Переглядаючи один із фільмів вісімнадцятого сезону популярного британського детективного серіалу «Midsomer murders» (де у кожній серії – зв’язок із минулим певно ж основа для злочину сьогодні), досить кумедно зважуєш на класифікації істориків. Отже, один із «істориків» (не відносно до освіти), ретельно опрацювавши матеріали, шукає поховання святої, замученої у боротьбі за віру. Його брат священник використовує такий шанс…"знаходить" останки влаштовує огляди і свята пошанування, екскурсії (одне слово, чим би займалася публічна історія). Але «історик» не заспокоюється, він звертається до археологів, що останки святої – фальсифікат, і бере участь у організації розкопок, що завершуються успіхом, – залишки мучениці знайдено, однак керівниця експедиції ставиться до ініціатора зневажливо, той же не знає, що таке чорнові «археологічні» (можна вставити археографічні) пошуки. Археологиня пише захопливі книжки, але абсолютно недорікувата під час публічних виступів, приїжджає її чоловік, який, між тим, теж не працює у «чорнову», однак активний у соціальних мережах (певно ж він і редагував ті книжки) і він – той, хто бачить проект, під який можна здобути гарне фінансування від різних установ. Обминемо детективну інтригу. Бо перед нами типаж тих, кого ми називаємо «істориками». Усі вони різні, а якщо ще додати «чорних археологів», що шукають скарби заховані родиною святої, то світ грішних істориків виявиться дуже барвистим і надто неоднорідним. Усе це, звичайно, історики-практики для яких минуле певною мірою оречевлене джерелом. Але, треба визнати, сюжетні постаті серіалу – то світ старожитностей з милого провінційного британського минулого. У часи загального переписування та інформатизації (читай доступу до джерела) ролі дослідника минулого стають інакшими. Те що ми називаємо істориком – є уже не дослідником минулого, а його інтерпретатором. Доступ до ресурсів медіа, ринку, політики (для якої апеляція до минулого є одним із видів лицемірства) є важливішими за джерельні знахідки, знання мов та контекстів чи, навіть, за письменницьку вправність.
Але питання виявиться істотнішим за одвічні істини «доступності», бо власне це вже слід заперечувати. На сьогодні, це питання структурних змін, йдеться загалом про кризу «загального» і суспільство «сингулярності», де одиничне і випадкове відіграє основну роль. Це заперечує ідею загального прогресу та дії суспільних законів та зважає на щось мале, єдине та історію трансформації цього єдиного в наступних суспільних взаєминах. Йдеться про велику кризу самих загальних понять, якими досьогодні охоче оперує історик, «ідентичність», «конфліктність», «тривалість»; про зважання на екслюзивність, варіативність взаємин, перерваність. Одне слово, політичні фантазії про планування і всеохопне керівництво соціальними та культурними процесами, що штампувало модерне індустріальне суспільство, наштовхнулися на реалії «суспільства сингулярностей». На сьогодні, як зазначає Андреас Реквітц: «уявлення про раціональний лад, егалітарне суспільство, гомогенну культуру та збалансовану структуру індивідів – чиста ностальгія»1.
Історики ностальгують. Продовжуймо ностальгувати і якомога чистіше, якомога частіше…
1. Andreas Reckwitz. Die Gesellschaft der Singularitäten. Zum Strukturwandel der Moderne, Suhrkamp, Berlin 2017.S.442.