У другій половині ХІХ століття чи не всі народи європейської частини Російської імперії вступили в «епоху націоналізму». Зокрема, й мусульманські народи Волзько-Уральського реґіону: поволзькі татари (казанські татари, сибірські татари, мішарі й тептярі) та башкири. Їхній «націоналізації» й присвячена нова монографія доктора історичних наук, співробітника Інституту історії імені Шигабутдіна Марджані Академії наук Республіки Татарстан Ільдуса Загідулліна.

Перший розділ присвячений умовам націєтворення серед мусульман реґіону: етнічному (субетнічному) поділу населення, хоча для Автора всі місцеві тюрки-мусульмани – татари; економічній діяльності татарських купців; місцю тюрок-мусульман у міському житті реґіону; повноваженням Оренбурзького мусульманського духовного зібрання (Уфа)1, яке мало реґіональне значення; поширення джадидизму (від арабського «джадід» – новий), як первинно називали рух за оновлення освіти російських тюрків-мусульман, започаткований кримськотатарським просвітником Ісмаїлом Гаспринським, і який набув значення руху за соціокультурне оновлення тюрків-мусульман.

Другий і третій розділи висвітлюють етноконфесійну політику щодо Волзько-Уральських мусульман. У другій главі розглянута загальна конфесійна політика; заходи з витіснення мусульманського духівництва татарського походження із Середньої Азії; державне сприяння православному місіонерству; встановлення контролю Міністерства народної просвіти (МНП) над мусульманськими школами; цензурна політика щодо мусульманської літератури; протидія заснуванню газет для тюрко-мусульманського населення. В третій главі викладені перипетії навколо виборів муфтія – голови духовного зібрання, в яких виявили свою активність представники різних суспільних груп. Знаменно, що серед кандидатів уряд обрав відставного офіцера без релігійної освіти (sic!) – хаджу Салімгарея Тэвкєлєва, який був муфтієм у 1865–1885 роках. Він прагнув реформувати функції духовного зібрання. Власні реформаторські задуми плекало й впливове казанське купецтво.

Четвертий, п’ятий і шостий розділи присвячені питанням, які прямо не пов’язані з «татарським національним рухом», хоча показують передумови татарського й башкирського націєтворення. В четвертій главі описані «петиційні кампанії» 1880–1890-х років: заяви сільського духівництва від імені селянських товариств про незгоду із контролем МНП над школами, запровадженням у школах російської мови та освітнім цензом для кандидатів на посади мул, що передбачав обов’язкове знання ними російської мови. В п’ятій главі йдеться про періодичні переселення місцевих мусульман у Туреччину, викликані хронічною недовірою до будь-яких заходів місцевої влади.

У шостій главі показані селянські заворушення 1870 і 1890-х років, викликані двома обставинами. По-перше, перемога Росії у війні з Туреччиною у 1877–1878 роках сприймалася мусульманами за перемогу над ісламом, що загрожували в їхніх очах примусовою християнізацією. Тож будь-які заходи влади, пов’язані хоч із державним оподаткуванням, хоч із земським страхуванням, виглядали обліком населення для проведення християнізації. По-друге, Всеросійський перепис 1897 року так само здавався мусульманам державним обліком для дальшої християнізації. Відтак уфимському губернаторові довелось у 1896 році розпорядитися, щоби селян-мусульман під час перепису записували не «крестьянами», що для них було синонімом слова «християни», а «башкирами», незалежно від етнічного походження, позаяк до 1865 року башкири були окремим станом, подібним до козацтва. Незрозуміло, чому ця частина монографії розташована в книжці через розділ од частини про селянські петиційні кампанії 1880–1890-х років.

Цінність четвертого та шостого розділів була би вищою, якби Автор здійснив дискурсивний аналіз типових «петицій» і показав би характерну схему селянських заворушень, якщо вони були подібними. Тоді стало би зрозуміло, які риси були властиві для культури тюрко-мусульманського населення Волзько-Уральського реґіону, насамперед – які погляди на відносини з російською владою мало сільське мусульманське духівництво.

Сьомий розділ книжки безпосередньо відведений історії мусульманського руху і татарського націоналізму на межі ХІХ–ХХ століть: поширенню джадидизму, підтримці його з боку духовного зібрання, петиційним кампаніям 1905 року та постаті татарського націоналіста й політичного еміґранта Габдерашита Ібрагімова. На першому місці для активістів-мусульман 1905 року було скасування державного контролю над ісламом, встановленого за часів Єкатєріни ІІ. Тому цей громадський рух мав насамперед мусульманський характер, хоча за етнотериторіальними ознаками його вже можна називати «татарським національним рухом», як робить Автор. Завважимо, що загальноросійський мусульманський рух остаточно розпався на окремі націоналізми тільки у 1917 році.

Таким чином, різноманітна за змістом монографія Загідулліна ніяк не може називатися «Татарський національний рух». Тим паче, етнонім «татарин» сто-сто п’ятдесят років тому мав дещо інше змістовне наповнення, ніж після 1917 року, коли башкири розпочали власне націо- і державотворення, політично відмежувавшись від татар. У татарській інтелектуальній традицій башкири займають місце, аналогічне місцю українців у російській інтелектуальній традиції. До того ж із викладу незрозуміло, чому нижня хронологічна межа – саме 1860 рік.
Зі змісту розділів випливає, що книжка присвячена (перед)умовам татарського й башкирського націєтворення другої половини ХІХ – перших років ХХ століття. І в цій якості дослідження Загідулліна є безперечно важливим для розуміння національного питання та соціальних процесів серед татар і башкир у пізній Російській імперії.

Михайло Гаухман


1 Назва «Оренбурзький» для установи, розташованої в Уфі та заснованої у 1773 році, пов’язана з тим, що до 1865 року Оренбург та Уфа знаходилися в одній адміністративно-територіальній одиниці – Оренбурзькій губернії.