Свого часу на монографію Марчукова написав докладну рецензію Геннадій Єфіменко3. Огляд цієї книжки зробив Андрій Портнов у своєму нарисі про дилеми сучасної української ідентичності4. Однак через перевидання книжки Марчукова й актуальність вивчення російського бачення української історії, а також з огляду на задеклароване методологічне новаторство дослідження – вважаю за потрібне знову звернути увагу читачів на російську монографію з історії українського націєтворення. Тож перевіримо, наскільки правдивим є висловлювання з обкладинки видання: «Дослідження одного із провідних фахівців етнополітичної історії України ХІХ–ХХ століття»
Світоглядно Марчуков є непримиренним консерватором і шовіністом, який від початку книжки декларує читачу власні погляди. Для нього російські опоненти є «ліберальними мракобісами», а змістом української культури стає зречення всього російського, точніше – общерусского. Позитивний – просвітницький і модерністський – зміст української культури Автора не цікавить, як і визначення термінів «російський» і «загальноросійський».
Методологічно Марчуков називає себе прибічником соціяльного конструктивізму. Щоправда, як вказав Єфіменко в згаданій рецензії, конструктивізм Марчукова поширюється винятково на українську націю, а на російську націю він дивиться з примордіалістських позицій5. Ця методологічна риса, як завважив Портнов у своєму огляді російської україністики (зокрема й цієї книжки Марчукова), притаманна російським історикам-послідовникам конструктивіста Алєксєя Міллєра6. Для них тільки українська нація є «уявленою», а російська нація – цілком «реальна». Попри те, що для Міллєра й «велика російська нація» імперських часів є таким самим феноменом-у-становленні, як і українська нація. Ба більше, з позиції конструктивізму формування української та російської націй, – як і польської, і білоруської, – є нерозривним і взаємозалежним.
Розглянута монографія виходить за вказані в заголовку хронологічні межі. Марчуков зробив чималий екскурс в історію українського націоналізму від середини ХІХ століття до 1917 року та фрагментарний огляд Української революції з особливим наголосом на селянському повстанському русі. Наголосимо, що Автор не тільки не використовує терміни «Українська революція» та «Велика (Друга) російська революція», а надає перевагу «консервативному» терміну «Всеросійська смута» з понятійного арсеналу російських еміґрантів і терміну «Громадянська війна» з радянської інтелектуальної традиції. Аби не «крамольна» революція!
Виклад досягає заявленого періоду тільки в третій главі про національне питання в Радянській Україні у 1920-ті роки. Неочікувано, що Марчуков розпочинає її з характеристики антисемітизму серед тогочасного українського суспільства, хоча при описі революційних подій у попередній главі питання антисемітизму та історія погромів опинилися поза увагою. Далі проаналізовано ставлення до національного питання різних верств: «російськість» робітників, байдужість селян до українського питання та національну позицію української інтеліґенції, яка прагнула співпрацювати з Радянською владою заради української справи, навіть якщо не поділяла комуністичних переконань. Автор прагне показати вузьку соціальну базу українського руху, обмеженого національною інтеліґенцією. Натомість конструктивіст мав би зробити інший висновок: національна невизначеність і ксенофобська орієнтація простолюду вказували на початковий характер національної ідентифікації українського населення. Відтак важливим для українського націєтворення була його підтримка з боку Комуністичної партії та Радянської держави.
У четвертій главі висвітлені напрями українського руху 1920-х років: культурно-просвітницька діяльність, становлення Української автокефальної православної церкви та формування української ідентичності на підмурку історичних уявлень, скристалізованих насамперед Михайлом Грушевським. Українську політику ідентичності Марчуков назвав «боротьбою двох культур». Він використав метафору другого секретаря КП(б)У Миколи Лебедя для позначення змагання української та російської ідентичності, хоча з авторського викладу незрозуміло, що являла собою та «російська» (або общерусская) культура, яку витісняла українська культура.
У цій главі йдеться про «новий напрям» українського руху, під яким Марчуков розуміє переосмислення української ідентичності Михайлом Волобуєвим і Миколою Хвильовим, які підводили під «українськість» економічні та модерністські підвалини. Відзначимо, що це плідний погляд на історію українського націєтворення, хоч Автор чомусь послуговується зневажливою лексикою з тогочасної ідеологічної боротьби – ярликами «волобуєвщина» і «хвильовізм». Загалом Марчукову йдеться про «український рух», а не про «українізацію». Так він неправомірно відриває українське націєтворення від впливу державно-партійних чинників.
Державно-партійні чинники української справи охарактеризовані в наступній главі, хоча логічно мають передувати попередній главі. П’ята глава присвячена українському націонал-комунізму від революційних часів (бодай Автор не знайомий із памфлетом Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі»), зокрема й українським комуністичним партіям («боротьбистам» й «укапістам»), політиці українізації, державно-правовому статусу Радянської України, націоналізаторській діяльності Олександра Шумського та Миколи Скрипника. Однак українізація для Марчукова не пов’язана із загальносоюзною політикою «коренізації», а тому виглядає не інструментом політичної дії та суспільних перетворень, а якоюсь тимчасовою поступкою «українському руху».
У шостій главі описаний «Великий перелом» і наступні політичні репресії. Автор коротко оглядає індустріалізацію та висловлюється проти того, щоби Голодомор уважати за геноцид, позаяк не пов’язує його з тогочасними репресіями, і взагалі надає перевагу ідейно нейтральному і термінологічно порожньому слову «голод». Далі йдеться про політичні процеси, боротьбу московського центру проти «українського національного ухилу» та репресії 1930-х років.
Ключовою подією в авторському викладі постає «справа Спілки визволення України». Спочатку Марчуков виклав версію слідства, наче раціональну позицію, потім висловився про фабрикацію справи, пославшись на дослідження Володимира Пристайка і Юрія Шаповала. А після цього здійснив незрозумілий кульбіт:
«Не секрет, що при підготовці подібних процесів заради того, щоби знайти докази провини підсудних, ішли в хід підтасовки, перекручування, фальсифікації. Проте зазвичай в їхній основі були реальні факти та події» (С. 434). Далі Автор навів приклад справи селян-повстанців, жодним чином не пов’язаної із СВУ, а потім знову повернувся до «справи СВУ».
У цій главі Марчуков задається питанням про альтернативу «українському руху». Він убачає цю альтернативу в «радянському проєкті» зі створення багатонаціональної спільноти радянських громадян. Однак не підводить під свої міркування фактичну базу. Як на мене, Марчуков переносить реалії «застою», коли проводилася політика ідентичності «радянського народу» та «радянської людини», на раніший період індустріалізації. Якби Автор звернувся до творів Тері Мартіна7 і Девіда Бранденбергера8, доступних у перекладах російською мовою, то він побачив би, що – згідно із цими істориками – партійно-державному керівництву йшлося тоді не про творення радянської (квазі)національної спільноти. В Радянському Союзі утверджувалася міжнаціональна ієрархія під маркою «дружби народів», про що писав Мартін9, і відродження російського націоналізму та «реабілітація» Імперії, показані Бранденбергером10.
До речі Марчуков, штучно розриваючи між собою ВКП(б), радянську державність, політику українізації та «український рух», не в змозі застосувати у своєму дослідженні термін «український проєкт». Однак цей концепт може бути ефективним інструментом для опису спільного вектору націєтворення різних сил і явищ епохи. І який використовував Міллєр.
Наприкінці видання вміщений окремий огляд джерел та історіографії. «Прикінцевість» цього розділу, напевно, має звільнити посполитого читача від «прогризання» через історіографічні та джерелознавчі параграфи на початку книжки. Певна річ, розділ унаочнює необізнаність Марчукова із західною історіографією української та російської історії 1920–1930-х років. Стосовно джерелознавчих питань, зазначимо, що у своєму викладі Автор часто посилається на документи ОҐПУ, які виказують вороже ставлення цієї установи до української справи, але окремо не розглядає їх в останньому розділі. Тим паче, він не ставить питання: чи не конструювала ОҐПУ «українську загрозу» і чи не здійснювала власну «гру» на українському полі?
Отже, монографія Марчукова є прикладом непослідовного застосування соціального конструктивізму без розуміння стандартів наукового пізнання. Адже цей підхід неможливо реалізувати без рефлексії над досліджуваною епохою та сучасною історіографією. Новітній стандарт наукового дослідження передбачає постійні головоломки дослідника з «роздвоєнням»: роздвоєнням між уявленнями сучасників та реальністю епохи і роздвоєнням цієї ж епохи між уявленнями істориків та реальністю досліджуваних подій і процесів.
Виходячи із консервативних та шовіністичних позицій Марчукова, заманіфестованих ним на початку книжки, і нелогічних побудов у самому викладі дослідження – йому притаманно ухилятися від міркувань про те, що і як він досліджує. А без цього будь-яка спроба синтетичного дослідження приречена на невдачу: чи-то на посередній фактографізм, чи-то на політизовану профанацію, як у даному випадку.
Михайло Гаухман
1 Марчуков А. В. Украинское национальное движение: УССР. 1920–1930 годы: цели, методы, результаты. – Москва: Наука, 206. – 598 с.
2 Див.: Марчуков А. В. Украина в русском сознании. Николай Гоголь и его время. – М.: REGNUM, 2011. – 294 с.
3 Див.: Єфіменко Геннадій. Дедуктивний метод у дослідженні історії України. (Марчуков А. В. Украинское национальное движение: УССР. 1920–1930 годы: цели, методы, результаты. – Москва: Наука, 206. – 598 с.) // Український історичний журнал. – 2007. – № 3. – С. 197–206.
4 Портнов Андрій. Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій. – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. – С. 42–50.
5 Єфіменко Геннадій. Дедуктивний метод у дослідженні історії України. – С. 208.
6 Див.: Портнов Андрій. Між «Центральною Європою» та «Русским миром». – С. 38–54; особливо: С. 50, 53–54.
7 Див.: Мартин Терри. Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР, 1923–1939 / Пер. с англ. О. Р. Щелоковой. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2011. – 855 с.
8 Див.: Бранденбергер Дэвид. Национал-большевизм. Сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания (1931–1956 гг.) / Пер. с англ. Н. Алёшина и Л. Высоцкого. – СПб.: Академический проект; Изд-во ДНК, 2009. – 416 с.
9 Мартин Терри. Империя «положительной деятельности». – С. 617–620.
10 Бранденбергер Дэвид. Национал-большевизм. – С. 39–136.