Трухлява фортеця напередодні реформ (передмова, уривки)
Останнім часом археографія захоплює усе більше сфер історичного пізнання. Одним із важливих здобутків є публікація переписів населення, що у харківському випадку має вже певну традицію. Перепис не дасть повне відображення, однак є немов дзеркалом наявних взаємовідносин; а сукупність переписів відображає загальну картину населення міста – соціальний та етнічний склад, функції, адміністративний поділ, тобто часто питання влади чи її поділів, що є основою для політичної характеристики місцевої історії.
Але можна спостерегти певну перерву щодо публікації харківських переписів: від 70-х рр. XVII ст. до переписів 20-х рр. XVIII cт. і відомої «ревізії» Михайла Хрущова 1732 р. Про два покоління харківських мешканців з 70-х рр. XVII cт. до 20-х рр. XVIII cт. ми маємо досить побіжне уявлення. Так само, важливим видається і те, що студії над харківським минулим часто обмежуються запровадженими в науковий обіг документами (і поглядами) історика Дмитра Багалія. Сучасний доступ до документів та нові допоміжні можливості дозволяють усе ж розширити «доступність» до минулого цього великого міста сходу Європи.
Пропонований документ є дуже важливим для характеристики історії Слобожанщини. Передусім щодо своїх пізнавальних нагод. Перекласти тогочасний російський канцелярний вираз «сметная книга» доволі складно, хоча окремі попередні дослідники те перекладають як «реєстр», але даний документ - не лише перепис певних категорій населення (з потребою жалування), але й ретельний опис міських укріплень та основного міського озброєння. Особливість даного документу – це доволі детальний опис Харківської фортеці.
У цій «книзі» - не всі дані щодо населення Харкова, бо видача жалування та реєстрація міських жителів не передбачала козаків, постатей, що несли похідну службу та мали власну адміністрацію і власні реєстри. Козацька адміністрація насправді не лишається без згадок у «книзі»: Семен Опанасович (родоначальник роду Квіток, на той час полковий суддя) з товариством утримували митний двір, а харківські козаки з полковником Федором Донцем безподатково промишляли у млинах. Власне, повніший опис з включенням козаків та їхніх володінь надавав би нам чіткішу картину, особливо щодо млинарства чи згаданого зняття мит.
Однак у тому вибірковому переписі є свій позитив. Харківська історія кінця XVII cт. – це усе ж таки історія й черкас городовой служби (міщан, цехових) та солдатського чи боярського російського гарнізону. Ця історія часто залишається поза увагою дослідника, хоча міщанське правління та цеховий устрій виявилися б дуже важливим чинником для характеристик перерваностей суспільного устрою.
Цінність джерела полягає у тому, що дані у книзі й опис фортеці проводилися майже з вагомою реформою козацького контингенту. Упродовж 1699–1701 рр. козацький загал розділено на компанійців та підпомічників (можливо, це реформування саме зумовило відсутність козацького загалу в книзі), а за кілька років, у 1706 р. воєводську посаду скасують щодо Харкова, повноту влади отримає козацький полковник (у даному разі Федір Донець-Захаржевський). «Черкаси городової служби» будуть переведені під владу козацької адміністрації і, вочевидь, кількість російського гарнізону зменшена, чи ті служилі будуть підпорядковані полковнику до «нещасливого» кінця 1708 р., коли вторгнення шведського війська та приєднання до Карла ХІІ з оточенням створили пряму загрозу походу цієї армії на Москву через Харків. Навесні 1709 р. Харківську фортецю відвідав Петро Перший. За його приїзду і опісля «город» ремонтували, укріплення розширювали і надавали правильної форми. Тобто, даний перепис – саме часу початку невпинних перетворень. Він зберігає той вигляд фортеці, що згодом почне перебудовуватися, і ті соціальні прошарки, що через декілька років змінять підпорядкування і, можливо, як «черкасы городовой службы», зникнуть узагалі.
Збудований в стратегічно дуже вдалому за ландшафтом місці, Харків мав, однак, великі проблеми, пов’язані з довкіллям і ставленням до побудови та підтримки укріплень місцевого населення.
Опис Харківської фортеці 1700 р. містить чимало важливих деталей: за наявності числених башт, що своїми назвами свідчать про напрямок доріг з Харкова та на Харків. Тут є свої нюанси – великі міста Білгород та Суми, відображені, можливо пізніше, в місцевій топоніміці – відсутні. Проте, наявна Московська башта, а також Чугуївська, Салтівська, Золочівська, Деркачівська. Такі «місцеві» назви проїжджих башт вказують на локальні шляхи і ближчі пріоритети, особливо у справі оборони міста та щодо відходу чи приходу служилого люду. Попередні назви башт - Тайницька (де тайник та секретна криниця) та Вістова, вочевидь, змінені зі зменшенням зовнішніх небезпек.
Назви башт та воріт вказують також на наявність найвагоміших церков у місті: серед них Троїцька, Миколаївська (Микільска) та Різдвяна (Рождественська) (що відомі і за описами 60-х років). Після перепису зазначено, що у Харкові десять церков (крім згаданих, ймовірно: Успенська, Покровська, Дмитрівська, Благовіщенська, Вознесенська, Михайлівська та Воскресенська). Щодо Харкова згадується ще й монастир за п’ять верст від міста – напевно ж, Курязький. Тобто, Харків постає досить-таки вагомим церковним центром, що значно відрізняє його від інших слобідських міст, які мали лише по кілька церков (орієнтовно, Суми – чотири, Охтирка – шість).
Незважаючи на часті нарікання про ветхість та непридатність, місто усе ж справляє враження укріпленого і величенького населеного пункту з десятьма церквами та монастирем поблизу. Однак документу притаманні й певні перебільшення, де мова йде не про податки. Зазначення про сто млинів поблизу Харкова – гіперболічне. Однак, знову ж для повтору, хоча й існує побіжний опис млинових місць ранішого часу 1688 р. (коли була спроба обкласти ті млини податком), та зазначення їх володарів мало б дуже вагомий потенціал для дослідника локальної історії.
Та основним у даному документі стане перепис населення. Окремо слід би спинитися на російському служилому елементі в Харкові. Помітно істотний служилий поділ, цікавий напередодні регулярної служби: рейтари, солдати, діти боярські городової служби. Варто визнати і окремі прізвища служилого населення, досить вагомі у подальшому: як, наприклад, поширена поблизу Харкова на чугуївсько-салтівських землях родина Рєпіних (з яких, власне, походив відомий через два століття художник Ілля Рєпін). Російське гарнізонне населення досить нестале, незважаючи на дорослих дітей та родичів, про що свідчить перелік утеклих з жінками та дітьми «дітей боярських». Цікаві й інші спостереження, наприклад, щодо дітей боярських «Алексей Василев сын Плотавец», «Яков Андреев сын Черкашенин», що мають виразно українське походження. Щодо російських служилих документ має важливі демографічні дані: для служби зазначено про недавньопомерлих, служилі зазначені з дітьми (хлопчиками), що з часом теж будуть нести службу, чи із зазначенням чоловічої рідні, теж задля служби. Ця «сімейність» та «спадкоємність» - важлива риса щодо освоєння прикордоння, де певні родини залишилися, змінивши рід занять, аж до тепер.
Однією з найцікавіших констатацій буде наявність українського населення міста, підпорядкованого воєводі, а не козацькому полковнику. Серед цього населення важко виявити вагомих з попередньої харківської історії постатей. Однак «Лаврін Василев», певно ж, один з харківських цехмістрів 1685 р. Лаврентій Васильєв. Порівняно з переписом 1667 р. міщанське населення не є структурованим на сотні, та й не назване «міщанами», а «городовой службы черкасами», тобто тими, чиєю службою на прикордонні була підтримка та побудова фортечних укріплень. Тобто, ще й за цим описом можна стверджувати про наявність певної міщанської організації у Харкові, що, переважно через дослідженність проблеми, виводить це місто на провідні позиції як населеного пункту з виявами міського самоврядування серед слобідсько-українських міст. Порівняння «черкас городовой службы» з постатями у попередніх переписах, напевно, можуть дати цікаву картину початків нереалізованого міщанського прошарку Харкова.
Можна зауважити, що перед нами документ з дуже чітким пізнавальним потенціалом. Помічені деталі – лише початок для його дослідження. І дуже важливо, що дана публікація вносить багато нового щодо історії міста Харкова, того, «чого немає у Багалія».
Володимир Маслійчук