У передмові Автор заявляє, що в дослідженні радянського суспільства не є послідовником ані «модерністської» позиції, ані «виняткового» напряму (exceptionalism), згідно з яким радянська історія є унікальною. Натомість дотримуватиметься «середнього шляху», що полягає в уникненні історіографічних крайнощів.
Перший розділ присвячений сучасним історіографічним дебатам. Першим питанням Автора є два підходи до досліджень радянського суспільства – «модерністській» і «неотрадиціоналістський». Як випливає з назв, «модерністи» вивчають радянську історію крізь призму загальносвітового процесу модернізації, яка набула в радянському випадку екстремальних форм. А «неотрадиціоналісти» звертають увагу на немодерні характеристики радянського суспільства: колективізм, бюрократизм, корумпованысть, етнічний партикуляризм. Одним із прикладів «неотрадиціоналістських» досліджень Девід-Фокс називає відому українському читачеві книжку Тері Мартина з історії національної політики 1920–1930-х років3. (Доволі цікаво, що в українському суспільстві «модерні» досягнення Радянського Союзу сприймають за належні, а «традиціоналістські» порядки – називають «совком»). «Середнім шляхом» для Автора стала теорія множинних модерностей Шмуеля Айзенштадта, згідно з якою «модерність» є західним творінням, але набуває різних форм у різних культурах і цивілізаціях, відповідно до цінностей та інституцій неєвропейських країн4.
Другий есей першого розділу висвітлює роль російської інтеліґенції в творенні радянського суспільства. Автор наголошує на родоводі російської/радянської інтеліґенції від Віссаріона Бєлінського й Алєксандра Ґєрцена, на її антибуржуазній спрямованості та перебуванні в ролі «дволикого Януса» (метафора від Автора) між самодержавним режимом і «народом». Саме культуртрегерство щодо «народу» було головною ознакою російської інтеліґенції до 1990-х років. Уособленням трансляції інтеліґентських настанов до партії більшовиків у перші пореволюційні роки були Максим Горький та Анатолій Луначарський. Тож радянська влада перебрала на себе місію інтеліґенції, хоча та й не втратила своє місце на історичній арені до самого розпаду Союзу. Саме тому Девід-Фокс називає радянську модерність створеною інтеліґенцією – «intelligentsia-statist modernity» (p. 49).
Другий розділ висвітлює три питання – багатозначні дефініції істориків, історію понять й історію інституцій. На початку розділу Автору визначає шість тлумачень поняття «ідеологія»: 1) ідеологія як доктрина; 2) ідеологія як світогляд; 3) ідеологія як історичний концепт (марксистське розуміння та його радянське продовження); 4) ідеологія як дискурс; 5) ідеологія як перформанс (коли в центрі уваги науковців презентація ідеології в повсякденних практиках); 6) ідеологія як віра (світська релігія, як у доробку Ніколая Бєрдяєва). За Девід-Фоксом, врахування множини облич ідеології дозволяє вивчати її в широкому історичному контексті. Щоправда, мені не зрозуміло, як у дослідницькій практиці можливо зважати на стільки потрактувань ідеології.
До історії понять Автор звертається, досліджуючи термін «культурна революція». Він відштовхується від розуміння «культурної революції» яко «класової війни» періоду «великого перелому», запропонованого Шейлою Фіцпатрік5. Автор іде далі, ставлячи питання про початок зацікавлення більшовиків питаннями культури, які загалом були другорядними для марксистів. Він робить екскурс у дореволюційні часи – до позиції філософа та більшовика Алєксандра Богданова і його групи «Вперед», а потім до осмислення питань культури та побуту в 1920-ті роки, наприклад, у публікаціях Надєжди Крупської та Льва Троцького. Завдяки цьому Девід-Фокс розширяє розуміння «культурної революції» від «класової війни» до проблеми «культурності» в радянському суспільстві, яку взялася вирішувати революційна влада. Але не ставить на цьому крапку – і задає питання про паралелі між культурною революцією в Радянському Союзі та культурною революцією в Китаї. Авторські розважання змушують задатися питанням про дальшу контекстуалізацію поняття «культурна революція»: що означало поняття «культура» у культурі російської інтеліґенції?
Продовжується другий розділ статтею про взаємодію двох інституцій – Академії наук Радянського Союзу (первинної Імператорської Академії наук) та Комуністичної академії, або Соціалістичної академії суспільних наук. Саме Комуністичній академії та партійним навчальним закладам 1920-х років була присвячена докторська дисертація та перша монографія Девід-Фокса6. В цій статті Автор показує, як Комуністична академія, до якої в середині 1920-х років увійшли підрозділи з дослідження природничих наук, стала взірцем для ідеологічного перетворення – «більшовизації» – Академії наук. Після цього Комуністична академія стала непотрібною, і в середині 1930-х років була розформована. Однак у мене виникає питання: чому радянська влада надала перевагу збереженню, хоч і в зміненому вигляді, вчорашньої Імператорської Академії наук, а не розширенню функцій Комуністичної академії, щоби вона заступила собою «старорежимну» Академію?
Третій розділ складається з двох статтей, які тематично продовжують монографію «Showcasing the Great Experiment». Перша стаття – про роль Марії Кудряшової, другої дружини «радянофіла» Ромена Роллана, в організації його поїздок і налагодженні спілкування в Радянському Союзі. А друга стаття – про німецького «націонал-більшовика» Ернста Нікше, його захоплення Радянським Союзом і ставлення до нього радянської влади. Цей ліво-правий німецький радикал був вихідцем із Соціал-демократичної партії Німеччини, прибічником ідеї «консервативної революції» та ворогом Гітлера. Для розуміння ідей Нікше Девід-Фокс звернувся до контексту російського «зміновіхівства» та доробку «євразійців». На початку 1930-х років радянські чиновники зацікавилися німецькими правими колами, для яких Радянський Союзу був антизахідним утворенням і дійсним утіленням «прусського соціалізму» з публіцистики Освальда Шпенглера. На хвилі цих зацікавлень у 1932 році Нікше відвідав Радянський Союз. Але на початку 1933 року, тільки-но нацисти прийшли до влади, радянські органи перервали співпрацю з правими німецькими інтелектуалами.
Таким чином, нова книжка Девід-Фокса має чимале значення для розуміння сучасної «західної» історіографії та висвітлює цікаві сюжети, які «перетинають кордони», відповідно до заголовку збірника, між радянським і західним, лівим і правим, культурним та інституційним, модерним і традиційним. Зрештою, висловлю своє побажання, щоби ця книжка коли-небудь побачила світ українською мовою.
Михайло Гаухман
1. David-Fox Michael. Showcasing the Great Experiment: Cultural Diplomacy and Western Visitors to the Soviet Union, 1921–1941. – Oxford: Oxford University Press, 2011. – 396 s.
2. Дэвид-Фокс Майкл. Витрины великого эксперимента. Культурная дипломатия Советского Союза и его западные гости, 1921–1941 годы / Пер. с англ. В. Макарова; науч. ред. перевода М. Долбилов и В. Рыжковский. – М.: Новое литературное обозрение, 2015. – 568 с.
3. Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) / Пер. з англ. С. Вакуленко, наук. ред. перекладу В. Кравченко і Г. Єфіменко. – К.: Критика, 2013. – 640 с.
4. Для прикладу наведемо посилання на російськомовні переклади праць чеського соціолога Йохана Арнасона, який застосовує теорію множинних модерностей Шмуеля Айзенштадта яко концептуальну базу для власного аналізу «більшовицького проєкту» радянського модерну: Арнасон Йохан. Коммунизм и модерн, пер. с англ. М. В. Масловского // Социологический журнал. – 2011. – № 1. – С. 10–35:
http://www.jour.isras.ru/index.php/socjour/article/viewFile/1187/1144;
Его же. Советская модель как форма глобализации, пер. с англ. М. В. Масловского // Неприкосновенный запас. – 2013. – № 4 (90):
http://www.nlobooks.ru/node/3843
5. Fitzpatrick Sheila. Cultural Revolution as a Class War // Cultural Revolution in Russia, 1928–1931 / Ed. by Sh. Fitzpatrick. – Bloomington and London: Indiana University Press, 1978. – P. 8–12.
6. David-Fox Michael. Revolution of the Mind: Higher Learning Among the Bolsheviks, 1918–1929. – Ithaca and New York: Cornell University Press and Studies of the Harriman Institute, 1997.