2012-01-30-tymoshenko-leonid-krytychi-notatky-pro-stan-istorychnoyi-nauky-ta-osvity-v-ukrayiniВітаючи колег Андрія Портнова і Володимира Маслійчука зі створенням нового сайту з історичної проблематики, вирішив долучитись до дискусії, яку запропонував А. Портнов у публікації «Де-модернізація історичної освіти в Україні. Тези до дискусії». Загалом підтримую викладені спостереження (дотичними до них є й міркування Сергія Савченка), сам неодноразово висловлювався на порушену тему (наприклад, у виданні «Історичний факультет Франкового університету в Дрогобичі (1940-2007): ювілейна книга до 15-річчя відновлення факультету». Дрогобич, 2007). Зрештою, після чергових відвідин якогось західного університету я почав безнадійно повторювати, що, мовляв, нашу освіту реформувати неможливо: її краще закрити і на уламках будувати принципово нові наукові та освітні відносини.

Мої теперішні нотатки є вистражданими: починаючи приблизно від 1997 р., я намагався розбудувати в Дрогобичі на історичному факультеті педагогічного університету наукове середовище, створив дві нових кафедри, більше шести років є деканом факультету, який має четвертий (найвищий) рівень акредитації, власну аспірантуру та ін. Властиво, мої міркування пов’язані з діяльністю на ниві історичної освіти, проте, я переконаний, що всі наші біди ідуть не тільки від системи, в яку потрапила вища освіта сучасної України (радше, ідеться про майже безвихідну ситуацію, заручниками якої ми всі стали), а й від становища в самій історичні науці. Колись про це чітко писав Ярослав Дашкевич у статті «Дорогами української Кліо». На жаль, з тих пір мало що змінилося…

Пропонуючи власні міркування, пригадав, як колись Ярослав Ісаєвич звернувся до мене (завідувача кафедрою всесвітньої історії) з проханням написати щось про проблеми та труднощі в розбудові історичного факультету. Я написав розлогого листа, текст якого автор передрукував майже повністю у своїй статті «Українська історична наука: організаційна структура і міжнародні контакти // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. Колект. моногр. За ред. Л. Зашкільняка. Львів, 2004. С. 17–18». Тоді я також звернув увагу на масовість процесу відкриття нових історичних факультетів, внаслідок чого відбулися кількісні, а не якісні зміни. Водночас, негативно на згаданий процес впливала та обставина, що істфаки розбудовували майже винятково викладачі історії КПРС, що, на мою думку, рідко в якому виші було успішно подолано.

Найбільшою вадою сучасної системи вищої гуманітарної освіти в Україні є та обставина, що вона зорієнтована на так звані держстандарти (гасла про те, що наша освіта рухається в бік Європи, є звичайним окозамилюванням). Для історичних факультетів педуніверситетів існує держстандарт, розроблений істфаком Національного педуніверситету ім. Драгоманова у Києві, який на рівні Міносвіти не поновлювався близько 10 років. Можете не повірити, але це так: два роки тому, готуючись до чергової акредитації, я безуспішно телефонував у міністерство і нічого не добився, позаяк новіших стандартів не було. Тож, підкоряючись бюрократичним нормам, довелося повертатися до «стандартів» незапам’ятних часів. Доля істфаків класичних університетів також не краща: вони безуспішно чекають на стандарт від іншого київського «флагмана», потім їдуть до нього, він підписує необхідні папери, але дозволяє собі при цьому виголошувати монологи на кшталт того, що нестоличних істориків потрібно якщо не кинути до таборів, то принаймні розігнати. Пропрацювавши шість років деканом факультету, я зрозумів, що вплинути можу лише на так звану варіативну частину навчального плану, яка є незначною. Взагалі, враження таке, що нікому в Києві немає діла до справи історичної освіти (у народі це означає: мастіть самі собі голови), і змінити тут щось просто нереально.

Усі, хто проходив так звані акредитації, знають, що таке самоаналіз, який проводиться факультетом за кілька місяців до приїзду акредитаційної комісії. Його складовою частиною є контрольні роботи, які повинні мати задані успішні результати. Виникає питання: для чого ця комедія, адже жодний нормальний колектив не організує для себе зашморг у вигляді низької успішності студентів. Повторно ці роботи дає комісія, але й вона не переймається справою, адже кожний голова комісії знає про те, що завтра до нього приїде така ж комісія. Перелік абсурдів, пов’язаних з акредитацією, може бути безкінечним (колективи, які до них готуються, мають враховувати навіть ранковий настрій міністерських чиновників та ін.). Але все-таки, найбільшим маразмом є оцінювання знань студентів за принципом так званих залишкових знань, тобто, студентам третього курсу можуть дати контрольну з філософії, яка вивчалась на другому курсі і т. і.

Для порівняння: в сусідній Польщі не існує жодної державної інституції, яка має право перепровіряти результати оцінювання знань студентів, викладачами даного університету. Акредитаційна комісія провіряє там лише рівень магістерських робіт і може викликати на співбесіду того чи іншого студента за умови, якщо він не відмовиться. Відчуваєте різницю?

Інші рефлексії у мене з’явилися після перебування на гостьовій програмі в університеті Париж-1 Сорбонна Пантеон у 2010 р. Поцікавившись змістом та формами історичної освіти (Париж-1 і є, властиво, історичним факультетом старої Сорбонни), я довго не міг прийти в себе. Перше, що прийшло до голови, стосувалося наших студентів, яких мені стало невимовно шкода через їхню перевантаженість у порівнянні з французькими колегами. Останні в кожну сесію складають не більше 5-6 дисциплін, наші – до 15-ти. Якщо врахувати те, що так звана кредитно-модульна система зрівняла у нас екзамен із заліком, стає зрозуміло, що здати таку кількість предметів нормальна людина не в змозі. Тому в останній час більшість українських студентів не навчається, а веде «боротьбу» за рейтингові бали.
Оцінювання (і, водночас, вивчення предметів) знань французьких студентів є різноманітним за формами. Наприклад, вивчаючи модерну історію XVI ст., можна вибрати одну із трьох наявних норм. Можна відвідувати всі заняття і досягти результату за набраним рейтингом, можна цього не робити і здавати теми професорові в усній формі (я це бачив на власні очі: професор годину часу опитував студента), а можна вибрати 3-4 теми курсу і написати з них наукові реферати, оцінки за які зарахуються як підсумковий результат вивчення курсу. Не можу не сказати про мобільність і гнучкість їх системи освіти. Наприклад, теми моїх лекцій на науковому семінарі для магістрів 4-го курсу попередньо не вносилися до жодних навчальних планів, а оголошувалися за 2-3 дні до лекції. У нас таке неможливе за визначенням!

На мою думку, акредитація історичних факультетів в Україні все ж повинна бути. Але вона б мала проводитись зовсім з іншою метою, а її завданням міг би бути моніторинг колективу на предмет наявності/відсутності на факультеті основних галузей науки. Приміром, у тій же Сорбонні вся історична наука поділяється на 4 великих блоки: стародавня історія, середньовічна, модерна і сучасна. При відсутності спеціалістів хоч би з однієї галузі, навчання істориків не є можливим у принципі. У нас же зарубіжну історію повсюдно на істфаках викладають українознавці (небагато українських університетів можуть взагалі похвалитися своїми власними  кадрами зі всесвітньої історії !), проте ніхто жодної погоди з цього не робить. Взагалі, основоположний принцип університетської історичної освіти, який діє у всьому світі – збіжність наукової і педагогічної спеціалізації – у нас навіть не виноситься на порядок дня.

На моє переконання, акредитацію істфаку університету, відповідно до ситуації, що склалася, потрібно проводити за доволі простою схемою: з’ясування наявності спеціалістів з археології, давньої, середньовічної і модерної історії. Для початку, істфаку потрібно мати хоч би спеціалістів в цих хронологічних межах з україністики (наприклад, україніст XV-XVI ст. не може не бути полоністом чи русистом, а це вже славістика, якої в наших університетах також бракує…). Якщо таких спеціалістів немає, потрібно їх запрошувати, готувати, посилати на навчання в зарубіжні університети, зрештою, не сидіти й робити вигляд, що історію Англії модерного часу можна викладати як історію КПРС, тобто, озвучувати підручники, не вникаючи в дослідницьку суть курсу. Упевнений, що при постановці таких акредитаційних норм частина істфаків змушена буде таки провести корегування своєї діяльності. У протилежному випадку доведеться змінювати профіль: наприклад, заявляти на весь світ про те, що тут знаються лише на історії України ХХ ст., готують україністів для дитячих садочків і т. ін.

Упевнений також у тому, що без переорієнтації історичної науки в Україні жодні зміни в історичній освіті не відбудуться. Передовсім, потрібно поставити забороло валові захистів дисертацій, які тепер відбуваються вже у вишах третього сорту. Але що тут зміниш, коли історики – навіть академіки – самі зовсім не переймаються власними дослідженнями, що дозволяє їм протегувати захисти фактичних невігласів у науці. Про плагіат, халтуру в історичній науці вже стільки написано, але зміни тут досі відсутні. Додам свою ложку дьогтю до цієї дражливої теми: нещодавно у свіжому томі «Енциклопедії історії України» прочитав статтю про історика Юрія Левенця – академіка Національної Академії Наук, директора Інституту етнонаціональних і політичних досліджень, який є автором (не смійтеся, тут плакати треба!) аж 50-ти наукових праць! На цьому тлі найбільш рейтинговим історикам сучасності Наталі Яковенко, Ярославові Грицаку, Юрію Мицику, Леонтію Войтовичу, Миколі Крикуну, Василю Ульяновському та ін. потрібно терміново вручити Нобелівські премії і поставити пам’ятники ще за життя.

Нещодавно дійшли чутки про те, що Міносвіти, до складу якого ввійшов зліквідований ВАК, дещо змінило вимоги до дисертацій. Зрозуміло, що знову ідеться про затягування гайок на тілі давно зношеного механізму, а не про наміри якісних змін. Для того, щоб читачі зрозуміли, в якому напрямку потрібно реально рухатись до європейських цінностей, наведу приклад сусідньої Польщі, де нещодавно мені вдалося побувати на захисті докторської дисертації.

Отже, я отримав свіжі враження в Любліні в Університеті Марії Кюрі-Склодовської у жовтні минулого року, де мене мій приятель декан Гуманістики професор Генрик Гмітерек запросив на захист докторської (габілітаційної) дисертації. Захищалася дисертація з філології, проте захист настільки мене вразив, особливо його процедура, що я просидів всі дві години до самого кінця.

Габілітаційну роботу з польської філології (спеціалізація – театрознавство) захищала Ірина Лаппо на тему «Театр А. Чехова в історії та практиці польського театрального мистецтва». Для цього був скликаний так званий габілітаційний колоквіум Гуманістичного відділу університету, фактично ж, відбулося засідання Вченої ради відділу, до складу якої входить 108 осіб. Не всі вони були присутні, бо голосувати за присвоєння вченого звання габілітованого доктора з філології мала право приблизно половина членів ради. Але теоретично всі 108 професорів гуманістики могли бути присутніми і брати участь в обговоренні роботи здобувача.

Процедура захисту, виявилась кардинально відмінною від того, що є у нас. У президії сидів їх професор, якого призначили відповідальним за цей захист, а також 4 рецензенти (у нас – офіційні опоненти). Цікаво, що двох рецензентів призначає у них своя вчена рада, а двох інших – Центр кваліфікації із Варшави (відповідник нашого ВАК). Причому, впливу на призначення цих двох останніх практично не існує.

Далі знову були відкриття. На початку захисту габілітантки не було в залі, але розпочалося обговорення, під час якого рецензенти заявили, що вони дали позитивні рецензії на дисертацію (а це була монографія), і свої рецензії не зачитували. Потім нарешті запросили габілітантку, яку поставили (ну майже як студентку !) перед вченою радою і почали їй задавати питання (при цьому, жодних доповідей по темі вона не робила – все написано, опубліковано і відрецензовано). Спочатку – кожний із рецензентів, потім – члени ради. Задовольнившись відповідями, претендентку знову попросили вийти, після чого розпочалось обговорення і процедура голосування. Вона була таємною, але проходила дуже просто і швидко: голосували на простих карточках, тож лічильна комісія (вона у них постійна) за якихось 2-3 хв. порахувала голоси.

Знову запросили габілітантку, оголосили їй результати голосування, що означало про допущення до другого етапу захисту. Він також виявився для мене несподіванкою, оскільки їй потрібно було захистити габілітаційну лекцію з однієї з трьох тем, які вона підготувала сама. Найбільша ж несподіванка полягала в тому, що ця лекція не повинна бути пов’язаною з темою дисертації. І. Лаппо запропонувала теми з історії світового театру, вчена рада вибрала «Східні акторські техніки як інспірація для європейської театральної практики». Після лекції, яка тривала рівно 30 хв., знову посипались запитання і знову габілітантку попросили вийти із зали засідань, щоб без неї обговорити захист. Лише після цього провели другий етап голосування, цього разу – на предмет присвоєння вченого ступеня. Проголосувавши, І. Лаппо втретє запросили до зали засідань для оголошення результатів, які були для неї позитивними.

Захист проходив цікаво і напружено. Головне, що результат був очікуваний, але до самого кінця непередбачуваний. До цього й зводиться суть побаченої (й пережитої мною) процедури: за такої системи ніяка халтура пройти не зможе, хто б її не написав чи хто б її не намагався проштовхнути. Раніше я чув про те, що, наприклад, в ділянці історії досить непогані, самостійно написані роботи  габілітацію не пройшли. Деколи бувало, що не приходили позитивні рецензії, захист закінчувався провалом вже на першому етапі голосування та ін. Тобто, в польській науці це є звичайна практика. Бо наука у них – це серйозна справа, науковий пошук, боротьба,  дискусія, результатом чого є поступ, а не деградація, як у нас.

Якої шкоди для провінційних університетів, а також для всієї науки в цілому завдає «висвячення» в центрі держави псевдонауковців, можна лише говорити загально. Скажу лише, що здобувачі липових ступенів, як правило, є не найкращими викладачами, вони не зробили (і ніколи не зроблять) жодних відкриттів в науці, не можуть, через свою [недо]кваліфікацію, навчити студентів на сучасному рівні, помножують липу на свій взірець. Один із таких «вчених», про захист якого я писав декілька років тому в «Критиці» (до слова, він сфальсифікував роботу в архівах, що схвалила докторська спецрада у Львові), сидить тепер у тій же раді і повчає інших, фактично ж – продукує собі подібних.

Напевно, варто окремо обговорити проблему пропорцій в історичній науці, передовсім – співвідношення між її основними галузями (те ж саме стосується пропорцій дисциплін, які викладаються на істфаках). Зокрема, я вважаю, що боротьбу за якість дисертацій слід розпочати з чіткого окреслення вимог до робіт конкретної галузі, а не користуватися загальними нормами, розробленими для всіх гуманітарних наук (наприклад, розмитими є вимоги до кандидатських і до докторських дисертацій, внаслідок чого медієвісти захищають кандидатські, які, за винятком обсягу, дорівнюють докторським з історії України ХХ ст., і навпаки).

Не можу обійти й іншу болючу тему, яка стосується масового написання робіт з історіографії (часто історіографію обирають, бо ця галузь начебто є легшою, у порівнянні з конкретно-історичною проблематикою). Тут настільки все прогнило, що, здається, втрачено будь-які орієнтири і межі допустимого… Навіть докторські ліпляться без особливих зусиль, наприклад, розуміння самого предмету історіографії, доцільності та мотивації історіографічного дискурсу (в практику увійшло написання робіт з історіографії проблем, які не є дослідженими в конкретно-історичному плані…).

Легенди ходять і про суми здирства при здобутті наукових ступенів окремими науковими середовищами, спецрадами, опонентами і ін. особами. Нещодавно один молодий доктор наук признався мені, що він є членом трьох спецрад, що дає йому додатковий заробіток: плату за опонування, написання відгуків, найбільше – написання замовних дисертацій. Роботи молодому вченому вистачає !

Передбачаючи чергові громи стріл на свою адресу, а також обвинувачення на кшталт непорядності, злого наміру та ін., пропоную, за прикладом Я. Грицака, поради для здобувачів наукових ступенів щодо уникнення здирства з боку «провідних» інституцій. Позаяк система підготовки кадрів у царині історії неспроможна на позитивні зміни, рекомендую іти проторованим шляхом.

Нагадую, що умови сьогодні такі, що не дай вам Боже, торкнутися в своїх дослідженнях якихось гострих проблем українсько-сусідських (вибирайте на свій смак) відносин в ретроспективі, краще їх не досліджувати, а описувати в дусі віджилої, але не забутої методології. Сміливо реанімуйте концепти суспільно-політичного життя, політичної історії та історії політичних партій, чого так добре вчили в минулому. Перехід на іншу проблематику та виміри наукових досліджень становить ризик, який зашкодить швидкому здобуттю бажаної мети ! До того ж, сучасна влада потисне вам руку, адже ви, фактично, допоможете їй вправляти мізки цілій громаді.

Отож, пропоную практичні рекомендації для здобувачів кандидата і доктора наук з історії, які знадобляться в майбутньому:

- не прагніть обирати для дисертації малодосліджену тему конкретно-історичного плану, бо зав’язнете в архівах на довгі роки, беріть сміливо історіографію проблеми, причому, необов’язково з найбільш актуальних проблем чи не дай Боже, білих плям історії;

- вибір теми з історіографії є безпрограшним, адже вам не доведеться звітуватися за наукову новизну (ну що тут, в історіографії другої половини ХХ ст., можна ще відкрити: все давно гладенько написано, бери лопату і видавай на гора продукцію «квадратно-історіографічним» методом);

- пам’ятайте, що ніхто й словом не обмовиться про те, що краще писати про більш віддалені історичні епохи, відчути смак наукового відкриття та ін., адже відсотків 70 сучасних історіописців – такі самі історіографи чи історики ХХ ст., тому вони радо приймуть вас до своїх лав;

- не замахуйтесь на зарубіжну історіографію, бо доведеться мати справу як мінімум з трьома-чотирма іноземними мовами, краще обмежитися вітчизняною наукою з огляду на те, що аналізувати будете праці тих, хто потім буде опонувати ваше дітище (ви їм зробите приємне, відтак вони віддячаться вам за їх уславлення сторицею);

- не прагніть зануритись у нетрі історії, бо доведеться читати літературу багатьма мовами, в рукописах і т. і. (у другій половині ХХ ст. все надруковано, причому, в основному рідною українською чи мовою старшого брата);

- не обов’язково розробляти таку тему під керівництвом фахівця в царині історіографії, бо також не оберетеся проблем (фахівець змусить вести тривалий бібліографічний пошук, ковтати пилюку в фондах бібліотек, газетних сховищах та ін.), виберіть собі того, хто в науці зробив небагато, але посідає вагому бюрократичну посаду, знає всі ходи-виходи, наприклад, працював в експертній раді ВАК України, «проштовхнув» не одну дисертацію, тощо;

- взявшись за історіографію, не думайте, що середовище буде вимагати від вас підготовки занадто спеціальних праць, наприклад, написання рецензій на аналізовану літературу, достатньо буде написати кілька стандартних статей у так званих ваківських збірниках, яких ніхто не читає і ніхто не рецензує;

- у жодному випадку не подавайте теми своїх виступів на конференції в галузі історіографії, бо там таки змусять говорити про історіографію, а не бібліографію;

- апробацію роботи та її підготовку до захисту проводьте за схемою, яка передбачає обговорення тексту не у відділах (на кафедрах) з історіографії, достатньо її спрямувати на розгляд структур, де не знають, що таке сучасна історіографія, бажано також, щоб ці структури очолювали сивочолі патріархи, які давно вже втомилися від читання важкочитабельних текстів;

- підберіть опонентів також за принципом: чим солідніші за віком, тим краще, бажано, щоб вони захистили свої докторські ще в радянський час (адже це позбавило їх необхідності переучуватись в період незалежності);

- бажано також, щоб перед захистом вас представили керівникові установи особисто, причому пообіцяли корпоративну солідарність у випадку зворотніх прохань (ви нас захистили сьогодні, ми вас завтра, або навпаки);

- заздалегідь заощадьте кошти своєї родини, бо доведеться серйозно витратитись на організацію процедури отримання ступеня, проте, в кінцевому рахунку, це все одне буде дешевше, ніж сидіти роками в архівах та бібліотеках інших міст та країн, оплачувати копіювання джерел, тратити зусилля на вивчення мов, переклад літератури та ін.;

- краще йти на захист не в периферійні спецради, після яких вас не згадає ніхто й ніколи, а в «центрові»: там зроблять скидку на те, що вашому місту/університету потрібний буде саме ваш рівень, на тлі якого вони завжди будуть відчувати себе світочами науки;

- у випадку, коли вас все ж будуть бити, не відповідайте по суті, сміливо переходьте в атаку і шукайте бліх в науковій кар’єрі критика-рецензента: перехід з об’єкта  критики на суб’єкта завжди тактично вигідний.

Виконавши ці та інші рекомендації, ви можете розраховувати на успіх. Тільки пам’ятайте, що спричинитесь до ситуації, яку колись чітко окреслила Наталя Яковенко. При контактах наших гуманітаріїв із західним середовищем відбувається наступне: читаючи наші праці, вони не можуть второпати, про що і чому ми так пишемо; навпаки, переважна більшість наших історіописців не може осягнути, про що і як пишуть вони. Виграє також і рідна спільнота: вона і далі буде задовольнятися не науковим тлумаченням минулого власного народу, а ерзацом, який досі викладається та пропагується на різних рівнях.

Закінчую перефразуванням старого, але досить прозорого і зрозумілого гасла: «Історіографи вітчизняної науки, до боротьби за справу затьмарення історичної пам’яті народу, будьте напоготові !»

На цій невтішній ноті і підсумовую. Радіти немає чого, бо, як сказав мій приятель, введення в Україні жодних інших систем все одно нічого не дасть, оскільки проти неї спритні ділки одразу знайдуть «ліки». У нас зручніше і вигідно не створювати собі проблем...

Леонід Тимошенко – кандидат історичних наук, професор, декан історичного факультету Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка, гостьовий професор Університету Париж-1 Сорбонна Пантеон (2010), автор бл. 300 наукових праць з ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи