29 вересня 2016 р. відбувся один з найкращих (імхо) заходів в низці інших, приcвячених до 75-ї річниці трагедії в Бабиному Яру. Організували його Ізраїльська рада закордонних справ, Всесвітній єврейський конгрес у співпраці з Євроазіатським єврейським конгресом. Дискусію сфокусували на пам'яті про Голокост у пост-комуністичних суспільствах.
Першим взяв слово представник дипломатичного корпусу, який на заході ділився суто власними міркуваннями, як незалежний дослідник - др. Саймон Гайссбюллер (Берн). Він поділився враженнями про ставлення до Голокосту в Румунії. Щоб краще актуалізувати свій виступ для аудиторії, чимало часу спікер присвятив Україні. Ситуацію в нашій державі він окреслив як "другий рівень подавлення, коли суспільство забуло, що воно забуло". Найкраще на його думку, парадокс ситуації унаочнює той факт, що тільки Україна і Росія до останнього ігнорують входження до міжурядового об'єднання Міжнародний альянс пам’яті про Голокост (IHRA), членами якого є США, Канада, європейські країни і Туреччина. Промовець також наголосив на відсутності в Україні дискусій з працями тих дослідників, які є незручними. Зокрема, він навів приклад Гжегожа Россолінського-Лібе і його книжки про Бандеру. Це прозвучало трохи дивно, з огляду хоча б на ґрунтовну рецензію Юрія Радченка. Лейтмотивом всього виступу фактично стала теза, що заперечення Голокосту робить співучасником цього злочину навіть тих, хто народився після цих трагічних подій.
Відштовхуючись від останньої фрази, проф. Ян Грабовські (Університет Оттави) доволі різко проаналізував ставлення до Голокосту в сучасній Польщі. Він навів наступну статистику: 62% поляків, які брали участь в опитуванні, вважають свою долю порівнюваною або навіть більш трагічною, ніж єврейська. За його висловом, "то був час, коли добрі люди сприяли у вбивстві цілих мільйонів". Натомість Польща розглядає себе виключно, як жертву, відкидаючи спроби підняти питання про співучасть і співвідповідальність за трагедію Голокосту. Одним з наслідків такого ставлення стало звинувачення представниками уряду Яна Гросса в написанні неправди про Єдвабне. Відповідно до їхньої риторики, ці вбивства скоїв антисемітський натовп, а не польський народ.
Ян Грабовські продемонстрував слайд з однією з пам'ятних монет (2012 року випуску) номіналом в 2 злотих і написом: "Polacy ratujący Żydów — rodzina Ulmów, Kowalskich, Baranków". На його думку, в такий спосіб поступово намагаються видалити євреїв з історії Голокосту. Останнім на сьогодні аккордом в цій політиці професор назвав діяльність Музею "праведних поляків", тобто Музею сім'ї Ульмів у Марковій (родини, яка була знищена німцями за допомогу євреям) в Підкарпатському воєводстві. Ця музейна установа, присвячена усім полякам, які рятували євреїв. На думку спікера, музей покликаний фальсифікувати та приховувати історію, що в купі з рядом законодавчих обмежень свободи наукових дискусій, фактично започатковує "нову епоху в історичній політиці" країни і наближає Польщу до аналогічної ситуації в Туреччині щодо геноциду вірмен. Завершив свій виступ, Ян Грабовські красивою фразою, що, не дивлячись на такий стан речей, "Голокост резонує в серцях".
Третім виступаючим запросили директора Українського центру вивчення історії Голокосту - д-ра Анатолія Подольського (Київ), який змалював академічний, освітній та комеморативний аспекти проблеми історії Голокосту в Україні. Загалом за 25 років незалежності написано 10 спеціальних і 4 дотичних до цієї тематики дисертаційних робіт, що не дозволяє говорити про задовільний стан Holocaust studies у вітчизняній науці. Попри таку незначну кількість наукових текстів, виступаючий зазначив і обнадійливу тенденцію: формування генерації молодих дослідників (як правило, віком до 30 років), які не несуть на собі деградантського тавра радянського спадку. За винятком цих досліджень і деяких перекладених праць закордонних вчених, ситуація з вивченням Голокосту є дуже подібною до аналогічної з Голодомором, коли наука, за винятком незначної кількості направду добрих текстів, не пішла далі публікації спогадів про ці трагедії.
Основні звершення в освітній сфері щодо функціонування знань про Голокост, в абсолютній більшості випадків є результатом діяльності неурядових організацій. Українська держава практично не хоче помічати неформальну освіту. За весь час незалежності уряд не профінансував жодної школи з тематики Голокосту. Вже 11 років поспіль групи українських вчителів відвідують семінари в Яд-Вашем, проте якогось помітного сприяння власної держави цьому проекту домогтися досі не вдалося. Не краще виглядає ситуація і з меморіалізацією Бабиного Яру. Установа, яка мала цим цілеспрямовано займатись, була створена в 2006 р., проте найменші ознаки її діяльності почали з'являтись тільки тепер. Оптимальним часом, коли потрібно було розпочинати будівництво меморіалу в Бабиному Яру, Анатолій Подольський назвав 1990-ті рр., щоб сьогодні мати певні результати діяльності наукової та освітньої частин цього комплексу. Він завершив свій виступ також цитатою Вільфреда Їльге про ставлення держави: "not forbidden, but not supported".
Останнім спікером і своєрідним моральним авторитетом в дискусії виступив проф. Адам Ротфельд (Польський інститут міжнародних справ, Варшава), людина яка змогла вижити в час Голокосту. Він зрефлексував на тезу Анатолія Подольського про самоусунення держави від підтримки поширення знань про Голокост. На його переконання, ініціативу і відповідальність в цій справі мають на собі нести саме NGO (non government organizations), тобто громадські організації. Участь держави несе в собі певну загрозу перетворення правди на предмет переговорів. Він зауважив, що вважає хибним твердження, що "правда знаходиться посередині": "вона знаходиться там, де вона є". В якості прикладу він навів спробу Австрії представити себе виключно першою жертвою нацистів, нівелюючи свою роль і "одного з перших злочинців".
Адам Ротфельд виступав недовго і лаконічно, проте наповнюючи свою промову філософськими сенсами. Зокрема, він сформулював тезу, що час має головувати над простором, бо він все більше прискорюється і тягне за собою все нові і нові зміни. Разом з тим, реальність має вивищуватись над концепціями. В його розумінні, антисемітизм є саме концепцією. Проте тут згадався ролик з Іваном Патриляком, де він назвав погроми традиційним явищем для українців, тим самим перенісши антисемітизм якраз в категорію "реальності". Підсумок промови, як і в попередніх виступаючих, також підбила красива фраза, що "ми є прекрасні і жахливо потворні одночасно".
Насамкінець модератор дискусії - др. Лоуренс Вайнбаум (Директор Ізраїльської ради закордонних справ, Єрусалим) теж долучився до філософського рефрену заходу, зауваживши, що "наші вчинки слідують за нами" і варто наслідувати приклад Уінстона Черчіля, який відмітив, що "історія буде доброю до мене, тому що я її писатиму".
Загалом захід виявився чудово організованим, з прекрасним дотриманням таймінгу виступаючими, змістовними питаннями та ремарками під час дискусії. Враховуючи доволі ранній час початку - 9 година ранку, організатори подбали про легкий фуршет: кава, чай, тістечка, горішки та персики. Організували його до початку дискусії, що унеможливило виникнення, на жаль, традиційних довгих пустопорожніх балачок, а присутнім забезпечило комфортне і зручне слухання виступів. Наводжу ці деталі, щоб на їхньому фоні краще можна було оцінити підготовку до іншого пам'ятного проекту (не пов'язаного з Бабиним Яром), який припав на ці дні і міжнародний статус якого забезпечували 3 закордонні дослідники українського походження, а важливість додатково підкреслювали заготовлені літри коньяку.