Перший розділ книги „Цивільні в уніформах” описує процес мілітаризації націй через впровадження загальної воєнної повинності і масової мобілізації. Авторка також звертає увагу на мілітаризацію так званих пасивних громадян – немобілізованих чоловіків, людей літнього віку, жінок і дітей. Їх робота на підприємствах часто регламентувалася воєнними нормами і законами. Таким чином, цивільне населення було частиною всіх, пов’язаних з функціонуванням армії процесів – від відбування військової повинності й виготовлення озброєнь, постачання, комунікації, транспортування аж до рекреації і відпочинку, лікування і реабілітації, і навіть поховання.

     Другий розділ книги продовжує ідею авторки про мілітаризацію населення різних країн через трудову мобілізацію власних громадян різного віку і статі, залучення найманих робітників з колоній і примусову працю військовополонених. З одного боку, Проктор наголошує на складних моральних та фізичних умовах роботи, а, з іншого, звертає увагу на післявоєнну маргіналізацію статусу воєнних робітників. Для прикладу, наймані британським і французьким урядами китайські робітники часто були змушені очищувати Західний фронт від трупів і мін. Додому вони змогли повернутися тільки протягом 1920–1922 рр. Їхня робота, як і праця інших робітників, у переважній більшості випадків не визнавалася на офіційному рівні. Відтак, після завершення війни багато робітників не отримали ані спеціального статусу, ані грошових компенсацій за їхню працю на воєнні потреби.

     У третьому розділі Проктор аналізує так звані домашні фронти (home fronts) – мобілізацію цивільного населення держав-учасниць конфлікту і повне підпорядкування їхнього життя потребам фронту. Дослідниця наголошує, що попри фізичну віддаленість від лінії фронту, домашні фронти мали визначальне значення для воєнних економік: від управління ними значною мірою залежав успіх воєнних кампаній. Розділ подає розгорнуту оповідь про принципи адміністування домашніх фронтів. Зокрема, авторка порівнює зміни у законодавстві, рестукруризацію бюрократичних апаратів, обмеження громадянських свобод і поширення пропаганди у різних державах. Окрім того розділ описує процеси організації постачання продуктів та предметів першої необхідності для цивільних і військових, які мали вирішальне значення для функціонування домашніх фронтів. Також у розділі йдеться про так звану „мобілізацію духу” – активну добровільну участь цивільного населення у допомозі арміям: економію важливої для війська продукції, купівлю спеціальних воєнних бонів, пожертвування грошей у різні фонди. Відповідно, аналізуючи домашні фронти, дослідниця звертає увагу на подібність багатьох проблем з якими зіштовхнулися уряди і населення різних держав, незалежно від того чи вони брали участь у конфлікті чи зберігали нейтралітет.

     Якщо у третьому розділі йдеться про життя населення далеко від театру воєнних дій, то у четвертому розділі розглядається життя у безпосередній близькості до лінії фронту та на окупованих територіях. Насамперед Проктор цікавлять стратегії виживання в умовах постійних нестач продуктів харчування та засобів першої необхідності, а також масових епідемій, що призвели до майже повного виснаження населення. Далі дослідниця вказує на нові явища, зокрема на феномен масових примусових переміщень мільйонів людей. Поряд з проблемами біженства, у окремому розділі осмислюється також інший важливий аспект Першої світової війни – інтернування громадян, так званих ворожих іноземців, яких масово ув’язнювали з початком війни. Проктор відзначає численні психологічні та психічні проблеми ув’язнених, які ускладнювали або унеможливлювали повоєнну адаптацію. Реінтеграція інтернованих сильно утруднювалася також у зв’язку з переформатуванням кордонів, розпадом імперій, виникненням нових держав, спалахами революцій і громадянських воєн. Таким чином, Проктор намагається довести, що досвід цивільного населення не обмежувався перебуванням у глибокому тилу; понад те примусові переміщення і ув’язнення були не менш екстремальним пережиттями, ніж перебування на фронтах.

     Один з розділів торкається організації опіки над хворими та пораненими. Авторка вивчає діяльність медиків у арміях та міжнародних організаціях, зокрема у Червоному Хресті. Йдеться про такі особливості як розмивання меж між цивільною і воєнною медициною, а також виникнення нових можливостей для медичної кар’єри, передусім, для жінок. Робота медичної сестри, що до того була прерогативою монахинь, стала доступнішою для жінок з різних суспільних верств. Після війни популярність і затребуваність медичної професії тільки зростала, у тому числі, через масове поширення епідемій.

     Цікавим є шостий розділ книги, де Проктор описує діяльність так званих воєнних експертів – цивільних осіб, які працювали на фронтах. До воєнних експертів дослідниця зараховує представників харитативних і благодійних організацій, що були переважно жінками. До іншої категорії експертів авторка відносить релігійних лідерів: капеланів та місіонерів. Окремою категорією експертів були дипломати нейтральних держав, які виступали у ролі посередників на переговорах між воюючими сторонами, інспекторів, що вивчали умови життя на окупованих територіях і у таборах військовополонених, а також “заступників” для власних громадян за кордоном. Проктор підкреслює, що військові експерти часто після завершення війни продовжували роботу, будучи останніми демобілізованими. Робота воєнних експертів мала важливе значення і після війни. З їхньою діяльність пов’язують виникнення міжнародних гуманітарних місій й популяризацію принципів гуманітаризму.

     Таким чином книга намагається подолати однобоке трактування участі громадян різних держав у війні й вийти за межі опису виключно домашніх фронтів чи тилу. До своєї оповіді авторка включає досвіди інтернування, ув’язнення, окупації, а також демонструє виникнення цілої когорти цивільних професіоналів, які працювали на воєнні потреби. Проктор не обмежується співставленнями населення великих держав, але робить ширші порявняння, залучаючи приклади з Латинської та Північної Америки, Австралії й Азії. Частина матеріалів стосується також Східного фронту. Зокрема, описані масові примусові переміщення та депотації євреїв. Однак прагнення диференціювати пережиття цивільного населення часом призводить до надмірних узагальнень і втрати регіональної специфіки. Таким чином, представляючи широкий спектр досвідів різних груп населення, авторка часто тільки сигналізує певні процеси, уникаючи більш детального і глибшого підходу до окреслюваних нею тем. У своїй книзі дослідниця неодноразово наголошує на тотальному заангажуванні цивільного населення у війну, однак, не дає чіткого визначення поняття “цивільне населення”, що призводить до неоднозначних трактувань. Наприклад, не до кінця зрозуміло, що чому авторка відносить мобілізованих чоловіків, які воювали на фронтах, до цивільних. Попри те, авторці вдалося панорамно представити складність і різноманість життя цивільного населення в умовах війни.

     Книга Проктор спрямована в першу чергу на студентів, однак для українських науковців вона може бути чудовою можливістю для ознайомлення з популярним напрямком транснаціональних досліджень та сучасною англомовною історіографією Першої світової війни. Використовуючи нові методологічні підходи, „Цивільне населення” є добрим зразком узагальнення, що відходить від традиції класичної мілітарної історії і аналізує соціальний і культурний вимір воєнних конфліктів.    

     Оксана Дудко. Центр міської історії  Центрально-Східної Європи (м.Львів).