Про польсько-український конфлікт на Волині, його масштаби, причини та наслідки, те, як поляки й українці ставляться одне до одного, про це все можна писати дуже по-різному. На те, як цю тему буде зображено, може вплинути багато факторів, зокрема, походження, особистий досвід, прочитана література, емоції, викликані побаченим і прочитаним у ЗМІ, або внаслідок особистого контакту з людьми, які живуть на територіях, що були південно-східними воєводствами ІІ Речі Посполитої. Вагомим також є вже сформоване розуміння місця та ролі конкретних історичних подій в державній політиці чи в діяльності громадських утворень.

В другій пол. 80-х років в українському середовищі обговорювалася повість «Червоні ночі» Генрика Цибульського (до 1990 року книжку перевидано п’ять разів), де було описано історію оборони волинського села Пшебраже. Книга викликала інтерес, оскільки, з одного боку, в ній з’являється тема Української повстанської армії, а з іншого, - її використовували як аргумент у польсько-українських дискусіях про Другу світову війну. Те саме відбулося зі статтями на цю тему, опублікованими у виданні «Щотижневий огляд». В обох джерелах картину польсько-українських відносин дуже спотворено. Акценти зазвичай робилися на тому, що українці «кровожерні», або ж «одурманені гітлерівські колабораціоністи», «жорстокі садисти», а з іншого боку беззахисне польське населення, радянські партизани та поляки, що відбивають напади «націоналістів» (безумовно, українських, позаяк термін «націоналісти» використовувався відносно саме цієї нації).

Наприкінці 80-х років значний вплив на формування образу конфлікту мали публікації Едварда Пруса «Святоюрський владика» та «Герої з-під знаку тризуба». В Польщі, в українському середовищі, навколо них були гарячі дискусії з тієї ж причини, що і навколо книги Цибульського. Зацікавлені своєю історією українці були не лише завзятими читачами подібного роду літератури, але навіть виключно пропагандистських публікацій з серії «Жовтий тигр», або книжок Артура Бата. Цим українці втамовували інформаційний голод щодо «забороненої історії» (книга «Дорога в нікуди» Антонія Б. Щесняка і Вєслава З. Шоти знайома лише обмеженому колу читачів). Залишається відкритим питання щодо впливу цих публікацій на решту суспільства, зокрема, жителів прикордонних територій та їхніх нащадків.

Бачення т. зв. «проблеми Волині» незначної частини українців сформувалося також під впливом подій 90-х років: поява в медіа та в польській публіцистиці інформації про 300 та навіть 500 тисяч польських жертв УПА. Крім того, резонанс викликала інформація в ЗМІ про слідства Головної комісії з розслідування злочинів проти польського народу у справі «злочинів українських націоналістів проти поляків на східних кордонах». в підході до жертв Другої світової війни було застосовано етнічні критерії (не було ніякої інформації про злочини проти громадян Польщі інших національностей, наприклад, численніших на Волині українців, чи про злочини проти українського народу на інших територіях). Часто пасивне ставлення цієї інституції до злочинів проти польських громадян української національності, які жили в межах сучасної Польщі, призвело до появи в українському середовищі розбіжностей в оцінках різних форм польсько-українського діалогу про важке минуле. Також викликає занепокоєння підняття теми втрачених прикордонних територій, ідеалізація періоду ІІ Речі Посполитої, висвітлення в ЗМІ т. з. головних тенденцій, що зводяться до спрощених описів причин і розвитку польсько-українського конфлікту.

Починаючи з другої половини 90-х років, версія подій, як їх бачить частина громад з прикордонних територій, з року в рік стає все більш домінуючою в польських ЗМІ. Вона почала висвітлюватися в пресі, зокрема у виданні «Słowo. Dziennik katolicki» («Слово. Католицький щоденник»). Такого типу статті з’явилася і в «Нашій газеті», а пізніше, навіть в «Речі Посполитій», яка має великий вплив на формування громадської думки. Односторонність висвітлення проблематики настільки часто мала місце на телебаченні, що у 2007-2010 роках стала нормою.

Таким чином, конфлікт пам’яті (який має місце, зокрема, і серед польських громадян українського походження) з часів Польської Народної Республіки зберігся і в ІІІ Речі Посполитій. Ця ситуація змусила представників української громади постійно шукати нові можливості і форми діалогу з поляками. Одначе цей процес не означав уникнення часто незручних запитань про події, пов’язані як з діяльністю та відповідальністю польської сторони у 1944-1947 роках на прикордонних територіях, так і у 1942-1944 роках на Волині та Галичині.

Зауваження. Питання. Рефлексії з відстані 2012 року

Намагаючись з відстані часу (2012 р.) відповісти на питання, що сталося на Волині, людина, яка керується особистими критеріями, називаючи зло злом, відчуваючи необхідність віддати шану всім мирним жертвам кривавого конфлікту, часто опиняється в незручній ситуації. Йдеться про домінуючу на сьогоднішній день польську оцінку подій, що є добре знаною і відчутною, зокрема українською меншиною, яка подекуди опиняється в ролі заручника.

Зауваження може викликати вже сам рівень відкритої історичної дискусії щодо Волині, ступінь об’єктивності та висвітлення різних аспектів польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. Створюється враження, що з кінця 90-х років частина населення прикордонних територій, чимала частина польських політиків, істориків та ЗМІ без жодної критики прийняли схему бачення причин кривавого конфлікту на т. зв. «кресах», яка частково була розроблена в комуністичний період історії Польщі (змінена, розширена завдяки науковим семінарам та великій кількості польських доповідей та спогадів). Роботи ретельних дослідників, як правило, викликають інтерес лише вузького кола читачів.

Щодо питання минулого польської та української сторін, то як наслідок вище згаданого процесу та через різне бачення проблеми Другої світової війни в Україн ми, як і раніше, маємо справу з великим списком табуйованих тем.

Перша проблема стосується причин виникнення конфлікту та величезної кількості жертв серед польського населення, позаяк в багатьох публікаціях і дотепер чи не єдиним винуватцем є ідеологія ОУН, яку реалізовувало УПА проти польського населення у 1942-1945 роках. У схемах, збудованих подібним чином, зазвичай немає місця для більш глибокого аналізу, наведенню ролі інших факторів (німецького, радянського, ворожнечі, яка виникла на соціальному підґрунті, рівня військової деморалізації, та криміналізації суспільства), чи розгляду проблеми українських жертв конфлікту. В польському дискурсі, якщо і йде мова про українські жертви, то найчастіше в контексті «акцій у відповідь» (крім того, як правило, не даються чіткі дефініції цього типу акцій, немає критеріїв, якого характеру акції класифікуються як такі). В результаті кожна акція, де є українські жертви, характеризується саме в цей спосіб. Іншим прикладом «приховування» проблеми за допомогою термінології у випадку акції «Вісла» є поява терміну «оборонної акції “Вісла”, або наведення аргументів на користь правильності позиції польської держави та необхідності захисту територіальної цілісності держави.

Зауваження викликає той факт, що й досі немає повного наукового аналізу причин кривавого конфлікту, крім ідеологічних (з українського боку). Інші зауваження з’являються у зв’язку з тим, що немає глибокого дослідження таких складних проблем, як колабораціоністська співпраця поляків з німцями, зокрема, злочини, скоєні на Волині німецькими поліційними батальйонами, які складалися з поляків (наприклад Schutzmannschaftsbataillon 202, Schutzmannschaftbataillon 107) та вплив цього чинника на динаміку конфлікту й ріст взаємної ненависті. За винятком статті Гжегожа Мотики, опублікованої не так давно в щомісячному виданні «Карта», в Польщі важко знайти серйозні дослідження на цю тему. Також немає відкритих заяв про факт, що частина поліцейських через деякий час перейшла до 27 волинської дивізії Армії Крайової та інших партизанських угруповань (наприклад, радянських). Те ж саме стосується антиукраїнської діяльності польських загонів, які тісно співпрацювали з радянськими партизанами (наприклад, загони Роберта Сатановського чи Юзефа Собєшяка). Щодо комуністичних формувань, то й надалі підкреслюється, що вони захищали польське населення від УПА, а про їхнє ставлення до українського населення ми й досі мало що знаємо.

Повторювання описів звірств українців, згаданих у багатьох розповідях, цитування в наукових і науково-популярних публікаціях (з уже добре знаним фальшивим фото «ванюшка»), в документальних фільмах та інформаційних матеріалах, що публікуються та показуються з нагоди чергових річниць, частина населення сприймає як достатню підставу, щоб виключити будь-які сумніви чи питання, що можуть виникнути хоча б після ознайомлення з працями проф. Ришарда Тожецкєго, або ж із українськими розповідями й спогадами про Волинь.

Питань та зауважень може бути багато, наприклад, чи всі польські акції насправді мали характер «відплати».

Як, скажімо, трактувати заяви частини дослідників, які говорять про факти, що підтверджують, зокрема, розстріли польськими загонами (в одній із фаз конфлікту на Волині) усіх затриманих чоловіків-українців віком від 16 до 60 років?

Я вважаю, що без розгляду такого типу фактів і з’ясування їхніх масштабів, полякам та українцям важко буде говорити про реальний діалог та вимагати цілковитого засудження негуманної діяльності українського підпілля.

Після польських дискусій про Єдвабне, нових публікацій проф. Яна Грабовського, що розкривають долі євреїв під час війни в польському селі, та праць Барбари Енґелькінґ-Боні, стає важко приймати без жодної критики en block ідеалізацію поляків з прикордонних територій (мешканців волинських чи галицьких містечок та сіл). Варто було б дослідити, наскільки загрози життю під час війни - зміни режимів, терор окупантів, вбивство 200 тисяч. волинських євреїв, екстремальні умови життя, негативно вплинули на українців і ... поляків.

Важко погодитися з твердженням Еви Сємашко (яке прозвучало під час інтерв’ю для газети «Річ Посполита»), що: «ми мали справу з культурою, в якій укорінене насильство» (йшлося, ясна річ, про українську культуру).Так само важко погодитися з евфемізмом «болюча відповідь», який Ева Сємашко використовує на позначення жертв серед українського цивільного населення, скажімо, у селі Сагринь. Такі слова стосовно сотень убитих не створюють простору для діалогу.

Іншим питанням, яке під час публічних дебатів піднімається занадто рідко, є питання про реальне, науково доведене число польських та українських жертв (як на Волині, так і в Східній Галичині). Розбіжності в цифрах, які називають вчені та журналісти занадто великі, диспропорції в області досліджень з цього питання, а також потенціал історичного середовища як польського, так і українського, як і раніше, величезні. В контексті суперечок щодо числа жертв також бракує відкритих дискусій щодо джерел та способів їх встановлення (нагадаємо, що загальний проект підрахунку жертв з польського та українського боків було призупинено).

Навіть у наукових публікаціях дані розходяться. Дуже серйозною проблемою лишається питання про масштаби жертв з українського боку. Чи справді той факт, що вони менші й на Волині визначаються польськими істориками в розмірі 2-3 тисяч (а всього українські втрати становить 16 тис.) повністю вирішує питання про смерть все-таки чималої кількості українців? Чи за масштаби польських жертв, а це близько 60 тисяч на Волині, несе цілковиту відповідальність українське підпілля, а указ президента Віктора Ющенка про присвоєння звання «Герой України» Степану Бандері та бачення історії України партією «Свобода» повністю закривають це питання? Мені здається, що виходячи з необхідності справжнього діалогу та повного примирення, аж ніяк.

У 2003 році Вєслав Романовський, журналіст з Польського телебачення й Едуард Лозовий з найбільш популярного на той період українського телеканалу 1+1 зняли документальний фільм «П’ята заповідь», який було показано в Польщі та Україні. Крім інтерв’ю з істориками з обох країн, розповідей свідків (поляків з села Воля Oстровецька та українців з села Малинівка, мешканці яких стали жертвами конфлікту), було показано шокуючу історію польської дівчини Терези Гуж з колонії Нєбридув. Батька дитини вбили українські партизани і її врятувала бездітна українка, яка ставилася до Терези, як до своєї дитини та виховувала її. Через деякий час жінку вбили польські партизани, а дівчинку поранили.

Її врятувала інша українська сім’я. Фільм, окрім показів епізодів волинської драми громадянської війни, жертв серед польського та українського мирного населення, передає важливе гуманістичне послання - показує приклади людяності, які є вищими за національні критерії. До цього фільму, що є результатом епізодичної співпраці польського та українського телебачення, на мій погляд, під час польсько-українських дискусій про минуле дуже рідко звертаються.

Я думаю, що ведучи діалог, слід звернути увагу на той факт, що з кінця 90-х років у ЗМІ, коли згадується про українські жертви на Волині, зазвичай говориться лише про тих, хто загинув від рук ОУН та УПА (за допомогу, надану полякам, або ж через підозри у ворожому ставленні до українського підпілля). Таким мав бути зміст, зокрема, таблиці на пам’ятнику жертвам з прикордонних територій, який мав бути встановлений у Варшаві. Як правило, написи на таблицях вже встановлених пам’ятників жертвам з прикордонних територій повідомляють виключно про «польські, єврейські, вірменські, російські, українські жертви УПА», або ж про «праведних українців». Ті, хто стали жертвами польських формувань чи поляків, які були на службі в німецьких чи радянських підрозділах, не мають права на пам’ять.

Немає пропозиції віддати шану, скажімо, мешканцям українських сел Ремал, Підлужне, Ялопольч та багатьох інших, або мешканцям чеського волинського села Малин, яких знищила польська поліція або загони Армії Крайової. Відкриті заяви про наміри польської сторони добросовісно та ретельно досліджувати ті випадки, коли гинуло українське мирне населення, можна порахувати на пальцях однієї руки. На мій погляд, такий підхід розмиває загальну картину подій. І вона не стає яснішою від постійних нагадувань провини; коли кажуть про дослідження минулого українського суспільства, коли говорять про провину, йдеться винятково про польські жертви, при чому забувають про українські жертви від радянських, німецьких, польських чи угорських рук.

Подібний підхід спотворює реалізацію ідеї опису вчинків «справедливих» (прикладом є видана в 2007 році книга Ромуальда Нєдзєлька «Кресова книга праведників 1939-1945 рр. Про українців, які рятували поляків, засуджених на винищення з боку ОУН та УПА»). Насправді досі не вивчається комплексно феномен «праведників» поляків та українців (зокрема, волинських поляків, які допомагали цивільним українцям, коли їм загрожувала смерть з боку польських формувань). В тому, що такі були, можемо переконатися, читаючи, зокрема, українські спогади.

Дискусії про Волинь, про польсько-український конфлікт (широко розпочатіn2003 року), про польські жертви викликали появу в Україні в останні кілька років, за винятком негативних тенденцій, про які говорить багато польських дослідників (йдеться про публікації та інші засоби глорифікації командирів УПА, відповідальних за антипольської акції, як Клим Савур), повільний, як в кількісному, так і в якісному порівнянні процес українських досліджень щодо втрат українського населення на Волині. Частину з них можна назвати аматорськими, а область дослідження інших занадто мала (всього лише кілька районів Волині). Тож лишається питання, чи факти та кількісні дані щодо польських та українських жертв, подані хоча б у двотомному зібранні Івана Ольховського «Кривава Волинь» (Київ, 2008) можна відкинути без належної перевірки?

Ці розмірковування не мають на меті нівелювання жертв чи визначення, чиїх жертв було більше. Тут мова йде про постановку чітких і справедливих критеріїв польсько-українського діалогу, щоб були помічені не лише польські, але й українські травми, зауваження, запитання. Йдеться також про роздуми, що насправді сталося на Волині у 1943 році, які чинники, крім ідеології, суперечки за територію, політичні помилки зіграли свою роль на різних етапах конфлікту.

Щоб бути цілком чесним у цьому діалозі, слід говорити не лише про масштаби акції на Волині у липні 1943 року, але й про скоординовані акції польського підпілля, починаючи з березня 1944 року, що призвело до руйнування багатьох українських сіл на Холмщині та смерті багатьох цивільних українців. Подібні речі відбувалися і з представниками духовенства. Під час конфлікту крім кількох десятків римо-католицьких священиків гинули також православні та греко-католицькі священики. У проекті «Незакінчена меса на Волині» згадується лише перша група загиблих, або православні священики, які виступили проти УПА, за що й були вбиті. А як щодо решти?

2012 року українець із Польщі може мати великі проблеми з Волинню (особливо, враховуючи перспективу наближення 70-их роковин). З одного боку, має погодитися з родинними переказами про події на Холмщині у 1942-1944 роках, переселення в СРСР у 1944-1946 роках, акцію «Вісла» та концентраційний табір в Явожно (підсиленими польськими та зарубіжними публікаціями на цю тему), з іншого боку мусить погодитися, що з фактами не посперечаєшся. Коли говорять про необхідність діалогу, українці мусять визнати: на Волині українці вбили велику кількість невинних поляків; українське суспільство лише тепер відкриває цю частину власної історії, і на разі не в змозі виступити як повноправний партнер польської сторони. Саме тому українці в Польщі, попри усвідомлення обмежених можливостей, відчувають певний обов’язок починання діалогу.

Стратегії, що виникають довкола цієї дилеми, різні – частина представників української громади в Польщі намагається, розуміючи необхідність діалогу та подолання наслідків конфліктів минулого, прийняти твердження та польську позицію. Таким чином, з’являється багато ініціатив, таких як «Послання до польського народу» 6 квітня 1997 року, направлене І конгресом українців у Польщі, де написано: «Маючи важкий історичний досвід, українці Польщі добре розуміють біль і страждання невинних жертв останньої війни й післявоєнного періоду. Ми глибоко відчуваємо біль поляків, які постраждали від рук українців. Ми шануємо пам’ять загиблих, а родинам тих, хто пережив несправедливість, висловлюємо глибоке співчуття та людську солідарність. Ми приєднуємося до українських голосів, які говорять: “Ми прощаємо і просимо прощення”».

Об’єднання українців у Польщі разом з колишніми вояками 27 волинської дивізії Армії Крайова ініціювало серію семінарів «Польща – Україна. Важкі питання», а також видало польською мовою публікацію Ігоря Ілюшина, одного з найкращих українських експертів з указаних питань. 2003 року тодішній голова Мирон Keртичак взяв участь у заходах, організованих з нагоди 60-х роковин антипольської акції УПА в Порицьку/ Павлівці. Було багато й інших діалогових заходів, подана в прагненні порозуміння рука, публічні заяви щодо польських жертв конфлікту. Були як символічні жести, так і практичні ініціативи. На жаль, деякі залишилися проігнорованими, деякі не мали шансів на реалізацію (наприклад, слова Міністра культури і туризму України Василя Вовкуна, були виголошені зі сцени в Сопоті в липні 2008 року).

Досвід Волині – власний багаж

З ранніх років я став цікавитися тематикою польсько-українських відносин під час Другої світової війни, шукав різні публікації на цю тему. На початку я ставив за мету протиставити шкільне бачення, винесене з уроків історії, отримане з таких джерел, як «Сліди пазурів рисі» Ванди Жовкевської, чи розповіді про генерала, «який кулям не кланявся», розповідям батьків та їхніх знайомих українців. У той час розповіді про українських мирних жителів, які стали жертвами польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни та по її завершенню, я чув переважно від матері (зокрема, про обставини смерті 27 березня 1945 маминого дядька, Михайла Вухача з села Молодич Ярославльського району).

Вбивства українських мешканців сіл, які відбувалися за національним критерієм, як заявляли самі мешканці, скоювали люди з загону Юзефа Заджєрскєго «Волиняка», а польський історик з Підкарпаття Ян Куца стверджує, що то була «польська банда з околиць Червоної Волі та передмість Ярославля, яка вдавала з себе АК». У пам’яті залишилися розповіді матері про жахи війни та про пацифікацію в селі Молодич, яку проводили солдати Польської народної армії.

Описи переляканих солдатами селян, описи паніки та втеч; образ моєї на той час 10–тилітньої матері, яка спостерігала за солдатом, що стріляв у діда, а потім виносила з палаючої хати (в перині) двох маленьких братів. Я досі пам’ятаю скручені від ревматизму пальці діда Василя Вухача (теслі за професією). Ревматизм отримав у 1944-1947 роках, коли всі дорослі жителі (українці) села Молодич були змушені ховатися в землянках у лісі, тому що кожного чоловіка сприймали за члена УПА, йому загрожували тортури і не рідко смерть. Ні дід Василь, ні бабуся Текля не належали до ОУН, вони не були ні членами, ні помічниками УПА, або будь-якої іншої української організації, вони були простими селянами.

Інша історія, яку переповіли мої рідні, це розповідь про смерть українців з села Терка у липні 1946 року. Останки замордованих солдатами з 36 підрозділу прикордонних військ.

Як виявилося через багато років, останки замордованих у Вовковиї солдатами з 36 підрозділу прикордонних військ (частину людей, в основному жінок, дітей і старих було розстріляно, інші згоріли в підпаленій солдатами хаті) перевозив з місця трагедії до місця поховання у братській могилі на сільському кладовищі дядько зі сторони батька Ярослав Копчак. Він народився в селі Завуз Лєського повіту, що лежить у кількох кілометрах від Терки. Пам’ять про вбивць та обставини вбивства, а разом з тим і пов’язаний з цим страх він зберіг аж до смерті (2003 року), в чому мені довелося переконатися особисто.

Вперше про Волинь я почув наприкінці 70-х від свого батька, який народився в селі Завуз. Це було під час існування дихотомії «шкільного» образу польсько-українських стосунків та «домашніх» розповідей. Батько (у 1947–1955 роках він був в’язнем радянських таборів) розповів, як у таборі (Інта, Комі АРСР) відбував термін разом з членами УПА з Волині.

В’язні з Волині описували своїм землякам епізоди боротьби з поляками, говорячи, що на Волині таки «провчили» поляків. Батько мені казав, що не приховувався той факт, що вбивали всіх, навіть цивільних. Ця розповідь довго не давала мені спокою. Під час навчання в середній школі та вузі дихотомія стала ще більшою. Розповіді українців з Польщі про вбивства, пацифікації, процес переселення в СРСР та акцію «Вісла» зіткнулися з книжковою версією, газетними статтями, суперечками з колегами, частина з яких мала львівське або волинське коріння.

Тогочасний створений ЗМІ та широко розтиражований образ УПА, «бульбівців» (як називали їх автори спогадів) і загалом українців, був однозначно негативним. Така гостра позиція, створення чорно-білого образу військового конфлікту підштовхнули до пошуків відповідей на питання про те, що відбулося насправді, як сімейні розповіді про долю українців, які жили в межах сучасної Польщі, співвідносяться з польським баченням подій у південно-східній Польщі та на Волині? Позаяк тема волинської різанини, починаючи з 80-х років, стала все частіше зустрічатися у різних виданнях, зокрема офіційних, у мене почався процес дослідження двох пам’ятей – польської та української. Чи успішно?

Важко сказати.

Переклад Віра Романишин

Стаття опублікована в збірнику: Поєднання через важку пам'ять. Волинь 1943. Люблін: Panorama Kultur, 2013. C.210 - 215.