Цей матеріал є фрагментом монографії «PAST CONTINUOUS: Історична політика 1980-х – 2000-х рр. (Україна та сусіди)», що готується у видавництві Лаурус. Інший розділ: К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) уже розміщувався на historians.in.ua

Див. Частину 1. Про стереотипи. «Західна Європа»

Див. Частину 2. «Східна Європа»

м. Ржищів. Музей Трипільської культури. Україна

Пострадянський простір

      Уявна географія «пострадянського простору» охоплює держави, що виникли після розпаду Радянського Союзу – за винятком країн Балтії, які успішно «повернулися» до Європи у 2004 році. Якщо прийняти логіку політичної географії, то ця територія розпадається на «нову Східну Європу», до якої можна віднести країни, що увійшли до програми Східного партнерства ЄС (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна), Середньоазійський регіон (Казахстан, Таджикистан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан) і Росію, яка традиційно перебуває «між Сходом і Заходом» та претендує на особливий шлях та місію не лише у цьому регіоні, а й у світі.
      Попри очевидні відмінності у політичному, економічному і культурному розвитку після 1991 року, всі країни пострадянського простору вписуються у певний загальний сценарій переоцінки, переосмислення і переписування минулого¹, достатньо близький до «східноєвропейського». Це пояснюється як спільним спадком і спільною логікою «повернення до коріння», так і запозиченням дискурсів і практик.
      Назвемо цей сценарій «націоналізацією» історії: відокремленням «своєї» національної версії минулого від того, що раніше описувалося як спільне, уявне перетворення «своєї» нації з об'єкта історії на її суб'єкт. У цьому випадку відбувалося відокремлення від спільної історії – імперської чи радянської. У багатьох випадках (Україна, Білорусь, Вірменія, Грузія тощо) до 1991 року існувала більш ніж столітня історіографічна традиція «своєї» національної історії, що виникла на межі ХІХ-ХХ століть. Проте у радянський час усі національні історії були уніфіковані у рамках «Історії СРСР», а національні майстер-наративи, створені до революції 1917 року, оголошені «націоналістичними» і заборонені. Ці наративи вижили або в діаспорах, або в малодоступних спеціальних фондах бібліотек². Дисертації у національних республіках, присвячені проблемам національної історії писалися в рамках спеціальності «Історія СРСР». Шкільні й університетські курси з історії національних республік підганялася під спільну історію, де телеологія передбачала рух до безкласового суспільства без націй, до «нової історичної спільноти – радянського народу». Наукові дослідження національних історій у національних республіках СРСР проводилися в рамках «класового підходу» і мали обґрунтовувати на «місцевому матеріалі» ідею злиття безкласових націй у згадану «нову історичну спільність».
      Таким чином, «націоналізація» історії водночас була політичною суверенізацією. Не випадково «питання історії» в період перебудови стали невід'ємною частиною дискусій щодо повноважень союзного центру у Москві, а місцеві еліти спочатку використовували їх в інтересах власної легітимації як еліт національних, а згодом і для політичної легітимації держав, що виникли на місці колишніх радянських республік після 1991 року. Варто згадати про те, що практично всюди на пострадянському просторі після 1991 року при владі утрималась партійно-радянська номенклатура (за винятком коротких перерв у Вірменії та Азербайджані), яка охоче скористалася ідеєю «повернення до коренів».
      «Націоналізація» історії розгорталася у 1990-ті роки за стандартним сценарієм.
      По-перше, засудження злочинів сталінського режиму іноді переходило у гранично критичну оцінку – аж до відкидання всього радянського періоду. По-друге, суверенізація «своєї» національної історії і звернення до «історичних коренів» спровокувало «націоналізацію» далекого минулого в найбуквальнішому сенсі цього слова – пошук національних рис у донаціональні епохи. По-третє, заповнення так званих «білих плям» – повернення до національного наративу забутих чи раніше заборонених імен, подій, фактів. З цим пов’язана загальна тенденція пошуків «історичної правди» та «історичної справедливості». По-четверте, звернення до вже наявних наративів, що отримали статус класичних та беззаперечних авторитетів, як через їхню відповідність завданням «націоналізації», так і завдяки «реабілітаційному синдрому» – все, що було заборонене «комуністичним режимом», набувало морального авторитету.
      У результаті в більшості пострадянських держав в офіційній історіографії і політиці пам'яті/історичній політиці утвердився канон репрезентації минулого, заснований на етноцентричному – або, вживаючи запропоновану нами типологію, національному/націоналістичному – наративі історії та пам'яті. Далі ми опишемо його основні «родові» риси розуміючи, що інтенсивність їхніх проявів у кожному конкретному національному наративі має специфіку.
      У випадку з Росією, наприклад, він найбільш виразно проявляється в національних республіках – суб'єктах федерації. Натомість, наратив пам'яті, який пропонує федеральний центр, заснований більше на радянсько-ностальгічний моделі (яка доповнюється імперсько-ностальгічною). У Білорусі сформувалася модель колективної/історичної пам'яті, що поєднує національний/націоналістичний та радянсько-ностальгічний наративи. У Молдові етнонаціональний наратив поділений між «молдованістами» та «румуністами», в Україні доволі виразно були окреслені регіональні межі його домінування і конкуренції з радянського-ностальгічним наративом.
      Цей канон пам'яті-історії базується на телеологічній конструкції, в якій доцільність «власної», «націоналізованої» історії зумовлена необхідністю і неуникненністю існування «власної» унікальної нації та відповідної держави. Історія представлена як онтологічно визначений наперед рух до певної вищої мети – виникнення національної держави, яка є вищою формою життєдіяльності і самовтілення нації. Мета (чи наслідок) прямо або імпліцитно ототожнюються з причиною, в результаті сама собою з'являється ідея природності, органічності нації і національної держави. Такі нації-держави просто не можуть не виникнути, відтак завдання історика – не обґрунтувати факт їхньої наявності у загальній історії людства, а правильно пояснити факт їхньої відсутності у певні періоди цієї історії.

м. Петропавловськ. Пам'ятник Абилай-хану (2008 р.). Казахстан

      Відповідно формується пізнавальна, інтерпретаційна і пояснювальна стратегія, у рамках якої нація визнається певним органічним явищем, що існує «об'єктивно», незалежно від зусиль істориків. Завдання істориків зводиться до того, щоб «адекватно», правильно описати буття цієї нації у часі і просторі, правильно ідентифікувати і продемонструвати сутнісні характеристики нації, підтвердити їхню наявність у минулому за допомогою правильно знайденого понятійного інструментарію і фактів, поєднати це минуле із сучасністю. Такий підхід обґрунтовує (а вже потім пояснює) історичну необхідність і невідворотність існування конкретної нації, сутнісні властивості якої ідентифіковані в історичній реальності, а ще краще –  в «історичній правді». Есенціалізм – невід’ємна риса канону.
      Можливо тому категорії ідеологічних і політичних практик у «націоналізованій» історії/історіографії доволі легко отримують статус науково-аналітичних. Саме з таким статусом вони повертаються до ідеологічного обігу і в свою чергу своєю «науковістю» легітимують політичної мову. Ідеальним прикладом може бути категорія «національне відродження» чи «пробудження нації», що з різною інтенсивністю використовується як в ідеологічному так і в науковому мовних просторах. Крім іншого, такий спосіб артикуляції зумовлює обов'язкову наявність антропоморфізмів (нація ототожнюється із живою істотою, яка бореться, страждає, засинає і пробуджується, помирає і воскресає) і анахронізмів («націю» можуть знайти у найдавніших історичних періодах, навіть у тих, картина буття яких відтворюється лише за допомогою археологічних знарядь).
      Звернемо увагу на те, що в цій схемі пам'ять автоматично ототожнюється з історією. Важко знайти стандартний наратив націоналізованої історії, в якому прямо чи імпліцитно не містилася б ідея про те, що національна історія – це форма колективної пам’яті нації. Вже згаданий термін «національне відродження» («пробудження») просто твердить, що написання історії – це повернення пам’яті нації. Подолання національної амнезії за домопогою «історичної правди» - стадартне робоче гасло афірмативної історії.
      Головним суб’єктом історії є народ, який ототожнюється з одним чи з групою генетично близьких етносів і субетносів. Зміст «націоналізованої» історії у науковому варіанті – перетворення цього народу (етносів) у націю. У такому способі тлумачення неуникненним є ототожнення «народу», «етносу» і «нації» як у науковому, так і в публічному дискурсах.
      З цим нерозривно пов'язаний ще один важливий компонент канону – вже згадувана  культурна ексклюзивність. Наратив пам'яті, заснований на етноцентричній версії є ексклюзивним за визначенням. Це ракож родова риса історичного/історіографічного наративу, який сам претендує на те, щоб бути формою історичної пам'яті. Тут можливі радикальні версії, де взагалі ігнорується присутність інших етносів і націй у «своїй» історії/пам’яті чи ігнорується ціла система рівноцінних взаємовпливів і взаємодій з Іншим. Ексклюзивний наратив пам'яті припускає факт присутності Іншого перш за все як тла для підкреслення власної національної винятковості чи самобутності. Тут можна знайти різні відтінки – Інший може бути нейтральним тлом, може бути присутній як у межах «своєї» території, так і поза нею. Звичайно, хтось із числа Інших обов'язково буде грати роль ворога, що заважає об'єктивному ходу історії – нормальному розвитку «своєї» нації, і таким чином буде порушувати «історичну справедливість». Найбільш виразно ексклюзивність (етнічна, культурна) зазвичай представлена у шкільних підручниках, які перетворюються на своєрідні «місця пам'яті».
      Всі перераховані базові риси «націоналізованої» історії/пам'яті унаочнюються у таких властивостях канону як лінійність і абсолютизація тяглості в історії «етносу-народу-нації». Найбільш показовий приклад – схема «перетікання» національної історії – тут тяглість забезпечується або через реальні  чи удавані форми державності, або через наявність автохтонного народу та його культурно-антропологічних особливостей. Зазвичай така схема передбачає щось на кшталт «національного міленіуму» – неперервної, цілісної тисячолітньої (а в певних випадках багатотисячолітньої) національної історії. Зазвичай ця історія «одержавлюється» — власна держава є смислом і наперед визначеною метою існування нації. Відсутність власної держави в історії — виклик природному станові, аномалія.
      Практично всі національні історії на пострадянському просторі претендують як мінімум на тисячолітню чи багатотисячолітню «біографію нації»: деякі українці готові вести свою етнонаціональну генеалогію від Трипільської культури (V тис. до н.е.)³, окремі дослідники у Казахстані претендують на п’ять тисяч років неперервної історії казахів⁴, білоруси шукають початки свого етносу в «Балтійському субстраті» та у часах залізної доби⁵, народи Кавказу готові шукати коріння своєї історії у біблійних часах і претендують на арійське походження⁶. Арійский міф взагалі є найулюбленішою іграшкою переважної більшості промоутерів етнонаціонального наративу на пострадянському просторі.
      Представлені тут «родові» риси канону «націоналізованої» історії/пам'яті цілком вписуються в стандартну схему національної історії, що склалася в другій половині 19 століття і цілком успішно дожила до наших днів на сторінках шкільних підручників багатьох континентів⁷.
      Канон «націоналізованої» історії і пам'яті передбачає наявність базового набору історичних міфів, символів і меморіальних практик. Логіка етносимволізму диктує приблизно однаковий алгоритм і вибір тем. Перерахуємо їх.
      1. Міф про походження. Він зазвичай пов'язаний із прагненням довести давність своєї нації та її цивілізаційну перевагу. Одним із найбільш популярних варіантів є походження від аріїв (Центральна Азія, Північний Кавказ, Україна, Росія) або якого-небудь іншого давнього (тюрки, булгари) народу.
      2. Міф про цивілізаційну/культурну спадщину. Найяскравішими прикладами можуть бути суперечки щодо спадку Київської Русі на російсько-українському «історичному фронті», тяжба щодо спадщини великого Князівства Литовського між литовцями та білорусами, з’ясування генеалогії середньовічних міст-держав між узбеками та таджиками.
      3. Міф про «золоту добу». Зазвичай цей міф пов'язаний з до-національними формами державності і уявленнями про економічне процвітання і високий культурний розвиток. При цьому донаціональні форми «націоналізуються».
      4. Міф про цівілізаційну (культурну) першість. Тут варто згадати популярну в українській історії ідею про Україну як батьківщину першої в Європі Конституції (авторства гетьмана Пилипа Орлика, 1710), або претензії литовців та білорусів на те, що Литовський статут 16 століття є найпередовішим юридичним документом своєї доби, або суперечки про те, де раніше з’явилася друкарська справа чи до якої нації належать Іван Федоров і Франциск Скарина.
      5. Міф про особливу історичну місію. Найбільш популярна форма тут – це уявлення власної нації цивілізаційним бар’єром чи форпостом. Вірменія, наприклад уявляється як форпост християнства на «Сході» і бар’єр між «Сходом» і «Заходом». У Білорусі та Україні можна ідентифікувати різні варіанти цього міфу: від «бар’єру» до перетину цивілізацій, від культурного мосту між «Сходом» і «Заходом», до «порубіжжя». Росія, після недовгих вагань обрала звичну ще з кінця 19 століття роль особливої цивілізації, яка йде «особливим шляхом».
      Цей перелік не є вичерпним, список етнонаціональних міфів є набагато довшим, тут ми лише згадуємо деякі з них як приклади подібності конструювання та репрезентацій.

Тема уроку. Україна

      Оскільки минуле своєї нації змальовується передовсім у рамках дихотомії «ми – вони» вона сама собою породжує способи іншування, які неухильно породжують конфлікт, передусім із сусідами, а іноді і всередині власного суспільства. Для прикладу достатньо згадати затяжний конфлікт між Таджикистаном і Узбекистаном, Вірменією та Азербайджаном, використовування історичних аргументів у грузино-абхазькому і грузино-осетинському конфліктах⁸, «війни пам'яті» між Росією та країнами Балтії⁹, конфлікти з приводу оцінок минулого всередині України.
      З точки зору конфліктогенності особливе місце на пострадянському просторі належить відносинам з Росією.
      Практично в усіх репрезентація минулого що засновані на етнонаціональному каноні  Росія виконує роль засадничого Іншого – переважно у рамках постколоніального дискурсу. Росія у цій версії – вічний гнобитель, колонізатор, що заважає природному розвитку тієї чи іншої нації, утискувач її культури, мови, самобутності. І якщо в європейській частині регіону Росія – це перешкода на шляху європейського розвитку, то в азійській – руйнівник самобутності і давньої традиції. Винятком можна вважати Білорусь, де ренесанс етнонаціонального наративу в його «чистому» вигляді початку 1990-х був призупинений після приходу до влади А. Лукашенка (1994)¹⁰, і Вірменію де конфлікт фокусується на з'ясуванні стосунків з Азербайджаном і Туреччиною, а Росія достатньо часто фігурує як дружній Інший.
      Розбудова історичної політики і майстер-наративу на основі етнонаціонального канону парадоксальним чином стимулюється історичною політикою самої Росії (якщо йдеться про міжнародні аспекти). Тут крім претензій на домінування у пострадянському регіоні (а радше, як частина цих претензій) достатньо чітко артикульований орієнталістський дискурс. Тут увесь периметр імперії та Радянського Союзу (разом з Балтією) представлений як об'єкт цивілізаціної, модернізаційної місії¹¹, здійсненої Росією. Орієнталістський та неоімперський дискурси, які зараз відтворює частина інтелектуальної еліти Росії та її політичний клас у свою чергу слугують ідеальним підживленням для етноцентричних версій минулого і постколоніальних дискурсів у країнах, розташованих на околицях  колись спільного радянського простору.
      Якщо говорити про внутрішньополітичні аспекти використання історії в Росії¹² то можна виокремити дві взаємопов'язані тенденції.
      З одного боку, у певних суб'єктах федерації як в історіографії, так і в колективній/історичній пам'яті у 1990-ті відбувалося повернення до класичного етнонаціонального майстер-наративу (наприклад Татарстан, Башкортостан, республіки північного Кавказу). В окремих випадках (Чечня, Інгушетія) радянський період (тобто «спільне минуле») трактувався як національна травма у зв'язку з депортаціями сталінських часів. Станом на кінець 1990-х у більшості національних республік Російської Федерації були створені (або відтворені) класичні етнонаціональні майстер-наративи. Прагнення до регіоналізації історії і колективної/історичної пам'яті продемонстрували і не-національні суб'єкти федерації¹³.
      З іншого боку, федеральним центром культивується інтеграційний або інклюзивний наратив, заснований на ідеї наднаціональної/багатонаціональної держави, в якому можна угледіти спадок як імперської, так і радянської історичної традиції.  Каркасом, кістяком такої «спільної» історії вочевидь є державність. Форма державності (імперія, чи федерація республік та територіально-адміністративних одиниць із різним рівнем автономії) – у цьому випадку не принципова – головним відправним пунктом є наявність континуїтету державної історії та підпорядкування ідеї державності всіх інших складових історичного досвіду. Це забезпечує історичний континуїтет і легітимність претензій на історичний спадок сусідів. Як і в радянські часи така модель ускладнює функціонування власного російського етнонаціонального наративу історії і пам'яті, який розчиняється в імперському і радянсько-ностальгічному, хай навіть і у вигляді «провідної ролі російського [русского] народу», що присутня радше як культурний фон, підтекст (іноді досить виразний) аніж як чітко артикульована програмова теза.
      Відповідний історичний наратив і політика пам'яті мають зберегти ідею етно-культурного російського [русского] ядра і «суспільно-політичної єдності народів і націй», що об'єднуються навколо нього, і одночасно є рівноправними суб'єктами політичної нації. В принципі, це повторює радянську ідею «нової історичної спільноти – радянського народу», тут «радянський народ» заміняється терміном «росіяни» Гарантом існування політичної нації і об’єднавчою силою є держава – як в минулому, так і в сучасності та у майбутньому. Історія і пам'ять покликані служити інструментами консолідації «росіян»¹⁴ (термін озвучений Борисом Єльциним) або «російської нації» (термін озвучений Володимиром Путіним).
      Ця ідея відобразилась як в офіційному історичному/історіографічному каноні, так і в конструюванні колективної/історичної пам'яті. Якщо йдеться про канон, то найбільш виразним прикладом можна вважати ідею «спільної історії» та «спільного підручника»¹⁵. Варто зауважити, що ідея «спільної історії» у «спільному підручнику» виникла і розвивалася паралельно з переформатуванням ідеологічного простору після приходу до влади В. Путіна і дедалі активнішої реставрації радянсько-ностальгічного наративу пам'яті (у вигляді інклюзивної моделі). Найбільш яскравими віхами тут можна вважати повернення до гімну Радянського Союзу (тепер у вигляді гімну Росії зі зміненим текстом), пропозицію В. Путіна, адресовану історикам, відмовитися від надмірної уваги лише до негативних аспектів історії (2003), масштабну реставрацію радянського міфу про Велику Вітчизняну війну та активну реінсталяцію цього міфу в суспільну свідомість.
      Саме у цьому контексті можна розглядати першу спробу запропонувати суспільству певний варіант спільного («єдиного») підручника, що спостерігалась у 2006 – 2007 роках, коли під егідою вищого політичного істеблішменту Росії спершу підготували посібник для вчителів і «лінійку» підручників авторства А. Данилова і А. Філіпова з історії Росії 20 століття. Підручники видали величезними (у порівнянні з іншими такими виданнями) тиражами, праця авторів стала предметом публічної уваги з боку перших осіб держави – це можна розглядати як непряме свідчення бажання зробити ці підручники «головними» та «єдиними». Їхня ідеологічна спрямованість була очевидна: об'єднавчим історичним наративом мала стати ідеї величі Росії, невіддільна від величі імперії і Радянського Союзу¹⁶ .

Карикатура на ідею єдиного підручника. Росія

      З різних причин і перш за все через прагнення релятивізувати певні практики сталінізму¹⁷ згадані навчальний посібник для вчителів і лінія підручників наразилися на критику з боку ліберальної частини суспільства і професійних істориків, та не отримали статусу «єдиного» підручника. Зауважимо що в принципі «спільність» історії в підручниках забезпечувалась федеральним стандартом з історії, який було ухвалено у 2004 році, а «розмаїття» федеральних підручників було радше наслідком комерційних інтересів, ніж ідеологічних розбіжностей. Ідея спільної історії адресувалася радше суб'єктам федерації, де в 1990-ті відбулося (від)творення етнонаціональних наратив.
      Ця ідея знову актуалізувалася в політичному дискурсі після тривожних для В. Путіна парламентських і президентських виборів 2011/2012 років, тогочасних електоральних протестів та наступу влади на опозицію.
      Запит знову пролунав на найвищому рівні.
      Президент Росії Володимир Путін сформував його так: «Я повністю погоджуюся з тим, що має бути якась канонічна версія нашої історії. Якщо ми дійсно будемо на сході вивчати одну історію, на Уралі – другу, у європейській частині – третю, це загалом може зруйнувати – і напевно буде руйнувати – спільний гуманітарний простір нашої багатонаціональної нації, так би мовити. І якийсь спільний канонічний підхід до головних, фундаментальних, життєво важливих для нашої країни історичних епох має бути, і це має бути відображене в єдиному підручнику. Нічого тут поганого не бачу»¹⁸
      Запит очікувано зустрів підтримку професійних істориків, що представляють офіційну науку. Директор Інституту російської історії Російської Академії наук Юрій Петров охарактеризував розбіжності між регіональними версіями минулого і «загальноросійською» як «громадянську війну в головах». Ідею «спільної історії» він виклав так: «Росія – країна зі єдиною історією. Вона розширювалася, приєднувала до себе нові території, нові народи. Але, хочу підкреслити, жоден народ в цій спільній державі не зник. Всі збереглися і багато хто з них, навпаки, перейшов на новий ступінь розвитку. Тому говорити про утиски прав будь-яких етносів, педалювати історичні образи, пов'язані з минулими подіями, – це шлях конфронтації, аж ніяк не гармонізації міжнаціональних відносин. Перед нами вибір: культивувати місцевий псевдопатріотизм чи вирішувати завдання згуртування єдиної російської нації, де головною ідентичністю людини є його приналежність до Росії, країни зі спільною історією і спільною долею?»¹⁹.
      Неважко здогадатися, що ідею «спільної історії» і «спільного підручника» з ентузіазмом підтримало Міністерство освіти РФ, керівник якого повідомив про намір підготувати новий підручник за рік, при цьому профільний міністр говорив саме про «один підручник»²⁰ .
      Ідею «єдиного підручника» підтримало Російське історичне товариство (яке очолює, спікер Державної думи Росії Сергій Наришкін), Асоціація вчителів історії і суспільствознавства (яку очолює директор Інституту загальної історії Російської Академії наук Олександр Чубарьян), Російське військово-патріотичне товариство (яке очолює міністр культури Росії Володимир Мединський), рух «Народний фронт за Росію», який очолював особисто В. Путін.
      За соціологічними опитуваннями ідея «єдиного» підручника припала до смаку також і суспільству. Опитування Левада-центру у червні 2013 року показали, що 71% респондентів «повністю позитивно» чи «частково позитивно» оцінюють ідею створення єдиного підручника для школи, негативне ставлення висловили 10% респондентів, решта не визначилися з відповіддю²¹. До того ж, згідно з опитуванням Всеросійського центру дослідження суспільної думки, 52% респондентів взагалі вперше почули про ідею такого підручника під час опитування, а 35% – «щось таке чули» про це, що не завадило 58% опитуваних підтримати ідею²².
      Попри такий рівень підтримки «у верхах» та у суспільстві «єдиний підручник» знов не відбувся.
      Доволі скоро заговорили не так про підручник, як про єдиний стандарт, підготовка якого також переросла у доволі складний процес, що по суті нівелював початкову ідею «єдиного підручника», який має виконувати інтеграційну роль перш за все для суб’єктів федерації. В 2015 році нові підручники надійшли до шкіл. Принципово нових ідеологічних і світоглядних настанов вони не містили, але певні формулювання (на кшталт татаро-монгольського іга) були відредаговані у дусі політичної коректності.
      Щодо типології історичної політики в Росії «для внутрішнього користування» можна припустити, що її зміст і спрямованість визначалися прагненням федерального центру впроваджувати інклюзивну модель історії і пам'яті, де поєднувалися б елементи імперської, радянської і національних/регіональних історій, об'єднаних спільним державницьким наративом. Прикладом універсального об’єднуючого міфу можна вважати формулу «великої Перемоги» — у Великій Вітчизняній війні.
      Критика радянського минулого фактично звелася до формування наративу пам'яті про сталінські репресії. В цілому ж відкидання радянського періоду, характерне для 1990-х у 2000-і припинилося, розгорнулася його «нормалізація»²³.
      В академічному дискурсі (який мало пов’язаний із «суспільно-корисними функціями») здебільшого переважають праці аналітичного характеру. На рівні афірмативної й дидактичної історії радянський період більше представлений як героїчний і творчий етап, тут відчутні елементи ностальгії²⁴.
      На рівні регіонів періодично виринає ексклюзивна модель, заснована чи то на етнонаціональному, чи то на регіоналістському наративі, втім зараз (на відміну від 1990-х) вона не вступає у відкритий конфлікт з інклюзивною моделлю, яку пропонує федеральний центр. Спроби створити певну спільну офіційну версію минулого вочевидь продовжуватимуться, федеральна влада просто не має вибору — культурне розмаїття і розміри країни вимагають об’єднавчої стратегії і сфері колективної пам’яті.
      Історична політика в експортному варіанті виявилася набагато конфліктнішою. О. Міллер, який запропонував свою версію періодизації історичної політики у Росії з часів «перебудови», звертає увагу на те, що активізація в цій сфері у 2000-і роки пов’язана із зовнішньополітичними викликами. Ескалація історичної політики Росії була на думку О. Міллера спровокована історичною політикою країн «Східної Європи», яка вимагала засудження комунізму на загальноєвропейському рівні і фактичного покладання відповідальності за «злочини комунізму» на Росію як спадкоємицю СРСР. Серед інших факторів що вплинули на інтенсивність і характер історичної політики в Росії О. Міллер називає «кольорові революції» 2003 – 2005 років (Грузія, Україна, Киргизстан), загострення відносин із «Заходом» через плани розширення НАТО на схід (України і Грузія), а також розміщення систем протиракетної оборони на території центрально-європейських держав²⁵.
      Неважко помітити, що саме на зовнішньополітичному напрямі історична політика Росії мала достатньо чітко артикульований конфронтаційний характер. У перше десятиліття двадцять першого століття Росія опинилася у стані перманентного конфлікту щодо питань минулого з Литвою, Латвією, Естонією, Польщею та Україною (з двома останніми країнами траплялися короткотермінові періоди «відлиги»). При цьому «війна пам’ятей» велася не лише на двосторонній основі, але й на рівні міжнародних організацій: Росія успішно блокувала спроби України визнати голод 1932-1933 років в Українській СРР геноцидом на рівні ООН і Парламентської Асамблеї Ради Європи²⁶. Варто згадати також майже семирічну боротьбу російської дипломатії за ухвалення резолюції ООН, спрямованої проти глорифікації нацизму (до якої «запакували» ідею засудження практик вшанування естонського і латвійського легіонів військ СС, а на момент її ухвалення у листупаді 2014  – щей засудження «неонацизму» в Україні)²⁷.
      Чи є така ситуація цілком очікуваною відповіддю на зовнішні виклики, чи тут присутній більш широкий порядок денний? Радше друге: активна конфронтація Росії із сусідами була спровокована не лише їхніми наступальними діями, що безпосередньо чи опосередковано завдавали шкоди міжнародному престижу Росії, але й міркуваннями внутрішнього порядку.  
      Альтернативні (самі лише негативні) трактування радянського минулого сусідами у пострадянському просторі (як тими, хто вже увійшов до «нової Європі», так і тими, хто перебував у списку очікування) суперечили російському інтеграційному (інклюзивному) наративу пам’яті, частиною якого було визнання радянського періоду важливою і цінною, хоч і суперечливою складовою історичного досвіду Росії. Ревізія міфу про «велику перемогу» у сусідів²⁸ у поєднанні з формулою «КОМУНІЗМ = нацизм» не лише завдавали шкоди звичному образу Росії як учасниці антигітлерівської коаліції і визволительки Європи від «коричневої чуми», але й розхитувала підважувала найважливіший об’єднавчий символ. Наявність об’єднавчого наративу історії і пам’яті, заснованого на ідеї державної величі (імперської чи радянської) відігравало важливу соціально-психологічну роль своєрідного компенсатора за поточні негаразди і втрату ролі світової держави. За даними Левада-центру з 2014 до 2016 року в групі питань «Що саме викликає у вас найбільше почуття гордості за Росію» найчисленнішу кількість голосів зібрав пункт «Історія Росії», який випереджає такі показники як природні багатства, армію, культуру і міжнародний авторитет країни²⁹.
      Про те, що зовнішньополітичні виклики сприймалися як загроза внутрішнім засадам свідчить історія створення (2009) і діяльності Комісії при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Своєрідним вступом до історії комісії був проект меморіального закону, що передбачав створення такого собі Суспільного трибуналу для регулювання питань історичної політики і криміналізацію «посягань на історичну пам'ять»³⁰. Проект закону викликав бурхливі протести з боку ліберальної громадськості, а також неприйняття у середовищі професійних істориків.
      Незважаючи на те, що комісія була створена для протидії зовнішнім викликам всі її практичні дії мали внутрішньополітичний характер. Початок короткої біографії Комісії пов'язаний зі спробами пошуку причетних до «фальсифікацій» в Російській Академії наук, що негайно викликало обурену публічну реакцію вчених.
      Безпосереднім результатом діяльності комісії можна вважати доповнення, внесене до тексту шкільного федерального стандарту з історії. Воно виглядає так: «Небезпека фальсифікації минулого Росії в сучасних умовах. Фальсифікація новітньої історії Росії – загроза національній безпеці країни»³¹.
      Певним побічним продуктом, можливо навіть не так самої діяльності Комісії, як загальної ситуації, у якій вона виникла, було видання ряду посібників, присвячених «фальсифікаціям» історії Росії і за її межами. Посібники призначалися для «внутрішнього користування»³².
      Варто звернути увагу й на ту обставину, що саме в цей період активізується російський культурно-етнічний іредентизм. Російський етнічний націоналізм, що офіційно не схвалюється владою всередині країни, стає важливим елементом зовнішньополітичної стратегії. «Турбота про співвітчизників за кордоном» використовувалася як аргумент у війнах пам'яті, а російськомовне населення сусідніх країн – як союзник у цих війнах. Невипадково у 2007 – 2009 роках постійно експлуатувалася теза  про порушення прав співвітчизників у «близькому зарубіжжі», а протестні акції всередині країн, що провадять «неправильну» історичну політику (Україна, країни Балтії) організовувалися з опорою на місцеве російськомовне населення.
      Створення «комісії Медведєва» парадоксальним чином збіглося у часі з «нормалізацією» відносин із сусідами, перш за все з Польщею і Україною. Це був піковий момент періоду «воєн пам'яті», проте саме у рік створення комісії ситуація почала змінюватись. Почалося «потепління» у відносинах із Заходом, насамперед, з США. Встановився досить конструктивний діалог з Польщею на рівні прем'єр-міністрів Дональда Туска і Володимира Путіна. 31 серпня 2009 року В. Путін опублікував у Gazeta Wyborcza статтю «Сторінки історії – привід для взаємних претензій чи основа для примирення і партнерства?», витриману у заспокійливому тоні. У квітні 2010 року В. Путін разом з Дональдом Туском відвідав Катинь (квітень 2010) і публічно засудив розстріл польських військовополонених у Катині як «злочин тоталітарного режиму». У свою чергу президент Д. Медведєв у листопаді 2010 року завітав з офіційним візитом до України і разом зі своїм українським колегою Віктором Януковичем відвідав меморіалу жертв голодоморів, на відкриття якого він демонстративно-публічно відмовився приїхати у 2008 році. Подальші події засвідчили, що ця «відлига» була радше результатом коливань зовнішьнополітичної кон’юнктури, ніж наслідком переосмислення стратегічних завдань.

Володимир Путін та Дональд Туск. Катинь. 2010 р.

У 2014 році відбувся поворот в історичній політиці Росії, пов'язаний з «українською кризою» і різким погіршенням відносин Росії з «Заходом» через анексію Криму та підтримку Росією сепаратистів на Донбасі. Заморожуються великі проекти, пов'язані з меморіалізацією жертв сталінізму. Показовою стала історія звільнення історика Московського державного університету Андрія Зубова, який відкрито засудив анексію Криму – як найбільш відомий приклад практики переслідування за публічні висловлювання. Державна Дума Росії в прискореному порядку ухвалила закон, що передбачав кримінальну відповідальність за «поширення свідомо неправдивих відомостей про діяльність СРСР в роки Другої світової війни». На зовнішньополітичному «фронті» міністр культури РФ В. Мединський озвучив ініціативу встановити у Кракові пам'ятник червоноармійцям, загиблим у польському полоні в 1920 році³³. Ця ініціатива, при всій її провокаційності тмяніє на тлі використання особисто В. Путіним історичних аргументів для виправдання анексії Криму в березні 2014 року і просування ідеї «Новоросії» для ідеологічного обґрунтування і легітимації сепаратизму на Донбасі .
Не дуже помітною у публічному дискурсі, але досить показовою для розуміння вектору розвитку історичної політики Росії після 2014 року можна вважати доповідь «Про проблеми викладання історії в російських навчальних закладах», який підготував Центр політичної інформації — доволі специфічна «аналітична структура», на сайті якої повідомляється, що вона пропонує «рішення в сфері політичного аналізу та консалтингу, інструменти щодо зниження комерційних ризиків і інформаційного супроводу бізнесу, а також пакет послуг в галузі управління корпоративної та особистої репутацією»³⁴. Важко сказати, чи артикулює ця доповідь запит російських «верхів», чи ж вона має з’ясувати ставлення суспільства до проблеми. Стилістика і мова доповіді свідчать про наявність готових моделей радикалізації історичної політики у разі необхідності.
      Доповідь рясніє висловлюваннями у дусі ідеї про змову Заходу проти Росії. Вона фактично спрямована проти «агентів Заходу» в країні і одночасно сигналізує про необхідність боротьби з націоналізмом всередині Росії (у цьому випадку з націоналізмом у викладанні історії в суб'єктах федерації). На думку авторів доповіді, сьогоднішній стан справ із викладанням історії не дозволяє «забезпечити відтворення традиційних для російського суспільства цінностей» і буде «провокувати формування у молодіжному середовищі комплексу національної меншовартості, сприяти розриву зв'язків між поколіннями, росту популярності сепаратистської і націоналістичної ідеології, ідей релігійного екстремізму. У довгостроковій перспективі, в умовах глобалізації і зростання ідейно-духовної конкуренції на світовій арені, подальше руйнування історичної пам'яті народу і його культурних кодів, створить реальні загрози суверенітету і територіальної цілісності країни»³⁵.
      Автори доповіді вписували свої рекомендації в рамку ідеї «спільного підручника» і крім іншого пропонували «орієнтувати професійну спільноту істориків на розробку за участю представників органів державної влади методологічно обґрунтованих критеріїв виявлення спроб фальсифікації історичних подій і оцінки шкоди, заподіяної суспільству деструктивним інформаційним впливом³⁶.
      Судячи з усього, ці пропозиції в підсумку не вплинули на зміст підручників (принаймні тих, які в 2015 році з'явилися в рамках ініціативи «єдиного підручника»)³⁷.
      Як бачимо, пострадянський простір багато в чому повторює сценарії і практики історичної політики «Східної Європи». Звісно, спільна спадщина визначила і спільні шляхи порозуміння з цією спадщиною. Це, в свою чергу, сприяло наслідуванню і запозиченням: в Україні за польським зразком був створений інститут національної пам'яті, подібний проект розроблявся в Росії, у Молдові деякий час діяла комісія, що копіювала досвід комісій країн Балтії, спостерігаються відверто епігонські проекти створення меморіальних комплексів.
      Подібно до своїх побратимів зі «Східної Європи» культурні та політичні еліти пострадянського простору переважно не сприйняли ідею визнання відповідальності за Голокост (звісно, йдеться про європейську частину). Так само як і в «Східній Європі» роль головного засадничого Іншого в історичній політиці відводилася Росії і парадоксальним чином російський правлячий клас виявився готовим взяти на себе цю роль – Росії, як формотворчого Іншого – з усіма її можливими негативними конотаціями.
      У той же час на пострадянському просторі чітко простежуються відмінності від практик історичної політики «Східної Європи». Тут або відсутні або слабо представлені варіанти «перехідного правосуддя», крім, хіба, ембріональних форм (зазвичай вони обмежувалися формальною реабілітацією жертв політичних репресій). Відновлення етнонаціонального наративу тут не стримувалося і не «редагувалось» перспективою вступу до Євросоюзу, можливо тому він набув більш радикальних форм. Доступ до архівів репресивних органів радянських часів був короткочасним і не вичерпним (хоча зараз Україна являє виняток). «Декомунізаційна» складова історичної політики також була непослідовною і несистемною, дуже залежною від політичної кон'юнктури.
В який уявний політичний і культурний простір вписується в такому разі Україна? З кінця 1980-х вона повільно дрейфувала з пострадянського в «східноєвропейський» простір історичної політики, демонструючи деякі загальні тенденції, які визначаються чи то спільністю окремих елементів історичного досвіду, то чи запозиченнями і практиками наслідування. На відміну від своїх безпосередніх сусідів на заході, Україна не зазнала безпосереднього впливу «євросоюзної» історичної політики. Головні актори історичної політики за зразок обирали або східноєвропейські моделі, або ж орієнтувалися на російські взірці. Після короткого періоду з кінця 1980-х – початку 1990-х в Україні на державному рівні не здійснювалося системних спроб дати собі раду з радянським минулим. Важливою особливістю є те, що в Україні історично склалися регіони з різними типами колективної/історичної пам'яті, що зумовило складності з пошуками інклюзивної моделі історичної пам'яті. Через це Україна може слугувати взірцем внутрішьної конфліктності історичної політики. Форсована «декомунізація» останніх двох років, яка обмежується винятково символічним простором – це спроба надолужити «втрачений час». І навіть у такому вигляді вона провокує нові конфлікти і супроводжується нав’язуванням націоналістичного наративу усьому суспільству. Хоча це й парадоксально, але у цьому разі Україна знов рухається в руслі «східноєвропейского» варіанту історичної політики, який у його черговому втіленні на сучасному етапі являє собою ренесанс етнічного націоналізму і популізму.

1. Результатом багаторічного інтересу вчених Асоціації дослідників російського суспільства (АИРО-XXI) до цієї теми стала ціла низка колективних праць. Див. їхні видання: Национальные истории в советском и постсоветских государствах /Предисловие Ф. Бомсдорфа. — М., 1999; Национальные истории на постсоветском пространстве – II / Под редакцией Ф. Бомсдорфа, Г. Бордюгова, .– М.: Фонд Фридриха Науманна, АИРО-ХХI, 2009; «Войны памяти» на постсоветском пространстве / Предисловие Алана Касаева. – М.: АИРО-ХХI, 2011; Бордюгов Г.А., Бухараев В.М. Вчерашнее завтра: как «национальные истории» писались в СССР и как пишутся теперь. – М.: АИРО-ХХI, 2011
2. Попри «заборону Грушевського», праці якого було переведено до спецсховищ, його схема дивним чином відтворювалася в працях радянських українських істориків, щоправда в рамках «класового підходу». Багато хто зробив академічну кар’єру в радянські часи, де-факто тихцем переписуючи «Історію України-Русі»… Утім, це не є темою нашого дослідження.
3. Див. огляд: Кузьмук О. Псевдонаукові теорії етногенезу українців та їхній вплив на суспільну свідомість, Стратегічні пріоритети, 2009, № 2 (11), С. 110–116
4. Масанов Н. Э., Абылходжин Ж.Б., Ерофеева И.В. Научное знание и мифотворчество в современной историографии Казахстана, Дайк – Пресс, 2007, С. 61 – 62.
5. Дзермант А., Санько С. Этнагенэза беларусаў: навука і ідэалёгія, ARCHE, 2005, №5 он-лайн версія https://arche.by/item/2046     (Режим доступу 1 червня 2016) Див. також: Lindner R. Besieged Past: National and Court Historians in Lukashenka Belarus, Nationalities Papers, 1999, Vol. 27, No. 4, pp. 633 – 637.
6. Шнирельман В.А. Войны памяти. Мифы, идентичность и политика в Закавказье. М., 2003.
7.  Див.: Ferro M. The Use and Abuse of History, Or how the past is taught to children, Routledge, 2003 (Second edition).
8. Шнирельман В.А. Войны памяти. Мифы, идентичность и политика в Закавказье. М., 2003.
9. Berg E., Ehin P. (eds) Identity and Foreign Policy: Baltic-Russian Relations and European Integration, Ashgate, 2009.
10. У випадку Білорусі можна говорити про постійні коливання між амбівалентною та інклюзивною моделями колективної/історичної пам’яті в історичній політиці. Етнонаціональний наратив в офіційній версії минулого присутній у своїх базових елементах і співіснує з радянсько-ностальгічним. Див. спеціальний випуск журналу «Архе», присвячений політиці пам’яті в Білорусі https://arche.by/item/213
11. Див. наприклад: Освещение общей истории России и постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств / Данилов А. А., Филиппов А. В. (ред). М., 2009; История России и новых независимых государств в школьных учебниках: Книга для учителя/ Под ред.А. А. Данилова, А. В. Филиппова. М., 2010; Прибалтика и Средняя Азия в составе Российской империи и СССР: мифы современных учебников постсоветских стран и реальность социально-экономических подсчетов. М., 2010
12. Ґрунтовний аналіз офіційного історичного наративу 1990-х – 2000-х здійснений Ольгою Малиновую. Див.: Малинова О. Актуальное прошлое: Символическая политика властвующей элиты и дилеммы российской идентичности. М., 2015.
13. В. А. Шнирельман Идентичность и политика постсоветской памяти, Политическая концептология: журнал метадисциплинарных исследований, 2009, №2, С. 209 – 230.
14. В російській мові термін «россияне» маю бути відповідником політичної нації, термін «русские» - відповідник етнічності.
15. Я не обговорюю тут інші аспекти історії зі спільним підручником, пов'язані з корпоративними інтересами, доступом до бюджетних ресурсів і т.п.
16. Див. розлогіше: Миллер А. Историческая политика в России: новый поворот?, Историческая политика в XXI веке, М., 2012, С. 334 – 339.
17. Див.: Шерлок Т. Исторические нарративы и политика в Советском Союзе и постсоветской России., М.: Политическая энциклопедия, 2014. С. 269 – 272.
18. Путин призвал создать единый «канонический» учебник истории http://www.ntv.ru/novosti/536176/#ixzz2Oxnjl78F  (Режим доступу 22 травня 2016)
19. «Пора прекратить гражданскую войну в умах», Российская Федерация Сегодня, 2013, №5 http://www.russia-today.ru/article.php?i=157 (Режим доступу 1 червня 2016)
20. Министр образования пообещал показать единый учебник истории через год, http://polit.ru/news/2013/03/17/edinyj/ (Режим доступу 2 червня 2016)
21. Россияне о школе и едином учебнике истории,     http://www.levada.ru/2013/06/21/rossiyane-o-shkole-i-edinom-uchebnike-istorii/ (Режим доступа 22 мая 2016)
22. Сидибе П. Россияне «за» единый учебник по истории, Российская газета, 2013, 16 августа, http://rg.ru/2013/08/16/uchebnik-site.html (Режим доступу 3 червня 2016)
23. Докладніше про причини і характер «нормалізації» в рамках доктрини «тотального наступництва» див. О. Малинова О. Актуальное прошлое: Символическая политика властвующей элиты и дилеммы российской идентичности. М., 2015. С. 68 – 74
24.Достатньо лише переглянути популярні фільми і телевізійні серіали про війну, або, наприклад, серіал «Оттепель» (2013).
25. Miller A. The Turns of Russian Historical Politics, from Perestroika to 2011. In: Miller A., Lipman M. (eds) The Convolutions of Historical Politics, CEU Press, 2012, pp. 257 – 258.
26. Див.: Касьянов Г. Голодомор и строительство нации, Pro et Contra, 2009, травень – серпень, С. 38.
27. http://www.voanews.com/content/critics-say-un-resolution-on-nazism-too-restrictive/2534525.html (Режим доступу 11 червня 2016)
28. Всюди на «західному» периметрі Росії «армія-визволителька» від нацизму перетворювалася на армію-окупанта, що замінила нацистський тоталітаризм на комуністичний.
29. Национальная гордость, http://www.levada.ru/2016/06/30/natsionalnaya-gordost/ (Режим доступу 6 серпня 2016).
30. Див.: Копосов Н. Память особого режима, С. 230 – 232.
31. О внесении изменений в федеральный компонент государственных образовательных стандартов начального общего, основного общего и среднего (полного) общего образования, утвержденный приказом Министерства образования Российской Федерации от 5 марта 2004 г.,    http://www.edu.ru/db/mo/Data/d_12/m39.pdf
32. Освещение общей истории России и постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств / Данилов А. А., Филиппов А. В. (ред). М., 2009; История России и новых независимых государств в школьных учебниках: Книга для учителя/ Под ред. А. А. Данилова, А. В. Филиппова. М., 2010. Ці два видання майже ідентичні за змістом. Перше представлено як доповідь Національної лабораторії зовнішньої політики, видане коштом Фонду підготовки кадрового резерву за програмою «Формування у молоді неконфронтаційних, інтеграційних поглядів на історію в Росії і країнах пострадянського простору»); друге – як посібник для вчителів; Див. також: Прибалтика и Средняя Азия в составе Российской империи и СССР: мифы современных учебников постсоветских стран и реальность социально-экономических подсчетов. М., 2010 (Теж видання Національної лабораторії зовнішньої политики); «Расскажу вам о войне»: Вторая мировая и Великая Отечественная войны в учебниках и сознании школьников славянских стран. М., 2012 (видання Російського інституту стратегічних досліджень при президенті РФ)
33. Див.: Миллер А. Политика памяти в России: год разрушенных надежд, Полития, 2014, №4(75), С. 52 – 55.
34. http://www.polit-info.ru/about/ Серед чотирнадцяти доповідей, опублікованих центром у 2012–2014 роках, можна знайти надзвичайно широкий діапазон тем: від ЛГБТ-фактора в політичному полі Росії до аналізу ринку праці, від бюджетного дефіциту до обґрунтування необхідності анексії Криму. З огляду на рівень присутності в засобах масової інформації Росії і «далекого зарубіжжя, доступ до інформації, центр є однією з тих «недержавних організацій», що отримують серйозну негласну підтримку (фінансову, політичну) від правлячого класу Росії.
35. О проблемах преподавания истории в российских учебных заведениях, С. 3, http://www.polit-info.ru/Reports/ (Режим доступу 7 червня 2016)
36. Там само.
37. Дискусію про нові підручники див. на сайті журналу «Історична експертиза»: www.istorex.ru Рубрика «История в современных школьных учебниках».