3. ВЕРТИКАЛЬ ВЛАДИ

Після спустошення, залишеного добою Єльцина, майже будь-який новий лідер сприймався б як потенційний рятівник. Росіяни побачили в Путіні те, що хотіли бачити, а не те, чим він був. До того ж він прийшов до влади в той момент, коли російська економіка почала зростати.

Хоча Путін і відмовився від дебатів під час президентської кампанії, його обіцянка знищити терористів, які підривали житлові будинки, знайшла відгук у народі. Водночас піар-кампанія на державному телебаченні допомагала перетворити його на народного героя. На екранах телевізора він то виступав у ролі льотчика-винищувача, то перепливав річку, то стріляв у сибірського тигра ампулою зі снодійним, а після підозрілого вибуху 8 серпня в підземному переході на Пушкінській площі в Москві, внаслідок якого загинули 13 осіб, заспокоював нерви росіян приборканням білого ведмедя.

Проте намір Путіна полягав у створенні системи, де вся влада належатиме режимові. У своїй інаугураційній промові 7 травня 2000 року він сказав, що «в Росії глава держави завжди був і буде людиною, яка відповідає за все». Насправді навіть за Конституцією 1993 року, яка створила суперпрезидентство, президент не відповідав за все: парламент був відповідальним за ухвалення законів, а суди – за здійснення правосуддя. Путін сказав, що керуватиметься тільки «інтересами держави». Це теж було певним непорозумінням, бо Росія – це начебто демократія, в якій держава відповідає перед народом. Тож слова про підпорядкування всього інтересам держави фактично приховували бажання одноосібно правити. Стосовно зовнішньої політики Путін сказав, що важливо захищати російських громадян і в Росії, і «за її межами». На ці слова тоді не звернули особливої уваги, та й Росія була ще надто слабкою, аби планувати зовнішню агресію, – це була заява на майбутнє.

Путін не згадував у своїй промові про права людини, але його позиція з цього приводу з’ясувалася вже за три місяці. 12 серпня під час навчань на борту атомного підводного човна «Курськ» сталися два потужних вибухи, і він затонув у Баренцевому морі. Більшість із 118 членів екіпажу загинули одразу, але 23 чоловікам, що вижили, вдалося сховатися в задньому відсіку, звідки вони відчайдушно кликали на допомогу, грюкаючи по обшивці човна. Весь світ затамувавши подих стежив за драмою російських моряків, які опинилися в пастці, але російський уряд, не бажаючи виказувати слабкість, упродовж чотирьох днів відмовлявся від пропозицій іноземної допомоги. Путін поступився лише перед загрозою міжнародного обурення. Перші норвезькі рятувальники підійшли до «Курська» 20 серпня, але було вже запізно: човен затопило водою, і весь екіпаж був мертвий¹¹⁰.

Пізніше на запитання Ларрі Кінга із CNN, що трапилося з «Курськом», Путін із моторошною посмішкою сказав лише: «Він потонув»¹¹¹. У російських ЗМІ цю посмішку назвали серйозною політичною помилкою. Насправді ж вона не мала значних політичних наслідків, але це був зловісний знак тієї байдужості до страждань, яка стала характерною ознакою наступних років правління.

У системі, створеній Путіним, владну вертикаль утворювали чиновники, які безпосередньо відповідали лише перед лідером країни. Брехня та маніпуляції допомагали примирити населення з таким станом справ, але попри це режим дивився на російський народ із підозрою, справедливо вважаючи його прагнення мати права найбільшою потенційною загрозою для себе.

Злочинний характер єльцинського періоду при Путіні не змінився, наслідком відсутності моральної відповідальності був бандитизм, санкціонований державою. Видимість розумного врядування зберігалася, але всі звичайні цінності було зруйновано. За оптимальних економічних умов така система могла існувати тривалий час, але вона ґрунтувалася на припущенні, що така благодать триватиме вічно.

Для створення та консолідації системи доби Путіна було потрібно запровадити вертикальний ланцюг підпорядкування й усунути альтернативні центри влади. Ці процеси йшли паралельно, і перш ніж населення зрозуміло, що відбувається, автократичну систему було створено.

На найвищі посади Путін поставив тих, хто працював з ним у міській адміністрації Петербурга або в ленінградському управлінні КДБ. До їхнього числа входили: Дмитро Медведєв, перший заступник голови президентської адміністрації (і пізніше президент); Ігор Сєчін, заступник голови адміністрації; Віктор Іванов, заступник голови адміністрації; Сергій Іванов, секретар Ради Безпеки; Микола Патрушев, директор ФСБ. Інші посади були заповнені ветеранами КДБ-ФСБ та МВС. На 2004 рік половину складу Ради Безпеки та 70 % регіональних високопосадовців у Росії становили вихідці зі служб безпеки¹¹².

Перевага, яку надавав Путін особистим друзям і службам безпеки, створила в російському керівництві особливу атмосферу. Як і більшість радянських громадян, багато хто з керівників Росії зростали в бідності, жили (як і сам Путін) у комунальних квартирах зі спільними кухнями та санвузлами. Не маючи інших підстав для успіху, крім заступництва Путіна, вони накопичували незліченні багатства й платили за цю прихильність цілковитою лояльністю. Колишній спікер Держдуми Борис Гризлов одного разу сказав, що якби Путін наказав йому вистрибнути з вікна, він це зробив би¹¹³. Ті посадовці, що прийшли зі служб безпеки, принесли із собою і властивий КДБ спосіб мислення: схильність до шпигуноманії; гонитву за примарами; усвідомлення себе як частини привілейованої касти; ставлення до «чужаків» (звичайних росіян і Заходу) як до ворогів.

Андрій Ілларіонов, який був економічним радником Путіна в перші п’ять років його президентства, сказав, виступаючи перед Конгресом США, що сучасне російське керівництво діє на основі взаємної підтримки та омерти – «кодексу мовчання» мафії. Воно зберігає «традиції, ієрархії, кодекси та звичаї таємної поліції... його члени демонструють високу міру покори начальству, яке знаходиться у влади, відданість один одному та вельми сувору дисципліну. Ці норми дотримуються завдяки як формальним, так і неформальним методам примусу. Той, хто порушує цей кодекс, підлягає суворому покаранню, аж до вищої міри»¹¹⁴.

Створення «владної вертикалі», верхівка якої знаходилася в Кремлі, стало можливим завдяки разючим змінам у російській економіці. У 1990-х роках національний дохід Росії знизився майже наполовину, але різке підвищення світових цін на енергоносії, перші вигоди від капіталістичної трансформації економіки за Єльцина та величезний відкладений попит привели за Путіна до безпрецедентного підйому економіки. У 2000 році ВВП Росії збільшився на 7,6 %, а промислове виробництво – на 9,2 %. Це були найвищі темпи зростання з 1973 року¹¹⁵. Держава почала віддавати свої борги. Зарплати та пенсії вчасно виплачувалися та кілька разів підвищувалися. Росіяни, які успадкували свої квартири радянської доби, раптом виявили, що мають зайві гроші, і почався споживацький бум. По всій країні відкривалися торгові центри, люди кинулися купувати мобільні телефони, комп’ютери та автівки.

Доходи від нафти та газу дозволяли створювати, оснащувати та укомплектовувати кадрами державні установи, які ледь функціонували, створюючи раніше лише видимість порядку. Раніше в стягненні податків панував безлад. Ніхто не сплачував прибуткового податку; мало хто знав навіть, як це робити. Із 5 мільйонів осіб, які задекларували свої доходи перед податковими органами в 2000 році, лише 50 тисяч визнали, що заробляють понад 30 тисяч доларів¹¹⁶. За Путіна ж було запроваджено примусові механізми оподаткування, й гроші в бюджет почали надходити.

Інші державні установи теж почали виконувати належні їм функції. Однак посилення державних інституцій не привело до більшої законності. Замість викорінення злочинності державний апарат просто очолив її. На зміну анархії та браку керованості прийшли нав’язливе втручання та повсюдне хабарництво. З 2001 по 2005 рр., за даними центру ІНДЕМ¹¹⁷, сума хабарів, яких вимагали представники влади, зросла майже в 10 разів, до 316 мільярдів доларів. У 2001 році Росія посідала 79-те місце в Індексі сприйняття корупції, що укладається організацією Transparency International. У 2006 році вона була вже 121-ю, на одному рівні з Руандою.

Окрім створення системи контролю згори донизу, Путін сприяв ліквідації незалежних центрів влади. Одна за одною інституції, починаючи зі ЗМІ та бізнесу й закінчуючи парламентом і судами, здатні стати альтернативою унітарній владі, підпорядковувалися їй. Виникло суспільство, в якому режим став єдиним центром влади, а свободу населення було радикально обмежено.

«Людей обурює, що вони не можуть нормально жити, – сказала Олена Панфілова, голова московського представництва Transparency International, в одному інтерв’ю 2011 року. – Кожен відчуває себе трохи неповноцінним. Ти не можеш робити те, що хочеш, вкладати гроші, куди хочеш, говорити, що хочеш. Це створює дискомфорт у житті. Скрізь існує потреба в політичному захисті та неуникність контролю. Що обдарованішою є людина, то більше її дратують обмеження»¹¹⁸.

Путін розумів, яку роль зіграло телебачення в саботуванні Примакова як кандидата в президенти та створенні його власного привабливого іміджу, і хотів, аби телевізійні канали, особливо загальнонаціональні, завжди були під його контролем. Першою мішенню став канал НТВ, який перед квітневими виборами 2000 року розгнівав ФСБ своїм розслідуванням вибухів у житлових будинках. 11 травня до штаб-квартири холдингу «Медіа-Мост», який володів НТВ, вдерлися люди в масках, які назвалися податковою міліцією. У червні голову «Медіа-мосту» Володимира Гусинського викликали на допит до прокурора – нібито з приводу куль до декоративного пістолета, вилучених під час обшуку 11 травня. Того ж вечора його заарештували в зв’язку з приватизацією петербурзької телекомпанії «Російське відео» й відправили в Бутирську в’язницю.

16 червня Гусинському було пред’явлено обвинувачення в шахрайстві й випущено з тюрми під підписку про невиїзд. Між ним і владою почалися перемовини щодо майбутньої долі НТВ. Гусинському запропонували 300 мільйонів доларів і пробачення його боргу «Газпрому» розміром у 473 мільйони доларів в обмін на всю його медіа-імперію – «Медіа-Мост» і НТВ. Хоча навіть один телеканал оцінювався більш як у мільярд доларів. Маючи альтернативою ув’язнення, Гусинський погодився на цю «пропозицію». 27 липня з нього були зняті обвинувачення, й він залишив Росію¹¹⁹.

З усуненням Гусинського ті критичні матеріали, якими відзначався телеканал НТВ в 90-х роках, зникли з його ефіру. Більше не було програм, присвячених вибухам у житлових будинках¹²⁰. Тепер НТВ зосередився на розвагах, включно з іноземними «мильними операми», і таких програмах, як «Фактор страху», де учасники отримували винагороди за те, що видиралися на високі будівлі, сиділи в клітці під водою або їли хробаків чи тарганів.

За нейтралізацією НТВ настала черга ОРТ (Перший канал) – одного з найважливіших російських телеканалів, який належав Борису Березовському. ОРТ підтримав Путіна під час президентської кампанії, але після його обрання Березовський почав виступати проти деяких методів нової політики, зокрема, проти створення інституту представників президента, які могли заважати губернаторам ухвалювати рішення стосовно тих галузей, де Березовський мав економічний інтерес.

Коли затонув «Курськ», ОРТ перейшов в опозицію. На телеканалі показували, як Путін катається на гідроциклі в Сочі у той час, як страждають матері та дружини приречених моряків. Рейтинг популярності Путіна впав на десять пунктів. Імовірно, саме після висвітлення каналом ОРТ катастрофи «Курська» Путін вирішив відібрати його у Березовського. На зустрічі в Кремлі голова президентської адміністрації Олександр Волошин сказав Березовському, що той має віддати ОРТ протягом двох тижнів, інакше на нього чекає доля Гусинського. Під час особистої зустрічі з Путіним Березовський намагався довести, що критика насправді допомогла президенту, бо продемонструвала його толерантність до критики. У відповідь Путін обвинуватив Березовського в тому, що той найняв повій, аби вони удавали із себе вдів і сестер загиблих моряків¹²¹.

Березовський залишив Росію, а Абрамович, зустрічаючись із ним у Західній Європі, продовжував вимагати відмовитися від контролю над ОРТ. У грудні було заарештовано друга та співробітника Березовського Миколу Глушкова. В інтерв’ю одній з московських радіостанцій Березовський назвав цей арешт шантажем проти нього, також він заявив, що не бачить сенсу в подальшій боротьбі, яка наражатиме на ризик його друзів і родину. У січні він продав свої акції ОРТ Абрамовичу.

Таким чином, у Росії залишився лише один незалежний телеканал – ТВ-6. Він швидко став об’єктом позову про банкрутство, поданого «Лукойл-Гарантом» – пенсійним фондом російської нафтової компанії «Лукойл», яка володіла 15 % його акцій (більша частка якої належала державі). ТВ-6 стверджував, що за західними стандартами фінансової звітності він є прибутковим. Попри це, Вищий арбітражний суд ухвалив рішення про ліквідацію телеканалу, і 14 січня 2002 року він зник із ефіру. Унаслідок цих заходів, вжитих проти НТВ, ОРТ і ТВ-6, загальнонаціональне телебачення – головне джерело інформації для 90 % населення – повністю стало контролюватися режимом.

Захоплення телебачення супроводжувалося уярмленням бізнесу. Якщо за Єльцина корумповані бізнесмени та гангстери приватизували державу, то за Путіна бізнесмени стали кріпаками режиму. Кількість чиновників зросла майже на дві третини, ця армія держслужбовців діяла у власних хижацьких інтересах. 1994 року Аналітичний центр з соціально-економічної політики при Адміністрації Президента доповідав, що від 70 до 90 % підприємств і банків у великих містах Росії були змушені сплачувати злочинним бандам від 10 до 20 % своїх прибутків¹²². Єдине, що змінилося за Путіна, – це персональний склад збирачів данини. Тепер це були державні службовці¹²³.

Система оподаткування в Росії є такою, що якби підприємства сплачували всі податки, вони стали б неприбутковими. Тому, як правило, компанії не показують своїх реальних доходів, і податківці заплющують на цей факт очі в обмін на хабарі. Бізнесмени дають хабарі й за те, щоб провезти товар через митницю, отримати дозволи, уникнути штрафів після перевірок, та й просто за те, щоб їх залишили в спокої. Ця система охоплює майже всіх, й це означає, що більшість громадян може зіткнутися з обвинуваченням у злочині. Найкращий спосіб цього уникнути – виказувати лояльність до влади.

На початку 2000-х проти такої системи виступила тільки одна людина – Михайло Ходорковський, глава нафтової компанії ЮКОС і найбагатша людина Росії. Його доля стала поворотним пунктом у консолідації системи. Як і інші олігархи доби Єльцина,

Ходорковський отримав свої активи, використовуючи корупційні схеми приватизації, але виявився дуже ефективним менеджером. Він привіз західних консультантів і техніку й за 1997–2002 роки подвоїв обсяг видобутку нафти на своїх західносибірських родовищах¹²⁴. З огляду на стале зростання ціни на нафту Ходорковський розумів, що його прибутки збільшуватимуться набагато швидше, якщо він порве з путінською системою і перетворить ЮКОС на підприємство західного типу. Він задекларував свої доходи й запровадив західні стандарти бухгалтерського обліку та менеджменту. Крім того, він конкурував із урядом за вплив на Держдуму, підкуповуючи депутатів і підтримуючи не лише ліберальні опозиційні партії «Яблуко» та Союз правих сил, а й комуністів¹²⁵.

Путін зазвичай контролював Думу за допомогою партії «Єдина Росія», але в результаті зусиль Ходорковського уряд кілька разів зазнав поразки в своїх спробах підвищити податки в нафтовій галузі¹²⁶. Також Ходорковський почав звинувачувати уряд в корупції. Відповіддю влади став арешт Ходорковського 25 жовтня 2003 року та обвинувачення його в шахрайстві й ухилянні від сплати податків. Він начебто уникав оподаткування шляхом створення фірм-посередників у закритих містах, які користувалися податковими пільгами, а також привласнив під час приватизації акції одного гірничо-збагачувального комбінату. Подібні звинувачення можна було висунути проти кожного олігарха єльцинської доби, але в жодному іншому випадку справа не доходила до кримінального переслідування. Ходорковського ж засудили до восьми років ув’язнення в колонії, а ЮКОС розчленували, дешево розпродавши його друзям Путіна. Наприкінці терміну свого ув’язнення Ходорковський отримав нове обвинувачення, цього разу – в привласненні всієї продукції дочірніх компаній ЮКОСа, хоча його вже судили й винесли вирок за несплату податків з продажу цієї продукції. Другий суд засудив його до шести з половиною років.

Після арешту Ходорковського російські олігархи більше не намагалися протистояти Кремлю або фінансувати політичну опозицію. Навпаки – своїми публічними заявами та приватними подарунками вони старалися продемонструвати лояльність, аби не розділити долю Ходорковського. Справою ЮКОСа влада всім продемонструвала, що використання особистих статків у політичних цілях можливе лише на службі режиму.

Арешт Ходорковського та розчленування ЮКОСа створили прецедент, яким не забарилися скористатися чиновники на місцях. По всій країні почалося захоплення майна, відоме як «рейдерство». Власника зазвичай обвинувачували у якомусь злочині слідчі, оплачені його економічними конкурентами – часто державними службовцями або їхніми друзями та родичами. Потім людину саджали у СІЗО і пропонували продати свою власність за ціною, нижче за ринкову. Якщо в такий спосіб людину не вдавалося переконати поступитися своїм підприємством, суддя, проплачений рейдерами, виносив постанову, яка дозволяла рейдерам перебрати управління компанією на себе.

Відбирання компаній перетворилося на справжню індустрію. Вартість цих операцій публікувалася в російському Інтернеті. Вона складалася з таких сум: від 50 до 200 тисяч доларів за відповідне судове рішення (найдорожча й найважливіша складова); від 10 до 60 тисяч доларів – на хабарі місцевій міліції; від 100 до 200 доларів на людину – для найму групи бандитів, яка заходила на підприємство і захоплювала його¹²⁷. Таким чином тисячі російських бізнесменів опинялися в СІЗО через кримінальні обвинувачення, ініційовані їхніми конкурентами¹²⁸.

В умовах путінського режиму головним чинником успіху в будь-якій справі стали корупційні зв’язки з владою. Чиновники всіх рівнів збагачувалися завдяки неперервному потоку хабарів. Сергій Канєв, кримінальний репортер «Новой газеты», описував становище типового московського бізнесмена. Він платить усім місцевим чиновникам, дарує начальнику міліції дорогу іномарку, а «куратору» з ФСБ оплачує щоденні обіди в ресторані. За допомогою хабарів він підтримує добрі стосунки з «мером, податковою інспекцією, міграційною службою та санепіднаглядом. Раз на місяць до його крамниць навідуються пожежники та торгова інспекція, які теж очікують грошей або подарунків. Навіть дільничний міліціонер на свій день народження приходить за подарунком. Крім того, бізнесмен платить ще парі “нахлібників” – голові місцевого відділення пропутінської партії “Єдина Росія” та представнику іншої прокремлівської партії – “Справедлива Росія”. Вуличне здирництво, яким раніше займалися злочинні банди, тепер – справа міліції. Великі магазини контролюються начальством; маленькі крамнички та ресторани – відділом карного розшуку, торговці нелегальним алкоголем і піратськими DVD – відділом боротьби з економічними злочинами. Рекетом ринкових торговців займаються місцеві патрульні, які ще й пригощаються там овочами та фруктами; вони ж “трусять” нелегальних мігрантів, п’яних і заскочених на використанні вулиці як вбиральні, а також пильнують “точки”, де збираються повії, і вимагають гроші у їхніх клієнтів»¹²⁹.

Коли чиновники всіх рівнів висмоктують кров із приватних підприємств, високопосадовцям вдається збагачуватися за рахунок крадіжок у держави – після того, як їх вводять до складу правлінь державних компаній. Дмитра Медведєва, коли він був першим заступником прем’єр-міністра (до того, як стати президентом), зробили головою ради директорів «Газпрому». Ігор Сєчін, заступник керівника кремлівської адміністрації, став головою правління нафтової компанії «Роснафта». Ігор Шувалов, помічник президента, ввійшов до складу правління «Російських залізниць». У 2007 році капіталізація «Газпрому» становила 236 мільярдів доларів, «Роснафти» – 94 мільярди, а «Російських залізниць» – 50 мільярдів. Інші державні компанії були не менш заможними, і, за деякими оцінками, путінське оточення контролювало компанії, на які припадало 80 % капіталізації російського ринку цінних паперів¹³⁰.

Доступ до грошових потоків величезних державних підприємств дозволяв російським посадовцям переводити бізнес і вкрадені державні ресурси до офшорних компаній, які вони таємно контролювали. В 2007 році Цюрихський арбітражний суд ухвалив рішення щодо друга Путіна Леоніда Реймана, міністра зв’язку, про використання ним своєї посади голови правління державної холдингової компанії з телекомунікацій для придбання активів вартістю 6 мільярдів доларів¹³¹.

Малоймовірно, що до цього не був причетний Путін. Наявна інформація свідчить про те, що він теж грабує державу, й навіть у ще більших масштабах. Серед особистих друзів Путіна – найбагатші люди Росії: Геннадій Тимченко, голова нафтотрейдерської компанії Gunvor, чиї статки оцінюються в 15,3 мільярда доларів; Юрій Ковальчук, власник банку «Росія» (1,4 мільярда); брати Аркадій і Борис Ротенберги, спільний капітал яких складає 5,6 мільярда. Усі ці люди заробили свої статки на активах держави. Найбільший недержавний пенсійний фонд «Газфонд», другий за значенням банк Росії «Газпромбанк», медіа-холдинг «Газпром-Медіа» – їх усіх вивели з державного «Газпрому» й поставили під контроль банку «Росія». Gunvor, маловідомий у 2000 році, став третім у світі нафтотрейдером, а брати Ротенберги, окрім володіння фірмами-посередниками, які продавали труби «Газпрому», заробили приблизно 7 мільярдів доларів на контрактах для сочинської Олімпіади¹³².

За даними Бориса Нємцова, колишнього першого віце-прем’єра, вбитого в Москві 27 лютого 2015 року, та Володимира Мілова, колишнього заступника міністра енергетики, «є підстави вважати, що всі ці Тимченки, Ковальчуки, Ротенберги – лише номінальні власники великих майнових об’єктів, а справжнім бенефіціаром є сам Путін»¹³³.

Станіслав Белковський, російський політолог, який колись працював спічрайтером у Березовського, в 2007 році розповів німецькій газеті «Die Welt», що таємні активи Путіна складають 40 мільярдів доларів, і це робить його найбагатшою людиною Європи. Посилаючись на свої джерела – високопосадовців з адміністрації самого президента, – Белковський заявив, що Путін є бенефіціарним власником 75 % компанії Gunvor, 37 % – «Сургутнафтогазу» (головного постачальника нафти для Gunvor) і 4,5 % – «Газпрому». Ця структура власності приховувалася за «непрозорою мережею офшорних компаній» із кінцевими пунктами в швейцарському кантоні Цуг і Ліхтенштейні. На запитання, чи може Белковський підтвердити свої заяви, той відповів, що багатство Путіна не є секретом для еліт. «І зауважте, що Володимир Володимирович ніколи не подавав на мене в суд»¹³⁴. Оцінки Белковського щодо особистих статків Путіна дуже близькі до даних західних розвідслужб.

Після того, як режим узяв під контроль загальнонаціональне телебачення та бізнес, залишалося тільки нейтралізувати парламент і суди. Цей процес успішно просувався ще в перші роки правління Єльцина, але завершився за Путіна. В єльцинський період Держдума була слабкою, але не зовсім безпорадною, і опозиціонери мали шанси отримати представництво. За Путіна ці шанси систематично скорочувалися.

Різке підвищення рівня життя в Росії за Путіна мало величезний зиск для «Єдиної Росії», яка негайно почала вербувати нових членів і відкривати офіси по всій країні. Перехід влади до державного чиновництва та її зосередження в руках президента створили ситуацію, в якій майже кожен, хто обіймав керівну посаду, відчував, що потребує захисту у вигляді добрих стосунків із владою, а цей захист, як давали зрозуміти представники режиму, найкраще гарантували фінансова підтримка «Єдиної Росії» і діяльність в її інтересах.

Одним із наслідків цієї нової ситуації стало те, що комуністи та Ліберально-демократична партія (ЛДПР), які в єльцинський період принаймні удавали із себе опозицію, майже поступилися своєю незалежністю. Вони почали підтримувати політику нового режиму, час від часу сперечаючись щодо способів її реалізації.

Отже, єдиними потенційними представниками опозиції в Думі залишилися члени двох ліберальних партій – «Яблука» та Союзу правих сил (СПС). Однак після арешту Ходорковського обидві партії відчували великий дефіцит коштів. Водночас був ухвалений закон про підвищення порогу представництва в Думі до 7 %, що означало, що партіям треба активно збирати голоси по всій країні, аби бути представленими в парламенті. Після 2007 року ані «Яблуко», ані СПС вже не могли здолати цього бар’єра, і їхня нездатність здобути місця в Думі майже виключила лібералів із офіційного політичного життя країни. Партії, не представлені в Думі, могли брати участь у майбутніх виборах, лише зібравши десятки тисяч підписів, спеціальний закон дозволяв чиновникам відхиляти подання у разі неможливості підтвердження бодай одного підпису. У 2007 році партії «Народ за демократію та справедливість», очолюваній колишнім прем’єр-міністром Михайлом Касьяновим, було відмовлено в реєстрації через 37 помилок у списку, що налічував понад 56 тисяч членів партії. У 2011-му Партія народної свободи – нова партія Нємцова та Касьянова – була дискваліфікована через 79 похибок у списку з 46 148 підписів¹³⁵.

З 2007 року в Думі було лише чотири партії: «Єдина Росія», КПРФ, ЛДПР та «Справедлива Росія». На президентських виборах 2012 року кожна з цих них висунула свого кандидата. П’ятий кандидат, Михайло Прохоров, зібрав достатньо підписів, аби потрапити до виборчого бюлетеня, й узяв участь у виборах з мовчазної згоди влади. Серйозна критика режиму та його політики не відіграли жодної ролі в президентських перегонах.

Попри відсутність реальної політичної опозиції, режим старався отримати якомога більше голосів для своїх кандидатів: членів «Єдиної Росії» – на парламентських виборах, і Медведєва та Путіна – на президентських виборах 2008 та 2012 років. На «Єдину Росію» мали попрацювати всі – чиновники, керівники, правоохоронці та бізнесмени.

У 20 з 83 російських регіонів, включно з Північним Кавказом, Південним Уралом, Тувою та Калмикією, практично не існувало місцевої опозиції, і результати голосування було легко сфальсифікувати. Наприклад, на парламентських виборах 2011 року «Єдина Росія» здобула понад 90 % голосів у Дагестані та Інгушетії і 99,48 % – у Чечні¹³⁶.

В інших регіонах, де відверта фальсифікація зіткнулася з більшим опором, «Єдина Росія» тиснула на виборців, аби ті «добровільно» підтримали її кандидатів. Держслужбовцям наказували голосувати за кандидатів від режиму, а робітників нерідко примушували голосувати на робочих місцях, під пильним оком начальників – зазвичай членів «Єдиної Росії». У сільській місцевості тим, хто не підтримував владу, могли відключити воду чи підпалити будинок. Потрібні результати виборів забезпечувалися також шляхом вкидання зайвих бюлетенів, кількаразового голосування та фальсифікації протоколів.

Контроль за виборчим процесом доповнювався підкоренням судової системи, в якої було мало шансів зберегти свою незалежність в унітарній державі.

У кожному регіоні саме голови судів організують роботу суду, включно з розподілом справ. До Путіна багато голів були політично незаангажовані, але з грудня 2001 року вони стали призначатися президентом, і це забезпечило їх підконтрольність державній владі.

Голова суду має прямий контакт із органами політичної влади та чимало способів контролювати суддів у своєму окрузі. Він забезпечує суддів житлом і складає графіки їхніх відпусток. Він також збирає матеріали, які можна використати як підстави для звільнення, наприклад, факти зволікання з розглядом справ або процедурних помилок. Голова може впливати й на кваліфікаційну комісію – наглядовий орган, обраний самими суддями, і саме від нього залежатиме, потрапить чи не потрапить під слідство суддя, підозрюваний у корупції¹³⁷.

За таких обставин судді бояться опиратися тиску з боку голови суду. Якщо в суді розглядається суперечка між приватними особами, то справа часто вирішується по суті. Якщо ж ідеться про «державний інтерес», то вказівки щодо рішення по справі передаються судді через голову суду.

Голова Московського міського суду Ольга Єгорова особливо прославилася виконанням політичних замовлень і використанням своїх повноважень для покарання за суддівську незалежність. Наприклад, суддю Ольгу Кудєшкіну усунули з посади в травні 2004 року за публічну заяву про те, що Єгорова наказала їй ухвалити потрібне генпрокурору рішення в справі мереж меблевих магазинів «Три кити» та «Гранд», які були засновані батьком одного високопосадовця з ФСБ і нібито не сплатили мільйони доларів імпортного мита.

Слідчим у цій справі був Павло Зайцев. Після того, як справу закрили за наказом генпрокурора, прокуратура висунула проти Зайцева обвинувачення в проведенні обшуку без санкції. Зайцев виправдовувався, що був змушений провести негайний обшук, аби запобігти знищенню документів, й така підстава визнається законом. Розглядати цю справу призначили Кудєшкіну, яка щойно переїхала до Москви з Сибіру.

Кудєшкіна розповіла журналістам, що перед початком судового процесу прокурор Дмитро Шохін натякнув їй, що від неї очікується обвинувальний вирок. Суд розпочався в травні 2003 року, а за тиждень Шохін висловив протест щодо манери Кудєшкіної ставити запитання, звинувативши її в прихильності до підсудного. Він звернувся до народних засідателів (представників громадськості, які до 2004 року функціонували в російських судах як спостерігачі) з проханням про заміну судді. Коли вони відмовилися це робити, Шохін почав вимагати і їхнього відводу¹³⁸.

За чотири дні Кудєшкіну викликали до Єгорової, яка, за словами Кудєшкіної, на неї гримала й ображала її. Потім Єгорова зателефонувала заступнику генпрокурора Юрію Бірюкову й обговорила з ним цю справу в присутності Кудєшкіної, після чого надіслала Бірюкову факсом копії скарг Шохіна. Того ж дня народні засідателі відмовилися брати участь у розгляді справи. У письмових заявах вони вказали, що «обурливі» спроби Шохіна чинити на них тиск загрожують їхньому здоров’ю. Єгорова наказала Кудєшкіній вилучити заяви засідателів із матеріалів справи й виключити їх із протоколу. Та відмовилася, тоді Єгорова відсторонила її від справи. Через п’ять місяців інший суддя визнав Зайцева винним і дав йому дворічний умовний термін¹³⁹.

У листопаді Кудєшкіна взяла в суді відпустку, аби балотуватися в Думу. Під час своєї виборчої кампанії вона заявляла, що суди використовуються для «зведення політичних, комерційних і навіть особистих рахунків»¹⁴⁰. За кілька днів до виборів вона зняла свою кандидатуру, бо отримувала погрози, і Московська кваліфікаційна комісія розпочала проти неї дисциплінарне провадження за дискредитацію судової системи. У травні 2004 року комісія звільнила Кудєшкіну від обов’язків судді, звинувативши її в намаганні принизити авторитет судової влади та поставити під сумнів престиж суддівської професії¹⁴¹.

Випадок із Кудєшкіною показовий. Росіяни не сподіваються й не можуть добитися справедливості там, де йдеться про інтереси режиму, а такими вважаються, зокрема, інтереси тих, хто використовує свої політичні зв’язки для збагачення. Саме через корумпованість російської судової системи Європейський суд із прав людини переповнений скаргами з Росії. У 2013 році їх було 24 102 – більше, ніж із будь-якої іншої з 46 країн-членів Ради Європи з цих справ  Більшість цих скарг так і не були розглянуті, але з-поміж 129 ухвалених Європейським судом постанов щодо позовів проти Росії, порушення з її боку були визнані у 119 випадках¹⁴².

Цю ситуацію прокоментував Олександр Коновалов, російський міністр юстиції, в інтерв’ю каналу НТВ 2 червня 2008 року. «В розвинутих країнах, – сказав він, – людина чудово знає, за що вона може отримати добряче по руках, а де вона діє у власному праві і може поводитися впевнено й спокійно, і до кого може звернутися за захистом, якщо на її права зазіхають. У нас, на жаль… звичайну людину намагаються ошукати всі. В Росії й надалі не подоланий споконвічний дискомфорт у захисті власних прав і їхнього здійснення... поваги до закону в повсякденному житті... ніколи не було в Росії, і досі»¹⁴³.

Путін і його підлеглі говорили про Росію, яка «встає з колін» після хаосу єльцинського періоду. Однак попри поліпшення економічної ситуації Росія повернулася до вихідної точки. Вона знову стала державою, яка позбавляє своїх громадян голосу та засобів захисту своїх прав. Причому система не здатна протистояти зовнішнім політичним і економічним струсам, тож урятувати себе від внутрішнього конфлікту та потенційного колапсу вона здатна лише за допомогою затаювання або агресивного мілітаризму.

Путінська система поділила російське суспільство на дві групи: купку тих, хто примножує багатства, беручи участь у корупційних схемах, і переважну більшість позбавлених такої можливості. Така ситуація загрожує жорстокою кризою, і після подій в Україні саме це й отримала Росія.

 Уривок з книжки: Саттер Девід. Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна/ Переклад з англійської Наталії Комарової. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016.

 http://duh-i-litera.com/menshe-znajesh-krasche-spysh/#more-21046

110. Опис тяжких випробувань, що випали на долю «Курська», див. у: Satter, Darkness, 5–23, 257–259.
111. Башкирова и др. – С. 30.
112. H.Womack, “Return of the KGB”, Newsweek, November 24, 2003.
113. http://www.kommersant.ru/doc.aspx?DocsID=251910.
114. A.Illarionov, Testimony before the U.S. House of Representatives Committee on Foreign Affairs, February 25, 2009.
115. Медведев Р. Время Путина? – М.: Права человека, 2001. – С. 187.
116. Медведев Р. Владимир Путин: четыре года в Кремле. – М.: Время, 2004. – С. 306.
117. Дослідний центр ІНДЕМ, заснований у жовтні 1997 р. Георгієм Сатаровим, колишнім радником Бориса Єльцина, займається незалежними соціологічними дослідженнями.
118. Олена Панфілова, інтерв’ю автору, 27 червня 2011.
119. Hoffman, 481–83.
120. Виступаючи в жовтні 2000 р. в Інституті Кеннана у Вашингтоні, Ігор Малашенко, заступник директора холдингу «Медіа-Мост», підтвердив, що передача «Рязанський цукор» була головним подразником в стосунках компанії з ФСБ і російським урядом. Він сказав, що міністр інформації Михайло Лесін неодноразово говорив йому, що випуском цієї програми в ефір НТВ «перетнув лінію й поставив себе поза законом» (Dunlop, The Moscow Bombings, 196–97).
121  B.Judah, Fragile Empire: How Russia Fell in and out of Love with Vladimir Putin, New Haven and London: Yale University Press, 2013, 45..
122. R.L.Palmer, Testimony before the U.S. House of Representatives Banking and Financial Services Committee, September 21, 1999; D.Satter, Russia’s Looming Crisis, Foreign Policy Research Institute, March, 2012.
123. Олена Панфілова, інтерв’ю автору, 17 червня 2011..
124. Judah, 64.
125. Там само, 66.
126. Там само.
127. “Russia’s Raiders”, Business Week, June 5, 2008.
128. Там само; «Спасти бизнес от репрессий: каждый бизнесмен – вор?» // Moscow News. – 2002. – 17 January.
129. Канев С. Как устроены «крыши» в России // Новая газета. – 2007. – 22 октября.
130. Shevtsova, “The End of Putin’s Era: Domestic Drivers of Foreign Policy”, in “U.S.Russian Relations: Is Conflict Inevitable?”, publication of Hudson Institute study group, June 26, 2007. Загальна капіталізація російського ринку цінних паперів у 2007 р. складала 1 трильйон доларів, тобто дорівнювала ВВП Росії. A.Aslund, Russia’s Capitalist Revolution: Why Market Reform Succeeded and Democracy Failed, Washington, D.C.: Peterson Institute for International Economics, 2007, 279. Загальна капіталізація лише трьох державних компаній – «Газпрому», «Роснафти» та «Російських залізниць» – становить 380 мільярдів доларів.
131. A.Aslund, “Unmasking President Putin’s Grandiose Myth”, The Moscow Times, November 28, 2007. За даними Мілова та Нємцова, коли Медведєв очолював «Газпром», там зникли 6,3% акцій на суму 20 мільярдів доларів. Немцов Б., Милов В. «Путин: Итоги», grani.ru, 7 февраля 2008. – Режим доступу:  http://graniru.org/Politics/Russia/m.133236.html, с. 4.
132. B.Nemtsov, L.Martynyuk (transl. by C.A. Fitzpatrick), “Winter Olympics in the Sub-Tropics: Corruption and Abuse in Sochi”, The Interpreter, December 6, 2013.
133. B.Nemtsov, V.Milov (transl. by D.Essel, Putin: What Ten Years of Putin Have Brought: An Independent Expert Report, Moscow: Solidarnost, 2010, 5.
134. L.Harding, “Putin, the Kremlin power struggle and the $40 bn fortune”, The Guardian, December 21, 2007.
135. V.Kara-Murza, “Stealing the Vote: the Kremlin Fixes Another Election”, World Affairs, September/October, 2011; V.Kara-Murza, “Russia’s Rigged Election”, The Wall Street Journal Europe, June 28, 2011.
136. D.Satter, “Russia’s Looming…”, 9.137. B.Bowring, “Judicial Independence in Russia”, The EU-Russia Review, No.1, May 2006, 33.
138  G.Chazan, “In Russia’s Courts, A Judge Speaks Up And Gets Fired”, The Wall Street Journal, August 5, 2004..
139  Там само..
140. Там само.
141. Там само.
142. Russia, Press country profile, European Court of Human Rights, July, 2014, www.echr.coe.int/Documents/CP_Russia_ENG.pdf.
143. «Министр юстиции Александр Коновалов: уважения к закону в повседневной жизни в России не было никогда», polit.ru, 2 июня 2008, http://polit.ru/article/2008/06/02/interview/.