Зізнаюся відверто: мене ніколи не цікавила тематика 1941-1945 рр. Зростаючи в культурній атмосфері Півдня Україні з підкреслено шанобливим ставленням до Війни в її радянській інтерпретації, я завжди вважав, що цей період в історії України та Запоріжжя вивчено від «А» до «Я». Подібні погляди поділяли і, можливо, й надалі поділяють чимало наших колег. Один з них, почувши якось від студента пропозицію взяти тему курсової роботи з періоду 1941-1945 рр., посміхнувся та зверхньо «нарадив»: «Ти що, знайдеш факти, як по-іншому тиснули на гачок у автомата й гвинтівки? Бери щось інше».

Та від цих переконань і сліду не лишилося, коли мені було доручено підготувати огляд радянського підпілля під час нацистської окупації області. Наприкінці роботи перелік питань, на які в доступних джерелах не було відповіді взагалі або ж вона була скоріше відмовкою, набрав загрозливих розмірів. Отримана ж картина діяльності прорадянського опору нацистам різко контрастувала з даними про довоєнне становище запорізького краю. Як у регіоні, що чи не найбільше в Україні постраждав від політики 1921-1941 рр. і втратив щонайменше 300 тисяч жителів з 1,5-мільйонного населення, могла виявитися майже тисяча «радянських патріотів»? Це в умовах степової України, практично непридатних до партизанської боротьби.

Складно було осмислити й той факт, що частина визнаних владою підпільників натерпілися від цієї ж влади у довоєнні роки. Пояснення їх поведінки лише впливом комуністичної та військово-патріотичної пропаганди не переконливе. Особливо зважаючи, що ідеологічний вплив на найчисельнішу верству населення краю ‒ селянство ‒ був досить обмеженим, а життєвий рівень надзвичайно низьким.

Скаржитися на відсутність уваги попередників не було сенсу. Перші спроби аналізу підпільного руху на запорізькій землі робилися ще працівниками обкому партії у 1946 р. У них зазначалися заходи керівництва області з організації підпілля, називалися найбільші групи в кожному районі, описувалися відомі диверсії та акції¹. На цьому етапі партійні та силові структури цікавила, перш за все, об’єктивна картина поведінки запоріжців під час окупації.

Подальше вивчення цієї проблеми здійснювалося спеціальними комісіями при виконкомах місцевих рад з видачі документів учасникам партизанського руху. Член однієї з таких комісій П. Кривчик у 1970 р. опублікував статтю, яка продовжує залишатися однією з найбільш ґрунтовних та детальних. Його дослідження базувалося на власних звітах підпільників, матеріалах розслідування їхньої діяльності співробітниками МДБ-КДБ та повідомленнях  командирів військових частин, з якими контактували підпільники. Серед них найбільш об’єктивними були останні 2 групи джерел, але вони стосувалися далеко не усіх груп та організацій, не кажучи вже про окремих осіб. Та найголовніше, що усі вияви непокори нацистам (за виключенням націоналістичних) автор трактував як вияви радянського патріотизму, не допускаючи навіть тіні сумніву (принаймні в тексті) у власній інтерпретації².

Запорізькі сюжети зайняли важливе місце в дисертаціях Є. Горбурова та М. Слободянюка, присвячених антинацистському спротиву на Півдні Україні. Перший дослідник побудував свою роботу як регіональну ілюстрацію загальноприйнятої схеми: 1) радянська течія, 2) національна течія³. Другий ‒ дніпропетровець М. Слободянюк ‒ поглянув на проблему більш аналітично, виокремивши фактори впливу на південноукраїнське підпілля та з’ясувавши його мотиви. Найбільш важливим у контексті нашої розвідки є виокремлення ним пасивного спротиву цивільного населення Півдня із радянської й національної течій, відзначення його масового характеру, а також органічного зв’язку з опором радянському тоталітаризмові у довоєнні роки⁴.

2005 р. світ побачив унікальний збірник документів «Народна війна», виданий працівниками Державного архіву Запорізької області. Крім унікальних документів, він містить також узагальнюючі оцінки прорадянського Руху Опору на Запоріжжі, що базуються на наведених джерелах⁵. Інформацію про розвиток підпілля на Мелітопільщині та діяльність груп чекістів-десантників 1942 р. можна знайти у публікаціях окремих місцевих авторів⁶. З урахуванням масиву однотипних краєзнавчих публікацій у запорізькій пресі маємо зовсім не обділену увагою історичну проблему.

Пошук відповідей на незʼясовані питання примусив ще раз уважно подивитися на вже традиційну у вітчизняній історіографії схему Руху Опору. Вона включає радянську та українську національну течії⁷. Перша ставила собі за мету сприяти бойовим діям Червоної армії та відновити радянську владу. У питаннях тактики більшість її учасників мали керуватися вказівками Сталіна про «всенародну боротьбу» ‒ «створювати нестерпні умови для ворога і всіх його пособників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи»⁸. Друга намагалася відродити в умовах війни незалежність України. Її представляли члени осередків революційної ОУН та ті, хто їм співчував. Вони дотримувалися тактики атантизму (накопичення сил, уникнення активної боротьби з нацистами, щоб не провокувати каральних акцій проти мирного населення, очікування слушного моменту для збройного повстання)⁹.

І перша, і друга течії ставили перед собою цілком усвідомлені політико-ідеологічні цілі. Однак для переважної більшості населення на 1941 р. були далекими політичні категорії. Вони жили повсякденними турботами: змінити своє життя на краще, подолати дефіцит продуктів, чекали припинення репресій і, врешті-решт, сподівалися на ліквідацію ненависного колгоспного ладу. Але самі нічого для цього не робили. Багаторічна політика сталінського режиму, спрямована на ліквідацію усіх форм самоорганізації населення, перетворення його на масу окремих добре контрольованих індивідів, принесла свої плоди. В умовах сталінських чисток та репресій більші шанси вижити були в тих, хто не виявляв особливої активності, мовчки тягнув свою лямку. Населення області, позбавлене соціальних та культурних еліт ще наприкінці 1930-х, замкнулося у власному повсякденні.

Описуючи життя під час окупації, літні мешканці краю рідко використовують політичні терміни щодо представників радянської та німецької влади. Для них старости, поліцаї, солдати вермахту були «хорошими» чи «поганими», «співчутливими» чи «безсоромними», «кмітливими» чи «тупуватими». Так само як і радянські солдати, голови колгоспів, компартійні працівники. Вторгнення до їхнього повсякдення тоталітарних режимів ‒ чи радянського, чи нацистського ‒ викликало цілком природну зворотну реакцію людей. Це породжувало опір іншої якості, аніж радянський чи національний, ‒ позаполітичний. Він ґрунтувався на релігійній моралі і загальнолюдських цінностях, які не могли витравити з людської свідомості ні більшовицький, ні нацистський режими. Уміння залишитися людиною у вирі насилля та несправедливості, простягти руку допомоги як рідним, так і зовсім чужим людям ‒ вимагало героїзму, причому особливої проби.

У пропонованій увазі читачів розвідці робиться спроба скласти загальну картину позаполітичного Руху Опору на прикладі Запорізької області.

М. Слободянюк ‒ один з перших дослідників, що звернув увагу на цю складову антинацистського опору, ‒ використовує термін «пасивний (неорганізований) спротив цивільного населення»¹⁰. Вважаємо, що в його описанні варто все таки змістити акценти. Пасивні форми боротьби та залучення цивільного населення були властиві також і радянській, і національній течіям. Не в цьому головна відмінність. Якісно іншим цей напрямок Руху Опору робили відсутність чіткої політичної мети й мотиви, що лежали в інших площинах людського життя: повсякденності, релігії, культурі, моралі. Їхнім спільним знаменником є позаполітичний характер. Термін, безумовно, не дуже вдалий (визначення через заперечення), тож питання про назву аполітичного спротиву нацистам залишається відкритим.

Реконструкція особливостей і масштабів цього напрямку ускладнюється специфікою його джерельної бази. Абсолютна більшість його проявів ‒ діяльність окремих людей, інколи невеликих і нестабільних груп, які не створювали спеціальних підпільних організацій. Тож з архівних документів найбільше стануть в нагоді хронологічні довідки найважливіших подій, що відбувалися на території Запорізької області в період окупації¹¹. Написані переважно у 1943-1945 рр. представниками місцевих рад, вони фіксували усі відомі їм факти непокори нацистам. У поле зору комісій з видачі партизанських документів представники аполітичного опору потрапляють відносно пізно ‒ у 1960-х ‒ 1970-х рр., на які припадає апогей гонитви за кількістю партизан на території УРСР¹². За чорно-білою схемою «якщо проти німців, значить за нас» до радянських патріотів автоматично зараховували усіх, хто не сприймав реалії окупації і не був націоналістом.

Вкрай цінними для вивчення повсякденного неполітичного опору нацизмові на Запоріжжі є джерела особистого походження (спогади, щоденники та особисте листування жителів області), а також усна історія (головним чином інтерв’ю, зібрані етнографічними експедиціями історичного факультету Запорізького національного університету).

Неполітичні мотиви були вирішальними для більшості запоріжців у їх ставленні до комуністів та нацистів. Зокрема, великий вплив на поведінку жителів окупованих територій мала мобілізація їхніх близьких до Червоної армії. Допомагаючи німцям, вони могли погіршити їхне фронтове становище і ця обставина часто була вагомішою за будь-які ідеологічні міркування. Житель м. Мелітополь Давид Гордон детально описав у спогадах вагання власного батька. Учасник Першої світової війни, який побував у німецькому полоні, він досить спокійно відносився до загрози окупації та не збирався евакуюватися. На пропозиції виїхати відповідав: «Ну хто я такий? Керівник, начальник? Навіщо я здався німцям? Кому я потрібен? Я простий ремісник і на шматок хліба для своєї родини завжди зароблю». Однак на аргумент, що він працюватиме на німців, а його старший син з ними воюватиме, відповіді знайти не міг¹³.

Значно простіше, але не менш сильно, схожу думку висловила селянка із с. Біленьке Запорізького району Віра Паталах, яка зустрічала 1941 р. уже цілком дорослою 19-річною дівчиною. «А так, у каждого, то чоловік, то син, то брат на войні, ‒ роздумувала вона про мотиви підтримки комуністів та нацистів. ‒ Каждий плаче. Ну, шо? Побʼють, та й всьо»¹⁴. Подібні переживання розділяли тисячі мешканців запорізького краю. Загроза життю рідних та друзів турбувала їх значно більше, ніж доля імперії Сталіна.

Неполітичний опір проявлявся у різних формах.

Однією з найбільш поширених була допомога військовополоненим та пораненим. Найчастіше цим займалися жінки, які збирали продукти, одяг й передавали їх до таборів. Називаючи своїми рідними абсолютно чужих людей, вони допомагали витягнути їх на волю. Жительки с. Біленьке Запорізького району Мотря Куліш та її знайома врятували від розстрілу двох хлопців ‒ Антона Тюпу та його брата Віктора, що ховалися в окопах і були схоплені як партизани. Назвавши їх своїми дітьми, вони змогли переконати охоронців відпустити їх. Іншим разом М. Куліш намагалася передати полоненим сухарів, за що отримала удар батогом і була відправлена на риття окопів. «Всігда мама лізла, хотіла шось комусь помогти, ‒ згадувала її дочка Марія 1929 р.н., ‒ така була»¹⁵. У Мелітополі Віра Земцева та Дар’я Тютюнник, відвідуючи лазарет та табір для полонених, передавали їм продукти харчування. Як відзначалося у довідці Мелітопольського міськкому 1946 р., їхня група виникла стихійно й не помічала «глибоких коренів у своїй роботі»¹⁶. Пізніше діяльність цієї групи значно політизується.

Жительки с. Широке Василівського району Анастасія та Марія Щербак (1911 та 1912 р.н.) свідчили про неодноразову допомогу полоненим табору поблизу Василівки. «Люди возили, шо було, ‒ згадували вони. ‒ то картошку зварять, то сала кусочок наріжуть. Не підпускали близько, так кидали отако-о… [Полонені ‒ Авт.] біжать, падають одне наверх одного, слабі, давлять одне одного». Невдовзі їм вдалося визволити з табору свого брата Дмитра та сусідського хлопця Миколу Семеренка¹⁷. Масштаби підтримки полонених з боку місцевих жителів привернули увагу військової адміністрації, яка 23 грудня 1942 р. під загрозою ув’язнення чи розстрілу заборонила надавати полоненим-втікачам будь-яку допомогу¹⁸. Але заборона часто порушувалася.

Жителька м. Запоріжжя Єлизавета Єльникова, яка врятувала від загибелі Сару Сас у березні 1942 р. (дата знімку ‒ 1941 р.)

Цинічне винищення нацистами євреїв викликало осуд та обурення запоріжців Незважаючи на великий ризик (у випадку викриття їм та їхній родині загрожував розстріл), окремі жителі краю допомагали переховуватися євреям. На Запоріжжі репресії за національною ознакою не були новизною. Багатьох німців, поляків, болгар нашого краю більшовики розстрілювали та висилали у 1930-х рр. з таким несподіваним для «інтернаціонального» комуністичного режиму формулюванням як «соціально небезпечна особа за національною ознакою». Однак радянський терор не був таким демонстративним, як нацистський. Більшість населення області не мали у свій час цілісного уявлення про масштаби переслідувань національних меншин більшовиками, тоді як за «нового порядку» винищення євреїв навіть не намагалися приховати. Свідки геноциду були вражені його цинізмом та відкритістю. Євреям Запоріжжя було наказано зібратися з речами в колони. Вони начебто мали вирушити копати окопи. Натомість кінцевим пунктом для більшості з них став радгосп імені Сталіна на лівому березі Дніпра. Люди повільно брели, практично без охорони до власної загибелі. Розстрілювали партіями: кожна наступна загортала в землю попередню. Доведені до відчаю, вони мовчки зустрічали свою смерть¹⁹. Відвертий садизм викликав огиду і протест жителів Запоріжжя, хоча на його відкриту демонстрацію у більшості своїй не наважувалися.

Станом на січень 2013 р. щонайменше 24 жителям Запорізької області було присвоєно звання «праведник світу»²⁰. За документам меморіалу «Яд Вашем» під час окупації у м. Запоріжжя допомогу євреям-втікачам надавали родини Єльникових та Збориків, у Мелітопольському районі ‒ Земцевих та Панкратових, у Пологівському ‒ Носенків та Алексєєвих, у Гуляй-Полі ‒ Костенків, у Бердянському районі ‒ Нимичів, у Веселівському ‒ Голобородьків та інші. Історії їхнього співчуття до переслідуваних можна знайти у базі даних меморіалу «Яд Вашем»²¹.

Це перелік людей, які потрапили в поле зору ізраїльських дослідників. Ймовірно, їх було ще більше. Знаючи, що в СРСР тривалий час проблема Голокосту не визнавалася, а національна політика після війни швидко набула рис антисемітизму, багато рятівників мовчало про свої справи.

Особливо негативну реакцію жителів запорізького краю викликало примусове вивезення на роботу до Німеччини. Спогади про уникання відправки до Німеччини та допомогу іншим є одними з найбільш поширених в усній історії Запоріжжя в роки війни. Зважаючи, що з області німці відправили на захід десятки тисяч людей, спротив цій складовій «нового порядку» набрав дійсно масових розмірів. У ньому брали участь самі призначені  до вивезення; їхні близькі, які допомагали переховувалися; медпрацівники, що видавали фіктивні довідки про погане здоров’я; окремі співробітники окупаційної адміністрації, що попереджали про набори та облави, підробляли документи. Жителі с. Широке Василівського району Надія Амелькіна (1925 р.н.), Олександра Бабаченко (1923 р.н.), Григорій Демченко (1922 р.н.) та інші навели непоодинокі приклади по своєму селу, коли молодь ховалася, тікала під час перегону на залізничну станцію, ранила себе, щоб уникнути вивезення. Вони також відмітили, що певна кількість місцевих виїжджали добровільно. Але їх було небагато й подібні кроки, як правило, не зустрічали розуміння в односельців²².

Агітаційні матеріали щодо роботи в Німеччині, пошкоджені місцевими жителями. Мелітополь.

У випадку, коли на боці місцевих виступали старости, поліцаї, лікарі, це суттєво зменшувало число вивезених. За спогадами селянок з с. Мала Білозерка Василівського району Уляни Чмир (1904 р.н.) та її доньки Катерини (1926 р.н.) призначений староста Росик не виявляв ентузіазму на службі в нацистів. З початком масового вивезення молоді до Німеччини він оповістив селян про небезпеку та видавав фальшиві документи з неправильними роками народження. Тим, же хто не зміг уникнути направлення на комісію, допомагав лікар Крижанівський, який «бракував» майже усіх. Тому з села, як відзначала його жителька Марія Головенко (1913 р.н.) забрали мало людей²³. Вивезення остарбайтерів викликало опір навіть тих, хто вітав німців при захопленні області²⁴.

Ще однією важливою формою ослаблення тиску окупаційного режиму на суспільство був саботаж німецьких наказів. Під різними приводами запоріжці намагалися ухилитися від повинностей, накладених нацистською владою. Так, за відмову від роботи у 1942-1943 рр. було покарано запорізьких робітників з присудженням їм термінів ув’язнення від 2 до 5 років. Юхима Курельного, який не просто відмовлявся від праці, але й виступив з критикою окупантів, 8 лютого 1942 р. було розстріляно²⁵. Запорізькі селяни, мобілізовані для підвозу військового спорядження або на риття окопів, неодноразово тікали додому. Такі випадки мали місце у селах Рівнопілля та Яблукове Гуляйпільського району, Пришиб Михайлівського, Біленьке Запорізького²⁶. Зауважимо, що це факти, виявлені під час опитування мешканців окремих населених пунктів. Оскільки на всій території області сільське населення перебувало в приблизно однакових умовах і явно не палало бажанням виконувати безоплатні повинності на користь окупаційної влади, то масштаби подібного пасивного опору були набагато більшими.

Щоб вижити, люди також приховували від німецьких реквізицій худобу й зерно, розділяли між собою колишні колгоспні запаси. «Як красні виступили, якраз зерна вороха лежали ‒ намолотили і не вспіли його ніде одправить, ніде не прибрать, ‒ згадувала жителька с. Значкове Вільнянського району Ольга Основа (1922 р.н.). ‒ Так його люди розгребли, носили, хто скільки хотів. А тоді як німці вступили, хотіли забирать, но хто вже ж їм…»²⁷. Зроблені запаси допомогли більшості родин запоріжців пережити окупацію, не зазнавши голоду.

Специфічною формою опору було зведення до мінімуму контактів з німцями. Найбільше поширення мала симуляція хвороб, які відлякували солдатів та офіцерів вермахту. На вхідних дверях писали німецькою «krank» («хворий»). Для імітації корости у приміщенні спалювали сірку, що створювала важкий запах сірчаної мазі. Найбільш часто у спогадах старожилів згадується імітація туберкульозу за допомогою частого кашлю²⁸. Його німці, як згадують старожили, боялися особливо сильно і одразу припиняли розмови й виходили з оселі.

Неполітичному спротиву запоріжців під час нацистської окупації були притаманні риси, що відрізняли його від радянської та національної течій. По-перше, він був стихійний і не мав чіткої організаційної структури. Більшість людей, які опиралися «новому порядку», не мали плану на майбутнє та стратегії опору. Це було його слабким місцем. У випадках, коли місцеві жителі діяли консолідовано, як наприклад, у Малій Білозерці, їм вдавалося звести наслідки окупації до мінімуму.

Зважаючи на відсутність виразної мети, постає питання: чи можна вважати його течією Руху Опору?

По-друге, головні форми його протидії були пасивними, що мали на меті не нанести безпосередню шкоду окупантам, а захистити людину та її оточуючих від тиску тоталітарного режиму.

Сьогодні важко вести мову про масштаби стихійного неполітичного опору запоріжців у 1941-1944 рр. Наявні джерела дозволять говорити, що він, на відміну від політичних течій, був дійсно масовим, у якому брали участь тисячі людей. Сотні свідчень в усіх районах області показують, що інертні до ідеологічних гасел мешканці області не залишалися байдужими тоді, коли руйнувався світ їхнього повсякдення.

Виміряти у цифровому значенні його результати не менш складно. Наразі з упевненістю можна окреслити сфери, де спротив жителів Запорізької області не дозволив нацистам повною мірою реалізувати свої наміри:

1) тотальне винищення євреїв та циган;

2) ослаблення голодом військовополонених;

3) максимальне використання підневільної праці жителів краю;

4) вивезення продовольства та природних ресурсів;

5) перетворення регіону на пустелю при відступі 1943-1944 рр.

* * *

Політика нацистів на окупованому Запоріжжі, спрямована на перетворення його в частину майбутньої колонії, викликала незадоволення й опір населення краю. Як і в усіх захоплених Третім Рейхом країнах, запорізький Рух опору не був монолітним. Радянську течію намагалася сформувати і контролювати з-за лінії фронту евакуйовані партійні комітети та створені штаби партизанського руху. Гасла національного визволення, створення незалежної України висували представники груп революційної ОУН та їх співчуваючі. Але основна частина запоріжців не була готова до сприйняття політичних мотивів боротьби з нацистам. Тому як радянська, так і національна течії спротиву мобілізували на боротьбу з нацизмом по кілька сотень осіб. Натомість найбільш відповідною настроям мешканців запорізького краю виявилася стихійна неполітична боротьба з тиском гітлерівського тоталітаризму. Вона набула дійсно масового характеру. Захищаючи власне життя та свої родини від окупантів, запоріжці зробили свій внесок у закінчення кровопролиття Великої війни.

Олексій Штейнле, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.

1. Запорожская область в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 : Сборник документов. – Запорожье : Запорожское книжно-газетное издательство, 1959. – С.169-207.
2. Кривчик П.Т. Запорожское подполье / П.Т. Кривчик // Герои подполья. Выпуск второй. – М. : Политиздат, 1970. – С.217-252.
3. Горбуров Є.Г. Рух опору і націоналістичне підпілля на півдні України та в Криму в період окупації. 1941-1944 рр. : автореф. дис. … канд. істор. наук : 07.00.01 / Євген Григорович Горбуров. – К., 2003. – 18 с.
4. Слободянюк М.А. Антифашистський рух опору в Південній Україні (1941-1944 рр.) : автореф дис. … канд. істор. наук : 07.00.01 / Микола Анатолійович Слободянюк. – Дніпропетровськ, 2002. – С.13-14.
5. Запорізький архів. Народна війна. 1941-1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області : Збірник документів і матеріалів / Авт.-упоряд. : В.О. Бондар, О.Г. Величко, І.В. Козлова. – Запоріжжя : Прем’єр, 2005. – 560 с.
6. Алексеев А.Н. Мелитополь военных лет (1941-1943) / А.Н. Алексеев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2007. – С.48-76; Дубровин И.А. Трагедия под Запорожьем: О гибели чекистов-десантников в годы Великой Отечественной войны / И.А. Дубровин. – Запорожье : Просвіта, 2007. – 264 с.
7. Інколи до течій Руху Опору в Україні зараховують також польський національний опір. З огляду на те, що на території Запоріжжі він не був представлений, ми не враховуємо його під час порівняння з іншими течіями.
8. Правда. ‒ 1941. ‒ 3 июля.
9. Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. Історичні нариси. / Ред. кол. : В.А. Смолій (голова колегії). – К. : Наукова думка, 2011. – Кн.1. – С.542-543.
10. Слободянюк М.А., Шахрайчук. І.А.  Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни (1941- 1945) / М.А. Слободянюк, І.А. Шахрайчук. - Д. : Оксамит-Текс, 2004. – С.150.
11. ДАЗО. ‒ Ф.Р-1675.
12. ДАЗО. ‒ Ф.П-6595.
13. Гордон Д.И. Это было в Мелитополе / Д.И. Гордон. ‒ Симферополь : АнтиквА, 2006. – С.116-117.
14. Усна історія Степової України. – Т.4. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.77 .
15. Усна історія Степової України. – Т.4. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.50-51.
16. Запорізький архів. Народна війна. 1941-1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області. ‒ С.322.
17. Усна історія Степової України. – Т.1. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.190.
18. Запорожская область в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 : Сборник документов. – С.82-83.
19. Винарчук Т.В. Жертви окупаційної влади на території Запорізької області в роки Другої світової війни // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – Вип.XXXV. – С.153.
20. Звання «праведник світу» присвоюється спеціальною комісією Верховного Суду Ізраїлю людям, які, свідомо ризикуючи життям, не давали знищувати євреїв під час Голокосту.
21. База данных Праведников народов мира стран бывшего СССР // http://db.yadvashem.org/righteous/search.html.
22. Усна історія Степової України. – Т.1. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.9,17,30.
23. Усна історія Степової України. – Т.2. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.41,130-131.
24. Усна історія Степової України. – Т.4. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.110.
25. Запорізький архів. Народна війна. 1941-1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області. ‒ С.16-18.
26. Запорізький архів. Народна війна. 1941-1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області. ‒ С.210,353.
27. Інтерв’ю О.Д. Основи, 1922 р.н., зап. Спудкою І.М., Штейнле О.Ф. 4 червня 2013 р. – Частина 2. – 32 хв. // Особистий архів Штейнле О.Ф. ‒ Хв.14-15.
28. Усна історія Степової України. – Т.4. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. ‒ С.100,110,151.