ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Огляд історіографії та джерел
1.1. Історіографічні образи львівської школи Михайла Грушевського
1.2. Джерельна база

Розділ 2. Львівська історична школа як наукове співтовариство та соціокультурний феномен
2.1. Становлення, структура, функціонування.
2.2. Персональний склад.
2.3. Комунікативна природа та психологічний клімат.
2.4. Учні та вчитель в роки війни та повоєнний час.
2.5. Учитель в оцінках учнів.

Розділ 3. Українське минуле у дослідженнях учнів Михайла Грушевського.
3.1. Княжий та литово-польський періоди.
3.2. Доба козаччини.
    3.2.1. Українське козацтво до середини ХVII ст.
    3.2.2. Хмельниччина.
    3.2.3. Руїна Гетьманщини.
    3.2.4. Мазепа та післямазепинські часи.
    3.2.5. Коліївщина.
3.3. Історія Галичини ХІХ століття.

Висновки

Додатки
Рецензії на докторські праці з історії представників львівської школи.
Біограми львівських учнів М. Грушевського.

Джерела

Іменний покажчик


ВСТУП

Період другої половини ХІХ – початку ХХ століття вже кілька десятиліть поспіль є найпопулярнішим у середовищі дослідників української історіографії, надалі вражаючи стрімкістю процесів професіоналізації та інституціоналізації вітчизняної науки, її виходу на нові теоретико-методологічні обрії. При цьому у вічі впадає виразне домінування біоісторіографічних підходів. Зрештою, такий акцент зрозумілий і в умовах відродження української історіографічної традиції початку 1990-х років був цілком виправданий. Тоді панувало переконання, що наука розвивається передовсім завдяки діяльності видатних особистостей, імена яких і потрібно було повернути після багатьох років заборони та забуття. Втім, недоліком згаданого підходу стало надзвичайно поширене в літературі конструювання українського історіографічного процесу як механічної сукупності доль її творців. Тож дедалі гостріше відчувалася потреба привернути увагу до колективних форм наукової праці, що уможливило б поєднання розрізнених біографій у складний процес творення нового знання, де б діалектично переплелося індивідуальне та колективне. Це також дало б змогу збагатити життєписи самих класиків українознавства: "занурити" їх у середовище сучасників та показати зусилля з виховання нових наукових поколінь. З огляду на це від середини 1990-х років дедалі більшої популярності почала набувати інституційна проблематика, у фокусі якої слушно перебувають схоларні явища. Вже перші спроби таких студій1, здійснених наприкінці минулого століття, довели продуктивність інституційного підходу при вивченні українського історіографічного процесу та потребу періодичної реактуалізації схоларної проблематики, зумовлену постійно зростаючою джерельною базою й новими наукознавчими пропозиціями.

За загальним переконанням українських історіографів, найбільш вагомим схоларним феноменом, як з огляду на результативність, так і на темпоральну далекосяглість впливів, є львівська історична школа Михайла Грушевського, поява якої ознаменувала вихід української науки на новий рівень професіоналізації. Створений видатним істориком галицький осередок слушно атестується першим у національній культурі творчим колективом, представники якого цілеспрямовано реалізовували всебічно продуману його керівником дослідницьку програму українознавчого характеру. Однак, незважаючи на постійний фаховий інтерес до цього явища, його вивчення великою мірою надалі перебуває під тематичним і концептуальним впливом міжвоєнної та діаспорної історіографії з їх об’єктивно зумовленою фрагментарністю та диспропорцією при зверненні до проблематики схоларної грушевськіани. Сучасні дослідники львівської історичної школи фактично лише джерельно насичують облюбовані попередниками сюжети. Тож назрілою є потреба переосмислення попередньої історіографічної традиції з урахуванням зрослої джерельної бази і нових наукознавчих пропозицій. Саме тому головну мету нашої книги бачимо у збалансованому комплексному вивченні львівського українознавчого осередку М. Грушевського як схоларного явища.

Досягненню поставленої мети підпорядковані також основні завдання дослідження. Перше полягає у з’ясуванні процесу зародження та поширення в науковому співтоваристві концепту "школа Грушевського", а також особливостей його побутування в історичній науці ХХ – початку ХХІ ст. Вивчаються також інформативні можливості різнопланових джерельних комплексів для змістового збагачення самого концепту та розширення львівської схоларної проблематики.

Наступним завданням є вивчення львівського наукового осередку українознавців як схоларної практики. Для цього ми звернулися до складного комплексу взаємопов’язаних проблем: структурної специфіки та персонального складу школи, її комунікативних засад, питань лідерства та психологічного клімату, рецепції учнями історіографічної практики вчителя та ін. Окремо ми опрацювали практично не зауважену на сьогодні тему трансформації вироблених М. Грушевським схоларних традицій в роки Першої світової війни та у міжвоєнний час, що уможливило також певну верифікацію висновків, зроблених нами стосовно періоду активного функціонування школи.

Врешті, останнє завдання полягає у всебічному з’ясуванні внеску галицьких вихованців М. Грушевського у випрацювання різнопланової конкретно-історичної українознавчої проблематики. У цьому випадку нам ішлося про те, щоб звернути увагу на значно строкатішу палітру тематики, котрою цікавилися учні львівського професора, аніж це було прийнято вважати. Звісно, дослідження козаччини домінувало в наукових пошуках молодих істориків і мало загальноукраїнський, а подекуди й східноєвропейський резонанс, але помітним був також їхній внесок у регіональні студії, соціокультурну історію українського духовенства, розпрацювання історіографічної проблематики і т. ін.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1890-х – 1930-х рр. Нижня межа – 1891 р. – пов’язана з отриманням М. Грушевським пропозиції від свого вчителя В. Антоновича посісти проектовану кафедру у Львівському університеті. Відтоді молодий історик мав декілька зустрічей з представниками галицьких прихильників політики польсько-українського порозуміння, під час яких обговорювалися умови його переїзду до Львова. Навесні 1894 р., після офіційного номінування на посаду університетського професора, він також налагоджує перші епістолярні контакти з адміністрацією філософського факультету Львівського університету, пропонуючи та обстоюючи власне бачення як номенклатури навчальних українознавчих курсів, так і специфіки їх викладання. Верхня межа дослідження сягає другої половини 1930-х рр., коли після трагічної смерті М. Грушевського його львівські учні, як і решта української громадськості, розпочали всебічне осмислення масштабності його внеску в українську науку, зокрема у розбудову її схоларного сегменту. Початок Другої світової війни та прискорена радянізація західноукраїнських земель унеможливили об’єктивне вивчення спадщини Великого Українця на його Батьківщині.

У цей загальний історіографічний контекст досить гармонійно вписується грушевськознавча періодизація, яка збігається як із темпоральними характеристиками самої львівської школи, так і з відповідними віхами біографії її творця. Перший підперіод, що охоплює 1891 р. – першу половину 1894 р., характеризується підготовкою М. Грушевського до педагогічної праці у Львівському університеті та обговоренням у середовищі творців "нової ери" пріоритетів його діяльності у галицькому П’ємонті, де також уперше було звернуто увагу київського магістранта на потребу виховання молодих наукових кадрів. Другий підперіод – 1894–1914 рр. – найважливіший, адже це час становлення та функціонування львівської школи в активній фазі. Третій підперіод охоплює роки від початку Першої світової війни, коли М. Грушевський був змушений назавжди залишити Львів, до його трагічної смерті у 1934 р. Згадане двадцятиліття характеризується непростими взаєминами українського історика зі своїми колишніми вихованцями. Випробування війною, політикою та відстанню виявилося корисним для обох сторін і від середини 1920-х рр. сприяло короткочасному відродженню особистої та професійної комунікації для реалізації як перерваних лихоліттям, так і почасти нових проектів. Останній зі згаданих підперіодів – 1934–1939 рр. – позначений зародженням, за ініціативи та безпосередньої участі представників львівської школи, грушевськознавчих студій, де було зроблено перші кроки з вивчення особливостей науково-організаційної діяльності М. Грушевського, зокрема його внеску у виховання нової наукової генерації. Відзначимо, що в головних своїх складових запропонована вище періодизація всебічно обґрунтована у працях Любомира Винара та на сьогодні стала класикою грушевськознавства2.

Загальним теоретико-методологічним підґрунтям нашої праці став запропонований і розроблений Тетяною Поповою соціокогнітивний підхід при зверненні до історіографічної проблематики, котрий передбачає вивчення сукупного впливу на розвиток науки внутрішніх (інтерналістських, когнітивних) та зовнішніх (екстерналістських, соціальних) чинників3. Наше дослідження також орієнтоване на комплекс ідей культурно-інтелектуальної історії, котра вже довела свою інструментальну придатність для вивчення широкого спектру грушевськознавчої проблематики4. На відміну від традиційної історії історіографії, цей напрямок тяжіє до методологічного плюралізму, міждисциплінарності, орієнтує дослідника передусім на вивчення інтелектуальної діяльності та процесів у сфері гуманітарного, соціального і природничо-наукового знання в їх конкретно-історичному соціокультурному контексті. Це спонукає дослідника вітчизняної історичної науки постійно зважати на широке історико-культурне тло становлення та функціонування історіографічних явищ5.

Певне методологічне навантаження в роботі має термінологічний апарат, що дає змогу організувати емпіричний історіографічний матеріал. У дослідженні використані гносеологічні можливості багатьох наукознавчих термінів, з яких підставовим, звісно, є "історична школа". При всій дискусійності обговорення змісту цього поняття та набору тих чи інших необхідних формальних і неформальних ознак сучасні дослідники виокремили стійкі критерії, за якими можна визначити існування школи (ідеться, головним чином, про наукові осередки другої половини ХІХ – початку ХХ ст.): 1) комунікативний зв’язок між учителем та учнями, що полягає у педагогічному та неформальному спілкуванні; 2) спільність теоретико-методологічних (частіше – методичних) позицій істориків, куди відносять також категоріальний апарат, за допомогою якого ведеться вивчення історії, принципи та методи роботи з джерелами, розуміння завдань розвитку історичної науки тощо; 3) близькість конкретно-історичних досліджень, взаємопов’язаність тематики праць; 4) наявність у молодих учених схоларної ідентичності. Водночас, часто наголошується, що наукова школа – явище унікальне, тому для її виокремлення з загального потоку представників наукового співтовариства можуть бути використані також специфічні, лише їй притаманні критерії, котрі будуть доповнювати вказану вище матрицю6.

Книга складається з двох частин. У першій, котра містить три розділи, йдеться про історіографію та джерела нашої теми, показано львівську школу як науковий феномен (структура, представництво, комунікативні засади та ін.), а також досліджено внесок учнів М. Грушевського у вивчення різнопланової конкретно-історичної проблематики. Друга частина об’єднує три додатки: малознані, навіть у колі фахівців, рецензії видатного вченого та польських професорів Львівського університету на докторати галицьких істориків, біограми львівських учнів М. Грушевського, а також фотододаток, де зібрано іконографію представників школи.

Насамкінець відзначимо, що запропонована спроба комплексного вивчення львівської історичної школи як історіографічного явища сприятиме не лише зрозумілому розширенню проблематики грушевськознавчих досліджень, але й, плекаємо надію, стане поштовхом до переосмислення давно "прописаних" в нашій науковій культурі й перетворених на класичні "шкільних" феноменів і водночас сприятиме зверненню до призабутих або й свідомо маргіналізованих схоларних практик, котрими насправді була багата інтелектуальна історія в Україні.

 

  1. Див., напр.: Богдашина О. М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. академіка Д. І. Багалія. – Х., 1994; Верба І. Наукова школа українських істориків Олександа Оглоблина у Києві // Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки та перспективи: матеріали Всеукр. наук. конф. – Х., 1995; Педич В. Історична школа М.Грушевського у Львові (1894–1914 рр.). – Івано-Франківськ, 1997; Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930). – К., 1999.
  2. Винар Л. Вступ до науки грушевськознавства // Український історик (далі – УІ). – 1996. – № 1-4. – С. 37.
  3. Див. докл.: Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: Из истории Новороссийского университета. – Одесса, 2007. – С. 72–75, 86–88.
  4. Тельвак В. Методологічні проблеми сучасного грушевськознавства // Historia–mentalnosc–tozsamosc. Studia z historii, historii historiografii i metodologii historii / Pod red. K. Polasik-Wrzosek, W. Wrzoska, L. Zaszkilniaka. – Poznan, 2010. – S. 53–62.
  5. Див. докл.: Репина Л.П.  Что такое интеллектуальная история // Диалоги со временем. Альманах интеллектуальной истории. 1. – М., 1999. – С. 7–9; Репина Л.П. Текст и контекст в интеллектуальной истории // Сотворение истории. Человек–память–текст: Цикл лекций / Ин-т "Открытое о-во". Фонд содействия, Казан. гос. Ун-т; науч. ред. Л.П. Репина; отв. ред. Е.А. Вишленкова. – Казань: Мастер Лайн, 2001. – С. 309.
  6. Див., напр.: Історіографічний словник: навч. посіб. для студ. іст. ф-тів ун-тів / С. І. Посохов, С. М. Куделко, Ю. Л. Зайцева та ін.; за ред. С. І. Посохова. – Х.: Сх.-регіон. центр гуманіт.-освітніх ініціатив, 2004. – С. 307–316; Тихонов В.В. Московская историческая школа в первой половине ХХ века: Научное творчество Ю.В. Готье, С.Б. Веселовского, А.И. Яковлева и С.В. Бахрушина. – М. ; СПб. : Нестор-История, 2012. – С. 13–17; Колесник І. І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – С. 151–173.