Рік, що минає, відзначився значною кількістю цікавих, добротних, різножанрових видань з історії Церкви та релігійної культури. Презентовано, без перебільшення, фундаментальну енциклопедію «Київська духовна академія в іменах: 1819–1924»1, присвячену викладачам і вихованцям Київської духовної академії (понад 600 біографічних статей). Видання було підготовлене Національним університетом «Києво-Могилянська академія» за участі викладачів Київської духовної академії і семінарії. Знаковою стала поява книги професора Наталії Яковенко «У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Галятовського»2. Цікаві видання побачили світ у серії «Київське християнство», започаткованій Українським католицьким університетом. Зокрема, книга вже знаного дослідника історії Церкви в Україні Максима Яременка – «Перед викликами уніфікації та дисциплінування: Київська православна митрополія у XVIII столітті». Власне, її детальному представленню і буде присвячена ця рецензія.
Київська православна митрополія XVIII ст. неодноразово потрапляла у фокус наукових студій у найрізноманітніших ракурсах, перелік найвагоміших праць зайняв би не один десяток сторінок. Проте, зважаючи на масштаби теми, стан її вивчення досі не дозволяє написати узагальнюючу працю, таку собі «тотальну історію Київської митрополії XVIII ст.». Книга Максима Яременка — крок у наближенні до концептуальної, глобальної історії Київської митрополії XVIII ст. Дослідник чітко визначив вектори власних наукових пошуків — «уніфікація» й «дисциплінування» – як визначальні в історії митрополії цього періоду (ці концепти є основою для сучасного трактування історії Київської митрополії XVIII ст.)3 та аргументовано поставив під сумнів доречність поняття «конфесіоналізація». У межах обраного дослідницького поля автор вдався до студіювання окремих питань і проблем.
Окрім вступу та висновків книга складається з чотирьох розділів, присвячених книгодрукуванню, релігійним практикам (сповідь, причастя), виборності духовенства, позиції київської духовної еліти в умовах уніфікації та дисциплінування. Якщо вдатися до певного структурування, то два з них – про елітарну, а два – про низову релігійну культуру. Надзвичайно дорогоцінним видається, що автор розглядає ці два рівні в поєднанні. Вибір до розгляду означених питань і проблем дослідник особливо не аргументує, очевидно, присутні як важливість та актуальність, так і суб’єктивний фактор власних дослідницьких інтересів.
У першому розділі «“Надобно б дε Лаврѣ добрую дать финфу и проучить ихъ хорошенко”: уніфікація київського книгодрукування» Максим Яременко розглядає церковний аспект російської видавничої політики, ідеологічний складник та дієвість синодальних зусиль у видавничій справі. Дослідник обґрунтовує некоректність датування 1720 р. початків втручання в лаврське книгодрукування, наводить більш ранні приклади, відразу після переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха. Водночас автор дослідження наголошує — не було «особливої політики щодо Київської митрополії» (с. 22), йшлося про уніфікацію Православної Церкви в усій Російській імперії; в уніфікації друків важило церковне, а не національне. Київські та чернігівські друкарі мали інформувати про виявлені помилки, наприклад, у московських виданнях. Дослідник наводить приклади зворотного впливу українських церковних книг на російські, хоча масштаби, звісно, були неспівмірними. Новаторським є розгляд церковних книг як ідеологічних засобів масового інформування пастви, формування політичної лояльності вірян. У цьому контексті варто було би поширити дослідження на богослужіння загалом і на храм як місце інформування й навчання.
На іншому полюсі студій: парафіяльна практика, невдачі в уніфікації лаврських друків, способи та засоби збереження особливостей київських книг – тобто дієвість синодальних указів. Максим Яременко дійшов важливого висновку: у Київській митрополії побутувала книжкова продукція інакша, ніж у решті єпархій Російської імперії. Друкарні продовжували друкувати «власні» видання, а на парафіях нові богослужбові книги не відразу входили в ужиток, залишалися старі друки, і ними, очевидно, користувалися. До причин неуспішної уніфікації у видавничій сфері автор відносить економічний фактор (попит ринку), незнання російської мови навіть освіченими українцями (унеможливлювало внесення правок), далі – парафіяльними священиками (схиляло до користування старими друками) і нарешті — паствою (не розуміла читаного). Насамкінець Максим Яременко порушує ще одне важливе питання щодо мережі благодійників і заступників Києво-Печерської Лаври, за допомогою яких залагоджувалися непорозуміння у видавничій справі. Загалом, у книзі продемонстровано досить об’ємне оригінальне бачення розвитку київського книгодрукування з огляду на лавірування між Св. Синодом і місцевими реаліями.
Другий розділ «Дисциплінування релігійних практик: ставлення вірян до сповіді і причастя» важливий аналізом ставлення вірян до сповіді та прийняття Святих Дарів. Тут автор береться простежити реакцію на насаджувану зверху модель релігійної поведінки, проводить окреме соціорелігійне дослідження. Синодальні приписи зобов’язували мирян до регулярної сповіді. Максим Яременко низкою документально підтверджених прикладів доводить, що віряни ігнорували встановлену частоту сповіді та причастя і у виборі духівника керувалися не приписами, а власними інтересами та вподобаннями. Цікаво, що релігійна поведінка соціальних верхів і соціальних низів була ідентичною у своїй основі — сповідь і причастя сприймали як особисту справу.
Про парафіяльних священиків, а саме набуття ними священства, зайняття парафій тощо, написано чимало, проте ці питання вже давно потребують свіжого погляду й ревізії усталених тез. Максиму Яременку вдалося, йдучи уторованою стежкою, досягти важливих висновків. Засаднича думка третього розділу: «“Парафіяльна цивілізація” в добу уніфікації та дисциплінування: практика виборності духовенства» проголошена в першому реченні: «Одна з головних причин резистентності “парафіяльної цивілізації” до уніфікації церковного життя XVIII ст. – активна участь мирян в обранні пастирів» (с. 112).
Дослідник розглядає три аспекти проблеми виборності духовенства: співвідношення виборності і спадкування, обов’язковість виборності при поставленні настоятелів храмів, право патронату. Максим Яременко аналізує дані про духовенство семи протопопій Київської митрополії в першій половині 1770-х рр., розписує індивідуальні історії переходу парафій у спадок. Ця скрупульозна робота приводить автора, на нашу думку, до головного висновку розділу про недоцільність, некоректність пошуку числових співвідношень між спадкуванням та вибірністю як двома шляхами набуття священства. Паства в обох випадках давала санкцію на поставлення священика, при спадкуванні парафії також діяв принцип вибору священика вірянами. Це суттєво гальмувало уніфікацію. Переконані, теза про виборність, як основу при отриманні парафії, має бути ключовою в подальших студіях «парафіяльної цивілізації» XVIII ст.
Насамкінець у книзі подано методологічно найскладніший розділ (четвертий) – «Стара й нова зброя в “битвах” XVIII ст.: реакція духовної еліти на імперську церковну політику». Розділ надзвичайно цікавий, оригінальний та новаторський, проте підняті проблеми досить ємні та багатогранні, для переконливої концептуалізації вони потребують всебічного висвітлення і подальших поглиблених студій. Максим Яременко ставить питання про те, як сприймала себе еліта Київської митрополії і як реагувала на імперську церковну політику. Наразі автор характеризує київську церковну еліту як досить амбітну, таку, що вміє конструювати історичні аргументи і має «автономістські» прагнення та відчуття особливого статусу в Російській Синодальній Церкві. Автор доходить висновку, що у пошуках витоків власної традиції київські інтелектуали занурювалася не далі XVII ст. й послуговувалися в цьому переважно «Синопсисом». У XVIII ст., як і раніше, для підкреслення давнього походження та особливого статусу Київської Церкви вдавалися до експлуатації «андріївського сюжету» – оповіді про прихід апостола Андрія на Київські гори.
Максим Яременко також аналізує написані в цей час «внутрішні історії» Києво-Могилянської академії на предмет того, як у самому навчальному закладі бачили своє минуле. Висновок, невтішний для значної частини історіографії, – до 1760-х рр. у Київській академії не знали імені Галшки Гулевичівни як фундаторки. Київська духовна еліта «віднайшла» її, українську шляхтянку-меценатку, лише під тиском нових викликів і загроз. Інше важливе спостереження: «внутрішні історії» Академії та Братського монастиря жодною мірою не виділяли 1701 р. як знаковий. Ця дата інтерпретується як рубіжна, лише починаючи з книги ієромонаха Макарія (Булгакова, згодом – митрополита), присвяченої історії Київської академії (вона була видана у 1843 р.)4. Після цього в історіографії XIX – початку XX ст. усталився погляд на 1701 р. як на переломний в історії освітнього осередку, пов’язаний з набуттям нового правового статусу – академії. Таке трактування до сьогодні часто побутує в науковій та науково-популярній літературі.
Максим Яременко пише не просто про політику Св. Синоду в Київській митрополії XVIII ст., а досліджує реалізацію синодальних постанов та указів аж до парафіяльного рівня, студіює сприйняття уніфікації та дисциплінування духовною елітою і мирянами. Під таким кутом зору тема «Київська православна митрополія у XVIII столітті» набуває нового звучання. Автор книги успішно доводить, що Київська митрополія все XVIII ст. попри зміну підпорядкування «залишалася частиною руської (українсько-білоруської) християнської традиції» (с. 229). Новітні дослідження Київської православної митрополії у XVIII ст. мають бути продовжені далі та поширені, як це зазначається в загальному висновку, і на XIX ст.
Насамкінець відзначимо, що видання оформлене приємно, наявні географічний та іменний покажчики полегшують роботу, тішать око вміщені подекуди ілюстрації, особливо із «жартівливими домальовками», книгу приємно тримати в руках і легко читати.
Єдине, що впадає в очі під час читання книги, це іменування Софійської кафедри «Софіївською». Ймовірно, це питання до редакторів, а не до автора. Але в майбутньому важливо було б уникати повторення такої орфографії.
Сподіваємося, робота Максима Яременка надихне дослідників до подальших розробок в царині історії Церкви та релігійної культури.
Оксана Прокоп’юк – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу історії та археології Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
1. Київська духовна академія в іменах: 1819–1924: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В.С. Брюховецький. Т. 1: А-К. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. 740 с.: іл.; Т. 2: Л-Я. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. 1004 с.: іл.
2. Яковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Галятовського. К.: Лаурус; Критика, 2017. 704 с., бібл., іл.
3. Див., наприклад: Прокопюк О. Б. Киевская епархия в 1686–1786 гг. (на территории Российского государства) // Православная энциклопедия. М., 2013. Т. 33. С. 174–181.
4. Мається на увазі видання: Макарий (Булгаков), иером. История Киевской академии. СПб., 1843.
Першопочатково рецензія опблікована у виданні "Труди Київської Духовної Академії" (К., 2017. №27).