- Ви сформувалися як дослідник у Дніпропетровському університеті, потім тривалий час працювали в Канаді, а зараз – в Гарварді. Які історики/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця?
- Найбільше враження справила у студентські роки праця Бориса Рибакова «Геродотова Скіфія», де він намагається поєднати данні писемних джерел з матеріалами археологічних досліджень. Пізніше ця книга сильно критикувался, але у студентські роки на мене справили сильне враження авторська дослідча манера, спосіб аргументації, логіка викладу. Образ історика-детектива, яким виступає Рибаков у цій книзі, відповідав також певним зваданням, які ставили переді мною мої керівники, і особливо Юрій Андрійович Мицик, у галузі дослідження ранньомодерних хронік та літописів — встановлення авторства, фіксація взаємвпливів, запозичень, і т.д. Згодом багато чого навчився з праць Франка Сисина, Зенона Когута, Романа Шпорлюка. Серед авторів “не-україністів,“ крім відносно стандарного набору пост-радянського дослідника націй та націоналізмів, який включає книги Андерсона, Армстронга та Сміта, хотів би відзначити також праці політолога Іллі Презеля та історика міжнародних відносин Дейвіда Рейнолдса. Останім часом на мене справили сильне враження праці Стівена Коткіна про Східну Європу у 1989 році та Тіма Снайдера про Східну Європу у роки Другої світової війни. Марґарет Макміллан з її книгою про Паризьку мирну конференцю мала великий вплив на мій спосіб писання для ширшої аудиторії. Поминув тут багато праць моїх колег, і в Україні і поза її межами сущими, читання яких є частиною повсякденного обміну ідей та інтерпретацій.
- У чому, на Вашу думку, полягають головні відмінності між історичною освітою і наукою в Україні і Північній Америці?
- Найбільші відмінності полягають у ролі, яку відіграє викладач у процесі навчаня та ролі, яка відбодиться самостійній роботі студента. У часи мого навчання та викладання, професор та підручник були двома головними джерелами знання — систематична праця з літературою по курсу була просто неможлива через відсурність достатньої кількості книжок у бібліотеці. Тому наявність і якість бібліотеки – це фактор, який багато в чому визначає якість викладання і навчання та пояснює відмінності між більшістю північно-американських та українських університетів. Другий чинник – це кількість та якість семінарів та готовність викладачів та студентів до вільної дискусії, при чому дискусії про історичні концепції, а не історичні факти. Мої зауваги стосуються, звичайно часів, коли я сам вчився і викладав в Україні. Я хочу сподіватися, що зараз цей розрив менш помітний, або взагалі відсутній.
- У яких американскьих вищих навчальних закладах зараз викладаються українознавчі дисицпліни? Наскільки вони затребувані студентами? Які студентські очікування від відповідної спеціалізації?
- Почати, мабуть, варто з Гарварду, де існують постійні професорські позиції з української філології, літератури та історії та стаціонарно викладється українська мова. Подібні позиції з української літератури існують також в Торонтському, Альбертському та деяких інших університетах Канади. У Колумбійському університеті в США постійно викладається українська мова. Такі курси є також в Канзасі, деяких інших американських університетах. Крім того, значна кількість професорів, які викладають скажімо міжнародні відносини, радянську історію, або російську літературу та лінгвістику, пропонують або специфічні українознавчі курси, або включають українські теми до загальних курсів. За останні два десятиліття кількість студентів, яка бере специфічно українознавчі курси зменшилася — частково через демографічні зміни в діаспорі та через зменшення зацікавлення до регіону після кінця Холодної війни. Головним способом збільшення зацікавлення з Україною та україністикою у студентському середовищі дедалі більше стає включення українських тем та сюжетів у ширший регіональний та світовий контекст.
Україна є привабливим для західних студентів місцем проведення досліджень, оскільки тут не існує, чи не існувало до останнього часу, проблем з візою, реєстрацією, доступом до архівів та фахівців, які відчутні в сусідній Росії. За останні 5-7 років Україна отримала багато друзів серед молодих науковців та студентів. Не хотілося б, щоб ця ситуація змінилася, а так може статися через зміни з реєстрацією інозмених науковців та змінами у архівній політиці. Свого часу Польща, де візовий режим був ліберальніший за подібний режим у Радянському Союзі, здобула багато прихильників в академічних колах саме через свою відносну відкритість. Норман Дейвіс, скоріше за все, писав би сьогодні про російську, а не про польську історію, якби у його студенсько роки він отримав радянську візу для дослідів. Йому відмовили, і він поїхав то Польщі...
- З ким із українських колег Ви підтримуєте регулярні контакти? Наскільки ці люди залучені до міжнародного інтелектуального життя? І наскільки Ви відчуваєте себе включеним до інтелектуального життя України?
- Коло моїх українських колег і друзів залишається подібним до того, яким воно було в часи моєї роботи в Україні. Разом з Юрієм Мициком, який був моїм першим провідником у світ нерадянської історіографії, Наталією Яковенко, Геннадієм Боряком ми свого часу починали процес виходу з нашого тодішнього радянського гетто, і ці контакти у нас тривають, незважаючи на зміни останніх років. Додаються нові друзі, колеги знайомі, вже з поза ділянки ранньомодерної історії чи історії взагалі. Цих людей досить багато, і я тут не готовий усіх їх назвати. Назагал, ті з ким я контактую, є зацікавленими у тому, що і як відбувається у їхній ділянці в Европі та Північній Америці, і в цому відношенні є інтегровані у ширший академічний простір, зокрема поза межами колишнього Радянського Союзу. Рівень інтегррації часто залежить від знання відповідних мов та можливість рухатися у науковому просторі, читати нові праці, відвідувати конференції і т.д. Мені здається, власне я певен, що деякі з моїх українських друзів є більш інтегрованішими у світовий науковий простір, ніж я. Тут особливо йдеться про Европу. Так, що головний виклик перед усіма нами - це подолати не стільки фізичні, скільки ментальні кордони нашого професійного “я“.
- Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними і цікавими? Що з англомовних книжок варто у першу чергу перекласти українською?
- Останні пару десятиліть тут, у Північній Америці, позначилися вибухом досліджень з культурної історії – ділянки, яка єднає істориків, літературознавців, антропологів і дає можливість відкривати нові шари історичного буття, або реінтерпретувати те, що нам здавалося ясно і тому нецікаво. Тут варто перекласти класиків жанру, починаючи зі збірки есеїв Роберта Дарнтона «Велике кошаче побоїще». Думаю, варто мати цю працю не тільки у російському перекладі. Інша ділянка мало присутня в Україні, а донедавна і у світі в цілому—це післявоєнна історія. Тут на думку спадає вже класична праця Тоні Джадта «Післявоєнна доба. Історія Европи після 1945 року». І звичайно, не варто забувати про західну україністику у широкому розумінні цього слова. Давно варто перекласти працю Алісон Франк про Галичину як нафтовий клондайк кінця ХІХ-початку ХХ століть, Ларі Вулфа про ідею Галичини в Австро-Угорщині, Лена Фрізена про Південну Україну.
- Яка методологія історичного дослідження найближча Вашим науковим зацікавленням? І чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?
Запитати митця чи письменника покласти себе на полицю з назвою конкретної школи чи напряму – справа невдячна. Більшість вісповість, що вони унікальні і самобутні. Віра в це зрештою рухає їхньою творчістю. Історики, мабуть, менш вразливі у цьому відношенні, бо треновані думати історіографічно, але це усе таки не проста справа і для них. Мені здається, що я вийшов з досить розвинутої позитивістської традиції — школа дослідження джерел Миколи Ковальського належить саме до неї — але з часом зазнав впливів постмодернізму — моя щойно перекладена книжка про Михайла Грушевського побудована навколо ідеї наративу та серйозно ставиться до поняття дискурс. Мої праці, що починалися, як відносно традиційні дослідження з історіографії зазнали впливів підходів, пов’язаних з інтелектуальною історією. Праці, що починалися як дослідження з інтелектуальної історії, зазнали впливів культурної історії. Книжка про Ялтинську конференцію — це варіація на традиційну тему дипломатичної історії з залученням елементів міжнародної та культурної історії. Назгал, я волію вибирати тему, а вже потім під неї методологічний інструментарій. Добрий будинок не можна збудувати без сокири, але не можна будувати, користуючись тільки сокирою. Залежно від теми та підходу, може знадобитися і мікроскоп і телескоп, якщо вживати більш технологічно софістиковане порівняння.
- Із чим пов’язана еволюція Ваших дослідницьких зацікавлень: від ранньомодерної історії до постялтинської Європи? Які наступні книжки Ви мрієте написати?
Усе більше і більше намагаюся робити тільки те, що мене дійсно цікавить. Те що виходить – це варіювання різних тем і періодів. Після книжки про Ялтинську конференцію, я з ентузіазмом повернувся до своїх ранньомодернизх проектів і закінчив працю про «Історію Русів». Вона має вийти наступного року англійською, і паралельно готується також український переклад. В основі книжки — детективний сюжет, пошук авторства, до певної міри повернення до підходів пов’язаних з моделлю історика-детектива. Але тут є багато елементів також політичної, інтелектуальної та культурної історії. Сподіваюся українські читачі з зацікавленням прочитають цю працю. Наступний книжковий проект — книжка про розвал Союзу, виникнення України. Тут хочу подивитися на український внесок у світову історію з перспективи кардинальної зміни світового устрою — перехід від двополярного світу до світу однополярного, тобто виникнення так званого American World. Він навряд чи відбувся б без референдуму 1 грудня. Моє зацікавлення з історією ХХ століття частково пов“язане з тим, що у мої студентські роки незаанґажованою історією відносно вільно можна було займатися тільки стосовно давніх періодів, а питання та інтереси щодо недавнього минулого залишалися без відповідей. Другий момент пов’язаний з тенденціями у викладанні україністики у Північній Америці, про які йшлося вище. Щоб зацікавити студента (і читача) Україною треба подати український досвід у найширшому контексті та стосовно періодів, які знайомі чи цікаві твоєму адресатові. Відносно мрій, я волію наразі говорити тільки про реальні проекти. Скажу тільки, що без мрій книжож не буває.
СЕРГІЙ ПЛОХІЙ – доктор історичних наук, професор української історії Гарвардського університету (з 2007 року). Закінчив історичний факультет Дніпропетровського університету, в 1982 році захистив кандидатську дисертацію у московському Університеті ім. Патріса Лумумби («Освободительная война украинского народа 1648-1654 гг в латиноязичной историографии средини 17 века»), у 1990 році захистив докторську дисертацію у Київському університеті ім. Т. Шевченка («Папство и Украина: политика римской курии на украинских землях в 16-17 веках»). Працював професором Дніпропетровського та Альбертського університетів. Автор книжок: The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine (Oxford, 2001, 2004; укр. переклад: Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні, 2005); Tsars and Cossacks: A Study in Iconography (Cambridge, MA, 2002); Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History (Toronto, 2005; укр. переклад: Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського, 2011); The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus (Cambridge, UK, 2006, 2010; готується укр. переклад); Ukraine and Russia: Representations of the Past (Toronto, 2008), Yalta: The Price of Peace (Viking Press, 2010, Penguin 2011). У 2012 році у видавництві Кембридзького університеті вийде друком наступна книжка Сергія Плохія The Cossack Myth: History and Nationhood in the Age of Empires.