Кримськотатарська громада здійснює дуа біля пам’ятника жертвам Голодомору, 2007 р. м. Генічеськ, автор фото Акім Сеітаблаєв

Під час однієї з польових експедицій до Криму, вже літня кримська татарка відповідаючи на питання «Що дивилися, що читали, що слухали в Узбекистані» сказала, що дуже любила дивитися виступи українських хорових колективів по телевізору, бо з дитинства запам’ятала спів українських дівчат, що приходили найматися до її батьків, бо в Україні тоді був голод. Сама думка, про можливість існування гіпотези, що кримський півострів може бути вписаний в існуючий український гранд-наратив Голодомору шляхом включення практик трудових міграцій з материка, вражає своєю сміливістю, враховуючи обмеженість наявних досліджень з теми за територією голоду та етнічною приналежністю жертв. Запропонований тут текст не є детальним дослідженням масштабної теми голоду 1932–1933 рр. та його відголосів на прикордонні, тобто в Криму, бо це б потребувало формату солідної монографії та опрацювання усього різноманіття можливих джерел (більшість з яких наразі недоступна), а є радше розвідкою та дослідницьким експериментом, основна інтенція якого – привернути увагу до малодосліджених епізодів української історії. Таким чином, метою статті є проілюструвати на доступних архівних матеріалах та наявних спогадах перебіг подій 1930–1933 рр. в Криму, а також висвітлити взаємозв’язок Криму та України з перспективи міграцій населення під час голоду 1932–1933 рр.

У першій частині статті автор презентує доступні джерела, серед яких і зібрані ним під час польових досліджень. Друга частина статті присвячена історіографії, а саме аналізу відсутності Криму в наративі про голод 1932–1933 рр. Далі автор звертається до колективізації та проблем постачання  продуктів  на півострові як передумов голоду. У частині, присвяченій питанню голоду в Криму в 1932–1933 рр., автор використовує архівні та усні джерела для того, аби розібратися в питанні чи був голод на території півострову і якщо був, то якої сили у порівнянні з голодом на материковій Україні. Про міграції з України в Крим, їх типи та причини йдеться в передостанній частині, тоді як в останній автор підсумовує все вищевикладене.

Джерела

     Джерельний корпус дослідження представлено усними спогадами, записаними та опублікованими у проміжку між 1986 та 2017 роками та архівними документами. Під час польового дослідження, що проводилося автором на території Автономної республіки Крим в 2017 р., в Ленінському (Керченський півострів), Судакському та Сімферопольському районах, було записано 17 респондентів. З них 6 народилися до 1930 р. (найстарша респондентка 1920 р.н.), 5 народилися між 1930 та 1938 рр., 6 між 1938 та 1968 рр. За винятком респондентки 1928 р.н., яка є росіянкою, народилася на Ставропольщині та вийшла заміж за кримського татарина в Узбекистані, з яким і приїхала в Крим у 1992 р., решта – кримські татари. Такий вибір етнічної належності співрозмовників продиктований не політичною ангажованістю, а міркуваннями безпеки. Тим не менш, слід враховувати, що на наративи респондентів впливає ідентичність інтерв’юера. Також до можливої плутанини в свідченнях респондентів похилого віку слід додати мовний білінгвізм і окремий випадок респондентки 1920 р.н., яка володіє лише кримськотатарською мовою. Інші використані у дослідженні спогади різняться за темою, форматом, метою збирання, фаховістю інтерв’юерів, що проводили опитування, та місцем запису. Серед них такі: записані та опубліковані дослідниками Голодомору збірки спогадів, в яких пограниччя та Крим не є предметом дослідження (наприклад, «Великий голод в Україні 1932–1933 років: Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США у IV т.» [6], [7], [8]; Борисенко В. К. «Свіча памяті: Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 рр.» [4] та інші); комеморативні збірники, до появи яких долучилися історики Голодомору, але запис яких не завжди мав фаховий супровід («Національна книга пам’яті жертв Голодомору в Україні» [29], [30], [31] та інші); масштабні усноісторичні проекти, не присвячені темі Великого Голоду («Усна історія Степової України» [55], [56], [54] та інші); спогади свідків, опубліковані серед іншого і в засобах масової інформації (газета «Кримська Світлиця» [1], [51], [52] газета «Голос Крыма» [2]).

     Архівні матеріали представлені, в першу чергу, документами Об’єднаного політичного державного управління по Криму, звідки вони й потрапили до Галузевого Державного архіву Служби безпеки України, де й зберігаються наразі [13], [14]. Переважно, це циркуляри та директиви Економічного відділу ОДПУ, що надходили на місця, в тому числі і в Крим, а також вказівки керівникам районних відділків та районним уповноваженим по Криму, які вже дають змогу відслідковувати місцеві особливості радянської політики. Документи архівів Російської Федерації, таких як Російський державний архів соціально-політичної історії, Російський державний архів економіки, Центральний архів Федеральної служби безпеки, архів Адміністрації Президента РФ та ін. представлено в таких збірках: «Голод в СССР. 1929–1934»[16], «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939» [50], «Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918–1939» [46]. Хоча ці публікації не містять вичерпної інформації по Криму, проте в загальних рисах вони окреслюють перебіг колективізації та хлібозаготівельних компаній на півострові, подій, які у наративі про голод трактуються як його передумови.

Історіографія

     На жаль, ані в українській, ані в російській, ані в західній історіографії Кримський півострів не є предметом окремого дослідження з історії голоду 1932-1933 рр., і лише побіжно згадується в окремих дослідженнях. Так, наприклад, бібліографічний покажчик «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» в трьох випусках (2001, 2008 та 2014) не зазначає Автономну республіку Крим як територію голоду серед інших областей (наведених згідно сучасного адміністративного поділу) та містить посилання лише на поточні новини щодо теми Голодомору в кримській пресі [20], [21], [19]. В науково-популярному виданні «Територія Голодомору 1932-1933 рр.», що вийшло друком 2014 р. завдяки зусиллям українських істориків, так само немає згадок про Кримський півострів, хоча книга містить сучасні мапи з відповідним адміністративним поділом та кордонами України. [27]. Колективне дослідження «Реґіональні відмінності втрат від голоду 1932–1934 рр. в Україні», надруковане в «Українському історичному журналі», розглядає питання в рамках адміністративного поділу УРСР на період голоду, тобто без Криму. [11]. Існує певна надія, що на наступному етапі проекту MAPA, започаткованому Українським дослідницьким інститутом Гарвардського університету, прикордонні території все ж таки будуть внесені в дослідження Великого Голоду [59, с. 386].

     В Криму місцеві історики та політично-громадські діячі традиційно увагу приділяли голоду 1921–1923 років, у порівнянні та протиставлені з Великим Голодом 1932-1933, як не менш жахливим за масштабами та наслідками [22], [48]. Тут слід зазначити, що пам’ять про голод 1921–1923 років не є приватизованою лише російською громадою півострова[18]. Так, 2006 року під час виступу на траурному мітингу, приуроченому тоді ще до Дня пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв зазначив, що «організований на початку 1920-х рр. в Криму голод був направлений, в першу чергу, на знищення корінного населення Криму, яке вважалося найбільш вороже налаштованим до радянської влади» [44]. Окрім голоду 1921–1923 років, кримські дослідники зверталися і до теми розкуркулення в Криму [5].

     В суто російській історіографії Голоду 1932-1933 так само не приділялася увагу Криму. Наприклад, у виданні «Историческая память населения Юга России о голоде 1921–1933 гг.» ми не знайдемо згадок про півострів навіть у вступі, де перераховуються території, охоплені лихом [24].

     В українській традиції історіописання Крим не наводять в переліку територій СРСР, які потерпали від голоду чи серед регіонів, де було представлено українське населення (Казахстан, Північний Кавказ, Кубань, Надволжя, Центральний Чорноземний округ, Східний Сибір). Неважко помітити, з якою легкістю «м’який кордон», що з’явився курсивом на мапі в 1921 р. та проіснував лише 23 роки, викинув Крим з українського історичного наративу. Можна було б припустити, що проблема полягає в застарілому історіографічному каноні, натомість 2014 рік змінив ситуацію, привернувши увагу до півострову. Але ні, свіжоспечене видання 2018 року із промовистою назвою «Феномен пограниччя: Крим і Донбас в долі України» не тільки має нічим не заповнений розрив між 1928 та 1941 рр., але й є сумнівною спробою написання історії Криму з точки зору пограниччя загалом [9]. Власне, підсумовуючи, буде доречним зазначити, що властиві українському дискурсу про Голодомор обмеження – територіальні та етнічні – відчутно вплинули на стан студій Голоду 1932–1933 в українській історіографії. Так, зокрема, маргіналізація уваги до інших етнічних груп [26, с. 203] призвела до втрати багатоголосся жертв трагедії, а істориків позбавила дослідницького різноманіття.

Передумови голоду

     Реконструкцію історичного контексту доцільно буде розпочати з подій, що передували голоду 1932–1933 рр. Так, за допомогою наявних джерел не важко помітити високій рівень невдоволення процесами колективізації та радянською політикою серед населення Кримської АРСР. Зі звітів про проведення колективізації за 1930 рік ми дізнаємося, що селяни не беруть участь в роботі колгоспів, але й не пишуть заяв на вихід з них, тим самим намагаючись зірвати роботу колгоспу, що, на їх думку, призведе до повернення індивідуального господарства [14, арк. 115]. 26 квітня в селі Аджимушкай зі 125 робітників на роботу вийшло 20, інші відмовилися працювати [14, арк. 116]. Так, Мусфіре згадує як її батьку, голові колгоспу, було важко змусити селян працювати:
     Батька призначили головою в колгосп. Тоді головам давали маузери, я знаю, в них кобура велика така. Ніяк батько не міг змусити їх працювати. Жінки зранку збираються - і на базар, звикли вже. Папа казав їм: «Не робіть так, ідіть працювати». Не допомагало. Якось вийшов, а вони зібралися, чекають його. Каже: «Давайте в колгосп. Ваші чоловіки працюють, треба і вам». І тоді вони почали жбурляти в нього каміння! Добре в нього маузер був: він зробив декілька пострілів вгору, вони і втекли. Але після цього в нього пішли справи, жінки стали працювати [39].

       В період з 29 квітня до 10 травня ОДПУ зафіксувало 10 масових виступів, 3 випадки терору, 3 анонімки та 8 зривів зборів колективів [14, арк. 121]. Так, в селі Фоті-Сала Бахчисарайського району в червні 1930 року бідняк Долженко напав на вчителя Газієва, який повертався з роботи на тютюновому полі, у такий спосіб висловлюючи своє ставлення до комсомолу, ВКП(б) та радянської влади. Згодом він намагався атакувати секретаря місцевого комсомолу. В Карасубазарському районі колишній вчитель Алієв побив працівника місцевого клубу Бекірова за те, що останній вказав йому на неприпустимість агітації за розвал колгоспів [14, арк. 136]. Згідно зі звітами ОДПУ, такі настрої підживлювалися антирадянською агітацією, а саме провокаційними чутками про повстання на Чорноморському флоті та селянські повстання в Туркестані та на Кавказі, що вже відбуваються. Так, 31 травня в село К’ият Феодосійського району прийшов невідомий, який в розмові з місцевими мешканцями зазначив, що невдовзі почнеться повстання проти колгоспників та євреїв, що «узбережжя» вже озброєно і цього роки вивезти зерно «їм» вже не вдасться [14, арк. 137]. Видається, що ОДПУ дійсно остерігалися масових збройних повстань.  17 лютого 1930 року ОДПУ звітувало про ліквідацію контрреволюційної організації, діяльність якої, згідно зі звітом, охопила Карасубазарський, Ялтинський, Феодосійський та Судакський райони та мала центр в селі Ускут. На думку співробітників ОДПУ, метою організації було повалення радянського ладу шляхом збройного повстання та терору проти комуністів, а також встановлення зв’язків з Туреччиною. [47, с. 187]. У 254 заарештованих контрреволюціонерів було вилучено лише 10 одиниць зброї, але аж 300 заяв до уряду Криму ВЦВК з вимогою скасувати колективізацію, бо вона суперечить законам шаріату. Також було підготовано лист до турецького посла в Москві щодо утисків мусульман та бажання мешканців довколишніх сіл перейти в турецьке підданство [42, с. 41] — що, загалом, було типовою практикою протесту для кримськотатарського населення Південного узбережжя Криму: селяни цих самих районів, Карасубазарського та Судацького, так само подавали петицію Калініну з проханням про еміграцію в Туреччину [10, 106]. ОДПУ неодноразово відзначало, що корінне населення висувало вимоги щодо відкриття мечетей та повернення мулл із заслання. Мали місце й випадки зриву зборів на тему атеїзму [14, с. 114]. Така активізація протестних рухів на території Кримського півострову навесні 1930 року може бути пов’язана із загальносоюзною «березневою лихоманкою», яка була політичною реакцією селянства на жваве розгортання колективізації [10, с. 165].   Загалом, станом на 20 березня 1930 року в Кримській АРСР було 4266 заарештованих (з них більшість — куркулі), ліквідовано 1 контрреволюційну організацію, ліквідовано 160 антирадянських угруповань [47, с. 132]. Саме куркулів, станом на 1 травня 1930 р. з Криму було вислано 14029 з запланованих 20000, вже в 1931 р. цю «норму» буде виконано. Для порівняння, на 1 травня 1930 р. з УРСР було вислано 113637 куркулів [47, с. 332].

     Зєвід Газієв, який після повернення до Криму доклав значних зусиль для вивчення історія рідних йому місць, згадує з переказів, що розкуркулення в північній частині Керченського півострову відбувалося неймовірно жорстко:
     Що характерно, людей гнобили руками людей. Повне падіння. Як можна таке робити зі своїми сусідами, знайомими? Як нормальні люди можуть стати доглядачами, катами? Коли у них зникає бар’єр і вони погоджуються з тим, що це нормально?... Була одна стара бабка, вона втекла в каменоломні від виселення. А коли звідти вийшла, їй вже було під 90 років. Мати казала, що до того в неї не було зубів, а тут нові виросли. Дрібні, але повний рот зубів. От це мені запам’яталося [37].

     Окрім опору колективізації, іншою причиною протестних настроїв та невдоволення серед місцевого напередодні 1932–1933 рр. була проблема постачання продуктів харчування та погіршення їх якості. В Ялтинському районі в квітні починають видавати житнє борошно другого та третього ґатунку,  а «м’ясо зовсім не дають». Колгоспники надсилають делегації: «Ми з колгоспу не вийдемо, але й працювати не будемо, немає сил», на встановлені плани і норми реагують вимогою забезпечити їх м’ясом та жирами [14, арк. 116-117.]. В Капсіхорському колгоспі «Бірлік», Судакського району, відмовляють приймати нових членів, бо це зменшить кількість трудоднів, а відповідно і оплату [14, с. 122]. На погіршення постачання реагує ОДПУ, фіксуючі у своїх звітах випадки вживання в їжу колгоспної худоби, втечі селян на заробітки в міста [14, с.123-124]. В селищі Сімеїз місцеві мешканці Якуб, Хайбула та Алі обговорювали, що треба рано вранці піти на базар і коли будуть відпускати м’ясо для санаторіїв, силою відібрати його [14, с. 125]. 2 червня в селі Ашага-Джамін Євпаторійського району жінки вимагали від голови колгоспу хліб, погрожуючи розправою, бо «там одні євреї сидять та душать селян» [14, с. 137]. 13 червня в селище Воїнка Джанкойського району жінки вимагали видати їм хліб та продукти, з натовпу лунали вигуки: «Влада забрала в нас хліб, тепер вона повинна нас годувати», «Геть радянську владу та компартію! Дайте нам царя-батюшку, який буде нас годувати» [14, с. 140]. Так в Криму розпочалися неконтрольовані, раптові, «бабські бунти». Жінка не сприймалася владою як політична істота, а її протест не ніс загрози для активістів та радянського ладу, згідно зі звітами ОДПУ [10, с. 249]. З наближенням збору врожаю серед селян починаються поширюватися «антирадянські» чутки. Єфросинія Омельченко, з бідняків, не тільки отримує листи від куркулів в засланні та агітує за їх повернення, але й попереджає односельчан, що цього року заберуть хліб, то ж треба «їх» бити і не пускати в село [14, с. 132]. В селі Таку-Елі Карасубазарського району одноосібники відмовляються збирати врожай, бо «прибирати немає сил, влада все одно все забере, а податок платити змусить» [14, с. 144]. Підсумовуючи, варто зазначити, що Крим не був винятком з загальнорадянських тенденцій проведення змін на селі та практик опору місцевого населення.

Голод 1932–1933 років у Криму

     Наближаючись впритул до подій 1932–1933 років, буде доречним звернутися до колективної праці кримських істориків «Політичні репресії в Криму, 1920-1940 роки», в якій означені роки хоча й характеризуються як голодні («жили впроголодь», «люди пухнуть з голоду»), стверджується, що «страшна трагедія голоду обійшла Крим стороною» [42, с. 46]. Такий підхід є симптоматичним, адже українській історіографії властивий посттравматичний, віктимний наратив, згідно з яким трагедія має бути масштабною, а кількість загиблих повинна вимірюватися десятками мільйонів. Віктимність завжди балансує між звільненням від травми, її узгодженням та збереженням страждань, ненавистю [61, с. 46]. Власне травма як соціальний конструкт володіє надзвичайною силою впливати на самоусвідомлення спільноти, а основою віктимної соціальної ідентичності є спільний досвід несправедливості. Приклад українського суспільства продемонстрував, що віктимна ідентичність може засвоюватися не тільки Postmemory generation, але й групами суспільства, чиї предки не мали досвіду травми. Виникає питання: чому ж тоді панівний наратив дискримінує спільноту, що також має травматичний досвід? Автор не ставить собі за мету розширити території Голодомору, а натомість пропонує звернути увагу на можливість конструювання нового поняття Великого Голоду, не обмежене тодішнім адміністративним поділом УРСР та етнічною належністю жертв.

     Анатоль Галан (Анатолій Калиновський), радянський та український журналіст і письменник, пише у своїх емігрантських спогадах, що під час відпустки на південному узбережжі Криму (орієнтовно 1932–1933 роки) не міг не помітити проблеми із постачанням продуктів та голод серед місцевого населення:
     Курортники – аристократи, ті що кожного року бувають в Криму, нарікали на санаторний харч. Голод в Україні трохи позначився і на постачанні курортів. Але мені, загалом невибагливому й дуже ознайомленому практично з тугою шлунку, харч видавався першорядним. Мимоволі я думав: химерні люди, таж тепер уся країна голодує, вся країна, крім комуністів, рада вареній картоплі. А якого ж дідька треба вам? ... Поза курортом люди так само бідували, купити хліба не міг ніхто. Часто до санаторійної брами прибігали татарські діти та простягали худі рученята. Ми давали їм, – крадькома, щоб ніхто не побачив, – рештки від своїх денних хлібних пайок, і діти прикладали руки до серця й кланялись майже до землі. Лише мариновані бички (риба), вино, тютюн і виноград продавалися в необмеженій кількості. На ці речі Крим багатий. Татарська людність ходила в неймовірному дранті. Дірка на дірці і латка на латці. Це, власне, «стиль сталінської доби», бо промислові товари (одяг і взуття) в райони непромислового значення майже не потрапляли. Населення мусіло «самоопреділятись», тобто вишукувати якісь можливості для прикриття свого тіла. [12, с. 132-134].

     Наприклад, навіть попри те, що Севастополь як місце базування військового флоту мав пріоритетне постачання, в матеріалах архіву міста зафіксовано проблеми нестачі продуктів харчування. Ситуація для місцевого населення ускладнювалася тим, що саме на Севастопольський район було покладено часткове забезпечення армії продуктами сільського господарства [49]. В серпні та вересні 1931 р. не надходили цукор та жири, зменшилися поставки м’яса (на 2 тони) та круп (4 тони замість 14) [49]. Загрозливою була ситуація на молочних фермах, де нестача фуражу спричинила не тільки зменшення надоїв, але й загибель частину стада [49]. В умовах скорочення постачання для робітників міста та родин, було прийнято рішення про часткове використання недоторканного запасу продуктів Севастопольського гарнізону, звідки було «позичено» до наступної поставки 100 тон м’яса [49]. На крейсері «Профінтерн» 19 січня 1932 р. судовим лікарем було складено акт про те, що він «не допускає свинячу тушу в казан, бо вона, на його думку, не зарізана, а здохла» [49]. За підрахунками авторів архівної довідки, згідно з актами реєстрації, в місті і районі у період 1932-1933 рр. від голоду загинула 181 людина [49].

     У 1932 р. відбувається низка протестів проти хлібозаготівельної кампанії. ОДПУ у своїх звітах фіксує вихід селян з колгоспів у період з жовтня 1931 р. по березень 1932 р., в результаті  чого показники колективізації півострова опустилися з 86,3% до 80% [50, с. 335]. 22 травня 1932 р. в селищі Старий Крим 20 жінок намагалися розібрати колгоспне стадо корів [46, с. 114], а 22 серпня в селі Зуя місцеві селяни вчинили спротив бригаді в 6 чоловік, що мала вилучити зерно згідно з планом. З вигуками «Бандитська влада грабувати прийшла» бригаду вигнали, після чого одна з жінок сказала: «Якщо грабіжники прийдуть за хлібом, то ми їх вб’ємо». В Біюк-Онларському районі жінки також завадили вивозу хліба з колгоспу – загалом, подібна ситуація відбулася в декількох колгоспах Криму [46, с. 214].

     Реакції з боку влади на подібні виступи (що були характерні для всього СРСР) не довелося довго чекати. 23 вересня 1932 р. Економічний відділ ОДПУ Криму розсилає по районах циркуляр, який фактично є поясненням Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», більш відомої як «Закон про 5 колосків» від 7 серпня 1932 року. В ньому вказано, що «з метою забезпечення дійсного викорінення розкрадання, судові органи мають застосовувати суворі заходи покарання»: організоване руйнування державної чи кооперативної власності – розстріл, дрібні розкрадання вчинені соціально-ворожими елементами – 10 років ув’язнення, спекулянтам – найвища міра покарання, куркулям в колгоспі – найвища міра покарання без послаблення і т. п [13, арк. 6-10]. А вже 25 вересня з Москви в Крим надходить телефонограма заступника голови ОДПУ про те, що робота на основі постанови від 7 серпня не проводиться належним чином, а саме: недостатня кількість арештів, затягнуте діловодство, судові органи не беруть до уваги інструкції ОДПУ, відсутній облік арештованих. Телефонограма містить накази: про якнайшвидше завершення відкритих справ, про подальше проведення слідства у справах розкрадання в найкоротші терміни, а також забезпечити необхідну силу репресій та розгорнути оперативну роботу у боротьбі з розкраданнями [13, арк. 11-14]. На жаль, за відсутності доступу до місцевих архівних фондів ми не маємо інформації щодо впровадження постанови від 7 серпня 1932 р. та інструкцій ОДПУ на Кримському півострові. Слід нагадати, що в історіографічній традиції «Закон про 5 колосків» зображується як одна зі складових політики радянської влади, яка призвела до Голодомору.

     Доречно тут розглянути і локальні директиви, направлені на заборону торгівлі та реалізації продуктів харчування. 16 жовтня 1932 р. економічний відділ ОДПУ по Криму надсилає в міста та райони півострова пошто-телеграму про накладання заборони на продаж совгоспами м’яса та масла, натомість вся продукція має передаватися державним заготівельним організаціям [13, арк. 16]. 25 листопада голова економічного відділу Івановський висловлює невдоволення, що за цей час лише Євпаторійський районний відділ прозвітував про боротьбу з продажом м’яса та масла та вимагає вжити заходів [13, арк. 18]. Разом із тим, 17 листопада з’являється директива про заборону торгівлі зерном, борошном та печеним хлібом (в кількості більше ніж один пуд) під час проведення хлібозаготівельної кампанії. Пропонується використовувати міліцію для запобігання торгівлі, а оперативних співробітників та агентуру — для виявлення спекулянтів та перекупників [13, арк. 17]. З директиви заступника ОДПУ від 17 жовтня 1932 р. про заборону торгівлі зерном і борошном дізнаємося, що «вимагалося оповістити населення, що такі дії пов’язані з необхідністю виконання хлібозаготівельних планів» [17, с. 97]. А 2 лютого 1933 року в Крим приходить телефонограма про те, що м’ясозаготівельна компанія не проводиться належним чином. Так, значна кількість одноосібних господарств не охоплені обов’язковою здачею м’яса, інша частина господарств – звільнені від здачі, а в деяких районах норми безпідставно знижені. До того ж, до ухильників не застосовані репресії: «Подібне благодушне ліберальне ставлення до виконання закону, безвідповідальність, розхитаність органів влади не заслуговують на терпимість» [13, арк. 32-33].

     Вже наприкінці 1932 р. німецьке консульство отримало інформацію про голод у Криму та Україні. Кожного дня в консульство зверталися селяни з німецьких колоній (німецькими національними вважалися два райони Криму – Тельманський та Біюк-Онларський)  з проханням про допомогу. На пропозицію консульства ввозити хліб з Німеччини влада відповіла відмовою [17, с. 197]. Як вже було зазначено, архівні матеріали, які б висвітлювали голод 1932–1933 рр. у Криму, лише частково введені в обіг, а пошук решти наразі неможливий через низку об’єктивних причин. Спробуємо залучити інший тип джерел, а саме спогади, частина яких вже опублікована, частина належить до особистого архіву автора.  Що ж пам’ятають та згадують про голод в Криму свідки та ті, хто міг чути про голод з родинних наративів?

     У 2008 році газета «Кримська Світлиця» публікувала добірки спогадів, записаних місцевим краєзнавцем Віктором Турчиним в Джанкойському району.
     Так, наприклад, Ломакова Надія, 1930 р. н., в першу чергу з оповідей своєї матері згадує, що хоча в родині був регулярний прибуток, купити щось було важко. Доводилося шукати харчі там, де вони могли бути:
     Я тоді ще була маленька, але добре пам’ятаю, як напередодні війни моя мати згадувала ті важкі часи. Та й пізніше ми часто поверталися до цієї теми. Хоч у нас і були якісь гроші, бо мати працювала на залізниці, але купити щось з харчів не було можливості. Ми жили поруч з міськкомівською їдальнею, і мати ходила туди, щоб набрати картопляних шкарлупок. Іноді далекі родичі передавали з села макуху. Це була радість для нас, дітей [52].

     Авдєєва Лідія, 1923 р. н. зазначає, що голод добре пам’ятає, бо бачила на власні очі та наголошує на своєму дитячому досвіді:
     Тоді я навчалася у 4-му класі. Голодував увесь Джанкой. Не вірте тому, що голоду в Криму не було. Батьки тікали з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здавав його в «англіканські» магазини в обмін на харчі. Цей факт приховувати не треба. Голод панував по всьому Джанкою. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли. Батьки намагались прийти додому найпізніше, щоб діти вже спали і не просили їсти. Іноді до хати заходили тільки тоді, коли діти гасили світло. Вночі готували їжу на ранок, щоб хоч раз на добу діти могли поїсти [52].

     Про порятунок за рахунок золота пам’ятає Куриленко Костянтин, 1929 р. н., мати його була із заможної родини:
     Під час голоду ми жили в Джанкої. Голод дуже відчувався і сильно дошкуляв. Особливо мені. Адже тоді я був високий на зріст, дуже швидко ріс. Був енергійним хлопчиною. З розмов знаю, що тоді відкривалися «Торгсины» або «трусины», як їх називали. … Моя мати була із заможної родини з-під Перекопа. Ще з дорадянських часів ми мали трохи золотих виробів. Мати потроху носила в «Торгсин» сережки, каблучки, ланцюжки. Не здала тільки золотий хрестик [52].

     Про голод в Джанкойському районі знаходимо в статті з промовистою назвою «Голодомор 1932–1933 годов в Крыму» в газеті «Голос Крыма». Автор переказує оповідь своєї матері, Аліме Мамут-кизи Бекірової 1907 р.н.:
     Окрім батька в нашій родині в 1932–1933 рр. загинули брати Ібраїм та Сейт-Осман, сестри Айше, Усню та Гулізар. Це з рідних. Зі зведених, від мачухи,   – брати Шамрат, Решат, Енвер та сестра Джумазє. Люди гинули родинами. … Я добре пам’ятаю, як в кожному домі щоденно оплакували спухлих від голоду, як на вулиці лежали тіла, які збирали підводами і скидали в загальну яму. Як розповідав твій батько, багато мертвих було на вулицях Акмесджида» [2].

     Такий характер свідчень можна частково пояснити місцем розселення респондентів: Джанкойський район розташований у степовій частині Кримського півострова, оточений соленими водами озера Сиваш. На думку самого краєзнавця, значно кращою була ситуацію в південній частині Криму, де було розвинуто садівництво [52]. Так Павло Лоза, який опинився в 1933 р. в Криму, відзначив що у північній степовій частині села стояли такі самі зруйновані й обдерті , як і в Україні. Натомість в Ялті, незважаючи на голод серед місцевого населення («я не раз бачив пухлі трупи татар-селян»), йому вдалося знайти роботу теслею за 500 грамів хліба на день та суху рибу [23, с. 145].

     Також слід додати до наведених свідчень, що ОДПУ Криму активно опікувалося питанням роботи магазинів «Торгзіну». Так в директиві керівникам районних та міських управлінь від 25 березня 1932 йде мова про заборону вилучати валюту та придбані товари у покупців магазинів, бо це впливає на надходження валюти з-за кордону [17, с. 91]. Натомість директива від 5 жовтня 1932 р. забороняє арештовувати відвідувачів «Торзінів», окрім підозрюваних у спекуляціях. В таких випадках арешт треба проводити не привселюдно, аби «не відлякувати споживачів» [17, с. 96]. Під постійним наглядом перебували й самі працівники «Торгзінів», зокрема через розкрадання та підробку золота, обважування покупців, продаж товарів за завищеними цінами та спекуляцію [17, с. 107].

     Очікувано, ситуація відрізняється в інших районах Криму. Так, згідно із дослідженням проведеним автором у 2017 році, на Керченському півострові, що оточений з двох боків Азовським та Чорним морями, люди рятувалися від голоду рибою, а зерно ховали в ями і мололи вночі. Назім, згадуючи голод за переповіданнями, характеризує його як «не сильний», слабший ніж в Україні, звідки тікали селяни [40]. Зєвід Газієв стверджує, що голод в Криму був, йому про нього розповідали росіяни, що жили в Криму ще до депортації і з якими він багато спілкувався після повернення. За переказами, Крим рятувала дрібна риба — хамса, яку викидало на берег і яку по селах розвозили на бричках [37]. Лєвазе Акаракаєва каже, що за чутками був голод, тому що нічого не росло, «земля була гола». Враховуючи, що ми не знаходимо згадок про посуху чи значний неврожай в Криму в архівних документах, така характеристика може бути нашаруванням пам’яті, пов’язаним із голодом 1921–1923 рр., коли конфіскація хліба на тлі посухи та неврожаю призвели до людських втрат. Далі респондентка додає, що в Криму було легше прохарчуватися, ніж в Україні чи на Кубані, бо «кожен саджав огород, мав баштан, була риба. У нас було дві корови, двадцять баранів. Була птиця. Батько працював» [34]. Плутаний наратив, що, можливо, перегукується з голодом 1921–1923 рр. бачимо в спогадах Хаіре Умєрової. На питання, чи не пам’ятає вона голод в 1930-ті роки, респондентка відповідає: «Мама говорила, що голодували. Один рік в них був голод. Який саме рік – я не знаю». Голод вона характеризує як «сильний», за її словами в Керчі помирали люди, жінки займалися проституцією, а родину врятувало те, що батько працював на хлібозаводі. На питання, щодо чужинців, що тікали від голоду з материка, яким допомагали кримські татари, Хаіре відповідає: «Навіть Америка допомагала! Не те, що Україні, Росії навіть допомагала!» [41]. Як відомо, саме під час голоду 1921–1923 рр. Крим, як і решта територій СРСР забезпечувався гуманітарною допомогою міжнародних організацій, зокрема Американською адміністрацією допомоги [3, с. 125].

     Рятувалися рибою і в інших районах Криму. Так, наприклад, в селі К’оз, Судакського району, що розташоване між морем та горами, зерно не вирощували, а традиційно обмінювали в інших селах на виноград та вино. Коли ж зерна стало обмаль всюди, здійснювати такий «невигідний обмін» вже не було охочих. Джелял Аблякімов згадує, що в 1933 р. був свідком сильного голоду і пам’ятає, що довкола гинули люди. Попри це все одно треба було здавати яйця і топлене масло, незалежно від того мав селянин корову чи ні. За хлібом треба було записуватися в чергу, а рятувалися лише рибою [32]. Мусфіре, якій свекруха багато розповідала про голод в цьому самому селі, навпаки стверджує, що сильний штучний голод був в Україні, звідки тікали на півострів люди, а в Криму хоча й не було багато їжі, але краще, ніж в 1921 році [39].

     Цікавим є той факт, що згадки про порятунок рибою, особливо хамсою, яку викинуло на берег, є спільними для більшості мешканців морського узбережжя і трапляються не тільки в розповідях про голод 1932–1933, але й про трагедію 1921–1923. Разом із тим, довкола практики порятунку за допомогою моря в 1921–1923 утворився свій автентичний міф. Так мешканець села Отузи Льоман згадує з оповідей матері, що в 1922 р. дельфіни витурювали хамсу з моря на берег, а місцеві мешканці вже збирали рибу відрами [38]. Мусфіре так само згадує почуте від свекрухи про дельфінів, лише додає, що деякі не мали сил підняти відра з рибою, то ж їли сирою одразу на березі моря [39].

     Лютфі Бекіров, що народився не в степу, і не на узбережжі, а в передгір’ї (Бахчисарайському районі) та добре пам’ятає голод 1932–1933 рр., стверджує, що їх врятували фрукти, а голод не був таким сильним, як в Україні:
     В 1933 році ми навіть українців рятували. У нас був не такий страшний голод. Наш народ дуже ощадливий. … Дуже багато українців приїздило працювати в господарства, колгоспи. Особливо багато жінок тікало від голоду в Крим. Наші їх завжди приймали [35].

     Підсумовуючи, буде доцільним зазначити що, під час опитування траплялися випадки коли респонденти не знали, не чули чи не пам’ятали про голод 1932–1933 в Криму, автор тут не наводить їх свідчення та не вдається до кількісних показників. Саме використання напівструкторованого питальника та якісних методів, дозволяє не тільки побачити різноманіття наративів, але й існування певної матриці пам’яті, в основу якої покладено попередній голод, родинні наративи та вплив дискурсу Голодомору.

Міграції населення материкової України до Криму під час голоду
1932–1933 рр.

     Для пограниччя Півдня України міграції не були унікальним явище, яке з’явилося лише в досліджуваний період. Хоча історія фронтиру не є предметом дослідження цієї праці та потребує окремої розвідки, автор вважає за потрібне звернути увагу на випадки міграцій до 1932–1933 рр. Самі свідки визначають ці міграції в часі як «до революції» («до війни») та «до колективізації». Наприклад, Ганна Савченко з села Мала Білозірка Запорізької області згадує, що молоді дівчати їздили до Криму на сезонні роботи у фруктових садах:
     Тоді ж наші дівки їздили туди до татар на заробітки. Це ще до війни. Оце ж як підходе Покрова, чи до Покрови – це як підуть вони з Криму... Це вони посчитають і заплатять гроші. Ну, тоді багато грошей заробе. Вона йде відтіля, гроші везе, сундучок яблук, горіхів – це вже хазяїн дає їм там. Сади у них, у татар, були. А тоді гроші вони батькам оддають – не так, як тепер, заробив… А тоді вони там працювали у хазяїв. Збирали яблука. Було оце, каже, нігті позриває аж до м’яса, шоб яблуко зніма, шоб не наколола ніде. І це до войни дівчата постійно їздили на роботу. Ганна Василькова їздила, Дунька Бобуриччіна їздили. Це ще до колхозів їздили молоді дівчата. А хто ж буде? У 17-18 років їздили. Да, да. Як підходить Покров, то хазяїн їх розчитує, роботи нема. Вони їдуть додому. А тоді весною оп’ять приїжджає сюди, ну, набирає їх, вобщем. А ті як узнали, тоді вже самі їздили, дівчата. Самі знялись і поїхали [55, с. 65].

     Дві сестри, Анастасія Скалацька та Марія Тодорцева, наприклад, пам’ятають, що до революції батьки їздили в Крим на заробітки, збирали виноград [56, с. 35]. Марія Кругляк згадує, що до колективізації, поки не почали їздити в степ на роботу, її старші подружки їздили в Крим найматися до татар служить, але, окрім брата, вона була одна в родині, то батько її не пускав [55, с. 25]. Із подальшим розгортанням радянської влади змінюються і практики. Так окрім трудових міграцій до колгоспів та совгоспів, Крим стає місцем, де можна купити чи обміняти дефіцитні товари («До колхозів магазини були. А як колхози – то спочатку не було нічого. Так ми у Крим їздили за матерією» [56, с. 11]), або уникнути розкуркулення чи вступу в колгосп («Вночі під’їхала тачанка і намагалися забрати батька. Ми закрили вікна і підперли двері, а як вони поїхали – батько зібравши речі майнув в Крим через Сиваш» [30, с. 699], «Батько, ще до того як все забрали, пішов з дому, бо боявся, що через нього виселять сім’ю на Соловки. Ми не знали де він, а прийшов лист з Криму. Він працював в ресторані для курортників, збирав сухарі для сім’ї, а його спіймали і посадили» [29, с. 831]).
     2 лютого 1933 р. ОДПУ УРСР звітує про масові втечі «злісних нездатчиків хлібу» із сіл: «З 23 січня по 2 лютого 1932 р. по районах України заслонами затримано 3 861 особу. На залізниці в цей час затримано 16 733 особи». Причини виїзду – «незадоволення матеріальним становищем», «незабезпеченість хлібом», «боязнь продовольчих труднощів» [13, арк. 138-141]. А вже 13 лютого 1933 р. в оперативному наказі ОДПУ УРСР щодо забезпечення наступної посівної кампанії, міститься пункт про рішучу боротьбу з ініціаторами та організаторами виїздів із сіл [13, арк. 41]. На жаль, за наявних джерел неможливо зробити припущеннями щодо масовості виїздів в Крим. Варто зазначити, що з  початком голоду селянські міграції на Південь не обмежувалися власне Кримом. У спогадах ми зустрічаємо випадки, коли люди не доїжджали до Криму, залишаючись біля моря (Генічеськ: «То збирають гнилу рибу, що можна в рот упхати, те їдять» [7, с. 129], Скадовськ: «Звідусіль виганяли, збирав всіляких молюсків на узбережжі» [7, с. 94], Бердянськ: «Їздили до міста Бердянськ, де заробляли хамсу, з братом та сестрою» [29, с. 899]). Деякі навпаки прямували далі, минаючи півострів, або не затримуючись там («Одного разу батько не витримав такого життя, і ми якимось чином опинилися в Грузії. Там батько в селах клав пічки» [52]. Або «Дядько зумів пробитися зі своєю дружиною в 1932 р. до Криму через заслони енкаведистів, а потім – на Кубань» [25]. Бурлакова Степаніда з міста Бердянська Запорізької області згадує, що їздили на заробітки в Баку:
     Був у нас голод в 33-му. Зібралися, дід і ще один такий чоловік літній, я і ще одна жінка. Дівки ми ще були. Вони збираються їхати, а нас не пускають. А ми йдемо за ними. Вони нас розвертають – а ми йдемо. Ну і дісталися до пароплава, сіли і поїхали. Далі Криму. Тут така голодовка була, не дай Бог! А ми там підробили по одному пуду пшениці і несли її на собі 100 кілометрів до пароплава, щоб приїхати додому [53 с. 204].

     В першу чергу, під час голоду 1932–1933 рр. в Крим їхали на підробітки або за хлібом. Так в доповідній записці Харківського обкому партії від червня 1932 р. Крим поряд з Центральною чорноземною областю РРФСР та Північним Кавказом зафіксовано як регіони, куди слідували селяни з вищезазначених причин [15, с. 192]. Слід наголосити, що помилково буде стверджувати, що селяни їхали в Крим лише з Півдня УРСР, тодішньої Дніпропетровської області, а зараз Запорізької та Херсонської областей. Наприклад, їхали з Черкаської («Дід їздив в Крим по зерно» [31, с. 812]) та Полтавської областей («То я в Бахчисараї встав, поробив, там така трава шерфей, що вироблялася для медецини» [6, с. 621]).

     Катерина Монько з села Мала Білозірка Запорізької області згадує, що батьки залишали її дванадцятирічну з двома молодшими братами, а самі вирушали в Крим на заробітки, щоб родина не померла з голоду [56, с. 159]. За спогадами Марії Завадської, в родини все відібрали, шукали під підлогою та розвалювали скирти сіна. Вижили, тому що батько привозив із заробіток в Криму мішок печеного хліба чи крупи [30, с. 639]. Інша респондентка із Запорізької області згадує, що після того як засудили батька на 6 років, вона поїхала в Крим. Спочатку працювала у татар, а потім в «табакосовхозі» в Алушті, привозила додому одяг, який мама міняла на їжу [55, с. 72]. Іноді в Крим з материка, в першу чергу з південних районів, потрапляли за вербуванням. Наприклад, Ганна Місько з селища Сиваського згадує, що на початку 1932 р. старші брати і сестра завербувалися в Крим [30, с. 675]. Іван Рябовол пам’ятає, що батьків завербували і вони вирушили в Крим усією родиною:
     Батьки виїхали в Крим, при голодовці. А виїхали, бо завербувалися. Ну, вєрбовщик їздив. Люди ж з голоду мерли як мухи. Завербувалися благодаря тому, що він був мастєр на всі руки – і плотнік, і пчєловод, і вообщє він багато спеціальностей імів. Ну, тей вєрбовщик завербував його із-за того, що тіки він імєї свої, як сказать, знанія. А нас було п’ятеро і за дітей вєрбовщик навіть не хотів балакати. Тому що надо їм робочі, а не іждівєнці. Ну а батька завербував. Ну, ми приїхали, восємнадцать кілометрів от Керчі, совхоз Маргенталь. Строїли коровніки, а потом він став учьотчіком, а потом брігадіром. А з Керчі ми повернулися в 35-ім році [54, с. 217-218].

     Як вже зазначалося, селяни з материка влаштовувалися на роботу до місцевого населення, кримських татар, контактам із якими, загалом, приділено значну увагу в спогадах та переказах. За словами Катерини Горобій в їх родині ніхто не помер (хоча в селі голодував навіть голова колгоспу) бо дідусь весь час їздив до Криму працювати у татар. Тому родина жила краще за інших. Татари давали йому сир, або крупи, або ще щось [29, с. 909]. Батько Іллі Базаджі спочатку працював в Росії, а потім вирішив поїхати з родиною в Крим, «де тоді багато хто шукав порятунку серед татар». Двоє дівчат з родини підросли та вийшли заміж за кримських татар, а в 1944 р. їх родини виселили з Криму [29, с. 1025]. Лора Пирогова самі голодні роки пам’ятає погано, але знає, що батько вкрав на елеваторі жменю зерна і це побачив охоронець:
     Батько втік додому, добре що жили ми поруч. Забрав мене з матір’ю, документи і на станцію. Якраз відправлявся якийсь порожній «товарняк» у Крим. Де і як їхали – не пам’ятаю. Якось доїхали до Бахчисарая, а потім добрались до села Синапне у глибині гір. Як влаштувались батьки – не знаю. Жили там кілька років серед кримських татар і вижили [52].

     Спогади про селян з материка, що рятувалися від голоду, залишилися і в пам’яті кримських татар. Наприклад, Бекір Аблаєв в газетній статті переповідає спогади свого діда, який був свідком того, як в село Акманай приїхало кілька сімей, дві з яких оселилися у них вдома. Дідусь Бекіра запам’ятав Івана Євтушенко, родина якого складалася з дружини і трьох дітей. Вони говорили українською, а татари трохи знали російську. Жителі села Акманай виживали за рахунок риби, то ж вони з Іваном разом ходили збирати рибу на берег моря та допомагати рибалкам, які віддячували їм тією ж самою рибою [1]. Варто відзначити, що село Акманай розташоване в північній частині Керченського півострову в місці де починається Арабатська стрілка, піщана коса, що могла використовуватися втікачами з материка для потрапляння в Крим. Якщо під час голоду, як стверджують деякі свідки, дійсно існували підсилені кордони на шляху до Криму (на Перекопі), тоді популярність Керченського півострова серед переселенців пояснюється навіть не так рибою, як простотою доступу. Звичайно, втікачі могли обирати Керч як місто, де активно розбудовувався великий металургійний комбінат.

     Анонімний респондент з села Чурбаш, Керченського півострову, хоча й «був ще пацаном», добре пам’ятає сильний голод (в селі зникли навіть собаки) та як батьки вночі мололи зерно, забороняючи дітям розповідати про це іншим. Незважаючи на це, кримські татари допомагали тим, хто приходив з материка [33]. Назім знає, що в їх селі ще донедавна жила родина Мудраків, які прийшли в 1933 р. з материка. З родинних розповідей він знає, що таких людей було багато: його дядя, що був головою колгоспу, дав розпорядження аби його сестра, матір Назіма, що була кухаркою в дитячому садку, годувала переселенців. Після цього дядю покарали і перевели в інший колгосп [40]. Мусфіре стверджує, що кримські татари добре пам’ятали про надану переселенцям допомогу, натомість нащадки тих, хто залишився в Криму назавжди, вже не знали про це:
     Особисто мені одна стара жінка (я тоді ще не була стара) в Лєніно казала: «Татари нам так допомогли, так допомогли! Ми ж тікали з України». Десь вони оселилися на станції, в якійсь коморі і вона ходила до татар робила роботу. Одного разу їй були потрібні гроші і вона попросила позичити їй, на що господар відповів: «Іди візьми під матрацом, а як будеш готова повернути – покладеш назад». Після цієї історії я їй сказала: «Ти це своїм онукам розповідай, щоб твоя невістка чула. Я це все знаю. Ми вам допомогли, в ви нам?» Таких історій було багато [39].

     Дійсно, кримськотатарська пам’ять про голод 1932–1933 рр. хоча й зазнала пізніших нашарувань протягом останніх двох десятиліть, добре зберегла свідчення про допомогу селянам з материка. Наприклад, Едіє добре пам’ятає розповіді своєї бабусі, про голодних людей що йшли гірською дорогою з Судака в село Отузи. Бабуся казала татарською «Ці бідолашні йшли з України. Рятуючись від голоду, вони рятували своє життя». Коли ці люди заходили в село, їх завжди годували, бо місцеве населення ще дуже добре пам’ятало голод 1921–1923 рр. [36].

     Інша причина поїздок в Крим – це купівля або вимінювання зерна, борошна, хліба чи інших продуктів харчування. «Восени 1932 р. ще були хоч якісь запаси, а потім батько їздив в Крим, щоб продати деякі речі чи виміняти на якісь харчі, щоб прогодувати сім’ю», – згадує Ольга Семеренко [29, с. 833]. Як вже згадувалося раніше, в Криму відчувалася нестача промислових товарів, на які був попит серед місцевого населення та спекулянтів. Так Віра Ахтеменко згадує, що в їх селі ті, хто був заможніший, їздили в Крим і міняли промислові товари на продукти [30, с. 619]. Єфросинії Єрещенко мама дала в посаг вручну тканий килим, який і врятував родину: разом з чоловіком вони обміняли його на 2 пуди макухи на базарі в Сімферополі [30, с. 696].

     Згідно з директивами та циркулярами ОДПУ, така діяльність характеризувалася як спекуляція, перекуп чи «мішечництво» і їй приділялася значна увага. Так ще в лютому 1932 р. з Сімферополя в міста та райони Криму надходить директива, згідно з якою хлібні надлишки вивозяться з Криму українськими та північно-кавказькими спекулянтами, що спричинило зростання цін в п’ять разів. Пропонується «відбирати» хліб понад один пуд у випадку вивезення за межі півострова, але дозволити провезення одного пуда робітникам, якщо хліб буде не в загальному вагоні, а у вантажному. Особливу увагу, згідно з директивою, слід приділити північним районам Криму, тобто пограниччю [13, арк. 1]. Директива від 14 червня того ж року пропонує зосередитися на боротьбі зі спекулянтами, припинити боротьбу з мішечництвом та скасувати міліцейські пости на дорогах та ринках. Особи, що перепродають хліб, мають притягатися до відповідальності [17, с. 92]. Але вже за місяць інша директива пропонує начальникам міських та районних управлінь повернутися до боротьби з мішечниками [17, с. 94]. 19 квітня 1933 р. в Севастополі був засуджений до 10 років таборів мешканець с. Михайлівка Дніпропетровської області, з куркулів, Харитон Полях за спекуляцію та перекуп продуктів. Обтяжуючими обставинами було те, що під час затримання комсомольцем та солдатом об’єднаної бригади, він намагався пояснити, що в Україні дуже сильний голод, люди мруть або тікають хто куди. На думку громадянина Поляха причина полягає в тому, що у селян все забрали [29, с. 770].

     Останнім різновидом міграцій в Крим є втеча від голоду, а саме пошук порятунку. Зазвичай їхали до когось з близьких, чи до батька, якщо він вже працював в Криму і встиг облаштуватися. Ганна Соловйова з Миколаївської області згадує, що їй було 9 років, коли вони з мамою та іншими дітьми вирушили до батька, який працював в керченських каменоломнях. Односельчани, що працювали в Керчі, переказали мамі аби вона їхала до чоловіка, але вже в Керчі вона захворіла на дизентерію і померла. Невдовзі в лікарню потрапив і батько, а дітей відвезли в рідне село сусіди [45, с. 59]. Так само до батька, який поїхав міняти речі в Крим і залишився працювати чабаном недалеко від Сак, вирушила родина Ольги Шевченко. Її бабуся, яка навідувалася до сина в Криму, сказала її мамі аби родина збиралася і їхала до Сак. Аби придбати квитки до Криму мама була змушена продати золоті сережки. В Криму одинадцятирічна Ольга нарешті досита поїла хліба [29, с. 976-977]. Ганна Місько згадує, що мама померла, братів та сестер вже завербували в Крим, то ж вони з батьком поїхали в Керч до його брата:
     Там він пішов працювати у робкооп. Працівникам давали – чотириста грамів хліба, але за них треба було вистояти у величезній черзі. Батькові стояти ніколи бо він працює, так посилав мене. Бувало хліб отримаю, а вийти з черги не можу – так багато людей стоїть. Так і вижили [30, с. 675].

     Лідія Переймак погано пам’ятає як вони опинилися в Старому Криму, де працював батько. Але пам’ятає гуртожиток, де жила родина і те, що старші діти наймалися до місцевих греків пасти череду. У 1937 р. родина повернулася в рідне село, але їхня хата вже була зайнята переселенцями [29, с. 899]. А от Людмила Пустова тільки народилася в 1937 р. в Гурзуфі, куди її батьки втекли від голоду. Повернулася на Херсонщину родина вже перед війною [52].

     Міграції до Криму можна також умовно поділити на довгострокові та короткострокові. Так, втечу всієї родини на 2, 5, 10 років або назавжди слід розглядати як довгострокову, а трудові виїзди та спроби дістати хліб – як короткострокові. Мешканці прикордонної території, зазвичай, практикували регулярні короткострокові поїздки на півострів. Так у родині Тітових батько мав пару коней та постійно наймався возити сіно в Крим [30, с. 669]. Любов Мішенчук згадує, що після смерті батька мама ходила в Крим на поденні заробітки, звідки приносила дрібну рибу та раків [30, с. 691].

     Таким чином, аналіз наявних джерел та введення нових в обіг підтверджує дослідницьку гіпотезу про існування трудових міграцій та втеч селян з материкової України до Криму під час голоду 1932–1933. Найпоширенішими ці практики порятунку від голоду були на теренах сучасних Херсонської та Запорізької областей, що мали традиційні пограничні контакти з півостровом.

Висновки

     Впровадження радянської політики на селі в Криму напередодні голоду 1932–1933 рр. місцевими органами влади (що керувалися прямими вказівками з Москви) мало такий самий характер, як і загалом в СРСР. Протестні практики місцевого населення, наприклад, саботаж, «бабські бунти», поширення антирадянських чуток про майбутнє повстання проти влади, як реакція на цю політику, так само є добре вписаними в загальний контекст. Додатково слід відзначити лише місцеву особливість релігійних протестів. Так кримські татари вимагали від радянської влади скасування політики колективізації як такої, що суперечить нормам ісламу, а турецького консула просили захистити права мусульман Криму.

      Схожі висновки доцільно зробити й щодо подій 1932–1933, які розгорталися за всесоюзними тенденціями. Щодо дражливого питання «Чи був в Криму голод в 1932–1933 рр.», відповідь на яке автор намагався проілюструвати спогадами, то тут свідчення не є одностайними. Ті респонденти, що чули про події 1932–1933 рр. в Криму або були його свідками,  визначають їх саме як голод, але дають йому різні оцінки. Існує певна кореляція між регіоном, звідки походить респондент та його спогадами про силу голоду, але така гіпотеза потребує більш масштабних досліджень з охопленням інших природно-кліматичних районів Кримського півострову.

     Щодо пам’яті кримських татар про голод 1932–1933 рр., то тут слід відзначити, що наративи двох голодів, 1921–1923 та 1932–1933, як вже зазначалося, дійсно перетинаються в спогадах респондентів, особливо тих, що були безпосередніми свідками, або чули про голод від батьків. Це пов’язано із тим, що голод 1921–1923 рр. займає помітне місце в колективній пам’яті кримських татар. Так, для загалом травматизованої депортацією ідентичності, голод відіграє приблизно таку саму важливу роль як і «перша» анексія Криму, чи перше, вимушене, самовисилення в ХІХ ст., тому що, згідно з уявленнями спільноти, був направлений саме проти корінного населення Криму [38], на відміну від того самого голоду 1932–1933 рр. Більше того, втеча від голоду 1921–1923 порівнюється з втечею від примусового приєднання Криму до складу Російської імперії [38]. Особливо помітне місце займає голод 1921–1923 в публічному дискурсі. Наприклад, Мустафа Джемілєв, в 2007 році закликаючи всіх співвітчизників і жителів Криму інших національностей до солідарності і висловлення почуття поваги до пам`яті мільйонів жертв Голодомору, відзначив, що «голод 1921–1923 рр, який забрав життя 70000 кримських татар, теж довгий час замовчувався як і Голодомор» [28]. Можливо, це також є причиною, чому деякі респонденти, особливо ті, що були свідками, не пам’ятають голод 1932–1933 рр. З іншого боку, ті респонденти, що народилися пізніше, можуть не пам’ятати з переказів жодний з довоєнних голодів — і це вже є вплив досвіду депортації, що є набагато сильнішим і спільним для абсолютно всіх кримських татар. Інше пояснення пропонує автор статті «Відображення теми голоду 1932–1933 рр. в Криму в літературі кримських татар Румунії». Так, на його думку, на відміну від голоду 1921–1923, який отримав широке висвітлення в кримськотатарській літературі завдяки політиці коренізації, тема голоду 1932–1933 рр. цензорувалася і була відрефлексована лише в діаспорній літературі [43]. Дійсно, на доступних нам джерелах, можна побачити, що кримські татари в Румунії не залишалися осторонь теми голоду 1932–1933 рр. В травневому випуску журналу «Emel Mecmuasi» за 1931 р., Джафер Сейдамєт, один з активних діячів подій 1917–1918 рр. в Криму, писав, що якщо в 1921–1923 рр. в Криму загинуло 100000 людей, то від голоду в 1931 р. потерпали від 5 до 10 родин в кожному кримському селі [60].

     Разом із тим у пам’яті кримських татар добре закарбувалися епізоди допомоги українцям, що тікали з материка на півострів. Про що, власне, часто говорить під час урочистостей з приводу дня пам’яті жертв Голодомору попередній голова Меджлісу Мустафа Джемілєв. Тут варто зазначити, що на противагу сформованому на півострові проросійською спільнотою уявленню про Голодомор як про новий український міф та, власне, заперечення факту голоду 1932-1933, кримськотатарська спільнота завжди із повагою ставилася до чужого болю та пам’ятних дат. Частково це пояснюється схожістю травматичного досвіду двох народів, частково політичним контекстом, адже очільники Меджлісу завжди були членами партій (Народний Рух, Наша Україна), що займали принципову позицію щодо Голодомору. Доречним буде зазначити, що більшість опитаних респондентів без вагань визнавали, що Голодомор був геноцидом українського народу, додаючи «Так само як і депортація – кримськотатарського». Очевидно, що окрім періоду 2005-2010, коли тема Великого Голоду з’явилася в публічному просторі, події останніх чотирьох років та посилення звя’зків між двома народами істотно вплинули на повагу до травми одне одного. Так біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору, встановленому в Генічеську, населеному пункті на кордоні з окупованим Кримом, кожен рік, в листопаді, збирається місцева кримськотатарська громада та проводить дуа, тобто молитву на честь загиблих.

     Завдяки наявним джерелам вдалося підтвердити гіпотезу про міграції населення материкової частини України до Криму під час голоду 1932–1933 рр. Якщо населення північних та східних регіонів УРСР, за рідкісним винятком, шукало порятунку в РРФСР, то на південних теренах, територіях сучасних Херсонської та Запорізької областей, пошук заробітку та кращого життя в Криму були традиційно частиною практик місцевого населення. Введення в обіг нових джерел дозволило подивитися на тему голоду та переселень з перспективи місцевого населення півострову. Як виявилося, в пам’яті кримських татар залишилися численні спогади про цю недосліджену сторінку історії голоду. Тому, враховуючи результати дослідження, Автор вважає за потрібне продовжити його, звернувши увагу на інші регіони Кримського півострову та нові аспекти голоду і міграцій.

Список літератури

1. Аблаєв Б. Ковток чистого повітря [Електронний ресурс] / Бекір Аблаєв // Кримська Світлиця. – 2011. – 30  грудня. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=9799. – Назва з екрану.
2. Бекиров А. Голодомор 1932–1933 годов в Крыму [Електронний ресурс] / Асан Бекиров // Голос Крыма. – 2009. – 1 июля. – Режим доступу: https://web.archive.org/web/20140302134703/http://www.goloskrima.com/?p=2197. – Назва з екрану.
3. Бистрицька Е. Участь міжнародних організацій у подоланні голоду на території України і Росії у 1921–1923 рр. / Е. Бистрицька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – 2013. – №1. – С. 123–126.
4. Борисенко В. К. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 рр. / В. К. Борисенко. – Київ : ВД «Стилос», 2007. – 288 с.
5. Брошеван В. М. Раскулачивание в Крыму (История в документах и материалах о выселении из Крымской АССР в 20–40-х годах XX столетия бывших помещиков-дворян и крупных землевладельцев, кулаков, ликвидированных как класс, в числе которых оказались и иностранноподданные.) / В. М. Брошеван. – Симферополь, 1999. – 120 с.
6. Великий голод в Україні 1932–1933 років: Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США у IV т. / викон. директ.: Мейс Джеймс ; наук. ред.: Кульчицький С. В. – Т. 1. – Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 208. – 838 c.
7. Великий голод в Україні 1932–1933 років: Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США у IV т. / викон. директ.: Мейс Джеймс ; наук. ред.: Кульчицький С. В. – Т. 2. – Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 208. – 814 c.
8. Великий голод в Україні 1932–1933 років: Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США у IV т. / викон. директ.: Мейс Джеймс ; наук. ред.: Кульчицький С. В. – Т. 3. – Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 208. – 782 c.
9. Верменич Я. В. Феномен пограниччя: Крим і Донбас в долі України/ Я. В. Верменич / відп. ред.: В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – Київ : Інститут історії України, 2018. – 369 с.
10. Виола Л. Крестьянский бунт в эпоху Сталина: Коллективизация и культура крестьянского сопротивления / Линн Виола. – Москва : РОССПЭН ; Фонд Первого Президента России Б. Н. Ельцина, 2010. – 357 с.
11. Воловина О., Плохій С. М., Левчук Н. М., Рудницький О. П., Ковбасюк А. Б., Шевчук П. Є. Реґіональні відмінності втрат від голоду 1932–1934 рр. в Україні / О. Воловина, С. М. Плохій, Н. М. Левчук, О. П. Рудницький, А. Б. Ковбасюк, П. Є. Шевчук // Український історичний журнал. -  2017. - № 2. - С. 76-116.
12. Галан А. Будні совєтського журналіста / Анатоль Галан. – Буєнос-Айрес : Перемога, 1956. — 203 с.
13. Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Ф. 68. – Спр. 288. – 152 арк.
14. ГДА СБУ. – Ф. 68. – Спр. 229. – 152 арк.
15. Голод 1932–1933 років на Украі?ні: очима істориків, мовою документів / кер. кол. упоряд.: Р. Я Пиріг. – Київ : Політвидав України, 1990. – 605 c.
16. Голод в СССР. 1929–1934: В 3 т. Т. 1: 1929 – июль 1932: В 2 кн. Кн. 1. / отв. сост. Кондрашин В. В. – Москва : МФД, 2011. – 656 с.
17. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні за документами ГДА СБУ / В. М. Даниленко (відп. упоряд.), Л. Л. Аулова, В. В. Лавренюк. – Львів : Центр досліджень визвольного руху, 2010. – 472 c.
18. Голодомор в Крыму в 1921–1923 – продолжение геноцида крымскотатарского народа [Електронний ресурс] // Авдет. – 2006. – 4 декабря.

19. Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліографічний покажчик [Електронний ресурс] / упоряд.: Бур’ян Л. М., Рікун І. Е. ; редкол.: Ботушанська О. Ф (відп. ред.), Кульчицький С. В. (наук. ред.), Мотика В. ; ред.: Шелестович І. С. ; ОДНБ ім. М.Горького, Ін-т історії України НАН України.  – Одеса : 2014. – 685 с. – Режим доступу: http://catalog.odnb.odessa.ua/ONNB_ec/NashiVid/sNaykVidan/sc546867.pdf
20. Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліографічний покажчик / упоряд.: Бур’ян Л. М., Рікун І. Е. ; редкол.: Кульчицький С. В. (відп. ред.), Ботушанська О. Ф., Мотика В. ; ред.: Десенко М. Л., Шелестович І. С. ; ОДНБ ім. М.Горького, Ін-т історії України НАН України, Фундація українознавчих студій Австралії.  – Одеса– Львів : М. П. Коць, 2001. – 656 с.
21. Голодомор в Україні 1932–1933 рр.: бібліографічний покажчик / упоряд.: Бур’ян Л. М., Рікун І. Е. ; редкол.: Ботушанська О. Ф (відп. ред.), Кульчицький С. В. (наук. ред.), Мотика В. ; ред.: Десенко М. Л., Шелестович І. С. ; ОДНБ ім. М.Горького, Ін-т історії України НАН України.  – Одеса : «Студія Негоціант», 2008. – 576 с.
22. Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей: Из истории Гражданской войны в Крыму. 2-е изд., испр. и доп. / А. Г. Зарубин, В. Г. Зарубин. –Симферополь : Антиква, 2008. – 728 с.
23. Злочин / [упоряд. П. Кардаш]. – Мельбурн : Фортуна, 2003. – 555 с.
24. Историческая память населения Юга России о голоде 1932-1933 г.: материалы научно-практической конференции / ред.: Н. И. Бондарь, О. В. Матвеев. – Краснодар : Традиция, 2009. – 454 с.
25. Каплій С. Пам’ятати – в ім’я майбутнього [Електронний ресурс] / Сергій Каплій // Кримська Світлиця. – 2003. – 3 жовтня. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=1308. – Назва з екрану.
26. Касьянов Г. В. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х) / Георгій Касьянов ; Ін-т історії України НАН України. – Київ : Наш час, 2010. – 271 с.
27.  Марочко В. Територія Голодомору 1932–1933 рр. / Василь Марочко. – Київ, 2014. – 64 с.
28. Меджліс закликає вшанувати пам’ять жертв Голодомору [Електронний ресурс] // УНІАН. – 2007. – 20 листопада. – Режим доступу: https://www.unian.ua/crimea/78436-medjlis-zaklikae-vshanuvati-pamyat-jertv-golodomoru.html. – Назва з екрану.
29. Національна книга пам’яті жертв Голодомору в Україні. Запорізька область / обл. редкол.: Старух О. В., Фролов М. О., Тимченко С. М., Турченко Ф. Г., Тедєєв О. С.  ; Укр. ін-т нац. пам'яті, Запоріз. облдержадмін. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – 1080 с.
30. Національна книга пам’яті жертв Голодомору в Україні. Херсонська область / редкол.: С. Г. Водотика, І. О. Яковлєв (голова) [та ін.], відп. ред. О. О. Марущак ; Укр. ін-т нац. пам'яті, Херсон. облдержадмін. – Херсон : Наддніпрянська правда, 2008. – 843 с.
31. Національна книга пам’яті жертв Голодомору в Україні. Черкаська область. Ч. 1 / ред. кол.: Гаман П. І. (гол. ред.), Чабан А. Ю. (заст. гол. ред.) [та ін.] ; Укр. ін-т нац. пам'яті, Черкаська облдержадмін. – Черкаси : Вид. Чабаненко Ю., 2008. – 1200 с.
32. ОА. – Інтерв’ю: Аблякімов Джелял, 1923 р.н. – 13.08.2017.
33. ОА. – Інтерв’ю: Анонім, 1925 р.н. – 8.08.2017.
34. ОА. – Інтерв’ю: Аракаєва Лєвазе, 1938 р.н. – 7.08.2017.
35. ОА. – Інтерв’ю: Бекіров Лютфі, 1928 р.н. – 11.08.2017.
36. ОА. – Інтерв’ю: Едіє, 1963 р.н. – 18.08.2017.
37. ОА. – Інтерв’ю: Зєвід Газієв, 1939 р.н. – 9.08.2017.
38. ОА. – Інтерв’ю: Льоман, 1938 р.н. – 13.08.2017.
39. ОА. – Інтерв’ю: Мусфірє, 1933 р.н. – 12.08.2017.
40. ОА. – Інтерв’ю: Назім, 1936 р.н. – 9.08.2017.
41. ОА. – Інтерв’ю: Умєрова Хаіре, 1929 р.н. – 7.08.2017.
42. Омельчук Д. В., Акулов М. Р., Вакатова Л. П., Шевцова Н. Н., Юрченко С. В. Политические репрессии в Крыму (1920-1940 годы) / Д. В. Омельчук, М. Р. Акулов, Л. П. Вакатова, Н. Н. Шевцова, С. В. Юрченко – Симферополь, 2003. – 208 с.
43. Отражение темы голода 1932-1933 гг. в Крыму в литературе крымских татар Румынии (на примере стихотворения «Воспоминание o голоде») [Електронний ресурс] // Why save languages? – 2012. – Режим доступу: https://whysavelanguages.wordpress.com/2012/12/07/отражение-темы-голода-1932-1933-гг-в-крыму-в-ли/. – Назва з екрану.
44. Помнить, чтобы не повторилось [Електронний ресурс] // Кримська Світлиця. – 2006. – 1  грудня. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4297. – Назва з екрану.
45. Правда про голод на Одещині. Березівський район / [упоряд. Ніточко І. І.] – Одеса : Астропринт, 2008. – 220 с.
46. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918–1939. Документы и материалы. В 4-х т. / Т. 3 1930–1934 гг. Кн. 2 1932–1934 гг. / ред.: А. Берелович. – Москва : РОССПЭН, 2005. – 840 с.
47. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918–1939. Документы и материалы. В 4-х т. / Т. 3 1930–1934 гг. Кн. 1 1930–1931 гг. / ред.: А. Берелович, В. Данилов – Москва : РОССПЭН, 2003. – 864 с.
48. Соколов Д. Великий голод в Крыму [Електронний ресурс] / Дмитрий Соколов // Зеркало недели. – 2010. – 5 ноября – Режим доступу: https://zn.ua/SOCIETY/velikiy_golod_v_krymu.html. – Назва з екрану.
49. Терещук Н., Шевякова Д. Арихивная справка о Голодоморе в Севастополе 1920–1930-х годах [Електронний ресурс] / Севастопольская городская государственная администрация. – Режим доступу: https://web.archive.org/web/20100414102123/sev.gov.ua/golodomor/arhdokum/. – Назва з екрану.
50.  Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы в 5-ти тт. / Т. 3. Конец 1930–1933 / ред. кол.: В. Данилов, Р. Маннинг, Л. Виола. – Москва: РОССПЭН, 2001. – 1008 с.
51. Турчин В. Голодомор у Таврії, або цвинтар без хрестів (закінчення) [Електронний ресурс]  / Віктор Турчин //  Кримська Світлиця. – 2008. – 12  грудня. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6642. – Назва з екрану.
52.  Турчин В. Голодомор у Таврії, або цвинтар без хрестів (продовження) [Електронний ресурс] / Віктор Турчин //  Кримська Світлиця. – 2008. – 5 грудня. – Режим доступу: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6624. – Назва з екрану.
53.  Усна історія Голодомору 1932–1933 років у Північному Приазов’ї. Бердянський вимір / [упоряд. І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 302 с.
54. Усна історія Степової : Запорізький край / ред. кол. тому: А. Бойко (гол. ред.), Н. Швайба (наук. ред.), В. Козирев (відп. секр.), Н. Бєлік, Ю. Головко, В. Мільчев, В. Ткаченко. ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Інститут усної історії Запорізького національного університету, Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького, Запорізьке обласне Товариство охорони пам?яток історії та культури. – Запоріжжя: АА Тандем, 2008. – Т. 4. – 472 с.
55. Усна історія Степової України: Запорізький край / ред. кол. тому: А. Бойко (гол. ред.), М. Фролов (заст. гол. ред.), Н. Швайба (наук. ред.), В. Козирєв (відп. секр.), В. Брехуненко, Н. Бєлік, Ю. Головко, В. Мільчев, В. Ткаченко ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Запорізький національний університет, Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – Т. 2. –  516 с.
56. Усна історія Степової України: Запорізький край / ред. кол. тому:  А. Бойко (гол. ред.), М. Фролов (заст. гол. ред.), Швець Д. Н. (заст. гол. ред.), Швайба (наук. ред.), В. Козирєв (відп. секр.), В. Брехуненко, Н. Бєлік, Ю. Головко, В. Мільчев, В. Ткаченко. ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Запорізький національний університет, Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – Т. 3. –  516 с.
57. Davies R. The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931–1933 / R.W. Davies, Stephen G. Wheatcroft. – New York: Palgrave Macmillan, 2009. – 555 с.
58. Neufeldt C. The fate of mennonites in Ukraine and the Crimea during soviet collectivization and the famine (1930–1933) : Thesis for the degree of Doctor of Philosophy / Neufeldt Colin Peter – Edmonton, Alberta, 1999. – 329 с.
59. Plokhy S. Mapping the Great Famine / Serhii Plokhy // Harvard Ukrainian Studies. – 2015–2016. – Vol. 34, No 1/4. – pp. 385–415.
60. Seydahamet C. Famine in Crimea [Електронний ресурс] / Cafer Seydahamet – Режим доступу: http://www.iccrimea.org/historical/famine1931.html. – Назва з екрану.
61. Urliæ I. Victimhood, Vengefulness, and the Culture of Forgiveness / I. Urliæ, M. Berger, A. Berman. – New York: Nova Science Publishers, 2014. – 243 с.

M. Kisly.
Narratives of the Great Famine: a view from both sides of the isthmus of Perekop

After the annexation of Crimea, it has become obvious that the peninsula was and, to some degree, still remains a terra incognita for Ukrainian society, while the history of Crimean Tatars has never been integrated into Ukrainian national historical narrative. Indeed, research on the Holodomor topic, which occupies an important place in modern Ukrainian historiography, traditionally are limited to the borders of the Ukrainian Socialist Soviet Republic as the part of the USSR during the Great Famine of 1932-1933. Nevertheless, we can make an assumption that the local population also suffered from hunger during 1932-1933 according to fieldwork conducted in Crimea among Crimean Tatars and due to the official documents and other sources. The extent of famine in Crimea, according to evidence, ranged from the hunger that “was not so severing as in Ukraine” to “people were starving and dying from hunger” and cannot be estimated. It should be mentioned, that situation varied from region to region. For example, in the north part of Crimea Peninsula, which is mainly the steppe, people were starving more than in the seacoast, where a plenty of fish helped them to survive.  Relying on the available sources it is difficult to argue what caused the famine in Crimea and how it correlates with “terror by hunger” on territories of the Ukrainian Socialist Soviet Republic. At the same time, it can be said for sure that Crimean Peninsula had close ties with “mainland” during the years of hunger. According to the evidence recorded on both sides of the isthmus of Perekop, population of mainland were trying to escape from the famine and to save themselves in Crimea. Moreover, another reason for escaping to Crimea was labor migration, traditionally widespread in the southern part of mainland among local population. Furthermore, the proposed paper deals with the Crimean Tatars memory of Holodomor and its place among other hungers they suffered from.

* Це дослідження відбулося завдяки підтримці Holodomor Research and Education Consortium, проекту Канадського Інституту українських студій (CIUS) університету Альберти.

 Дана наукова стаття вперше опублікована в: Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2018. Т. 1. С. 73–86.