчизняна війна» міг позначати не обов’язково славетну або героїчну, а просто «нашу» війну. Серед чотирьох «ранніх» видань, заголовки яких навів Подмазо, в двох ідеться про «достопам’ятну Вітчизняну війну» (з великої літери), а в двох – про «вітчизняну та зарубіжну війни з 1812 по 1815» і «вітчизняну та зарубіжну війну» (з малої літери). В двох останніх випадках виглядає так, начебто війни Росії з Францією ділилися на війну «в нас» – вітчизняну та війну «в них» – зарубіжну, без жодних ґлорифікацій «вітчизняної війни». А що ж тоді з «достопам’ятною Вітчизняною війною»? Напевно, фахівці з теми, чутливі до відтінків змісту в книжкових заголовках, зможуть прояснити, якими були перші російські оцінки участі Росії в Наполеонівських війнах.

    Зміню ракурс! Автор не звертається до теоретичної перспективи Memory Studies. З перспективи цієї дисципліни, питання, чи є війна 1812 року – «вітчизняною», визначається двома чинниками: 1) що є Вітчизною для адресатів політики пам’яті; 2) яке значення має ця війна для «уявленої історії»⁴ країни.
    Перший чинник пояснює, чому війну 1812 року не називали «вітчизняною» в Радянському Союзі 1920–1930-х роках: «царська» Росія не могла бути «вітчизною», відповідно до більшовицької ідеології, для робітників і селян першої пролетарської держави. Аналогічно, ця війна не є «вітчизняною» у сучасній історіографії сусідів Росії за пострадянським простором. Бо Російську імперію не вважають за «вітчизну» інтелектуальні еліти України, Білорусі та інших держав. Загальна історія Російської імперії не належить до «уявленої історії» цих націй, яким «досить» окремих фрагментів імперської історії.
    Другий чинник випливає з панівних дискурсів. Якщо держава та громадськість плекають «героїчну історію», ба більше – якщо використовують перемоги минулого для «виправдання» непривабливих явищ сучасности, то війна стає «вітчизняною» і відповідним чином зазнає ґлорифікації.
    Memory Studies фіксують увагу на дискурсивних і соціяльних практиках наших сучасників. Однак неможливо зробити об’єкт ушанування геть з нічого. Власне, цьому стрімкому вектору й слідує Понасєнков. Якщо війна 1812 року не була славетною перемогою, була спровокованою самою Росією і взагалі не потрібною для неї, а історичні ювілеї – як неодноразово наголошує Автор – використовуються чиновниками для щедрого одержання б’юджетних коштів, то які ж тоді існують підстави, щоби росіяни називали війну 1812 року «вітчизняною»? Питання риторичне.
    
    3. Антропологічний відступ: полеміка з Олєґом Соколовим

    Хто заґуґлить ім’я нашого Автора і назву його монографії – натрапить на скандальні оцінки як авторової персони, так і нового видання. Для ілюстрації суспільного резонансу від появи книжки та здійснення внеску в «антропологію наукового життя» звертаюся до мережевої полеміки Соколов vs. Понасєнков. Буду відвертим: якби не цей скандал – я би не купив цю книжку.
    «Перша наукова історія…» містить розлогий розділ з історіографії теми. Для популярного видання – це вагома перевага. Бодай форма викладу – популярна, глава зроблена за принципом: краще менше імен, зате більше міркувань. Автор докладно спинився на низці дослідників од середини ХІХ століття – з різних країн, подеколи навів розлогі цитати з оцінками подій і постатей воєнних часів. І затаврував низку своїх колеґ-сучасників яко графоманів і нефахівців. Опріч цього, до поглядів і праць деяких авторів, згаданих і не згаданих у цій главі, Понасєнков звернувся в дальшому викладі своєї дискурсивно-подієвої книжки.
    Відзначу, що російські оглядачі книжки – Максім Батшев і Алєксандр Куніцин уважають, що Автор обрав для детальної характеристики тільки праці тих дослідників, чиї погляди близькі до його тез⁵. Олександр Марінченко вказав на недостатню розробленість Автором західної історіографії війни 1812 року, спричинену його перебуванням у колі російсько-радянських історико-політичних питань.   

    Певну увагу в історіографічній главі приділено працям відомого військового історика і реконструктора Наполеонівських війн Олєґа Соколова. Автор двічі обвинуватив свого колеґу в плагіаті ідей. По-перше, в запозиченні з «Правды о войне 1812 года», без жодного покликання, концепції особистої провини Алєксандра І у війнах Антифранцузьких коаліцій проти Наполеонівської Франції та її сателітів од 1801 року. Однак для доказу свого звинувачення Понасєнков зіставив тільки свій висновок із твердженням Соколова з його двотомної монографії «Аустерлиц: Наполеон, Россия и Европа: 1799–1805 гг.» (Москва: Русский культурный фонд «Империя Истории», 2006) (курсив автора):
    
    "…О. В. Соколов у своїй книжці, присвяченій Аустерліцькій битві…, використовує мою концепцію в якости основної, однак на мої праці не посилається. Ба більше: має місце практичне дослівне цитування підсумкового формулювання без посилання на автора. Наприклад: “…у цьому (у конфлікті. – прим. моя, Є. П.) винуваті не стільки об’єктивні обставини, скільки особиста діяльність однієї людини – російського імператора Алєксандра І. …Отже, Росія, а разом із нею й уся Европа були втягнуті в дурну, непотрібну, криваву війну, за яку найбільшу, якщо не всю частину відповідальности несе імператор Алєксандр І (“Аустерлиц…”, т. 2, с. 102–103)”. А тепер читаємо мій оригінальний текст: “…відповідальність за французько-російський конфлікт більшою мірою лежить на Алєксандрі І…" (Понасенков Е. Н. Правда о войне 1812 года. М., 2004. С. 123)» (с. 64)⁶.
    
    Якби Понасєнков порівняв арґументацію з двох книжок, викладену в них фактуру, то можна було би говорити про наявність або відсутність плагіату ідеї. З погляду читача «Першої наукової історії…», теза Понасєнкова про провину Алєксандра І виглядає настільки елементарною, що було би дивним, якби інший дослідник, позбавлений радянських ідеологічних шат, не дійшов би аналогічного висновку.
    Окремо наголошу: перша монографія Понасєнкова стосується війни 1812 року, а двотомна монографія Соколова – завершується 1805 роком. Перед процитованим Понасєнковим висловлюванням Соколов удався до проспективи – міркування про витоки майбутніх війн Антифранцузький коаліцій із Наполеонівською Францією:
    
    «Третя [Антифранцузька. – М. Г.] коаліція була звитяжена. Але війна 1805 р. відкрила собою безперервну низку конфліктів. Звичайно в них прийнято винуватити Наполеона, а війни, які трусили Европу, називають наполеонівськими. І це не безпідставно. Величезне посилення Франції було пов’язано з тим, що нею спершу прокотилася нищівна хвиля Великої революції, а потім, використовуючи все краще, що принесли за собою революційні зміни, знизивши хаос та анархію, Наполеон створив справді велику й квітучу державу. Однак глава цієї держави був не тільки геніяльний, але він був молодим, енергійним, можливо, навіть занадто. Зрозуміло, що за цих умов його зовнішня політика не могла бути іншою, ніж наступальною. Втім, це ще не означало, що в Европі мав спалахнути величезний військовий конфлікт»⁷.
    
    Пасаж Соколова не тільки промовистий, а й обережний. Він пише про передумови наступних конфліктів, які визріли після битви під Аустерліцом, хоч і не каже про їхню неминучість. Причому загальну причину вбачає в посиленні Франції. Звідси випливає, що історик проводить пунктирну лінію між різними війнами Антифранцузьких коаліцій. Однак прямо не говорить про провину Алєксандра І саме у війні 1812 року, позаяк не пише про цю війну, якій присвячена книжка Понасєнкова. Максимум: позиції Соколова і Понасєнкова можуть бути близькими. Але ж вони написали про різні війни, хоч і з проспективами, й ретроспективами.
    Насамкінець додам історіографічний штрих. Ідеологічне твердження радянської історіографії про «агресивність» Наполеона заперечена у сучасній російській історіографії. Так, історіограф війни 1812 року Іґорь Шеїн, спираючись на дослідження Єлєною Бабакіною теми «Вітчизняної війни» в російських підручниках, пише, що в них:
    
    «…іґноруються результати останніх наукових досліджень, в яких причинами російсько-французького конфлікту визнають зіткнення геополітичних інтересів Франції та Росії на европейському континенті, боротьба російського самодержавства за леґітимність феодальних порядків ув Европі, особисті амбіції Алєксандра І»⁸.
    
    Отже, у сучасній історіографії не покладають провину за війну 1812 р. суто на Наполеона і Францію. Праці й Соколова, і Понасєнкова відповідають трендам російської історіографії. Для мене зрозуміло, що люди, які пишуть свої праці в одному дусі, можуть сформулювати подібні позиції.

   
    Друге звинувачення в плагіаті ідеї стосується наступної праці Соколова – «Битва двух империй. 1805–1812» (М.–СПб.: Астрель, Астрель-СПб, 2012) із дипломатичної історії від ІІІ до VI Антифранцузьких коаліцій. Понасєнков звинуватив свого колеґу в запозиченні без посилання його концепції про відсутність зв’язку між приєднанням Росії до континентальної блокади та війною 1812 року:
    
    «…[О]дним із найважливіших пунктів у концепції провини царя [Алєксандра І. – М. Г.] і взагалі російської участі в конфлікті є моє відоме відкриття того, що вплив приєднання Росії до блокади Англії не мав тих страшних наслідків для її [Росії. – М. Г.] економіки, як уважали в історіографії раніше. Цьому була присвячена й моя доповідь на засіданні Центра економічної історії М[осковського] д[ержавного] у[ніверситету] (2002 р.), й окрема глава в моїй монографії 2004 року. В цьому разі в О. В. Соколова немає жодних альтернатив: подібну версію ніхто до мене не висловлював і не доводив (причому підводячи широченну документальну базу). Тим не менше, він хвацько аж на 20 сторінках повторює мої тези (с. 344–365): хоч і наводить нові арґументи на користь моєї теорії (це схвально) (с. 65)».
    
    До питання про участь Росії в континентальній блокаді, за Понасєнковим і його раніше згаданим опонентом – Подмазо, повернуся нижче. А поки «лінійно» зіставлю виклади Понасєнкова з його статті, якій передувала названа ним доповідь на засіданні Центру економічної історії Московського університету, та Соколова зі згаданих опонентом двадцяти сторінок «Битви двох імперій…»:

 Отже, Євґєній Понасєнков і Олєґ Соколов дійшли подібних висновків. Перший стверджує, що економічна ситуація не мала принципового значення для наближення російсько-французької війни 1812 року, позаяк участь у континентальній блокаді не викликала помітних неґативних наслідків для російського господарства. Картина від Соколова складніша: так, блокада не мала особливого значення, але ті представники російського суспільства, які зазнали збитків, мали вплив на Алєксандра І, який ненавидів Наполеона, ненавидів – незалежно від економічної ситуації.
    Спробуємо порівняти обидві авторські концепції. Арґументація Соколова більш розмаїта. Збіги між двома авторами наявні за такими пунктами:

    1) блокада викликала економічну кризу у Великій Британії з політичними наслідками (Понасєнков пише про дві кризи, а Соколов – про одну);
    2) головними причинами економічних труднощів була емісія асигнацій і зростання військового б’юджету (Понасєнков називає однією з причин дезорганізацію державних структур, але не розвиває це положення, а Соколов наводить ширші за часом економічні показники);
    3) блокада не погіршила становища переважної більшости населення та сприяла розвитку місцевої промисловости (Соколов здійснює екскурс у тогочасну торгівлю Москви та Московської губернії).
    Виходячи з наведених кожним дослідником арґументів і фактів, бачимо, що виклад Соколова цілком самостійний. Якби арґументація Соколова була вторинна щодо тексту Понасєнкова, то Соколов би ще навів контрарґументи проти позиції іншого учасника дискусій про вплив на Росію приєднання до континентальної блокади – Алєксандра Подмазо. Останній дискутував із Понасєнковим щодо питання про участь Росії в континентальній блокаді та фактично є ідейним опонентом обох істориків¹¹. Але до полемічної статті Подмазо звернуся пізніше – в другій частині свого книжкового огляду.

    Мій висновок: Олєґ Соколов не здійснив плагіат ідеї і в цьому випадку теж. Однак він зробив некоректно через те, що не був обізнаний з публікаціями своїх попередників і не покликався на статтю або монографію Понасєнкова, а також і на статтю Подмазо, що йому треба було зробити. Книжка «Битви двох імперій…» побачила світ через десять років після статті Понасєнкова, дев’ять років після статті Подмазо і вісім років після першої монографії Понасєнкова. Тож Соколов повинен був знати про доробок своїх колеґ-сучасників і згадати про них у книжці, хай просто в примітках. Тим паче, погляди Соколова і Понасєнкова доволі близькі.

   
    Олєґ «Сір» Соколов на реконструкції Бородінської битви (2 вересня 2012 року). Світлини Андрєя Бойкова. Джерело: life_report

    Тепер переходжу до скандального та пікантного. Судячи з усього, Олєґ Соколов образився на подвійне обвинувачення в плагіаті ідей, і це далося взнаки в його контрарґументації, спрямованої проти книжки Понасєнкова. Він виступив із відеороликом на Ютуб-каналі «Разведопрос», за участі ведучого – військового історика-медієвіста і реконструктора Кліма Жукова. В ролику Соколов взявся відповісти на закиди Понасєнкова та розібрати його нову монографію. На жаль, перше йому не вдалося, хоча це було би нескладно.
    Стосовно провини Алєксандра І, Соколов не зміг заперечити необґрунтоване звинувачення в плагіаті. Він згадував про свої публічні лекції 1990-х років і «причинкові» франкомовні статті, які побачили світ до виходу «Аустерлица», казав, що раніше не чув ані про Понасєнкова, ані про його першу монографію, яку йому подарували вже після появи «Аустерлица». Повторюся: можна було би просто зіставити арґументацію та фактуру з двох книжок двох істориків.

    На друге звинувачення – стосовно впливу континентальної блокади на господарство Росії – Соколов покликався на незавершену монографію Міхаіла Злотнікова «Континентальная блокада и Россия» (Москва: Наука, 1966)¹². Забігаючи наперед, скажу, що у своїй відповіді Понасєнков показав: радянські науковці робили протилежні висновки, ніж він і Соколов, позаяк інше вони й не могли опублікувати. Тож Соколов виявився геть непереконливим. Любі історики(ні), вчімося полемізувати!

    https://www.youtube.com/watch?v=6TybZGxvKVg
   

Далі – більше. Соколов, по-перше, піддав сумніву доречність назви монографії «Первая научная история войны 1812 года», назвавши заголовки аналогічних за проблематикою наукових видань із показом цих книжок. Звісно, розглянута книжка буквально ніяк не є «першою науковою історією», будучи узагальнювальною працею, про що я написав вище.
    По-друге, – як приклад того, що не треба робити! – Соколов вибрав із монографії опонента твердження, з якими можна посперечатися, та «ліричні відступи» Автора. Наголошую: не цілісні фрагменти, а окремі висловлювання. Завдяки цьому, представив справу так, нібито вся «Первая научная история войны 1812 года» складається з таких сумнівних тверджень, і розкритикував їх, не вводячи глядачів у контекст і не знайомлячи їх з Авторською арґументацією. Простіше кажучи: приписав Автору те, про що тому не йшлося, і заперечив це.
    Чи доречно сказати, що з етичного погляду Соколов і Понасєнков – варті один одного? Дорогий Читальнику, вирішуйте самі!

    У відповідь Євґєній Понасєнков на своєму Ютуб-каналі «Канал здравого смысла», будучи медійною персоною, з усім своїм артистизмом відверто «пройшовся» по особі, включно із зовнішнім виглядом (NB: чи існують якісь межі?!), свого опонента та розкритикував його претензії на щось більше, ніж «вузьке» знання військової історії. Потім Автор переконливо заперечив оцінки Соколовим своєї монографії, вказавши на поставлені та вирішені в книжці проблеми.

    https://www.youtube.com/watch?v=mapXLUVNTXs
    Подальша полеміка вийшла за межі спору двох істориків: то якийсь пранкер спровокував Соколова на всілякі телефонні одкровення, то один студент наприкінці його лекції (Соколов – доцент на історичному факультеті Санкт-Петербурзького державного університету) висловився на захист книжки Понасєнкова – і за наказом викладача був кимось силоміць виведений з авдиторії!
    Далі – Соколов виступив з відеороликом на власний захист та обстоювання своєї наукової гідности. Він залучив на свою підтримку листи від колеґ, які зазнали звинувачень в історіографічній главі «Первой научной истории войны 1812 года». Ці науковці висловили критику й на адресу особи нашого Автора, ба навіть з навмисним викривленням його прізвища, й щодо самої книжки.

    https://www.youtube.com/watch?v=N5JhCbMJejw
    У відповідь Понасєнков зацитував рядки з історіографічної глави своєї книжки про цих обурених колеґ і додав нові міркування про них. Та й похизувався, що завдяки відеороликам Соколова і Жукова мережеві замовлення на «Первую научную историю войны 1812 года» сягнули небачених для історичної літератури обсягів – і перевищили видавничу пропозицію.

    https://www.youtube.com/watch?v=ovds3qPUEF4
    O tempora, o mores! Благаю, люба Кліо, обмежити для мене і моїх читальників справи з такими колеґами! Крім читання їхніх фахових книжок.
    Ну що ж, життя складається не тільки з радощів. Тим паче – наукове життя. Хай ця задовга і неприємна полеміка з особистими випадами та образами надасть нові цеглини для джерельної бази «антропології наукового життя». З погляду останньої, не без цікавости бачимо формальну різницю між «академічною» поведінкою Соколова і «медійною» манерою Понасєнкова. Будьмо коректними та критичними!
    Насамкінець наголошу: і Соколов, і Понасєнков – достойні науковці. Бо вони написали ґрунтовні монографії. Решта – важливо для сьогодення, а їхні книжки матимуть значення й для наступних десятиліть.
    * * *
    Наступні сім пунктів мого книжкового огляду, присвячені засадничим питанням рецензованої монографії, Ви зможете прочитати в другій частині. Далі буде!

    
        1. Лев Агронов. Наполеон и хаос. Скандальная книга об Отечественной войне 1812 года. [Рец. на:] Евгений Понасенков. Первая научная история войны 1812 года. М.: АСТ, 2017 // Горький; Максим Батшев, Александр Куницын. Рец.: Понасенков Е.Н. Первая научная история войны 1812 года. Москва: АСТ, 2017. 800 с. (Скандалы истории) // Историческая экспертиза.
        2. М. Батшев і А. Куніцин указують, що прийом у Дрездені був покликаний налагодити відносини Франції з Пруссією й Австрією напередодні війни з Росією, а про намір Наполеона влаштувати подорож в Італію немає жодних достовірних свідчень, див.: Максим Батшев, Александр Куницын. Рец.: Понасенков Е.Н. Первая научная история войны 1812 года. Москва: АСТ, 2017. 800 с. (Скандалы истории) // Историческая экспертиза.
        3. Александр Подмазо. К вопросу о характере войны 1812 года. (Разбор доклада Е. Н. Понасенкова и В. Г. Сироткина «Наполеоновские войны и русская кампания 1812 года») // Люди, события, идеи. Материалы VI Всероссийской научной конференции (Москва, 24 апреля 2003 г.). – М., 2003.
        4. Поняття «уявлена історія» сформульована істориком Олегом Шиндлером для позначення сукупности репрезентацій минулого в масовій свідомости, які ґрунтуються на національних мітах, див.: Oleg Schindler. The “War over the Past” between Ukraine and Russia: [research essay for the degree of Master of Arts]. – Ottawa, 2016. – P. 26–32. Див. також спопуляризовану ним версію свого дослідження: Олег Шиндлер. «Воображаемая история», «память» и «национальные мифы». Часть 1 (27 декабря 2017 года) // Пётр и Мазепа.
        5. Див.: Максим Батшев, Александр Куницын. Рец.: Понасенков Е.Н. Первая научная история войны 1812 года. Москва: АСТ, 2017. 800 с. (Скандалы истории) // Историческая экспертиза.
        6. Тут і далі в круглих дужках наведені посилання на сторінки розглянутої книжки.
        7. Олег Соколов. Аустерлиц: Наполеон, Россия и Европа: 1799–1805 гг.: в 2 тт. – М.: Русский культурный фонд «Империя Истории», 2006. – Т. II. – С. 101.
        8. Игорь Шеин. Война 1812 года в отечественной историографии. – М.: Научно-политическая книга, 2013. – С. 348–349. Автор покликається на статтю: Елена Бабакина. Образ Наполеона в Отечественной войне 1812 года: каким он представляется в современной школьной программе? // Право и образование. – 2011. – № 12. – С. 155–160.
        9. Наведено за: Евгений Понасенков. Экономические предпосылки кризиса тильзитской системы в России (1807–1812 гг.) и причины войны 1812 г. // Экономическая история. Обозрение / Под ред. Л. И. Бородкина. – Вып. 8. – М., 2002. – С. 132–140. Ця стаття, з додачею огляду попередніх британсько-французьких економічних відносин і генези континентальної блокади, покладена в основу глави «Континентальна система Наполеона» з першої монографії Автора, див.: Евгений Понасенков. Правда о войне 1812 года. – М.: Рейттаръ, 2004: https://www.litmir.me/br/?b=546442&p=6 і далі.
        10. Наведено за: Олег Соколов. Битва двух империй. 1805–1812. – М.–СПб.: Астрель, Астрель-СПб, 2012. – С. 345–365.
        11. Див.: Александр Подмазо. Континентальная блокада как экономическая причина войны 1812 г. // Эпоха 1812 года. Исследования. Источники. Историография. Часть II. Сборник материалов. К 200-летию Отечественной войны 1812 года. – Вып. 137. – М.: Труды ГИМ, 2003. – С. 249–266.
        12. Згадки про монографію Міхаіла Злотнікова див.: Олег Соколов. Битва двух империй. 1805–1812. – С. 348; Евгений Понасенков. Экономические предпосылки кризиса тильзитской системы в России (1807–1812 гг.) и причины войны 1812 г. – С. 134.