Чому через 70 років після закінчення Другої світової війни ми не знаємо точної кількості загиблих мешканців України, як був організований облік безповоротних втрат в Червоній армії, де і як шукати нині інформацію про своїх загиблих у німецько-радянській війні родичів? На ці та багато інших запитань дає відповідь нове видання «Київські адреси сповіщень про загибель: дослідження, документи, свідчення», підготоване співробітниками Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» спільно з Інститутом історії України НАН України.

У книзі представлені перші результати дослідження архівних справ зі сповіщеннями про загибель (“похоронками”, як кажуть в народі), переданими до музею на постійне зберігання із військкоматів усіх областей України та Криму. Справа в тому, що термін зберігання документів з обліку загиблих був обмежений. Згідно наказу Міністра оборони СРСР № 0215 від 15 листопада 1975 р., «похоронки» мали зберігатися під грифом «таємно» 75 років у регіональних військово-адміністративних інституціях. У 1989 році для створення меморіального видання «Книга пам’яті України» цей гриф було знято, проте статус і термін зберігання цих документів залишався невизначеним. Керівництво музею неодноразово зверталося до Міністерства оброни України та Президента України з проханням передати ці справи на довічне зберігання до Меморіалу. Упродовж 2008–2013 рр. до музейного Документального фонду з обліку людських військових втрат України надійшло 9 117 справ, що містять дані про загибель майже 3 млн. воїнів Червоної армії.

Отримані справи – це зброшуровані томи, що містять переважно сповіщення про загибель. «Похоронки» різної форми, не завжди на бланках установленого зразка, іноді написані від руки. Часто до таких сповіщень додаються останні листи воїна, його особисті документи, довідки про склад сім’ї тощо. Окрім того, з’ясувалося, що поруч з персональними повідомленнями у цих архівних справах зберігаються різноманітні офіційні, нормативні та звітні документи з обліку втрат, які надходили до військкоматів або готувалися їхніми працівниками. Великий масив документів військкоматів становлять так звані «документи з уточнення втрат». Часто вони стосувалися загиблих солдатів, мешканців щойно звільнених територій України. Це завірені місцевими сільрадами довідки, свідоцтва, акти про факти проведення мобілізації «польовими військкоматами» та про трагічні долі односельців, що загинули одразу після призову. Відразу стало зрозуміло, що цей масив документів – гігантський інформаційний айсберг, який ніхто не досліджував.

Співробітники музею проводять роботу з цими архівними справами в декількох напрямках – експозиційному, науково-дослідному, пошуково-гуманітарному. Упродовж 2007 – 2013 років музей дав відповіді на понад 6,5 тис. запитів від громадян України та іноземців про надання інформації про їхніх загиблих, виготовлення копій сповіщень про загибель, встановлення місця поховання та бойового шляху військової частини, звідки надійшла похоронка. Ведеться створення Всеукраїнської бази даних на загиблих та зниклих безвісти воїнів, у яку вже внесли понад 150 тис. персональних карток загиблих та близько 200 тис. сканографій документів.

До науково-документального видання «Київські адреси сповіщень про загибель» увійшли матеріали, які на прикладі дослідження доль полеглих воїнів-киян розповідають про теоретичні, статистичні та музейно-прикладні дослідження цих архівних справ з «похоронками».

У вступній статті заступниці генерального директора Меморіалу Любові Легасової подається історія появи в музеї Документального фонду з обліку людських військових втрат України, описані особливості музейної та наукової роботи співробітників з цим фондом.

Академічний погляд на проблему військових втрат України у Другій світовій війні представлений у статті співробітників Інституту історії України НАНУ Олександра Лисенка та Тамари Вронської. Статті науковців-співробітників музею Людмили Рибченко, Тетяни Пшеничної, Володимира Ругаля, Ярослави Пасічко розкривають питання обліку загиблих, зниклих безвісти, особливості роботи київських військкоматів з обліку людських військових втрат, використання в Червоній армії щойно мобілізованого поповнення зі звільнених територій України й особливостей його зарахування до категорії безповоротних втрат; характеристики доступних архівних, друкованих та електронних джерел з персональними відомостями про полеглих, особливості пошуку  відомостей про обставини загибелі воїнів, проблеми військових поховань тощо. Під час війни чотири рази змінювався офіційний порядок обліку втрат особового складу, кілька реорганізацій зазнали органи, що реєстрували загиблих. Загалом можна зробити висновок, що систему обліку було організовано таким чином, що підрахувати точні цифри втрат Червоної армії неможливо. Проте на рівні реконструкції індивідуальної долі людини є багато шансів досягти успіху. Про це розповідають статті Наталії Шевченко та Володимира Сімперовича, Ірини Васильєвої, Надії Смолярчук, Володимира Яхнівського, які присвячені результатам пошукової роботи співробітників меморіалу з родинами загиблих воїнів-киян.

Надзвичайно цінним джерелом для майбутніх наукових студій є представлені у книзі сканографії нормативних, звітних та персональних документів з обліку втрат військкоматів м. Києва, перевірки населення органами  внутрішніх справ та державної безпеки.

Окрему частину видання складають матеріали, зібрані співробітниками музею у родинах загиблих. Це епістолярії – останні листи загиблих киян та фотодокументальні матеріали мешканців столиці України, які зберігаються у музейній колекції. Листи охоплюють період від  07.05.1940 р. до 31.03.1945 р., публікуються вперше.

Яскравим доповненням стали фотодокументальні матеріали полеглих мешканців столиці України з основної музейної колекції, які роками збиралися співробітниками серед київських родин.

У додатку книги є CD-диск із Персональною базою даних на загиблих та зниклих безвісті киян, яка є наразі найповнішим електронним ресурсом із зазначеної теми. Вона містить текстові відомості про 89802 загиблих воїнів-киян, тих, хто в Києві народився, проживав або призивався до лав Червоної армії військкоматами столиці в передвоєнний та воєнний час.

Книга добре проілюстрована фотографіями з фондів музею, персональних матеріалів, сканографіями багатьох зразків документів, про які йдеться у статтях.

На нашу думку, єдиним «недоліком» цього видання є те, що його можна придбати (або замовити) лише в одному місці – в самому Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років»…

Тетяна Пастушенко