Вістник СВУ. – 1915. – Ч. 29-30. – С. 2-3; Ч. 47-48. – С. 1-2; Ч. 51-52. – С. 1-2; Ч. 53-54. – С. 1-2; Ч. 59-60. – С. 1-2.
Підпис: Ст. Томашівський, С. Томашівський
І
Писати історію теперішної війни ще дуже передчасно, та все ж таки цілорічний її перебіг дозволяє вже вхопити не один момент її із, так сказати б, історичного становища. Се дотикає однаково політичний, як і статегічно-технічний бік сього світового перевороту. Може найхарактеристичнійша прикмета сьогоднішної війни лежить у сім, що не лише самі події, а й певні відомості про них появляються з блискавичною швидкістю. Завдяки телеграфові, телефонові, літацтву, самовозам і залізницям, стара богиня язиката Фама, разом з усім своїм кублом поголосок, пішла в добре заслужений стан спочинку, наймаючися хіба за дешеві гроші деяким редакціям, каварняним кружкам тощо… До того держави й народи пильнують уважно, щоб не лише залізом і порохом значити свою волю; печатне слово стало не менше важною зброєю, так необхідною, як ніколи досі. Учора говорив у парламенті однієї держави міністер заграничних справ про війну й її причини, а вже сьогодні відповідає йому такий самий міністер ворожої держави, вдаряючи у найслабше місце противника і виточуючи нові арґументи морального характеру. Учора появилася збірка дипломатичних актів в обгортці такої-то краски, а вже завтра відповість їй удвоє грубша брошура з обгорткою в красці непримирно настроєній супротив першої. Та не лише політичні діялоги ведуть між одним кінцем землі і другим; також і гіганти на полі бою, ті – з міліонами голов і вдвоє тілько рук – не погорджують словесними двобоями на подобу безсмертних героїв під Троєю. Бо що ж таке щоденні огляди подій, видавані генеральними штабами, як не sui generis розмови між противниками, щоб добивати себе й морально. Завдяки всьому тому, дійсного, об’єктивного стану справи і ходу подій не в силі ніхто закрити на довший час; завдяки всьому тому, при теперішній світовій різні людей, при повнім розриві формальних міжнародних умов, «прав» і т. ін., слідно велику вразливість ворожих сторін на пункті таких понять, як «правда», «культурність», «мораль», «надужиття» і т. ін. речі, які творять одну з найцікавіших сторінок сеї війни. Збираючи все в одно, зрозуміємо, що сю війну можна об’єктивно слідити вже в часі її тривання, певніше, ніж яку-небудь іншу світову війну у минувшині.
Світова війна! Чому саме пришпилено се імя якраз теперішній? Бо ж наукового оправдання се імя, видумане публіцистами, не має і в історії ледве удержиться. В дійсности таких великих війн, які також заслуговували б сього імени, було доволі. Лише на підкладі столітнього розмірного спокою в Европі виходить нинішня війна особливо великанською. Коли натомість кинемо оком на ряд століть узад, то «світовість» сеї війни буде доволі проблематична. Певно, ся війна має окремі своєрідні прикмети, незнані зовсім або лише дуже мало давнішим історичним драмам, одначе сі прикмети ще не рішають про світовий характер теперішніх подій. Се питання добре вже й тепер мати на умі, щоб опісля не підпасти розчаруванню з приводу результатів війни, які, може, прийдуть…
Чим же нинішня війна світова? Може, тим, що крім европейських держав має в ній участь і східноазійська держава, що боротьба велася і над Жовтим морем, і коло Чилійських берегів та Соколиних островів? Таж боєві поля в Наполеонських війнах простягалися також на три частини світу, від Ґібральтару по Москву і від північного Льодовика по Сагару. Не менші простори обіймала війна семилітня – крім Европи, ще й Азію (Індію) й Америку (Канаду й долину Міссісіпі). А початок XVIII в. з двома великими війнами, які були не без зв’язку з собою: еспанська сукцесійна й Друга північна? Се ж також типова світова війна, яка зломала раз на все еспанське панування над морями і привела до англійсько-французького дуалізму морського, закінченого в семилітній війні повною гегемонією Англії; одночасно усталилася основа державно-політичних відносин на европейській сході у формі зросту Росії й упадку Швеції, України, Польщі й Туреччини. Взагалі обі великі війни XVIII в. мають більше характеру «світовости», ніж Наполеонська хуртовина, яка довела була лише до хвилевих переворотів, а закінчилася остаточно поворотом до попередніх відносин. «Світове» значення Наполеонських і взагалі з Французькою революцією зв’язаних війн лежить зовсім на іншім полі, саме на полі внутрішного національно-політичного розвитку европейських і американських народів. Коли й зійдемо і дальше в глибину XVII і XVI в., зустрічаємося також із війнами, що можуть мати оправдану претенсію до «світовости», тим більше, що поняття політичного світу в сім напрямі щораз вужче. Така 30-літня війна, з якою стояла у зв’язку Українська революція 1648 р., мала також універсально-політичний характер із далекосяглими наслідками в полі міжнародних відносин. А вже початок XVI в., себто на порозі новітніх часів, то знаменитий первовріз подій на весь XVIІІ в. Тодішні воєнні події обнімають цілу Европу, частину Азії, Африки, відбиваються і на долі Америки!
Коли зберемо все разом, бачимо, що – поминаючи середньовічні часи – в новіших віках в кожнім століттю була хоч одна війна, чи там низка одночасних війн, яка має повне право зватися світовою і щодо простору, на якім воєнні події відбуваються, і щодо числа учасників, і щодо далекосяглих наслідків у міжнародних відносинах. Сі світові війни припадають з правила на початок століття, а в більшім або меншім розмірі повторяються вони і в середині століть.
Тому-то нинішнїй кривавий танець ще не має права на особливе історичне ім’я. Ся обставина, що тепер на боєвих полях стоять міліони замість давнійших сорок і десятків тисяч, сама по собі ще не робить нинішньої війни виїмковою. Число війська залежить не лише від числа людности в державі – також від розвитку комунікаційних способів, від оружної техніки і розміру політичної рівноправности в державі. Коли візьмемо під розвагу всі ті огляди, то покажеться, що світові війни велися завсіди з напруженням і повним використанням усіх матеріяльних і моральних заходів, якими розпоряджала дана держава або нація. Що нинішні масові числа, в даних обставинах, ніщо анормального, показується найкраще з того, як розмірно легко двигають держави сі величезні тягарі і трудности, зв’язані з теперішною війною. Значить – технічні розміри воєнних акцій відповідають культурними умовам наших часів. До того й така на око зовсім новочасна проява, що кожда десята людина повнить воєнну службу, – нічого нового. У тій стадії громадського розвитку, що їх зовемо племінними організаціями, перед утворенням новочасних великих держав, обов’язок воєнної служби міг бути також загальний, що добре достроювалося до тодішнього примітивного стану воєнної штуки. Тодішнї племінні князі водили у бій розмірно таку саму скількість своїх підданих, як і тепер діється. З хвилею творення великих територіяльних держав се стало неможливим: державний розвиток так випередив техніку, що армії стали розмірно малі, а хіба такі краї, як Швейцарія або Чорногора, могли, по-старому, виставляти – sit venia verbo – масові людові армії.
В сім саме повороті людськости до первісного загального обов’язку воєнної служби, загального не лише по формі, як було досі, а в дійсности, міститься чи не найважніша історична прикмета теперішньої війни. Сю обставину треба мати на оці в розгляді відношення України й українців до війни.
ІІ
В першім нарисі під сим наголовком показано, наскільки теперішня війна має окреме право називатися «світовою» та наскільки може вона вважатися виїмковим явищем у дотеперішній історії людства. Сказано там, що одинока характеристична прикмета сеї війни в порівнянню з дотеперішніми, не менше «світовими» змаганнями, поновлюваними періодично кождого століття, міститься в повороті до органічної людової форми войовання та що ся «новість» матиме по війні недоглядні поки що наслідки політичного й соціяльного характеру, – наслідки, що захоплять, очевидно, й наш нарід, без огляду на те, чи й яке буде пересунення державно-політичних границь на українських землях. З сього погляду теперішня війна творить епоху в історії України, епоху, яку годі поки що докладно означити; та відчуваємо її вже сильно. Щоби підійти ближче до питання про взаємини між сею війною й Україною, треба знову глянути в минуле, зупинити око на давніших «світових» війнах і спитати: в якім відношенню були вони до українського питання в тодішній стадії його розвитку?
Перша в новітних віках загальноевропейська війна, чи радше низка воєн, була на початку XVI століття. Політичні суперечності та спільні інтереси між тодішніми державами були ріжні, перехрещуючися нераз з собою, – так само, як і сьогодні, тільки що конфлікти не виринали тоді й не перекидалися з місця на місце з такою блискавичною скорістю, як се діється перед нашими очима: давня дипломатія зуживала дуже багато часу, а мобілізація тривала довгі місяці. Та загалом беручи, тодішні воєнні події осередкувалися – mutatis mutandis – на тих самих пунктах европейського світу, що й тепер: Фландрія, підальпійська Італія, Дунай – Сава, де тодішні турки, союзники Франції, мали відограти ролю теперішньої російської парової довбні, вкінці Біла Русь та й Україна. Місце тодішнїх релігійних кличів займають тепер національні; вони, очевидно, доведуть остаточно европейську суспільність до такого самого варварства, як се було перед століттями в релігійних війнах…
Українські землі входили тоді в 8/10 частинах у склад Великого князівства Литовського, останок – Галичина й Холмщина – належала до Польщі, та обі держави були зв’язані династичною унією. Саме коротко перед тим Польща мала перше благодатне жниво з уніонного насіння: 1466 року пруський орден мусів відступити їй Данциґ з цілою долішньою Вислою та втратити безпосередній зв’язок з Німеччиною; слідом за тим вільним доступом до моря пішов нечуваний зріст господарського життя в Польщі, головно хліборобського й лісного на панських маєтках; у численної, незасібної польської (мазурської переважно) шляхти проявився сильний голод землі в формі погоні за великими господарствами; почався той нещасний Drag nach Osten (напір на схід) шляхетського елементу – «на Русь», де недавні голодранці ставали в короткім часі per fas et nefas (правно та безправно) панами безмежних латифундій... За шляхтичем ішов жид, спольщений ремісник і ксьондз. Як стій зродилася в поляків окрема політична ідеологія в відношенню до Литви й України, ідеологія, яка буква в букву пригадує нинішній «egoizm narodowy», «l’egoismo sacro». Першим здобутком нової мислі було скасовання політичної автономії Київщини.
Такий оборот польсько-литовської унії мусів, очевидно, викликати реакцію на Україні. Не досить, що здобуття спільними силами Балтики для Польщі було заплачене незміреною ціною повної утрати південної України й Чорного моря в користь Кримського ханства та що польська шляхта воліла ділитися з татарами добром української землі, ніж підіймати війну з ними, – українцї побачили рано перед собою вигляд політичного, соціяльно-господарського й культурного заливу з боку живлового напору поляків. Одинока політично зріла верства українського народу була в епігонах старих княжих родів і їх традицій. Марні вже були сі нащадки, невеликі могли бути й плоди їх опозиції. Ведені обставинами та ходом подій, мусіли вони глядати спасіння в московській, – нехай буде вільно вжити новочасного слова, – орієнтації. Повстання кн. Михайла Глинського було проявою сеї політичної думки.
Михайло Глинський
«Москофільство» тодішніх чільних українців не мало тої самої основи, що звісне нам у Галичині перед теперішньою війною. Одновірність і спільність церковно-письменської мови були причиною, що нахил наших політичних представників XVI в. до Московщини був проявою зовсім природною. Навіть щодо внутрішнього політичного устрою тодішня Московщина не була нічим особливим гірша від Литви, а надія на спільну боротьбу з Кримом, нелюбу полякам, вабила також українців. Одним словом – при тогочаснім розумінню національних інтересів небезпека йшла лише з Заходу й тому лінію української національної політики, ведену Глинським, не можна осуджувати з нинішнього становища. До того вона не обхопила всього політично зрілішого загалу й не привела до сполучення українських земель із Московщиною. У більшім розмірі се сталося щотільки в середині ХVІІ в.
Чи сей факт, що загальноевропейська воєнна гарячка на початку XVI в. не змінила ні в чім політично-правного становища українців, треба назвати корисним, чи шкідливим? Очевидно, з погляду історичного розвитку українського народу, на сей запит може бути лише одна відповідь: невдатність політики Глинського й тов. була щастям для України того часу. Уявім собі, що Наддніпрянщина, при своїм дуже слабім заселенню, була б уже на початку XVI в. відділилася від решти українських, густозаселених, земель на заході, а можемо легко догадатися, що сьогодні майже не було б слідно українського елементу над Дніпром; давніше українське населення було би згодом розплилося в хвилях московської й білоруської колонізації, а людський матеріял із споконвічних резервуарів Волині й Галичини мусів би спинятися на лінії державної границі між Московщиною та Польщею-Литвою, – сьогодні мали б ми українську національну територію вдвоє меншу, ніж воно в дійсності є!
ІІІ
Як було попереду сказано, невдалість московської орієнтації на Україні на поч. XVI в. була спасенна для дальшого розвитку українського народу й української народности. Протягом XVI й першої половини XVII в. українці скріпилися чисельно на східних окраїнах, укріпивши там раз на все український етнічний характер. До того в часі дальшої приналежности до Польщі, в парі з національно-культурною боротьбою, почав український національний рух прибирати такі окремі національні форми, які, з одного боку, ставали заборолом проти польського натиску на схід та, з другого, збільшували щораз більше віддаль українського національно-культурного типу від московського, ослабляючи одночасно ті нитки культурної спільности, які здавна в’язали Україну з Московщиною й мали свій головний вислів у спільній літературній мові. В результаті український національний тип став у середині XVII в. настільки індивідуальний, що й перехід частини українських земель у політичний зв’язок із Московщиною зустрічав Україну імунізованою проти асиміляції не лише фізично (задля добре заселеного простору), а й духово (задля витворення окремого культурного типу).
У XVII в. епоха загальноевропейських воєн припізнилася неодноцільно; вона розпалася на два доволі відокремлені воєнні комплекси: тридцятилітній (1618-1648) і північно-східний (1648-1660), які потягнули за собою тривалі переміни в політичнім укладі Европи. В якім відношенню до сих воєн стояла Україна? У тридцятилітній війні участь нашого краю дуже обмежена (полишаю, очевидно, зовсім на боці наскрізь пасивну ролю угорської України), одначе немаловажна. Хотинська славна перемога гетьмана Сагайдачного над турками (1622) була не лише великим щастям для Польщі, а й для Габсбурзької монархії. Французька дипломатія будувала дуже багато на Туреччині й на протеґованих нею мадярських націоналістах, одначе українське запорозьке лицарство попсувало сі плани основно. Тодішній національно-політичний керманич української справи, гетьман Сагайдачний, мав те переконання, що інтерес України тотожний з інтересом середноевропейської політичної сили, в сім випадку навіть Польщі, хоч вона в цілій 30-літній війні грала маловажну ролю, яку сьогодні назвати можна б прихильною нейтральністю для Габсбурґів. Московщина, знесилена внутрішнім заколотом по вигасненню Рюриковичів і польсько-українській інвазії, не мала таки зовсім жадної участи та симпатії її були, річ ясна, по антиавстрійськім боці.
Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний
Які були висліди політики Сагайдачного? Відновлення православної єрархії, яка вже була в цілості уступила місце уніятській, – було здобутком у національно-культурній сфері; скріплення козацтва – в політичній сфері. Щодо першого здобутку. Маємо тут класичний приклад, як ціновання тої самої прояви може з ходом історії змінятися. Сучасники Сагайдачного мали відновлення православної єрархії за епоховий випадок, здобуток першорядного національного значення; пізніші покоління повторяли сі славословія – та й сьогодні… Хто з тямущих українців не добачить сьогодні, що в сім блискучім успіху Сагайдачного скривався зарід великого нещастя для України – внутрішньої релігійної боротьби, боротьби між самими українцями, католиками й православними. Релігійна унія була на найкращій дорозі, щоб стати загальнонаціональною конфесією українців, та «здобуток» Сагайдачного витягнув з музею старий православний прапор і підніс його до характеру національної святощі. Провал між Україною та Московщиною зменшився – на користь тільки сеї останньої.
Якби то було краще, якби Сагайдачний, замість будувати противільно кладку до нелюбої йому Московщини, ужив був усього свого таланту та впливу на скріплення й обезпечення козацької сили і її самоуправи? Конституційна ґарантія для 20-тисячної козацької міліції та її прав, під власним гетьманом, була б безмірно більшою епохою в історичнім розвитку українського народу, як реставрація православної єрархії. І хоч поетичний погляд Куліша, що тодішні українці мали бути радше по боці турків, а не проти них, ледве може видержати історично-політичну критику, то таки годі не закинути Сагайдачному, що свою зручну політику в часі 30-літньої війни використав невідповідно.
Та загальна воєнна хуртовина не минула і Східної Европи; вона піднялася в році вестфальського миру на Україні й обхопила, крім Польщі, Московщину, Швецію, Прусію, Угорщину, Молдавію, Волощину, Крим, а навіть Габсбурзьку імперію. Україна грає сим разом осередну ролю й видає з себе найбільший тоді, побіч Кромвеля, европейський воєнно-політичний талант – Богдана Хмельницького. Не місце тут пригадувати головні хвилини Хмельниччини й Виговщини; читачі мають також у тямці становище України в міжнародній політиці того часу. Як звісно, українська політика того часу не визначалася ані прямолінїйністю, ні тривкістю, – одначе більше з вини обставин, ніж керманичів. Коли вжити сучасного нам терміна, то політична орієнтація українців протягом північно-східної війни була ріжна: польська, угорська, турецька, шведська й московська. З них лише дві, перша й остання, довела до конкретних політичних здобутків, яких висловом є, з одного боку, Зборівська угода (1649) та Гадяцький трактат (1658), з другого – Переяславська умова (1654) .
Давніше я мав нагоду («Перший похід Хмельницького в Галичину», вид. «Вчора і нині») доказувати, що перша й головна провідна ідея Хмельницького була: широка політична й культурна автономія України в межах польсько-литовської Річи Посполитої, себто «орієнтація» його була польська; всякі ж відскоки від неї були наслідки засліплення польської шляхти й політичної тупости короля. Сій ідеї полишився Хмельницький теоретично вірний до кінця життя, хоч був готов зв’язатися і з підземним царством для накинення її й Річипосполитій... Політика Виговського була лише продовженням сеї провідної ідеї. Ідея повної державної самостійности не була чужа великому українському гетьманові та знаходила прихильність поза межами України (реальну пробу створення Української держави 1648/9 р. перебила Туреччина!), одначе Хмельницький не бачив достатні основ під Українську державу й уважав принципи Зборівської умови такими, що на довший час можуть обезпечити та скріпити національно-політичний розвиток України.
Опинившися в безвихідній ситуації під кінець 1653 р., рішився на союз із Московщиною. Та при сім зробив ту фатальну помилку, що в своїм політичнім реалізмі за підставу умови взяв він засади, умовлені під Зборовом. Се можна пояснити правдоподібним поглядом гетьмана, що злука з Московщиною буде тільки дочасна, одначе все те не зміняє факту, що він зовсім хибно поставив під одну міру Річ Посполиту й Московщину. Мабуть, не розумів гетьман, що небезпека (а сей огляд – то одинокий компас у міжнародній політиці) з боку обох сих держав цілком не однакова; з Польщею ішло на українські землі лихо політичне і соціяльно-господарське, з Московщиною – передовсім культурне. З огляду на се, Переяславська умова не повинна була бути самим лише перекладом Зборівської. Коли ся, з погляду на історичний розвиток Польщі й України, дає нам величний зразок політичного таланту Хмельницького, то перша дуже підкопує історичне значення його для України.
Іван Виговський
Петро Дорошенко
Та найгірший наслідок Переяславського трактату, фатальний у своїх наслідках, був у поділі українських земель між дві держави. Приналежність усеї України до Річипосполитої була найціннішою ґарантією проти того, щоб польські змагання на наших землях могли увінчатися поважним успіхом; 1654 рік проломав се велике забороло. Вже перший поділ (на Случі) був тяжким ударом, пізніша поправка його в Андрусові (1667) ще погіршила справу. Направити сього лиха не зміг уже Дорошенко своїм зв’язком з Туреччиною, як і перед тим Виговський – зв’язком із Польщею. Очевидно, якби українсько-московська унія була доконалася ще за Глинського, то наслідки, з причин згаданих уже, були б ще більше катастрофічні. В сім саме велика ріжниця в оцінці політичної орієнтації українців в XVI і XVII віці.
IV
Европейська воєнна хуртовина XVII в. мала, – як знаємо, – один із своїх осередків на Україні, яка від домонгольських часів ніколи не була так активна, як саме тоді, й ніколи пізніше не досягла вже тої діяльної енерґії. Та остаточний вислід був некорисний. Великий під’єм духа й оживлення та скристалізовання української національної ідеї (для українських письменників XVIII в. українська історія починалася щотільки з середини XVII в. – погляд, що з невеликими перемінами тягнувся ще глибоко в ХІХ в.) – всі ті, так сказати б, ідеальні користі не були в силі вирівняти тої величезної шкоди, яка постигла Україну задля: а) поділу в 1654 й 1667 рр.; б) руїни, викликаної війнами за Україну між Польщею, Московщиною й Туреччиною, – війнами, до яких поштовх виходив часто від українських патріотів, що змагали до об’єднання роздертих українських земель. Більшої національної трагедії годі й подумати собі!
З трьох політичних орієнтацій, якими керувалися тодішні українці – польської, турецької й московської – найсильнішою виявилася остання й українське національно-політичне життя удержалося на Задніпров’ю продовж другої половини XVII в. й не зоставалося без впливу на Правобережжя, на землі, полишені при Польщі. Звичайно, сей вплив проявлявся у двоякій формі: козакофільській, політичним ідеалом якої була Гетьманщина з козацьким устроєм, та москвофільській – у симпатії до Московської держави як антитези Польщі. Натомість на лівобічній Україні московська «орієнтація» стала вже рано тратити рацію існування. Кінець старої Московщини й початок нової Росії по плану й духу Петра Великого зміняє основно політичний світогляд українців. Україна зі своїм анахроністичним, на польський лад зложеним устроєм могла ще годитися з давньою Московщиною, тепер же в централістичних реформах Петра бачила неминучий засуд смерти для себе. Поворот до Польщі являється тепер спасінням. Проти москвофільської орієнтації Правобережжя станула полонофільська на Лівобережжі. Заступник першої – то Палій, другої – Мазепа. Обом просвічувала думка сполучення українських земель. Сей дещо дивний стан мусів, очевидно, довести до народження, чи радше відродження, думки про політичну самостійність України; її висловом Гордієнко, кошовий Запорожжя, що займав окреме становище супротив обох держав. З погляду політичного реалізму беручи, сей останній напрям, серед тодішніх обставин, треба назвати романтичною утопією без усяких виглядів на успіх, одначе коли поглянемо на нього зі становища розвитку української політичної думки, то сей момент належить між найясніші в нашій історії.
В такім ідейнім положенню заскочив Україну великий «світовий» конфлікт на поч. XVIII в. (еспанська сукцесійна й Друга північна війна). На північнім сході Европи проявився він великим двобоєм між Карлом XII і Петром В. за гегемонію над просторами між Балтійським і Чорним морем, Карпатами й Ладоґою. Польща плила серед того змагання московським руслом: зразу всеціло (ся орієнтація нав’язувалася ще з середини XVII в.), згодом у переважній частинї. В корінній Польщі зорганізувалася така шведофільська партія під Станиславом Ліщинським, просторі східні окраїни на українських і литовсько-білоруських землях зосталися вірні королеві Авґустові й цареві Петрові. Річ зрозуміла, отже, що українські ірредентисти Лівобережжя могли нав’язати нитки порозуміння лише з тою польською фракцією, за якою стояла Швеція.
До сього спонукувала їх не лише віра в успіх шведського оружжя, а й погляд, що вона, а через неї й Польща Ліщинського, є заступницею політичної й культурної волі. Заступники самостійницької ідеї на Україні – Запорожці – держалися супроти Польщі здержливо, тим більше, що між і ними й Мазепою лежала ціла прірва політично-соціяльної й особистої ненависти. Одначе, як прийшла рішаюча хвиля, запорожці показалися патріотами без тіни: з розвиненими прапорами явилися їх полки в шведсько-мазепинськім обозі. Для Запорожжя могли бути лише дві орієнтації: московська або шведська; воно вибрало сю останню, навіть у моменті, некориснім для шведів... Правда, з переходом Мазепи й запорожців на шведський бік зорганізувалася й москвофільська партія на Україні (Скоропадський), одначе для означення її політичної вартости не стає міри. Се була виключно вина Карла XII, що він явився на Україні не в пору та що дозволив себе випередити москалям у захопленню українських твердинь. До того цар Петро проявив незвичайний демагогічний талант і, висуваючи, з одного боку, твердження, буцімто мазепинці запродали нарід у польську й єретицьку неволю, не жалів, з другого боку, щедрих обіцянок для «дорогого йому українського народу» та впевняв, що національно-політична воля України можлива й безсумнівна «в межах загальноросійської державности», як сьогодні дехто висловлюється. З огляду на все те, годі тепер сказати, наскільки нова політична громада була висловом окремих течій серед українського громадянства (т. ск. кочубейства) або лише наслідком скрутного становища й невідпірного примусу. Одно певне, а саме, що тодішнє українське духовенство відограло нужденну ролю...
Вислід Великої північної війни відомий. Сила Швеції зломилася, шведофільська партія серед поляків зникла, Польща стала тим у відношенню до Росії, чим сьогодні Марокко є супроти Франції або Єгипет супротив Англії, Петро ж В. поставив свою державу в ряді перших на землі, а українська національна ідея дістала смертельний удар. Недобитки прихильників Мазепи й Гордієнка ділили долю Карла XII, снували мрії про поворот на Україну, утворення самостійної Української держави (т. зв. Гордієнкова конституція), до шведської орієнтації додали ще турецьку, а по соромній зраді турків (1711) одні розбрелися по Европі, інші глядали нових осель над Дунаєм, а знов інші допрошувалися царської ласки, яка вінчалася звичайно Сибіром, тюрмою, конфіскатами, канальними роботами…
Хоч і як трагічно закінчилася участь українців у світовій війні на початку XVIII в., та, з погляду на розвиток української національної ідеї, не можна говорити, що сей момент – то темна точка в українській історії. Противно, Мазепинщина сталася одною з основ нової політичної думки на Україні; се перший органічний і рішучий вислів українсько-московської непримирности. Се, що за Виговського було більше випливом інстинктивних почувань козацької старшини, тепер прибрало форму глибокої свідомості громадянства. Щоправда, отсі події не вкорінилися в умах українців так глибоко, як Хмельниччина, й не зараз потягли неперехідну межу між українською й московською народністю, як се сталося між українцями й поляками, все-таки лід проломано. У продуктах духової творчости російських українців по полтавській катастрофі національно-патріотична течія бринить голосніше, ніж коли-небудь перед тим, і готовить прихід новому національному відродженню.
Тому-то мазепинці зробили те, що для добра України зробити було потрібно. Невдатність і трагізм їх політики не відбирає їй прикмет великого патріотичного діла.
V
Невдачу Мазепинщини спричинили ріжні обставини, яких годі було передбачити, й тому сам вислід, хоч який він фатальний у нашій історії, свідчить про політичну вартість руху. Правда, Мазепинщина не без темних боків, а найтемніший той, що велика частина тодішньої української суспільности так безкритично й розмірно легко дозволила вмовити в себе неетичний, «зрадницький» характер великого зриву… Се показує наочно, що народні маси, серед них і духовенство, стояли зовсім низько щодо національно-політичної свідомости. І тут саме пояснення, чому катастрофа 1709 р. й українська еміґрація – її наслідок – не відограли в історії нашого відродження такої ролі, як угорські повстання 1703-1711 й 1848-1849 рр., та еміґрації по них, або польські – з 1831 і 1863 рр., сербські – з поч. XVIII в., болгарські – з поч. ХІХ в. і т. ін. Воно й не диво, суроґат української державности, яким була тодішня Гетьманщина, був твором і занадто фраґментарним, і занадто молодим, щоб устиг до того часу перетопити ріжні елементи української суспільности в одно суцільне й органічне національно-політичне тіло. В таких обставинах українська сепаратистична ідея, в своїй основі консервативна, не могла остоятися супротив розмаху нового російського абсолютизму, промощеного реформами Петра В. Дерево, посаджене Б. Хмельницьким, зісохло не тільки на верхах, а й у корені. Полишилася лише стара форма історичного індивідуалізму, в яку треба було вложити новий зміст. Та до цього треба було ждати ціле століття з наддатком; випередила його глуха тишина, якої давно не було на українських землях, переривана від часу до часу примітивним виглядуванням соціяльних суперечностей серед мас.
В таких обставинах проходить велика війна в середині XVIII в., яка в дечім подібна до нинішньої хуртовини, – т. зв. Семилітня (1756-1763) – минула без прямого впливу на Україну, тим паче, що мотиви сеї війни лежали зовсім осторонь України (австрійсько-пруський конфлікт). Воєнна роля Росії в сих боротьбах зміцнила її політичне становище так, що Катерина ІІ перш усього довела діло реформи Петра І до краю, скасувавши Гетьманщину й Січове товариство. У зв’язку з вислідом Семилітньої війни були й розбори Польщі. Перший із них (1772) зв’язав дідицтво Ростиславичів і Романовичів з Габсбурзькою монархією; другий (1793) і третій (1795) довершив сполучення майже всієї решти з Задніпрянською Україною.
Як треба оціняти отсі події зі становища історичного розвитку нашої нації? Чи розбори Польщі plus у нашій історії, чи minus? Особливо се питання важне щодо тих земель, які опинилися наслідком розборів у межах Російської імперії. Сього питання не порушено досі в українській національній (кладу натиск на се останнє слово) історіографії, тому думки про нього будуть ріжні. З одного боку, річ безсумнівна, що в розборах Польщі доконалося з’єднання українських земель, якого годі було довести Хмельницькому, Виговському, Дорошенкові, Мазепі, Палієві; та, з другого боку, певне й те, що в результаті умови національно-політичного життя українського народу на тих землях не стали кращі, лиш тяжчі, що, – як образно висловився Шевченко, – «Польща впала та й нас роздавила». Сю суперечність можна розв’язати посередньо, коли задамо собі питання: «Який був би правдоподібний розвиток українського національного життя, якби польсько-російська границя з-перед 1772, чи там 1793 р., зосталася й надальше?»
Польща, як державно-політичний організм, однаково була неприхильна розвиткові української національної думки, як Росія, хоч обі держави були щодо свого політичного характеру антитезами (тут царсько-бюрократичний абсолютизм, там шляхетський), одначе можна б сподіватися, що старосвітський парляментаризм Польщі був би в XIX в. підпав таким новочасним перемінам, що в його межах українство знайшло б було можність свого політичного виразу й розвитку (в польськім парляменті українці були б найсильнішою недержавною національною групою); значить – у політичнім напрямі приналежність правобічної України до Польщі може, й давала б була деякі користі, в порівнянню з автократичною Росією. Та одночасно ще більше правдоподібно, що національний рух на польській Україні мав би характер «загальноруський», себто був би в своїй основі москвофільський. З сим полїтичним русофільством було б ішло в парі й культурне: мовно-літературне. В такім разі національний розвиток українців міг піти по зовсім іншій лінії, міг стати річкою, що поплила б простенько в «руське море». Коли б знов хто, перецінюючи поодинокі прояви духового життя польської України до 1795 р., хотів вірити в перемогу народного, людового елементу в літературній мові, то не міг би замикати очей на іншу, не меншу небезпеку для українства: утворення двох або трьох літературних мов серед нашого народу. Обі сі небезпеки впали наслідком прилучення Правобережжя до Росії. До того часу польські українці знали тільки один фронт у боротьбі за свою національно-політичну індивідуальність – польський; з сею хвилею опинилися вони перед новим, другим фронтом – москвофільським, й українська національна ідея мусіла скристалізуватися всесторонно. Продуктом сеї кристалізації й одночасно наріжним каменем у розвитку української національної думки став правобережець, «польський» українець – Шевченко. Без Шевченка сьогодні й подумати годі українства, а без розбору Польщі годі подумати Шевченка, як того, що потягнув незатерті вже більше національні межі, як від Польщі, так і від Москви. Отся кристалізація українства доконалася в тісному зв’язку з тими новочасними ідеями, які проголосила Велика французька революція 1789 р. та які рознесла по світу страшна хуртовина Наполеонських воєн (1797-1815).
Очевидна річ, що злучення більшости українських земель під пануванням автократичної, національної й консервативної Росії зробило іншу небезпеку грізною – небезпеку зіпхнення українства до ряду російського провінціоналізму. Та на перепоні сьому станув факт із першого розбору Польщі: прилучення Галичини до Австрії й повільне будовання на сій землі українського П’ємонту.