У семінарі умовно можна вичленити три складові: методичну, наукову та музейну. Відбувався він в два етапи: київський та берлінський. Перший більший акцент робив на лекційних курсах та відвідуванні місць пам’яті (Биківнянські могили, Бабин Яр, Музей історії України у Другій світовій війні та Музей Голодомору). Берлінська частина була радше побудована як аналітичний практикум з мінімумом лекційних начиток. Загалом весь курс ставив за мету максимально спровокувати учасників до дискусій, обміну думками, постановки питань, які почасти хоч і могли залишитись без відповідей, але стимулювали все нові і нові обговорення, а не втопити у традиційному монологічному викладі, який в нас де-не-де і дотепер часто ще є ознакою «науковості і ґрунтовності».

    В цьому огляді допущу свідому mea culpa, більше зосередившись на побаченому, і сподіваюсь, що шановні лектори пробачать, оскільки в подальших нарисах фокус буде зосереджено вже на їхніх виступах.

    Київ справив враження місця чого завгодно, але ніяк не пам’яті. У своїх меморіальних практиках місто куди більше живе пам’ятними датами і відтак ритуалами пригадування, коли складають офіційний перелік подій, вартих вшанування і запускають шаблонний чиновничий механізм: провести, покласти, донести, прийняти, випустити і т.п. Ця послідовність дій є закам’янілою і відпрацьованою до автоматизму, тому практично не реагує на будь-які зміни та корегування. Для прикладу, можна згадати хоча б День пам’яті загиблих під Крутами і відповідну розвідку Михайла Ковальчука.

    Не раз доводилось чути нарікання, що, мовляв, на сьогодні ми маємо «єврейський Київ», «польський Київ», «російський Київ», але не існує «українського» (маються на увазі відповідні путівники і екскурсійні маршрути). Відвідання пам’ятних місць з учасниками семінару навело на думку, що всі ці «Києви» представлені радше на сторінках відповідних путівників, ніж в реальності. За винятком Биківні, інші музеї та меморіальні комплекси залишили не дуже позитивні спогади. Так, Музей історії України в Другій світовій війні запам’ятався хіба що «гідом-магнітофоном», який «крутив» екскурсію ніби в вакуумі, не комунікуючи з групою і взагалі мало на неї зважаючи. Музей Голодомору, з одного боку, справив позитивне враження своїм дизайном, проте з іншого – звів його нанівець фактичною відсутністю експозиції і нездатністю зробити англомовний інтерфейс на інформаційних моніторах в залі (вже кілька років поспіль, як мінімум). Екскурсовод дещо очікувано назвала цифру загиблих від голоду 1932/1933 рр. за принципом: «шість мільйонів кажу, вісім тримаю в умі». Але найбільш багатою на емоції стала екскурсія Бабиним Яром.

    Бабин Яр є місцем, яке стало символом відсутності повноти пам’яті і балансу між різними громадами, а держава самоусунулась від модерування діалогу між ними. Більше того, радянська практика перетворення місць пам’яті на зони відпочинку працює і дотепер. В низинці, під радянським монументом, вигулюють собак, грають діти, засмагають пишнотілі жіночки бальзаківського віку, а сам він не один вже рік прикрашений написами на кшталт: «Вика Крисан и Алена Король из 7-Б с**и» і склом від розбитих пляшок пива «Бочкове».

    Загалом побачене навіяло аналогію нашої політики пам’яті з творінням доктора Франкенштейна – монстра, зшитого з різних частин тіл і оживленого за допомогою електричного струму, з тією відмінністю, що частини не дуже-то добре зшиті, а оживає ця конструкція лише частково і до певних дат.

   Вільгельмскірхе - свідчення насілдків Другої світової війни в Берліні

На відміну від Києва, Берлін є містом, яке живе в пам’яті, тут вона вплетена в міський ландшафт. Сучасні німці намагаються вибудовувати свою меморіальну політику про ІІ світову через принцип: «особисто ми є невинними, але це частина нашої історії і відповідальності». Незалежно від того, будеш ти дивитись собі під ноги, прямо чи вгору, в око все одно впаде щось таке, що нагадає не тільки про якусь трагічну подію, але і про соціальну відповідальність за неї. В якості прикладів можна навести камені спотикання (латунні пластини, вмонтовані в бруківку, які в прямому розумінні слова змушують спотикатись; вони містять ім’я, рік народження та рік смерті загиблої людини); «Будинок, що зник» (дім, в який потрапила бомба, не відновлювали, а на стінах двох сусідніх розміщені таблички з прізвищами тих, хто в ньому мешкав); залишені секції Берлінського муру (їх прикрашають графіті та наліплюють жувальну гумку); план бункеру Гітлера (його можна сприйняти за дитячий лабіринт з дерева, якби не інформаційний стенд поруч); пам’ятний знак книгам, спаленим в 1933 р. (через скляне вікно в бруківці можна побачити порожні книжні полки; нацисти знищили тоді і твори Гайнріха Гайне, якому належить вислів: «там, де спалюють книги, в кінці спалюють і людей») та багато інших. Всі вони, крім нагадування, ще й допомагають, як висловився Тимоті Снайдер, «перетворювати цифри на людей».

Меморіал знищенним книжкам    

В перший день учасникам семінару пощастило відвідати методичний центр «7xjung» (найближчий еквівалент – «7 історій»), який спеціалізується на воркшопах для учнів шкіл. В першому залі відвідувачам дають змогу приміряти на себе роль «іншого», який зазнає дискримінації. Розмова починається в приміщенні, де присутні сідають на лавки з табличками «для євреїв», які відсилають до відповідного нацистського законодавства 1930-х рр.

    Доволі несподівано своєрідний «потік свідомості» викликав плакат, на якому супер-герой, дуже схожий на Супермена, однією рукою тримає Гітлера за горлянку. Одразу виник обмін думками з приводу героїв/антигероїв та їхньої потрібності для національної історії взагалі. Приклад того ж Супермена показує, що інколи ця грань дуже тонка, і навіть такий позитивний персонаж легко може стати своєю протилежністю (чому, власне, і присвячений цикл «God’s among Us»).

    В даному контексті цікавим є також натяк, зроблений у «Володарі перснів». Здавалося б, в цьому творі не бракує епічних героїв, але доля протистояння світла і темряви залежить від маленького хоббіта. Толкіен показує, що пасивність і відстороненість ніяк не рятує від негараздів і їхній основний тягар також не вдасться на когось перекласти. Сподівання на героїв часто розчаровують і більше того – інфікують бездіяльністю. Загалом хоббіт своєю зовнішністю і характером показує, як відчуває себе пересічна людина поряд з унікальними персонами за «темних часів». Навіть більше: по мірі того, як хоббіт дізнається, хто ворог, його страх зростає все сильніше й сильніше. Парадокс в тому, що якби героїчні персонажі змогли відчути страх маленького хоббіта, то вони не допустили б навіть думки про будь-який спротив. До того ж, маючи більші сили і знання, ніж приземлений хоббіт, вони і так не могли встояти перед образами, які їм малювала перспектива володіти головним перснем. Толкіен ніби підводить до думки, що цей світ насправді належить «слабким», і якщо вони знаходять сили взяти на себе відповідальність і діяти, то і допомога починає надходити, інколи й цілком неочікувана.

    Згаданий плакат також породив ще один сюжет, пов’язаний з представленням Голокосту в індустрії коміксів. Зокрема, у світі Marvel є негативний персонаж, який носить ім’я «Голокост». Тоді Земля стала полем бою мутантів (людей із надзвичайними здібностями) з простими людьми. Голокост дотримувався думки, що співжиття з ними є неможливим і єдиним вирішенням ситуації є тотальне винищення людей. Він був відповідальним за геноцид на території Північної Америки. Наприкінці 1990-х рр. під тиском єврейських громад його ім’я змінили на «Темного Немезиду», але згодом знов повернулись до «Голокосту».

    Проте тема Катастрофи найбільш пов’язана з іншим персонажем цієї серії коміксів – Магнето, який в 2011 р. був визнаний одним з найбільш популярних негативних героїв. Його дуже добре знають завдяки численним серіям «Людей Х» і втіленню літнього образу у виконанні Іена Мак-Келлена та Майкла Фасбендера – у молодому. Відповідно до біографії героя, Магнето (справжнє ім’я – Макс Ейзенхардт, пізніше візьме інше – Ерік Магнус Леншерр) народився в Німеччині у 1920-х рр. в єврейській родині з середнім рівнем достатку. Його батько був ветераном І світової і загалом ідентифікував себе як німця. З приходом нацистів до влади вони втекли до Польщі, де потрапили під облаву і були доправлені до Варшавського гетто, а звідти до Аушвіцу. Там батько, мати, дядько та сестра загинули, а Магнето нацисти залишили для експериментів, оскільки помітили його здібності контролювати явище магнетизму. Там він познайомився з дівчиною на ім’я Магда, з якою їм вдалося зникнути після звільнення табору. Вони одружились, переїхали в Україну і оселились у Вінниці. Згодом в них народилась донька Ганна. В цей час Магнето не звертався до своїх здібностей і працював теслею. Згодом його донька і дружина гинуть (в коміксі і екранізації цю подію подано по-різному). Після цього він переїздить до Ізраїлю, де намагається допомагати людям з особливими потребами, працюючи в психіатричній клініці. В той же час він почав співпрацювати з ЦРУ і Моссад в справі пошуку та передачі нацистських злочинців для суду. Одного разу стався конфлікт інтересів, коли Магнето вирішив передати високопосадового нациста Моссад, а не ЦРУ. За це «перше керівництво» розкрило його особистість громадськості і вбило близьку людину. З того моменту Магнето прийшов до думки, що людство, заплямоване газовими камерами Аушвіцу та іншими злочинами, втратило шанс на виправлення своїх помилок і має зникнути. Як бачимо, Магнето не є однозначно негативним персонажем, але для нього в Аушвіці загинув не тільки Бог, а й людство. Проте навіть після такої зневіри, протягом всієї кіносаги демонструються його сумніви, в критичні моменти він приходить на допомогу своїм опонентам. Дуже характерним в цьому плані є його візаві – телепат Чарльз Ксавьєр. На відмінну від Магнето він не був гарною людиною замолоду, але своїм виправленням він демонструє, що найкраще для людини заховано все-таки в її майбутньому, а не минулому. В черговій серії, яка нещодавно вийшла на екрани кінотеатрів «Люди Х: Аппокаліпсис», показано остаточний розрив Магнето з його минулим: він знищує символ своєї віктимної пам’яті – Аушвіц. Цей епізод напрочуд добре ілюструє, як «егоїзм жертви» та зацикленість на самовіктимізації дуже легко можуть вилитись в ідею «дзеркальної відповіді» і знищення не просто винних, а й взагалі «інших».

    При переході в другий зал, здавалося, що це вже не територія центру, а боксерська секція: звичне оформлення, рукавички на стіні, трохи помітний запах поту, на стінах – зображення груп людей за фізичними вправами. Таким чином, відвідувачі потрапляють в своєрідну атмосферу кузні маскулінності, культу тіла, де виковується відчуття належності до певного Ордену, який єдиний здатний врятувати від загроз світового масштабу: євреїв та комунізму. Цей дух дуже добре вловила і закарбувала в своїх фільмах Лені Ріффеншталь. Як побачимо пізніше зі свідчень учасників масового знищення євреїв (катів, perpetrators), одним з розповсюджених факторів, який мотивував їхню участь в цих акціях, був потяг до групової належності, намагання не виглядати боягузом, острах бути підданими остракізму тощо. Перефразовуючи Прімо Леві, можна зауважити, що «справжніх чудовиськ надто мало, щоб серйозно їх боятись, натомість варто побоюватись саме «звичайних людей».

   Ворота до концтабору Заксенгаузен

Залишки крематорію в концтаборі Заксенгаузен

Пропущу опис того, як оформлені наступні зали, і одразу перейду до останнього, в якому представлена інсталяція розгромленої кімнати. Там зумисне немає жодних підписів, і гості мають змогу особисто сформувати ту емоцію, яку в них викликає побачене. Це може бути і враження, що її мешканці мусили дуже швидко тікати, намагаючись захопити з собою хоч що-небудь, або їх заскочили несподівано і насильно змусили піти на зустріч невідомій, але передбачуваній долі. Подібна картина є також близькою тим, чиє помешкання зазнавало пограбувань, примусових виселень, природних катаклізмів тощо, тому спектр вражень і думок для обміну надзвичайно широкий.

    Сам семінар відбувався у будинку Ванзейської конференції, в якому 20 січня 1942 р. зібрались чиновники цілого ряду відомств з метою координації дій в «остаточному вирішенні єврейського питання». Головував на засіданні Рейнхард Гейдріх. Чини СС проінформували присутніх про вже скоєні вбивства, діяльність айнзацгрупп на Сході та застосовані методи знищення. Тоді ж експерт з депортації Адольф Ейхман представив документ, який обчислював кількість євреїв в Європі та СРСР в 11 млн. Характерно, що до цієї цифри потрапили навіть 200 євреїв Албанії. Так буденна робоча зустріч чиновників затвердила план знищення мільйонів людей. У 1992 р., з нагоди 50-річчя проведення цього заходу, будинок перетворили на меморіальне місце, а в 2006 р. відкрили нову постійну експозицію.

   Будинок Вандзейської конференції

Один з воркшопів Вольфа Кайзера, присвячений системі нацистської пропаганди та функціонування засобів мас-медіа, мимоволі хочеться прирівняти до назви глави зі згаданої вище трилогії Толкієна – «Голос Сарумана». Чаклун Саруман, крім інших можливостей, був ще й володарем дивовижної сили голосу. Його слова так зачаровували присутніх, що в них виникало бажання з ним погодитись, і своєю згодою вони ніби долучались до чогось мудрого, що в свою чергу викликало в них почуття власної розумності, відповідності своїм думкам та прагненням, належності до високого діла. Слід відмітити, що Саруман не брехав, а тонко маніпулював правдою та очікуваннями тих, до кого були зверненні його слова. В такий спосіб Толкіен, можливо, міг провести паралель між своїм персонажем та Йозефом Геббельсом, який створив систему, що транслювала для німецького суспільства привабливий «голос Сарумана». Останній дуже влучно сформулював credo успішності для перемоги в принципі будь-якої ідеології: «Ми не повинні йти в ногу з сучасністю, ми самі повинні стати сучасністю».

    Групі, до якої я потрапив, випало дуже цікаве завдання: проаналізувати статті Еріха Нойманна та його дружини Елізабет Ноеллє в контексті пізніших пояснень журналіста щодо своєї співпраці з нацистами. Нойманн, безперечно, талановитий журналіст, працюючи в щотижневій газеті «Das Reich», певний час був одним з рупорів нацистської пропаганди. В 1964 р. в «Der Spiegel» він виклав мотивацію, яка його спонукала до цих дій. В той час перед ним стояла дилема: мовчати чи писати; а наважившись писати, потрібно було відмовитись від протесту, обурень, докорів сумління і послуговуватись «рабською мовою». Одним із результатів такого компромісу з владою стала стаття Нойманна про Варшавське гетто (9 березня 1941 р.). Він був першим, хто зміг донести до громадськості інформацію про це явище. «Угода з дияволом» змушувала автора вихваляти успішні дії німецької адміністрації з організації побуту євреїв, який, в силу «недисциплінованості та занепаду семітів», швидко прийшов до занепаду, а «багатоманіття всіх єврейських типів сходу та бородатих і очкастих рабинів» взагалі перетворювало всі зусилля на «мерзенну панораму». Разом з тим, Нойманн наводить дані про кількість єврейського населення в гетто – від 400 до 500 тис. людей, описує його устрій, детально змальовує жахливі умови життя, що дає змогу припускати, що він бачив цю картину на власні очі. Характерним штрихом є також факт позбавлення журналіста у 1941 р. членства в НСДАП за «несплату членських внесків та відсутність інтересу».

    Елізабет Ноеллє в своїй колонці змалювала жахливу для своїх читачів панораму контролю євреями американських мас-медіа і засилля єврейських журналістів. В той же час вона зазначила, що з появою Рузвельта в Білому домі там багато сміються, журналісти, ігноруючи формальності, тісняться біля президента і задають йому питання. При чому погляд провідних газет країни – це не відлуння думок Рузвельта, а судження окремих журналістів з відомими прізвищами. Авторка тонко зауважила, що «це яскрава ознака того, що більша частина суспільства стала надто вередливою щодо преси». Не важко побачити, як ця картина дисонує зі станом речей в ІІІ Рейху.

    Бажання відчувати себе невинним фактично стало невід’ємною психологічною потребою майже будь-якої людини. В цій ситуації є багато доводів pro et contra, але вирішити таку складну моральну дилему, навіть не в межах одного семінару, практично неможливо. В свою чергу, приклад Нойманна зайвий раз показує, що в часи глобальної кризи гуманності не існує жорстких ролей типу трикутника «кат-жертва-спостерігач», а існують тільки люди і їхні історії.

    Цікавим також виявився воркшоп Анни Розенхайн-Осовської з аналізу повсякденного життя євреїв в нацистській Німеччині. Розкладені хронологічно картки з антиєврейськими законами показали чітку, продуману лінію з дегуманізації. Нацисти навіть не вдавались до показної куртуазності спартанських ефорів щодо ілотів під час криптій, а методично перетворювали частину своїх громадян на своєрідні «живі речі», «псування» яких не викликатиме навіть формального осуду. В даному контексті пригадався вірш Маршака:

    Всё то, чего коснется человек,

    Приобретает нечто человечье.

    Вот этот дом, нам прослуживший век,

    Почти умеет пользоваться речью.

    Поет показав процес «олюднення» речей, натомість нацисти – цілком зворотній – «уречевлення» людей.

    Говорячи про враження від практичної частини, особливо хотілося б відмітити лекторську манеру Крістофа Кройцмюллера, чий практикум стосувався аналізу фото-джерел. Він свідомо створював певну  неправильність в своєму образі: один рукав сорочки закатаний, інший – ні, сама сорочка – напіввипущена. Добре «читаючи» аудиторію, він по ходу розповіді несподівано робив різкі рухи, неочікувані гучні хлопки, запобігаючи спадам уваги і вправно тримаючи увагу на собі. Покійний вже філософ Сергій Кримський говорив, що лектори поділяються на «коней» (монотонно і нудно читають курс, нагадуючи коней, яким підвісили мішки з вівсом) і «горобців» (які перебувають в постійному русі по аудиторії, емоційні, й ледь помітно заглядають в свій текст). На цьому семінарі, серед інших яскравих вражень, випала нагода спостерігати якраз такого «рідкісного птаха».

    Музейна частина також була надзвичайно насиченою. Особливо тут вразив Єврейський музей в Берліні, експозиція якого розповідає про майже 2000 років німецько-єврейської історії, і який щороку відвідує більше 700 тис. людей. Входячи через бароковий старий будинок, по переходу ти потрапляєш в іншу будівлю, а точніше – фантазію архітектора Даніеля Лібескінда «Between the lines». Цей проект фактично є символічною мовою для передачі багатовікової німецько-єврейської історії. Сама назва вказує, що потрібно весь час дивитись «між рядків», читати мову символів. Автор свого задуму принципово не розкрив в жодному інтерв’ю. Будівля має вигляд ламаної лінії, найбільш наближеної до блискавки, тектонічного розколу, змії, тобто задум архітектора починає реалізовуватись з першого погляду на його творіння. Вікна зроблені вузькими і хаотично розташовані на тілі будинку. Шлях до експозиції пролягає порожніми, напівтемними коридорами. В даному випадку порожнеча сама по собі також є символічним експонатом, який натякає на сторінки історії, які вже ніколи не будуть написані, чи навпаки – залишає місце для ще ненароджених думок, які можуть виникнути в тому числі і після відвідання музею. По дорозі також трапляється надзвичайно потужна в емоційному плані інсталяція – «листопад облич». Вона являє собою нагромадження зображень на металевих кругах сумних, похмурих, гнівних та інших виразів облич, що передають негативний стан і мимоволі асоціюються із жертвами Голокосту. Ними вкрита підлога в кілька шарів. По ним можна спромогтись пройти тихо, і тоді жертви ніби мовчать, а ти відчуваєш певне почуття провини, що оминув чиєсь горе. Якщо ж іти звичайною ходою, то складається враження, що вони кричать, але в тому металевому лементі чути не стільки біль від страждань, скільки жагу помсти.

   Єврейський музей у Берліні

Музейна експозиція надзвичайно багата, інформативна та креативно оформлена, проте спеціально на ній не зупинятимусь, але згадаю про представленого в ній Фріца Габера, чия діяльність є надзвичайно показовою в контексті теми семінару. Він народився в тодішньому німецькому місті Бреслау (нині Вроцлав) в хасидській родині, але іудаїзм змінив на християнство. Згодом Габер став видатним вченим, лауреатом Нобелівської премії (1918 р.) і одночасно «батьком хімічної зброї». Саме під його керівництвом під час І світової успішно було застосовано газ на відкритому повітрі для масового знищення солдат противника на полях Фландрії під містом Іпр в Бельгії. Апогеєм його винаходів в цій сфері стало винайдення отруйної речовини, відомої як «Циклон Б», який використовувався нацистами в Аушвіці та інших таборах смерті. Характерно, що дружина і син Габера покінчили життя самогубством, а сам він захищав хімічну зброю від звинувачень в негуманності її використання.

Падолист облич    

Потужним дисонансом щодо філософії, побаченої в інших музейних та меморіальних комплексах, став німецько-російський музей Карлсхорст (тут фельдмаршал Кейтель підписав капітуляцію Німеччини). Цей музей продемонстрував, як і значна кількість українських, що пам’ять в ньому законсервована і він виконує місію виключно нагадувати про минуле, не вибудовуючи містків до сьогодення та майбутнього. Відчуття цілком «нашого» підсилювали дати 1941-1945, виставка військової техніки і канонічного танку КВ з написом «За Родину!», згадки про «фашистскую Германию» тощо. Можливо, так припало саме на той день, але нечисельні відвідувачі теж відповідали ефекту déjá vu: як один, всі літні люди з квітами, які підозріло оглядали нашу групу і активно прислухались до розмов. Як нам пояснили, музей утримується 50х50 Росією та Німеччиною, тому російськомовні громадяни фактично складають основний контингент відвідувачів.

    Експозиція теж додала кілька сюрпризів. Зокрема, стенд «Коллаборационизм» подавав таку інформацію: «Вермахт с осени 1941 года создавал местные вооруженные формирования, в которых служили прежде всего нерусские военнопленные и добровольцы с территорий, оккупированных Германией. В начале 1943 года острая нехватка людских ресурсов вынудила вермахт привлекать к службе и русских». Найбільш цікавими експонатом виявилась колекція пропагандистських плакатів, проте і тут закрався курйоз. Так, на американському плакаті 1942 р., покликаному збільшити популярність військ Радянського Союзу, містився образ солдата і текст: «This man is your FRIEND. He fights for FREEDOM», а поруч – інший, теж радянський солдат, який покручує вус на фоні зруйнованої Unter den Linden і напис: «Не унесут фашистов ноги – добью врага в его берлоге!». Рекламний слоган «відчуйте різницю» мимоволі допоміг скласти цей пазл. Загалом музей справив гнітюче враження і був єдиним, де ми не замовляли екскурсії, і який оглянули в рекордно швидкому темпі.

    Відліт з Берліну супроводжувала неймовірної краси та символічності картина: по лівому борту літака вже пролягла ніч, а з правого боку – тільки починався захід сонця. Сподіваюсь, що наступні учасники семінару отримають, як мінімум, не менш яскраві спогади. Насамкінець хочеться виконати приємну місію і подякувати за організацію, опіку та змістовне спілкування на всіх етапах семінару Вольфу Кайзеру, Мартіну Графу, Анатолію Подольському, Ельке Григлевськи, Михайлу Тяглому, Віталію Боброву, Тетяні Маникиній, Івану Кульнєву та Інарі Габдурахмановій.