Табори для радянських військовополонених у Києві, 1941 – 1943 рр.¹

Особливість війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу полягала в тому, що більшість її жертв загинуло не на полі бою і не зі зброєю в руках. Серед загиблих у збройному конфлікті переважали цивільні євреї та радянські військовополонені. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями, понад 5 млн.² радянських військовополонених потрапило в полон, з-поміж них 57% померло від голоду, хвороб та виснаження³. Червоноармійці в німецькому полоні становили не лише найчисельнішу групу, вони виявилися ще й першими жертвами нацистської політики «війни на знищення». Наприклад, убивства в Бабиному Яру почалися з розстрілів там полонених євреїв та комісарів Червоної армії⁴.

Історія радянських військовополонених у Києві складається, серед іншого, питань про чисельність взятих у полон та вбитих червоноармійців, організації й функціонування призначених для них таборів, їхніх філій та робочих команд, використання праці в'язнів на різноманітних підприємствах міста, а також життєвих шляхів киян, які потрапили в неволю. У цій статті пропонується охарактеризувати основні місця утримання та праці полонених червоноармійців у столиці. Труднощі реконструювання колективної долі радянських військовополонених у Києві в цілому визначаються загальним станом вивчення означеної проблеми в історичній науці.

В історіографії Другої світової війни тема радянських військовополонених і надалі переважно висвітлюється як традиційна родієва історія. Увага істориків зосереджена на загальних питаннях політики нацистського режиму стосовно полонених з Червоної армії, умовах їхнього утримання та працевикористання на території Третього райху, функціонування табірної системи⁵. У німецькій історіографії, яка налічує зараз найбільшу кількість ґрунтовних досліджень цієї тематики⁶, основна увага прикута до двох проблем: а) з’ясування ступеня відповідальності Вермахту за загибель мільйонів полонених червоноармійців; б) функціонування таборів «для росіян» безпосередньо на території Райху. Цілий комплекс питань, пов'язаних із перебуванням радянських військовополонених на окупованих землях СРСР у підпорядкуванні структур Верховного головнокомандування сухопутних військ Німеччини (статистика втрат, історія армійських, стаціонарних, пересильних таборів, контакти з місцевим населенням, служба в допоміжних підрозділах Вермахту і поліції тощо) належить до маловивчених⁷. Винятком є невелика за обсягом дипломна робота Християна Мьолера про стаціонарний табір військовополонених 305 у Кіровограді⁸.

Пострадянські російськомовні дослідження переважно мають загальний характер, описують ситуацію, яка склалася в таборах на території Райху, і не зосереджують увагу на питаннях функціонування системи німецького військового полону на окупованих територіях, її кадрового та матеріально-технічного забезпечення⁹. Активніше розвиваються студії про політику радянського керівництва стосовно полонених червоноармійців та їхньої повоєнної долі¹⁰.

Український аспект у проблематиці радянських військовополонених тривалий час майже не виділявся й, відповідно, не вивчався ні радянськими, ні західними істориками. Праці українських вчених на цю тему ґрунтуються на досить обмеженому джерельному матеріалі й мають переважно оглядовий характер¹¹. Інформація про кількість військовополонених на території України та дислокацію відповідних таборів, у тому числі в Києві, міститься в «Довіднику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944)»¹², підготовленому на основі комплексу документів із архівів України, Російської Федерації та Німеччини. Результати вивчення історії окремих шталагів, здійснені вітчизняними істориками та краєзнавцями, вказують на ефективний шлях студіювання цієї теми¹³. Зокрема, одному з таборів в Києві – Сирецькому – присвячена серія публікацій Т. Євстаф’євої¹⁴.

Починаючи з 1990-х рр. на пострадянському просторі стали публікуватися документи із раніше засекречених фондів і архівів спецслужб 15. Відомості про київські табори військовополонених є в декількох документальних збірниках¹⁶. Найчисельніший і найкраще систематизований матеріал представлений у виданні «Бабий яр: человек, власть, история»¹⁷.

У цей саме час на пострадянському просторі активно стали друкуватися рукописи колишніх бранців, написані для рідних, і які десятки років пролежали «в шухлядах», чекаючи «кращих» часів¹⁸. Частина документів особового походження з’явилася завдяки ініціативі різних громадських організацій, як KONTAKTE-КОНТАКТИ, Саксонські меморіали в пам’ять жертв політичного терору, та окремих дослідників¹⁹. У видавництві Російської політичної енциклопедії друкуються рукописи військовополонених в окремій серії «Людина на узбіччі війни» 20. Також спогади колишніх полонених червоноармійців можна знайти на спеціалізованих Інтернет-сайтах та різноманітних форумах²¹.

Безпосередньо про київські табори йдеться у спогадах євреїв, в'язнів Сирецького табору, Давида Будніка, Якова Капера, Захара Трубакова²². У книзі Федора Худякова «Прожитое и пережитое» описана доля полоненого, який пройшов через табори в Дарниці й на вулиці Керосинній²³. Спогади про полонених вже стали «обов'язковою частиною» в мемуарній літературі про окупований Київ²⁴.

Нині не створено окремого дослідження, присвяченого таборам для військовополонених у Києві. Найбільше вивчена історія Сирецького табору. Його функціонування безпосередньо пов’язане з масовими розстрілами у Бабиному Яру, а матеріали про табір фігурували серед документів обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, тому в повоєнні роки свідчення багатьох в’язнів, які вижили, і представників охорони були неодноразово задокументовані. Фрагментарні документи та згадки про табір у Дарниці та на вул. Керосинній мають переважно інформацію про умови утримання в’язнів (особливо восени 1941 р.), але не дають відповіді на питання про внутрішню організацію, чисельний і персональний склад німецької адміністрації, кількість полонених та їх звільнення, працевикористання тощо. У цій публікації ми спробуємо дати відповіді на деякі із поставлених питань.

«Марші смерті»: етапування полонених із зони бойових дій

Оборона Києва закінчилася оточенням чотирьох армій Південно-Західного фронту. Загалом, за даними радянської сторони, в оточення потрапило 452 720 осіб, з них 58 895 – командного складу²⁵. За німецькими підрахунками, під Києвом було взято в полон біля 665 тис. осіб²⁶. Із оточення вдалося вийти в розташування частин Червоної армії біля 21 тис. червоноармійців, у тому числі 10 генералам²⁷. Загальні втрати військ Південно-Західного фронту в Київській оборонній операції з 5 липня до 26 вересня оцінюються у понад 700 тис. осіб, у тому числі 616 тис. вбитими, зниклими без вісті та полоненими²⁸. 20 вересня в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківщина Пирятинського району Полтавської області загинули командувач ПЗФ генерал-полковник М. Кирпонос, начальник штабу В. Тупиков, секретар ЦК КП(б)У і член військової ради фронту М. Бурмистенко, начальник штабу 5-ї армії генерал-майор Д. Писаревський. Потрапив у полон командувач 5-ї армії генерал-майор М. Потапов. Член військової ради ПЗФ Є. Риков був поранений, загинув під час виходу з оточення.

Сотні тисяч бійців і командирів були «затиснуті» на лівобережних територіях сучасних Київської, Полтавської, Черкаської і Чернігівської областей. Щоб «очистити» від роз’єднаних радянських частин цей регіон, зібрати трофеї, а також вивести із зони бойових дій військовополонених, сюди спрямовувалися спеціальні підрозділи Вермахту.

Основну роботу з евакуації радянських військовополонених із району між Десною та Дніпром у тил Вермахту виконали 24-а, 62-а та 113-а сухопутні дивізії й 454-а охоронна дивізія. Як правило, полонених після їх концентрації в дивізійних збірних пунктах, що належали до фронтових армійських підрозділів, треба було перенаправляти далі в армійські збірні пункти АЗП (нім. – Armee-Gefangenensammelstellen) в зону тилу армії. У цих тимчасових установах полонені перебували короткий час і направлялись далі в транзитні табори, або «дулаги» (нім. – Durchgangslager (Dulag), у зону відповідальності тилу сухопутних військ. Подальший шлях пролягав через пересильні пункти в стаціонарних таборах або «шталагах» (нім. – Stammlager (Stalag) райхскомісаріату «Україна», Генерал-губернаторства та Воєнного округу І (Східна Пруссія), в табори на території Райху.

Зі спогадів і щоденникових записів німецьких солдатів й офіцерів випливає, що до етапування полонених на початку залучалися будь-які «вільні» військові підрозділи. Ось цитата зі щоденника німецького артилериста Ойгена Забальта, який прибув 23 вересня в Бориспіль: «Ніч з 23 на 24 вересня проводимо на аеродромі і охороняємо полонених, яких було 18 000. […] Цей натовп (10 наших на 3 500 росіян) ми супроводжуємо в Бровари, неподалік від Києва. Жахливий марш. Ідемо через безконечні рівнини і невеликі села. Всі кидаються пити воду з вонючих калюж. Така доля полонених. Сподіваюся, що нам не доведеться переживати подібне»²⁹.

Військовополонені біля Києва

Найчастіше червоноармійці потрапляли в полон пораненими, після важких боїв, тривалих блукань в оточенні, коли вони по декілька днів не отримували їжі та не мали нормальної ночівлі. Уже знесилені, опинившись в полоні, вони зазнавали додаткових фізичних і моральних знущань. Як найстрашніше випробування всі очевидці описують виснажливі переходи до пересильного табору. Киянин Федір Худяков також потрапив у полон: «Я уже потерял счет, когда последний раз пил, когда ел, не говорю уже о том, что уже больше двух недель не умывался, не чувствовал тепла. На голой земле, под открытым небом, в дождь и мороз, в одной гимнастерке. Сознание туманилось, шел механически, и только одна мысль сверлила голову: не упасть, не упасть, это будет конец»³⁰.

Тимчасові табори для військовополонених (очевидно, це були дивізійні та армійські збірні пункти) розміщувалися в таких населених пунктах правобережної Київщини: Борисполі, Яготині, Гоголеві³¹, Баришівці, Березані, Великій Крупілі, Броварах, Єрківцях, Іванкові, Кучаковому, Переяслав-Хмельницькому, Сулимівці³². Більшість цих таборів не згадується в жодному німецькому чи радянському офіційному документі, їх вдалося встановити лише завдяки свідченням очевидців. Подальший шлях бранців пролягав на Правобережну Україну через табори, організовані в Києві.

Табори для військовополонених у Києві

Колони виснажених, обдертих полонених червоноармійців із київського «котла» з перших днів окупації стали звичним явищем на вулицях Києва, а в топоніміці міста з’явилося багато місць, пов’язаних з їх примусовим утриманням та працею.

Згідно з розслідуванням Надзвичайної державної комісії (НДК), а також свідченнями в'язнів київських таборів та мешканців міста, у Києві діяло три великих табори. Два призначалися для військовополонених – у Дарниці (на території військового складу № 305 і ремонтної бази заводу «Арсенал») і по вул. Керосинній (нині – Шолуденка), а третій табір – Сирецький – розташовувався поблизу Бабиного Яру, в ньому утримувалися як військові, так і цивільні бранці³³.

До середини жовтня в Києві дислокувалися дві команди пересильних таборів 201-ша та 205-та. З 19 жовтня 1941 р. їх замінила команда шталагу №339 разом з двома ротами охорони 788-го ландшутцбатальону, яка розташувалася в Дарницькому таборі. У Дарниці також деякий час розміщувався лазарет для радянських військовополонених, який з грудня 1941 р. передислокувався до Житомира³⁴. Команда шталагу 339 перебувала в Дарниці до початку червня 1943 р., а потім з відступом німецьких військ переїхала до Бердичева³⁵. З липня й до середини вересня 1943 р. в Дарницькому таборі дислокувалася комендатура шталагу № 384³⁶.

Окрім дарницького, у Києві існував ще один стаціонарний табір для радянських полонених – №15, який підпорядковувався німецьким військово-повітряним силам Люфтваффе й розташовувався біля аеродрому Пост-Волинський (сучасний Жуляни), по вул. Земській. Збереглися донесення про втечу з цього табору військовополонених у вересні 1942 р.³⁷. Але більше інформації про цей табір поки що знайти не вдалося.

Табір на Керосинній вулиці

Табір по вул. Керосинній був організований відразу ж після вступу німців до Києва, ймовірно навіть раніше за Дарницький. Єврея Давида Будніка помістили в цей табір в 20-х числах вересня, і він був далеко не першим його в'язнем: «21 сентября 1941 г. я был схвачен и водворен в здание кинотеатра № 5, а затем отправлен во временный лагерь для военнопленных на улице Керосинной»³⁸. Таку оперативність можна пояснити тим, що розташовувався табір на огородженій, уже готовій до «використання», території радянської танкової частини (колишніх казарм Бандерського полку³⁹), і витрачати час на створення спеціальних охоронних споруд не треба було. Найвірогіднішим є те, що на Керосинній спочатку розмістилася команда одного з пересильних таборів 201 або 205, а потім табір функціонував як філіал шталагу 339. Ось як описав його Федір Худяков, який потрапив до нього у середині жовтня: «… И вот пригнали в лагерь, устроенный на большом дворе между Керосинной и улицей Довнар-Запольского. Лагерь этот получил название «на Керосинной». Двор, куда нас пригнали, – бывший парк танков. Когда-то там стояли наши танки. Железобетонные гаражи, бетонными плитами выстлан весь двор. Пленных там с нашим приходом насчитывалось, наверно, тысяч тридцать или сорок. […] Было ясно только одно. Мы здесь не первые, и нас будут гнать куда-то дальше»⁴⁰.

Окрім функцій пересильного, табір на Керосинній був установою, де проводилося своєрідне сортування військових бранців. Виявлених осіб єврейської національності, комуністів, політпрацівників відправляли у відділення – «єврейський табір», розташоване поряд, на стадіоні «Зеніт», або відразу знищували; місцевих жителів неєврейської національності, мешканців Києва та околиць відпускали з полону. Ця процедура детально зафіксована в багатьох свідченнях очевидців. У таборі на Керосинній також можна було легалізувати своє становище колишнім червоноармійцям, тобто отримати документ про звільнення, як це зробив Семен Берлянт. «В цей час німецькою владою був виданий наказ: «всім громадянам м. Києва, які не мають документів, з’явитися в табір військовополонених, розташований по вул. Керосинній (околиці), і отримати документи військовополонених». Я пішов туди і отримав документи військовополоненого, як українець, а не як єврей. Це було приблизно 22–23 жовтня 1941 р.»⁴¹. Восени 1941 р. в цьому таборі, за різними свідченнями, перебувало від 8 до 30 тис. полонених, у грудні 1941 р. – до 2 тис. бранців⁴². Навесні 1942 р. військовополонених з табору по вул. Керосинній перемістили на територію колишніх Сирецьких військових таборів, тут (перед війною) проходили літні навчання Київського гарнізону. Вони та ще арештанти з тюрми СД по вул. Короленка, 33 – стали першими бранцями Сирецького табору.

Дарницький шталаг

Ще один табір для військовополонених у Києві розмістили на околиці – селищі Дарниця, що на лівому березі Дніпра. Місцем, обраним німцями для його розташування, стала територія колишнього військового складу № 305, який восени 1941 р. мав бараки і два ряди огородження. Табір займав площу 1,5 км в довжину та 1 км в ширину у лісі між залізницею і автомобільною трасою, які поєднували Київ з Москвою та Харковом. Як зафіксовано в акті Київської обласної НДК у грудні 1943 р., «територія табору мала вигляд голої піщаної площі, на якій в окремих місцях збереглися залишки колишніх невеликих будівель […]. Вся територія табору обнесена огорожею з колючої дротової сітки, висотою біля трьох з половиною метрів, яка складається з трьох, а місцями, з чотирьох рядів»⁴³. Восени 1941 р. в таборі були два великих складських приміщення з цегли і дерев’яна рампа. Біля рампи стояли на під’їзді три критих вагони-пульмани. Поряд з вагонами біля інших воріт перебували три польові кухні, де готувалася їжа для полонених. У 1942 р. територія табору була додатково перегороджена всередині на окремі ділянки.

В'язні Дарницького табору

Табірна адміністрація складалася винятково з військовослужбовців Вермахту. Наприклад, комендантом шталагу 339 призначили майора Шаллєра, з листопада 1942 р. – полковника Шмітта, комендантом шталагу 384 – полковника Мьоллера. Охороняли табір дві роти (2-а і 3-а) ландшутцбатальйону 778, до складу якого входив підрозділ гіва, набраний із військовополонених та місцевого цивільного населення. Серед охорони військовополонених у донесеннях про їхні втечі називаються також поліцейські та міліціонери. До складу табірної адміністрації також належали підрозділи служби безпеки та військової розвідки.

Важливі функції в організації життя полонених виконувала внутрішня табірна адміністрація з військовополонених, до складу якої входили робітники комендатури (писарі, перекладачі) і табірна поліція – гіш (від нім: Hischu, Hilfsschutzmannschaft). Згідно з положенням про табірну поліцію від 8 вересня 1941 р., затвердженим начальником загального управління Вермахту Г. Райнеке⁴⁴, в таборах і великих робочих командах необхідно створювати поліцію з благонадійних радянських військовополонених, яка має використовуватися комендантом для наведення порядку і підтримання дисципліни. Поліцейські з гіш хоча й залишалися формально військовополоненими, але насправді перебували в трохи ліпших умовах: краще харчувалися, забезпечувалися одягом, жили в окремих приміщеннях. Окрім охоронних і дисциплінарних обов'язків, поліцейські з гіш часто були безпосередніми виконавцями різноманітних покарань для полонених, у тому числі й смертної кари. Обслуговуючий персонал (слюсарі, електрики, водії, кухарі тощо) для шталагу набирався з місцевого цивільного населення. Наприклад, існують задокументовані свідчення Григорія Пересада, який у Дарницькому таборі працював кочегаром⁴⁵.

Найбільше змучених, втомлених і голодних людей в Дарницькому таборі допікала відсутність їжі. За спогадами очевидців, упродовж перших двох місяців існування табору німецьке командування військовополоненим жодного харчування не видавало, за винятком баланди, яку готували з гречаних та просяних висівок, води взагалі не було. Але велика кількість полонених – понад 20 тис. у жовтні – листопаді 1941 р. – не залишала можливості кожному в’язневі отримати свою порцію баланди. З часом харчування дещо покращилося, до раціону включали овочі й так званий хліб, та все ж їжі було недостатньо. Від такого харчування полонені не тільки втрачали працездатність, а й масово помирали від голоду та пов’язаних з ним хвороб.

У Дарницькому таборі продовжували проводити селекцію військовополонених, під час яких виявляли євреїв і представників політскладу Червоної армії, та розстрілювали їх у лісі за огорожею. Це була перманентна робота підрозділів служби безпеки і абверу, яка тривала впродовж усього часу існування табору в 1941–1943 рр. Г. Пересада свідчив, що навесні 1942 р. з полонених, які щойно прибули з Воронезького фронту, впродовж двох днів розстріляли в лісі 283 і 160 євреїв. Розстріл проводили «20 гестапівців з Києва», а виводили військовополонених із табору німецькі солдати⁴⁶. Загалом, за даними Надзвичайної державної комісії, в Дарницькому таборі загинуло понад 68 тис. радянських військовополонених⁴⁷.

Жінки біля Дарницького табору

Однією з можливостей вижити в таборі військовополонених було потрапити до робочої команди. «Коли військовополонених відбирали для направлення на роботу, були окремі особи з полонених, які прагнули самі потрапити на роботу, щоб потім за територією табору мати можливість десь дістати картоплі або шматок хліба» - згадував Г. Пересада⁴⁸. Полонені прагнули потрапити в робочу команду іще з однієї причини – там було більше можливостей утекти. Більшість утеч бранців сталася під час роботи за межами табору⁴⁹.

Робочі команди Дарницького табору

Основними об'єктами, де застосовувалася праця полонених червоноармійців Дарницького табору були робочі роти для будівництва, утримання залізничних шляхів і лісозаготівлі. Безпосередньо в Дарниці полонених використовували на лісозаготівлі, вантажних роботах на залізничній станції, у залізничній ремонтній майстерні, на сільгоспроботах у навколишніх селах. При цьому бранці жили на території стаціонарного табору і щоденно під охороною приходили на робоче місце.

У листопаді 1941 р. з Дарницького табору для відновлення залізничного мосту через Дніпро було направлено 200 військовополонених. Спочатку вони перебували в бараках поблизу мосту. Згодом їх розмістили у приміщеннях Видубицького монастиря. У цьому робочому таборі був свій комендант, охорона. Ще одну робочу команду для відновлення залізничного мосту створили на лівому березі Дніпра в районі Осокорків⁵⁰. Весною й улітку 1942 р. полонених з Дарницького шталагу стали використовувати також для розчищення берегів Дніпра⁵¹.

Робоча команда військовополонених шталагу 339 існувала на станції Київ-Петрівка при центральному складі будівельних матеріалів⁵². Перші полонені сюди надійшли в січні 1942 р., весною прибуло ще 150 осіб з табору. Бранці жили в приміщенні складу, використовувалися на різних вантажних та інших фізично важких роботах. У серпні 1943 р. їх повернули в Дарницький табір, а потім перевели до Білої Церкви та Вінниці.

Ще одна табірна команда з військовополонених шталагу 339, яка підпорядковувалася міському комісару Києва, працювала у Святошині на торфорозробках. Навесні 1942 р. було заплановано заготовляти для міського господарства торф у Святошиному й Дарниці. Передбачалося призначити для цієї роботи близько 800 осіб. Як видно з повідомлення про втечу двох військовополонених від 19 серпня 1942 р., більшість цих робітників були бранцями Дарницького табору⁵³.

Робочі команди Дарницького шталагу працювали далеко за межами Києва, наприклад, на будівництві в Прилуках, на спорудженні залізниці в районі Бучі⁵⁴. Працю військовополонених використовували в Організації Тодта (ОТ). Так, полонені шталагу 339 виконували різні види робіт у складі загону ОТ Асдаг у Переяславі⁵⁵, а також на лісорозробках у Броварському лісі, які проводив загін ОТ Айнтхайт-Зюдхольц І⁵⁶.

Дарницький шталаг у різні періоди свого існування виконував різні функції. Цей табір проводив активну економічну діяльність, адже впродовж 1942–1943 рр. тут у середньому постійно утримувалося понад 10 тис. в’язнів⁵⁷. Команди з полонених червоноармійців використовуються на роботах військово-стратегічного значення – будівництві шляхів сполучення, мостів, заготівлі сировини, працювали в ремонтних майстернях бойової техніки. Восени 1941 р. та під час активних наступальних боїв Вермахту навесні 1942 р. він використовувався як пересильний табір для сотень тисяч полонених, яких переміщували із зони бойових дій в тилові райони Вермахту. У 1943 р. в шталазі 339 розташовувався збірний пункт для формування підрозділів Російської визвольної армії А. Власова⁵⁸.
 

Сирецький табір

Сирецький табір стоїть у переліку київських таборів осібно, оскільки він мав інше відомче підпорядкування – поліції безпеки та СД і, відповідно, призначався для утримання «ворогів Райху» та їх подальшого знищення. Історія Сирецького табору тісно пов’язана з розслідуванням масових розстрілів у Бабиному Яру. Свідчення вцілілих в’язнів табору були задокументовані відразу після визволення Києва, а за останні двадцять років вже опубліковані для широкого кола читачів⁵⁹. Існує ґрунтовне дослідження історії цього табору Тетяни Євстаф’євої⁶⁰.

Навесні 1942 р. біля відрогів Бабиного Яру з'явився новий табір, відомий під назвою «Сирецький». За режимом утримання в'язнів і підпорядкуванням табірної команди він кваліфікувався відповідно до Федерального закону Німеччини стосовно компенсаційних виплат жертвам нацизму як концентраційний⁶¹. У каталозі тюрем і таборів Німеччини й окупованих нею територій, складеному Міжнародною пошуковою службою в Арользені, табір у Києві значиться як «зовнішня команда концтабору Заксенгаузен»⁶². Чи була назва «Сирецький табір» придумана німцями? Можливо, її дали самі кияни (в'язні, поліцейські та свідки), оскільки це місце ув'язнення перебувало на території Сирецьких літніх таборів КОВО? Адже основну інформацію про табір дослідники здобувають із протоколів допитів у НКВС/НКДБ свідків і звинувачених та документів НДК, також складених на основі свідчень очевидців – жителів Києва. Наприклад, поліцейський М. Пацьора, який був родом із Київської області, а в місто прибув лише в 1943 р., називає це місце «концтабір, який знаходився в Бабиному Яру»⁶³. Табірна документація не збереглася, але серед повідомлень поліції безпеки та СД у Києві існує декілька документів про втечі ув'язнених із «установи Вищого СС- і поліцайфюрера», яка в документах 1942 р. називається вже «робочий табір Вищого СС- і поліцайфюрера»⁶⁴, а від середини 1943 р. – «пересильний тюремний табір» (нім. Durchgangs Haftlager), і в повідомленнях цей табір позначають абревіатурою «D.H.L.»⁶⁵. У донесеннях з цього київського табору в поліцію безпеки та СД йдеться про втечі арештантів, а не військовополонених, як у повідомленнях зі шталагів. Адміністрація та охорона складалася з членів підрозділу СС, у документах згадується така табірна посада як «бригадир». Усе це вказує на те, що йдеться саме про Сирецький табір. Зрештою, на одному із донесень перекладач ідентифікував підпис штурмбанфюрера і коменданта табору Радомського⁶⁶, відомого як коменданта Сирецького табору. Отже, табір примусової праці поблизу урочища Бабин Яр, підпорядкований поліції безпеки та СД, який з 1943 р. став ще й пересильним тюремним, і є тим самим загальновідомим Сирецьким табором.

Загальна його територія становила приблизно 3 км2. Замість військових казарм Київського гарнізону були збудовані землянки (спочатку –  16, навесні 1943 р. – 32) місткістю від 70 до 100 осіб. «Весь Сирецький концтабір був обгороджений у два ряди високим парканом із колючого дроту, між ними проходили дроти, якими пропускали електричний струм високої напруги. Всередині цієї великої, так званої «робочої зони», була мала «житлова зона»⁶⁷. Арештовані, яких утримували в таборі, мешкали в земляних і дерев'яних бараках. Житлова зона також була обгороджена парканом із колючого дроту, між яким пропускали електричний струм високої напруги. Вартові стояли вдень навколо табору, вночі також патрулювали навколо зони табору, і два пости стояли біля «житлової зони». Вночі вся територія зони освітлювалася електросвітлом⁶⁸. Про розташування ув'язнених та постів табірної охорони свідчить колишній бранець Яків Капер: «Біля входу в табір ліворуч розташовувався будинок для караульного приміщення – вахтштубе. На кутах табору – високі вишки, на яких стояли чергові поліцейські з кулеметами. Всередині табору відгороджений жіночий табір, потім – зона, потім – також відгороджені наші землянки в два ряди»⁶⁹.

Окрім території біля Бабиного Яру, за свідченням сотника І. Морозова, у табору було ще «підсобне господарство в Мишоловці», де працювало 300 в'язнів⁷⁰.

Зовнішню охорону території табору, а також конвоювання ув'язнених на різні роботи і на розстріли здійснювали роти 23-го шутцбатальону поліції безпеки (Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei)⁷¹. Це був перший поліцейський батальйон СД, створений у березні 1942 р. в Києві. Його особовий склад набирався з мешканців України, переважно з мобілізованих на роботу до Німеччини юнаків. Чисельність батальйону складала 700 осіб – 7 рот по 100 осіб. У кожній роті був спеціальний взвод із фольксдойче. Командування батальйону складалося тільки з есесівців⁷². Чергова зміна охоронців табору складалася із 120–150 осіб (німців, поліцаїв) із декількома собаками⁷³.

Внутрішню охорону та організацію функціонування Сирецького табору здійснювала табірна команда з військ СС, що складалася винятково з німців. Комендантом табору був СС-штурмбанфюрер П. фон Радомський, його помічником – СС-ротенфюрер Рідер, заступником коменданта табору – СС-унтерштурмфюрер Паатц. До «підтримання порядку» в таборі також залучалися самі в'язні, котрі обіймали посади старшого в чоловічому відділенні табору (чех Антон Прокупек), старшого в бараку, бригадира, а з липня 1943 р. з'явилася ще посада сотника. Бригадири і сотники, котрі звільнялися від фізичної праці, не лише виконували різні екзекуції над в'язнями за наказами есесівців, а повинні були ще й виявляти своє завзяття в знущаннях та різних способах вбивства в'язнів Сирецького табору. Про особливо жорстоке ставлення до бранців цього табору збереглося й опубліковано доволі багато свідчень очевидців⁷⁴. Після звільнення Києва колишні бригадири і сотники Сирецького табору В. Бистров, І. Морозов, В. Конрад, С. Куріпко, яких вдалося арештувати співробітникам НКВС в 1943 р., Військовим трибуналом були засуджені до смертної кари через повішання, а старша жіночого відділення табору Е. Логінова отримала 25 років позбавлення волі⁷⁵.

У Сирецькому таборі утримувалися приречені на смерть євреї, яких вдалося виловити після масових розстрілів восени 1941 р., арештованих комуністів, підпільників, партизанів, військовополонених. Одночасно серед в'язнів перебували ті, хто отримав термін ув'язнення за різноманітні кримінальні злочини та інші порушення «порядку» – крадіжки, вбивства, спекуляцію, самогоноваріння, порушення трудової дисципліни, проституцію. Серед розстріляних бранців, наприклад, виявився кербуд, якого відправили в табір на 7 днів за неприбране сміття⁷⁶. Поряд з чоловіками в таборі утримувалося близько 600 жінок. Всього свідки оцінювали максимальну кількість в'язнів у 3 тис., що в цілому співпадає з даними, вказаними СС-унтерштурмфюрером Паатцем: на 4 серпня 1943 р. в таборі утримувалося 2 923 арештантів⁷⁷.

Ув'язнених Сирецького табору використовували на важких фізичних роботах: будівництві, ремонті доріг, корчуванні дерев, заготівлі дров, столярних, шорних, ремонтних роботах, які здійснювалися і на території табору, і в різних районах міста. У серпні 1943 р. групу бранців із 300 осіб, переважно єврейської національності, перевели для розкопок і спалення трупів розстріляних людей в урочищі Бабин Яр. У ніч на 29 вересня 1943 р. вони здійснили відчайдушну втечу. Тільки п’ятнадцятьом з них вдалося врятуватися⁷⁸.

Окрім цієї команди в'язнів-смертників, починаючи з 8 серпня⁷⁹ до 22 вересня 1943 р.⁸⁰ всі інші бранці Сирецького табору були евакуйовані до Німеччини і перебували в різних концтаборах – Гросс-Розен, Дахау, Берген-Бельзен.

Вирахувати, скільки було знищено в’язнів цього табору, практично неможливо, оскільки вбитих бранців ховали на території і поблизу табору, і в Бабиному Яру. Згідно з висновками Надзвичайної державної комісії, у протитанковому рові поблизу Сирецького табору і на самій території табору загинуло майже 25 тис. цивільних громадян і військовополонених⁸¹.

Після вступу Червоної армії до Києва Сирецький табір продовжив своє існування. Тут до 1950 р. утримували військовополонених Вермахту. Табір був розрахований на 18 тис. бранців, але в окремі роки в ньому розміщалося понад 30 тис. німецьких військовополонених⁸².

Нині дослідники історії нацистських таборів у Києві мають більше запитань, ніж можуть дати на них відповідей. Основна причина – брак джерел. Документацію шталагів і табору поліції безпеки та СД поблизу Бабиного Яру, ймовірно, було знищено. В усякому разі в німецьких та українських архівах її поки що не знайшли. Які «трофейні скарби» лежать під грифом «цілком таємно» в архівах Російської Федерації, можемо лише фантазувати – найближчим часом ми відповіді не отримаємо. Основними джерелами для написання цієї статті стали матеріали офіційного розслідування функціонування таборів у Дарниці та біля Бабиного Яру, проведеного відразу після повернення радянської влади до Києва. Починаючи з листопада 1943 р. співробітниками Надзвичайної держаної комісії, Комісії з історії Великої Вітчизняної війни Академії наук УРСР, слідчими НКВС-НКДБ УРСР проводилося опитування свідків, постраждалих й обвинувачуваних. Швидко були покарані колаборанти, причетні до нагляду та покарання в’язнів, – кого вдалося виявити й арештувати на той момент. Надалі, матеріали цих слідчих та кримінальних справ на довгі десятиліття опинилися в архівах і до початку 1990-х років були недоступні для дослідників. Відповідно й тема військовополонених та жертв розстрілів у Бабиному Яру також вважалася «неперспективною» й «небажаною» для академічних студій, краєзнавчих пошуків. Як результат – безцінні свідки пішли із життя, їхні спогади для нас тепер втрачені.

По війні пам’ять про трагедію радянських військовополонених й місця, пов’язані з їхнім перебуванням у Києві, певний час зберігалася поза офіційними комеморативними заходами. У 1960-х роках стало можливим говорити й відповідно увічнювати пам'ять про різні категорії жертв окупаційного режиму. Саме тоді на галявині Дарницького лісу встановили пам’ятник радянським військовополоненим, які загинули у тамтешньому таборі. У 1976 р., після десятиліть боротьби громадськості за увічнення єврейських жертв нацизму, був зведений монумент «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Пам’ятний знак в’язням Сирецького табору спорудили лише в 1991 р. Нині на території історико-культурного заповідника «Бабин Яр» та прилеглих районах встановлено 29 меморіальних споруд⁸³. Але й надалі є актуальними питання «що саме?» та «яким чином?» ми будемо пам’ятати і вшановувати з історії про радянських військовополонених у Києві.

Пастушенко Тетяна Вікторівна – старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук. Працює у відділі історії України періоду Другої світової війни. Тематика основних наукових зацікавлень: нацистський окупаційний режим, примусова праця іноземців у Третьому райху, в’язні концтаборів, радянські військовополонені, усна історія. З працями Т. Пастушенко можна ознайомитися на сайті Інститут історії України http://www.history.org.ua/?hist=820

1. Основний зміст цієї статті опублікований в історичному нарисі збірника документів «Київ: війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр.: За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації» / Ред. кол.: В. А. Смолій . – К.: Темпора, 2013.
2. За даними російських істориків у полон потрапило 4,5 млн червоноармійців (Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил: Статистическое исследование / Под общей ред. канд. воен. наук, проф. АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева – М. 2001. – С. 239, 453–460.) За даними німецьких дослідників, за весь час бойових дій з СРСР у полоні Вермахту опинилося 5,7 млн радянських військовослужбовців (Streit C. Keine Kameraden. Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945/ Christian Streit. – Neuausg. – Bonn, 1991. – S. 136). Різницю у цифрах можна пояснити відсутністю єдиного підходу в методиці обчислення та використання архівних документів.
3. Streit C. Keine Kameraden. Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941-1945 / Christian Streit. – Neuausg. – Bonn, 1991. – S. 136.
4. В. Нахманович, аналізуючи початок масових розстрілів у Бабиному Яру, на основі свідчень киян, німецьких донесень за вересень 1941 р. встановив, що радянські військовополонені були першими жертвами (Нахманович В. Расстрелы и захоронения в районе Бабьего Яра во время немецкой оккупации г.Киева 1941-43. Проблемы хронологии и топографии // Бабий Яр: человек, власть, история. Кн.1. С. 94-96. ).
5. Dallin A. J. German rule in Russia, 1941-1945: a study of occupation policies. – New York: St. Martin’s Press, 1957. – 695 p.; Reitlinger Gerald. The House built on Sand, the conflicts of German policy in Russia, London: Greenwood Pub Group, 1975 – 459p.; Шнеер А. Плен. Советские военнопленные в Германии, 1941-1945. – М., 2005. – 624 с.
6. Streim A. Die Behandlung sowjetischer Kriegsgefangener im „Fall Barbarossa“. Eine Dokumentation. – Heidelberg, Karlsruhe, 1981; Müller R-D. Menschenjagd. Die Rekrutierung von Zwangsarbeiten im der besetzten Sowjetunion // Н. Hееr, K. Naumann (Hg.). Vernichtungskrieg: Verbrechen der Wehrmacht 1941-1944. – Hamburg, 1995. – S. 92 –103; Otto R. Wehrmacht, Gestapo und sowjetische Kriegsgefangene im deutschen Reichsgebiet 1941/42. – München, 1998; Herbert U. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes” in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches. – Bonn: Dietz, 1999; Rüdiger O. Die Kriegsgefangenenpolitik des Deutschen Reiches 1939 bis 1945 // Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg, Bd. 9/2. München, 2005; Otto R., Keller R., Nagel J Sowjetische Kriegsgefangene in deutschem Gewahrsam 19411945. Zahlen und Dimensionen // Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte – 4/2008. – S. 588-589; Streit C. Keine Kameraden. Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945. Verlag J.H.W. Dietz. Nachf., Bonn, 1997. Переклад на російську мову: Штрайт К. «Они нам не товарищи...»: Вермахт и советские военнопленные в 1941-1945 гг. / Пер. с нем. И. Дьяконова, предисл. и ред. И. Настенко. – М., 2009.
7. Pohl D. Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. – München, – 2008.
8. Möller  C. Massensterben und Massenvernichtung – Das Stalag 305 in der Ukraine 1941-1944. – Magisterarbeit: Schulenburg-Leine, 2001.
9. Яковлев А. По мощам и елей. – М.: Евразия, 1995; Ерин М. Е. Советские военнопленные в нацистской Германии 1941-1945 гг. Проблемы исследования. — Ярославль, 2005. Книга на сайте: http://militera.lib.ru/research/erin_me01/index.html; Ерин М.Е., Хольный Г.Л. Трагедия советских военнопленных (история шталага 326 (VI К) Зенне, 1941– 1945 гг»). – Ярославль, 2000; Цайтхайн. Книга памяти советских военнопленных/ Кн.1: Лагерь военнопленных Цайтхайн – от "лагеря для русских" к мемориалу / Ред. Хазе Н., Харитонов А., Мюллер К.-Д., Нагель Й. – Дрезден, 2005; Шнеер А. Плен. Советские военнопленные в Германии, 19411945. – М., 2005.
10. Толстой Н. Жертвы Ялты / Пер. с англ. Е.С. Гессен. // Исследования новейшей русской истории. – Париж, 1988. – Т.7; Дуглас И.А., Черон Ф.Я. Вычеркнутые из памяти. Советские военнопленные между Гитлером и Сталиным // Исследования новейшей русской истории. – Париж, 1994. – Т. 11; Арзамаскин Ю.А. Репатриация советских и иностранных граждан в 1944 – 1953 гг.: военно-исторический аспект. – М., 1999; Земсков В.Н. Репатриация перемещенных советских граждан. // Война и общество, 1941–1945: В 2-х кн. Кн. 2-я. – Москва, 2004. – С. 331 – 358; Дембицкий Н.П. Судьба пленных // Война и общество, 1941-1945: В 2-х кн. Кн.2. – М., 2004. – С. 232 – 263; Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва, 2002. – 896 с.; Goeken-Haidl Ulrike. Der Weg zurück. Die Repatriierung sowjetischer Kriegsgefangener und Zwangsarbeiter während und nach dem Zweiten Weltkrieg. – Essen: Klartext-Verl, 2006. – 573 s.
11. Коваль М.В. Радянські військовополонені – шлак війни // Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К., 1999. – С.196 – 218; Король. В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. – К., 2002. Військовий полон та інтернування. 1939–1956. Погляд через 60 років / Матеріали міжнародної конференції 2–4 червня 2006 р. – К., 2008 – 336 с.;
12. Довідник про табори тюрми та гетто на окупованій території України / 1941-1944/ Упор. Дубик М. – К., 2000.
13. Кондратюк А. В. Ми гинули, щоб не загинути: свідчення, спогади, роздуми [про долі полонених офіцерів у таборі "Норд 365 офлаг"].  Луцьк, 2004; Кондратюк Андрій. «Норд 365 офлаг бореться».  – Луцьк, 1995; Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь // Бабий яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. Историческая топография. Хронология событий. – К., 2004. – С. 171-187; Папакін А. Українські в’язні концентраційного табору Флоссенбюрґ // Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення”. Дослідницькі проекти: http://www.unf.kiev.ua/main.php?id=161&;lang=ua; Берковський В. Нацистські табори для військовополонених у м. Славуті (1941-1944 роки) // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи. Свідчення – К., 2011. – С. 29-50.
14. Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь // Бабий яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. Историческая топография. Хронология событий. – К., 2004. – С. 171-187.
15. Бабин Яр (вересень 1941 - вересень 1943 рр.) // Укр. іст. журн. – 1991. - № 12. - С. 53-62; Бабий Яр. К пятидесятилетию трагедии 29, 30 сентября 1941 года. – Иерусалим, 1991. – С. 136–164; Мартыненко Б.А. Трагедия Бабьего Яра: рассекреченные документы свидетельствуют // Die Shoah von Babij Jar. – S. 361–374.
16. Київський процес. Документи і матеріали. – К., 1995; Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / Сост. А. Круглов. – К., 2002; Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб / О.Є. Лисенко (відп.ред.), Т.В. Вронська (упоряд.). — К.; Л., 2003. — 528 с.
17. Бабий яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. Историческая топография. Хронология событий. – К., 2004. Див. також [Електронний ресурс]: http://www.kby.kiev.ua/book1/documents/
18. Stelzl-Marx Barbara (Hg.), Unter den Verschollenen. Erinnerungen von Dmitrij Cirov an das Kriegsgefangenenlager Krems-Gneixendorf 1941 bis 1945 / hg. B. Stelzl-Marx. Horn; Waidhofen/Thaya, 2003; Худяков Ф.Ф. Прожитое и пережитое. – К., 2005; Хотячук Ф. Спогади, що зберегла недремна пам'ять. – [Б.м.], 2010. – 130 с.; Котляр Л.И. Воспоминания еврея-красноармейца. – М., 2011.
19. Цайтхайн. Книга памяти советских военнопленных / Кн.1: Лагерь военнопленных Цайтхайн – от «лагеря для русских» к мемориалу / ред. Хазе Н., Харитонов А., Мюллер К.-Д., Нагель Й. – Дрезден, 2005; Ich werde es nie vergessen. Briefe sowjetischer Kriegsgefangener 2004-2006. Kontakte-Kontakty e.V. (Hrsg.) Berlin 2007. (еrster Sammelband in deutscher Sprache); Українські в'язні концтабору Маутгаузен: Спогади тих, хто вижив / Упор. Т. Пастушенко, М. Шевченко – К., 2009.
20. Левинский Д. мы из сорок первого… Воспоминания. Предисл. и примеч. П.М. Поляна. Послесл. Ф.М.Солодовника. – М.: Новое издательство, 2005; Астахов П. Зигзаги судьбы. Из жизни советского военнопленного и советского зэка. – М., 2005; Анваер С. Кровоточит моя память. Из записок студентки-медички. – М., 2005; Полян П., Поболь П. «Нам запретили белый свет...» Альманах дневников и воспоминаний военных и послевоенных лет. – М., 2006; Сквозь две войны, сквозь два архипелага… Воспоминания советских остовцев и военнопленных. – М., 2007; Солоухина-Заседателева Р.; Карпов Н.; [сост. П.М. Полян, Н.Л. Поболь] На задворках Победы; Маленький Ostarbeiter. – М., 2008; Апель Ю.Д. Доходяга. Воспоминания бывшего пехотинца и военнопленного (сентябрь 1943 – февраль 1945) – М., 2009; Полян П., Поболь П. Оккупированное детство: воспоминания тех, кто в годы войны еще не умел писать – М., 2010.; Тутов В. С., Малофеев А. С. Беглецы из плена: воспоминания танкиста и морского артилериста. – М., 2010; Чиров Д. Средь без вести пропавши. – М., 2010.
21. Наприклад, спогади Апель Ю.Д. Доходяга. Воспоминания бывшего пехотинца и военнопленного (сентябрь 1943 – февраль 1945) розміщені на сайті: http://alexander-apel.narod.ru/library/dohodyaga/pavel_polian.htm; Інтернет-видання «Хай-вей» розмістило на сайті записи Наталії Бизової (Безсонової) про її батька «В лабіринтах фашистського пекла». http://h.ua/story/104204
22. Будник Д., Капер Я. Ничто не забыто: Еврейские судьбы в Киеве, 1941-1943. – Konstanz, 1993; Трубаков З. Тайна Бабьего Яра. – Тель-Авив, 1997. (Интернет-версия: http://www.geocities.com/svr_2000svr_us/bkv/)
23. Худяков Ф.Ф. Прожитое и пережитое. – К., 2005. – 472 с.
24. Пігідо-Правобережний Ф. Велика Вітчизняна війна та роздуми очевидців. – К., 2002; Малаков Д. Оті два роки... у Києві при німцях. – К., 2002. – 317 с.; Феттіх Нандор. Київський щоденник (3.ХІІ.1941 – 19.І.1942). – К., 2004.
25. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание / Г.Ф. Кривошеев, В.М. Андроников, П.Д. Буриков, В.В. Гуркин. – М.: Вече, 2010. – 384 с. – С. 85.
26. Overmans R. Die Kriegsgefangenepolitik des Deutsches Reiches 1939 bis 1945 // Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg. – Bänd 9: Die deutsche Kriegsgesellschaft 1939 bis 1945. – München, 2005. – S. 805.
27. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. В з-х т. Т.1-3. – К.: Політвидав України, 1967-1969, Т.1.– С. 206.
28. Великая Отечественная война 1941–1945. Военно-исторические очерки. – М.: Наука, 1998. – Книга первая. Суровые испытания. – С.196.
29. «Русский показывает нам пример, как нужно организовывать длительное сопротивление». Дневник немецкого артиллериста. 1941-1942 гг. //Отечественные архивы – № 3 – 2008. [Електронний ресурс]: http://www.rusarchives.ru/publication/dairy-german-gunner.shtml
30. Худяков Ф.Ф. Назва праця. – С. 307.
31. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 152. – Арк. 42.
32. За документами, які збергіаються у ЦДАГО України, встановлено, що в цих населених пунктах були табори для військовополонених. (Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 347–377 «Стенограммы отчетов, информаций, бесед работников ЦК КП(б)У с участниками подпольно-партизанского движения в г. Киеве и Киевской области». У справах міститься 133 стенограми).
33. Див: Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (19411944). – С. 88, 222.
34. ЦДАВО України. – Ф. 3206. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 39. 39 зв.
35. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – С. 216, 222.
36. ЦДАВО України. – Ф. 3676. – Оп.4. – Спр. 118. – Арк. 180, 202.
37. Там само. – Спр. 119. – Арк. 26–28, 33–34.
38. Бабий Яр: человек, власть, история. – С. 300.
39. Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь // Бабий яр: человек, власть, история. – С. 172.
40. Худяков. Ф. Прожитое и пережитое. – С. 320.
41. Із протоколу допиту в НКДБ в якості свідка учасника спалення трупів у Бабиному Яру Я. Берлянта. 16.11.1943 // Бабий яр: человек, власть, история. – С. 235.
42. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – С. 222.
43. Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб / НАН України; Інститут історії України; Київська міська держ. адміністрація; Державний архів Служби безпеки України / О.Є. Лисенко (відп.ред.), Т. В. Вронська (упоряд.). – К.; Л., 2003. – С. 425.
44. Берковський В. Нацистські табори для військовополонених у м. Славуті (1941–1944 роки) // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення / Інститут історії України НАН України, Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».  К., 2011. – С. 34.
45. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. 7021. – Оп. 65. – Спр. 521. – Арк. 25–26; Фотокопія в Вundesarchiv Berlin (BA), Bl. 162/21885, b. 363–364.
46. Протокол допроса в качестве свидетеля в УНКВД г. Киева Пересада Григория Пантелеевича: ГАРФ. – Ф. 7021. – Оп. 65. – Д. 521. – Л. 22–23; Фотокопія в Bundesarchiv Berlin (ВА) B 162/21885, b. 360–361.
47. Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб. – С. 427.
48. Протокол допроса в качестве свидетеля в УНКВД г. Киева Пересада Григория Пантелеевича: ГАРФ. – Ф. 7021. – Оп. 65. – Д. 521. – Л. 21; Фотокопія документу ВА, B 162/21885, b. 359.
49. ЦДАВО України. – Ф. 3676.– Оп.4. – Спр. 118, 119.
50. Там само. – Спр. 118. – Арк. 156–158; Спр. 119. –Арк. 143–146.
51. Там само. – Спр. 119. – Арк. 13–15, 21–22, 196–198.
52. Там само. – Спр. 118. – Арк. 38–40.
53. Там само. – Спр. 119. – Арк. 146 – 150.
54. Там само. – Спр. 275. – Арк. 20, 31.
55. Там само. – Спр. 119. – Арк. 78–80.
56. ГДА СБ України. – Ф. 2. – Оп.99. – Спр. 10. – Арк. 687 – 688.
57. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944).  – С. 222.
58. ЦДАВО України. – Ф. КМФ–8. – Оп. 2. – Спр. 518. – Арк. 128.
59. Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. – С 328–396.
60. Див.: Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь // Бабий яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. – С. 171–187.
61. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – С. 14.
62. Там само. – С. 88.
63. Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1.  – С. 387.
64. ГДА СБ України. – Ф. 2. – Оп. 99. – Спр. 10. – Арк. 468
65. ЦДАВО України. – Ф. 3676. – Оп.4. – Спр. 118. – Арк.20.
66. Там само. – Арк. 21–22, 23.
67. Из протокола допроса в МГБ в качестве обвиняемого бывшего охранника Сырецкого концлагеря Ф. Зубченко // Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Кн. 1. – С. 384
68. Там само.
69. ЦДАВО України. – Ф.4620. – Оп.3. – Спр. 243б. – Арк. 8.
70. Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Кн. 1. – С. 347.
71. Більш детально про цей батальйон див.: Дерейко. І.І. Місцеві допоміжні структури та військові формування поліції безпеки та СД на теренах райхскомісаріату «Україна»: 1941–1944 // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. ін-т історії України. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 180–181.
72. Дерейко І.І. Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) / Іван Дерейко; Ін-т історії України НАН України. – К., 2012. – С. 80–82.
73. ДАКО. – Ф. П–4. – Оп. 2. – Спр. 85. – Арк.176. Записка «В Сырецком концлагере», складена його колишніми в’язнями Д. Будником, В. Давидовим, З. Трубаковим, І. Долинером, В. Кухлей в 1945 р.
74. Див: Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1; Будник Д., Капер Я. Ничто не забыто: Еврейские судьбы в Киеве, 1941–1943. – Konstanz, 1993; Трубаков З. Тайна Бабьего Яра. – Тель-Авив, 1997. (Интернет-версия: http://www.geocities.com/svr_2000svr_us/bkv/).
75. Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь // Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1. – С. 173, 176–177.
76. Будник Д., Капер Я. Ничто не забыто: Еврейские судьбы в Киеве, 1941–1943. – Konstanz, 1993 – С. 34.
77. ЦДАВО України. – Ф. 3676. – Оп. 4. – Спр. 118. – Арк. 18 зв.
78. Див: свідчення І. Бродского С. Берлянта, Д. Будніка, В. Давидова, Я. Капера, Л. Островского, Я. Стеюка, З. Трубакова у виданні: Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5книгах. Кн. 1.
79. Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Кн. 1. – С. 383–384.
80. Там само. – С. 354.
81. ЦДАВО України. – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 334. – Арк. 6.
82. Потильчак О.В.Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939–1954). – К., 2004. – С. 207.
83. Каталог охоронних дощок, пам’ятників і пам’ятних знаків, пов’язаних з історією Бабиного Яру. Упор. Віталій Нахманович // Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції 24–25 жовтня 2011 р., м. Київ. – К.: Укр. Центр вивчення історії Голокосту, Громад.  к-т для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, 2012. – С.221 – 251.