Михайло Грушевський народився в Польщі, у місті Холм, 29 вересня 1866 року.

Це твердження є зумисною провокацією. Воно містить правду, але вона не є єдиною. Безперечно, воно збентежить тих, хто звик до україномовних біографій вченого. Зазвичай в них наводиться інша дата народження майбутнього історика – 17 вересня. Невідповідність досить легко пояснити: 17 вересня – дата за юліанським календарем, яким користувалися в Російській імперії та Православній Церкві, адже Грушевський був православним. Однак у Королістві Польському – а Холм був містом на його східних кордонах – користувалися григоріанським календарем, і навіть царська адміністрація найчастіше подавала дві дати (за обома календарями).

В українських біографіях поруч із датою також інакше подається місце народження: «Холм, нині Хелм (Chełm, Польща)». І це твердження вимагає детальнішого розгляду, адже може означати, що рідне місто вченого 1867 року не входило до складу Польщі. Дійсно на це питання можна подивитися по-різному. Без сумніву, місто було розташоване на території, що офіційно входила до складу Короліства Польського, і польською її вважали не лише поляки чи західноєвропейська громадська думка, але й влада в Петербурзі. Підпорядкування Короліства Польського Російській імперії визначалося міжнародним правом – рішенням Віденського Конгресу 1815 року. Хоч після Листопадового повстання Короліство Польське фактично інкорпорувалося до Росії, а після Січневого повстання його організаційно-адміністративна самостійність була майже повністю знищена, формально воно не було ліквідоване ніколи.

Сам Грушевський, а також інші представники українського національного руху та українські історики, стверджували і стверджують, що Холм та його околиці були українськими. Чи виправдана ця думка? Насправді у Холмі крім юдеїв мешкали здебільшого римо-католики, що на практиці означало наявність у них польської ідентичності. Жили там також православні російські військові. Натомість на околицях мешкали у великім числі уніати руського походження. Вони говорили полонізованими руськими говірками  або польською мовою, та почувалися поляками – здебільшого коли йдеться про більш освічені верстви. Частина селян могла також почуватися «місцевими». Поруч із ними мешкало також автохтонне населення, що послуговувалося польськими діалектами та дотримувалося латинського обряду. Однак, виходячи з етнічної культури місцевого населення руського походження, представники українського національного руху, які вважали етнічність визначальним чинником, трактували Підляшшя і Холмщину як українські землі. Таким чином підкреслювалася окремішність цих земель і від Росії, і від Польщі. Для поляків Холм був польським, або польським і руським водночас, натомість для українців він був просто українським або українським і російським водночас. У свою чергу царська влада вважала, що в рідному місті Грушевського мешкало «русское население». Оскільки руськість означала для неї заодно російськість, звідси й у неї з’явилися намагання прищепити місцевому населенню російську національну свідомість після поразки Січневого повстання.

Загальновідомий приклад – ліквідація 1875 року у Польскім Королістві Уніатської Церкви і примусове навернення уніатів у православ’я, що супроводжувалося варварськими репресіями проти незгодних. Напередодні було створено кілька шкіл для уніатів з російською мовою викладання, зокрема в Холмі 1865 року з’явилася спеціальна «греко-уніатська» гімназія. Завданням таких шкіл було виховати католиків східного обряду в дусі вірності російській державі, а також послабити вплив їх священиків – зазвичай пропольських. Одним із учителів, направлених російською владою до греко-уніатської гімназії в Холмі, був батько Михайла – Сєрґєй Ґрушевський. 1865 року в холмській школі він отримав посаду вчителя російської і церковнослов’янської мов. Через те й переїхав з родиною з рідної Київщини до Королівства Польського.

***

Очевидно, негативне ставлення Грушевського до поляків мало багато причин. Першим важливим чинником, що вплинув на світогляд вченого, було культурне середовище. Природно, що наш герой у молоді роки перейнявся поглядами і уявленнями оточення, в якому перебував, ідеями книг, на яких виріс, культурою, що оточувала його. Він виховувався не лише в російській державі та російській освітній системі, а й в класичній російськомовній родині малоруського інтелігента. Це означає, що він познайомився з російською літературою, історією й запозичив принаймні деякі риси ментальності, яка переважала серед інтелігенції цієї держави та для якої було притаманне зокрема негативне ставлення до давньої польської держави та створених нею культури та устрою. Тож він не мав можливості – як українці з Галичини – познайомитися з польською культурою та самими поляками, ходити з ними до школи, товаришувати.

На хлопця – який опинився далеко від батьківщини, у багатоетнічному середовищі, де росіяни були майже колоніальними господарями, – суттєво впливали також родинні історії, книги та враження від нечастих подорожей до України. Перебуваючи у Владикавказі і Тбілісі, він міг спостерегати за національними стосунками, що панували в російській провінції, і поступово, усвідомлюючи собі несправедливість і безглуздість російської освітньої системи, став критично ставитися до неї, а деякою мірою також до інших аспектів життя імперії Романових. Джерела історії молодих років Грушевського звертають увагу також на певне відчуження гімназиста від своїх однолітків та його вразливість, схильність до ідеалізму, мрійливість та глибоку релігійність. Усе це спонукало Грушевського, як і деяких інших діячів українського національного руху, вважати російську культуру, попри свою досконалу ознайомленість з нею, чужою. Він почав ідентифікувати себе виключно з культурою українського народу та з тою частиною вищої культури його батьківщини, що підкреслювала власну національну окремішність від російскої. Внаслідок цього Грушевський, правдоподібно вже у ранній молодості, змінив національну ідентичність з малоруської на українську. Символом цієї зміни стала відмова від російської мови. Цікаво, що ніде – починаючи з особистого щоденника і листів до публіцистичних і наукових праць – Грушевський не називав російської держави на чолі з Романовими своєю батьківщиною. Його вітчизною були землі населені українцями. І ніколи не говорив він про Росію як про «свою» державу.

У молодості авторитетами для Грушевського були старші представники українського національного руху. Найвизначніші серед них: Максимович, Шевченко, Костомаров, Куліш у першу половину свого життя, Драгоманов, Кониський і Антонович –  усі вони негативно оцінювали роль шляхти, з якої походила більшість сучасної Грушевському польської еліти. Вони вважали, що характерний для польської культури аристократизм складно, ба навіть неможливо, погодити з цінностями української культури. Ця культура була укорінена в житті народу, базувалася на егалітаризмі та засадах демократії і нерідко переростала в свавілля і анархію. Ототожнення з козаками та їхніми традиціями, звісно, теж не сприяло доброзичливому ставленню до поляків. Більше того ці українці, мешкаючи в російській державі, зазнавали впливу ментальності і уявлень, які домінували серед тамтешньої інтелігенції та бюрократії. Щоправда, Антонович із Кониським намагалися просувати політику «нової ери», але суперечливі цілі польського і українського національних рухів та напруженість між їхніми представниками, що відчувалася в Галичині, призвели до фіаско цієї ініціативи. Очевидно, що ці ідеї вплинули на позицію майбутнього вченого.

Безумовно, на ставлення Грушевського до поляків також великою мірою вплинув досвід проживання у Львові і спостереження за стосунками в місті. В українського професора швидко склалася негативна думка про польську еліту. В її колах панувало переконання, що Ґаліція (польскою Galicja), зокрема її східня часть (Galicja Wschodnia, Ruś Halicka) – мішаний регіон з точки зору етнічного походження її мешканців, але в політичному плані ціла провінція – це польська земля під владою Австрії. На їхню думку, інтелігенція руського походження мала вибір: ідентифікувати себе з польськістю («genthe Rutheni, natione Poloni») або залишитись лояльною чи принаймні байдужою до цілей польського національного руху та ідеї політичної польськості Ґаліції в обмін на права «національної меншості» – такі як культивування мови та звичаїв. Цього польська еліта очікувала і від москвофілів, і від українофілів. Тимчасом Грушевський словом і ділом виступав проти політичної польськості східної частини Ґаліції, тобто Галичини, декларуючи погляди, які польська інтелігенція називала «руським радикалізмом». Галичина була для Грушевського українським краєм, владу в якому «загарбала» польська еліта. Внаслідок цього він дедалі більше віддалявся від цієї еліти, а після 1901 року, коли виникла суперечка про офіційну мову Львівського університету – спровокована великою мірою Грушевським, – вчений перетворився на об’єкт нападів польської еліти і преси. Він на ці атаки відповідав так само радикально. Його звинувачували (послуговуючись більш чи менш гострою риторикою) в розпалюванні та підбурюванні польсько-українського конфлікту в Галичині.

А як було насправді? Безумовно, всі твердження про великий вплив Грушевського на молодь були слушними. Розповіді польських і українських свідків, консерваторів, націонал-демократів та лівих, друзів Грушевського та його затятих ворогів підтверджують цю тезу. Немає також сумнівів, що його радикальні гасла, інтерпретація поведінки українців і поляків та цілей національно-визвольних рухів перших і других (цілей полярних, за версією Грушевського) не сприяли подоланню суперечок та напруженості і не заохочували польської еліти до пошуку компромісів. Можна навіть сказати, що в політичному плані його гасла були абсолютно контрпродуктивними. Інша справа, що Грушевський не вважав компромісу цінністю самою в собі і не любив на нього йти. (...)

Спротив поляків, очевидно, викликали й гасла Грушевського про необхідність виходу Холмщини зі складу Короліства Польського чи його заклики до земельної реформи на Волині, Поділлі і Київщині. Історик хотів зупинити процес полонізації мешканців Холмщини і поширити серед них вплив українського національного руху. Він прагнув також за рахунок покращення економічного становища селян на руських землях в Росії – очевидного блага – зміцнити водночас матеріальну базу українського руху. Такі цілі суперечили інтересам, які визначили для себе поляки. Тож не дивно, що польська преса, зокрема видання, які симпатузивали націонал-демократам, критикувала Грушевського. Очевидно, що критика не сприяла його позитивному ставленню до поляків. До того ж історик – за браком критики з боку польської громадської думки щодо нападів націонал-демократів – звик ототожнювати позицію останніх із загальною думкою польського суспільства.

Нехіть Грушевського до поляків мабуть дещо зменшилася після репресій російської влади, яких він зазнав в часи Першої світової війни. На це вказує спокійніший тон його рецензій, вітання з нагоди проголошення польської держави «Актом двох цісарів», та можливо, на це вплинули й події української революції перших місяців, коли Польський комітет виконавчий на Русі підтримав створення української автономії. Однак потеплінню поклало край спочатку проголошення Центральною Радою радикальної сільськогосподарської реформи, яка знищувала польську земельну власність, а пізніше союз УНР з Польщею. Договір, котрий заключив Петлюра – політичний противнік Грушевського – був підписаний у вимушених стратегічних умовах, а ціною його була відмова від претензій на Ґаліцію – в інтерпретації поляків – або, за версією українців, передача  західноукраїнських земель Польщі.

У цей період Грушевський дуже емоційно висловлював свої погляди: безжальне засудження польського суспільства, поляків – як окупантів, що прагнуть фізичного винищення українців, та Петлюри – як зрадника. Грушевський залишався при цьому чинним політиком, що, певно, відбивалося на стилістиці, якою він послуговувався. Адже у листах того ж періоду його аргументи були значно спокійнішими, хоча в основі своїй погляди не змінювалися. Він побоювався, що польсько-український союз унеможливить об’єднання всіх «етнічно українських земель», утвердить польське економічне і політичне домінування на Правобережній Україні, позбавить країну шансів на сільськогосподарську реформу і вірогідніше призведе до поділу України на дві частини, одна з яких опиниться під владою Москви, інша – під фактичним польським протекторатом.

Повернувшись до СРСР, історик фактично припинив політичну діяльність, бо в тоталітарній державі вона була неможливою, і зосередився на науці. Однак він не відмовився від пропагування ідеї об’єднання всіх «етнічно українських» земель. Ніби Катон, він користувався різними публічними оказіями, щоб сказати: Ceterum censeo, Ukrainam esse unificandam.

Власне цей період також найвиразніше демонструє, що незмінна нехіть Грушевського до поляків у всі зрілі роки його життя випливава також із загального світогляду вченого. Цей світогляд по суті збігався з позицією  інших представників українського національного руху (хоч зазвичай був радикальнішим) та аксіомами, що супроваджяди дослідження самого історика. (...)

Найважливішою із цих аксіом було переконання, що національний зв’язок і громадянський – окремі поняття, що цей перший істотно відрізняється від почуття ототожнення себе з державою. Тому не можна говорити про націю як про чисто політичну, громадянську спільноту. Нацією може бути лише етнічна група, що має власну мову чи виразно окремий діалект та характерні етнографічні риси. Із цього випливав висновок, що українцями, крім представників інтелігенції, яка підтримує цілі українського національного руху, є носії українських говірок чи, якщо точніше, говірок вважаних за українські (казус мешканців Полісся і Підляшшя). Крім того це означало, що критерії визначення етнічної ідентифікації – прозорі і очевидні. У цьому переконанні Грушевського не похитнули навіть переговори Української Народної Республіки з делегацією Білоруської Народної Республіки, що унаочнили проблеми, пов’язані з приписуванням національних категорій мешканцям Полісся, які господарювали в архаїчних умовах віддаленої і бідної провінції.

При цьому український вчений припускав, що, окрім «зрілих» націй, які мають власну еліту, національну свідомість, а найчастіше також власну державу, існують нації, позбавлені еліти. Вони являють собою справжнє і природне буття, хоч і не довершене. Тим не менше усі вони як етнічні спільноти постали давно, у часи глибокого Середньовіччя. Щоб стати дозрілим чи «свідомим» і подолати стадію «етнічної маси», нація мусить в умовах браку державності виокремити власну інтелігенцію, яка почне ідентифікувати себе з автохтонною культурою люду, серед якого мешкає, і прищеплювати їм справжню національну свідомість. Таким чином Грушевський передбачав, що національність людина начебто набуває, народившись у даній культурі. Хоч він не виключав можливості самоідентифікації в дорослому віці з національною культурою, яка домінує в місці проживання людини. Натомість він засуджував представників вищих, освічених верств, які приймали культуру, що не мала на цих теренах «автохтонного» характеру, – для нього такий вчинок означав національну апостасію. Грушевський вірив бо, що кожна культура може і повинна розвиватися самостійно, «на своєму корінні», а втручання ззовні і надмірний іноземний вплив – небажані. Звідси і культ всього рідного у Грушевського та нехіть до всього «чужого». Проявом такого підходу було його ставлення до маґдебурзького права та німецької колонізації в часи Середньовіччя, завеликої кількості євреїв на Україні, ну і, звісно, до поляків, які поширювали чужу українцям культуру. Заснована на католицизмі вона була – за словами Грушевського – лише нікчемною копією культури Західної Європи.

Саме тому Грушевський часто називав «зрадниками» представників народженої на Україні еліти, які не підтримували українського руху та асоціювали себе з польськістю чи руськістю в широкому розумінні цього слова (частина російських малорусів чи галицьких русинів) або російськістю. Адже вони служили «чужоземцям», приймали «чужу» культуру. Зазначімо, що чужими для історика були й росіяни, хоча – з огляду на політичні вимоги, а також, напевне, у зв’язку з більшою «близькістю» Грушевського до російської культури, – критика на адресу цієї нації була  слабшою (...)

Грушевський також був схильним приписувати суспільству, що утворює націю, досить однорідні погляди. Він припускав, що рішення приймаються одностайно на підставі єдиного обов’язкового поняття про національні інтереси. Натомість історик не переймався питанням, що означає це поняття, а також хто і як має повноваження визначати національні інтереси. Сам він затято вірив, що вірність власній нації та її інтересам повинна переважати над зобов’язаннями іншого характеру – релігійного, станового, суспільного, середовищного або громадянського. Про це свідчать його коментарі – чи то в історичних працях, чи то в публіцистиці – про те, що українська еліта неодноразово в історії зраджувала власний народ- націю, що поляки з трьох частей своєї поділеної батьківщини координують політику щодо українців. Проявом такого підходу була й схильність до ототожнення націонал-демократів з усіма поляками, й закиди греко-католицьким священникам щодо прагнення бути аполітичними, й захист Січинського.

Український історик також вважав, що визначення політичних кордонів на основі етнічних – єдина засада, яка відповідає критеріям справедливості та моральності. Тому кордони України, за його версією, простягалися від Підляшшя і П’єнін до Кубані. Грушевський вимагав приєднання Холмщини до Росії, а потім й до України, та виступав за поділ Ґаліції на дві частини. Він засуджував приєднання Галичини до складу Другої Речі Посполитої. До кінця життя закликав до розширення території совєтської України і приєднання до неї частини земель Румунії, Чехословаччини та Польщі. Грушевський вважав, що пріоритетом українського національноо руху має бути об'єднання в межах єдиної політичної одиниці земель, визнаних «українськими» з етнічної точки зору. А етап незалежності прийде пізніше. Порушення цієї послідовності – як хотів Петлюра – означало б для України втрату Галичини і Західної Волині на певний період, а Холмщини і Підляшшя – можливо, назавжди. (…)

У статті «Про польсько-українські стосунки у Галичині» Грушевський чітко сформулював свою головну тезу щодо ролі поляків в історії Русі: «Історичні стосунки Польщі й України зводяться до того, що українську народність обікрала польська. Вона заволоділа багатствами України – її землями. Вона поглинула упродовж століть все видатніше, що з’являлося в українськом середовищі, й звела українську народність до маси робітників, які працюють на представників польської народності й культури». Це не було лише публіцистичне спрощення! Образ Польщі, який повсякчас малював історик у решті своїх праць, дійсно не мав ясних барв. У межах загальної замальовки польської історії цей образ ніби в кривому дзеркалі відображав думку краківської історичної школи – насамперед праць Шуйського і Бобжинського – та доповнювався численними коментарями самого Грушевського стосовно польсько-руських взаємин. Західним сусідам українців Грушевський незмінно приписував своєрідний «імперіалізм», прагнення завершити політичне загарбання українських земель (що датується XIV-XVI століттями) культурною та релігійною асиміляцією їхніх мешканців. Ця головна ідея слугувала поясненням для всього кількасотлітнього співіснування поляків і русинів.

Професор не пішов у слід Куліша, який, дослідивши джерела, кардинально змінив свої попередні погляди на цю тему, чи Драгоманова, який, розглядаючи історію польсько-українських взаємин, намагався знайти певні позитиви в проживанні русинів поряд з поляками й у державі, де домінують поляки. Натомість, за допомогою наукових аргументів він зміцнював традиційні уявлення представників українського національно-визвольного руху, зокрема Антоновича, про минуле співжиття русинів з поляками. І якоюсь мірою розширював їх. (...)

Тож Грушевський був заангажованим вченим – українським патріотом, далеким від ідеалу об’єктивності в оцінці минулого. Однак чимало колег Грушевського із сусідніх європейських країн були подібними до нього. Чи не нагадував він подеколи, заявляючи про негативний вплив поляків на історію України, польських дослідників, які категорично засуджували німців, зокрема так звану німецьку «колонізацію» у середньовічній Польщі? Або чеських істориків на чолі з Палацьким, які демонізували роль німців в історії Чехії? (...)

Добре прослідковується, що всі погляди вченого та ідеї, якими він керувався у публічній діяльності й наукових дослідженнях, перегукуються з ознаками націоналістичної ідеології, описаними Ентоні Смітом та Єжи Шацьким. Більше того, у героя нашої розвідки можна помітити інші риси, характерні для націоналістів: схильність мінімізувати значення поразок сил, що вважаються «своїми»; пошук проявів національного суперництва або дискримінації – у минулому чи в сучасності (часів Грушевського) – тоді як при цьому могло йтися про інші чинники, відступ від світоглядної безсторонності, захист «своїх» – навіть тих, що звинувачуються у найтяжчих злочинах…

Напевне, власне такі погляди – вкупі з характерною рисою вченого: радикалізмом і небажанням йти на компроміс – здебільшого визначали його антипатію до поляків і викликали конфлікти. Звідси також однозначний висновок: Грушевський був не тільки патріотом України, а й націоналістом у центральноєвропейському значенні цього слова. При цьому його націоналізм був нерозривно пов’язаний із багатьма лівими переконаннями, що проявлялися в постулатах про радикальне покращення становища українського народу чи демократизацію політичного життя в царській Росії. Грушевський  не підтримував гасел національного егоїзму, переконання, що всі нації неодмінно ведуть боротьбу за існування, які поділяли чимало публіцистів і політиків з табору польських національних демократів. Грушевський був також далеким від шовінізму, хоч ця течія була досить сильною серед української меншини в міжвоєнній Польщі. Тим більше не підтримував він національного інтегралізму, тоталітарної ідеології, яку визнавала в 30-тих роках Організація Українських Націоналістів. (...)

Тож позицію Грушевського можна багато в чому зрозуміти, так само як і його антипатію до поляків. Його погляди були наслідком прагнення сформувати українську націю на якнайширшій етнічній базі та забезпечити її політичне і моральне звільнення від польського впливу. Однак історик ніколи не замислювався, чого коштуватиме така модель для самого українського народу, не думав про політичні наслідки радикальних претензій до поляків для українського національного руху та перспективи реалізації його головних вимог. Тимчасом небажання професора йти на будь-який компроміс була контрпродуктивною. Як сильно було це видно у 1917-1918 роках, коли Україна на чолі з ним невідступно боролася за Підляшшя і Холмщину, проводила радикальну земельну реформу, прирівнюючи статус поляків, польської мови та культури до статусу фактично неіснуючої на той час білоруської нації. Це прирекло українців на конфронтацію з Польщею. А результати – як виявилося – зовсім не мусили бути корисними для України. Понадто при такій політичній стратегії єдиним можливим союзником виявлялася Росія, навіть ця тоталітарна, більшовицька...

Авторизований переклад з польської Юлії Кузьменко