Конференція, чи точніше – зустріч українських і закордонних інтелектуалів, «Мислити з Україною», що відбулась в Києві 15-19-го травня, виявилась важливою в символічному і плідною в інтелектуальному плані подією. Ця зустріч була ініційована американським письменником і редактором журналу «The New Republic» Леоном Візельтіром та знаним американським істориком Тімоті Снайдером, і була уможливлена допомогою численних українських та іноземних інституцій, зокрема, часопису «Критика», Міністерства іноземних справ України, Києво-Могилянської академії, Інституту наук про людину у Відні. Вона стала, з одного боку, виявом солідарності західних науковців та інтелектуалів з демократичною Україною, а з другого – спробою систематичного осмислення тих фундаментальних питань політики та етики, що їх унаочнила українська Єврореволюція та російська агресія, що стала її безпосереднім наслідком.

      «Мислити з Україною» засвідчує також іншу важливу річ – Україна стала цікавою для Заходу, причому цікавою в позитивному сенсі. Як зазначив у своєму вступному слові до конференції Леон Візельтір (http://www.newrepublic.com/article/117817/leon-wieseltier-remarks-ukraine-thinking-together-conference),те, що відбувалось в останні місяці в Україні, є важливим не тільки з точки зору майбутньої долі нашої країни та регіону, воно є важливим також для країн Заходу, оскільки Майдан був одним з головних місць боротьби за демократію у сучасний період, а російська війна проти України є одним з випробувальних полігонів принципів у наш час. Не менш важливим є те, що західні інтелектуали, як підкреслює у своєму вступному слові Тімоті Снайдер, приїхали не як вчителі, не тому, що вони знають все про плюралізм і свободу, а тому, що вони знають щось і хочуть дізнатися більше від українців, які вистояли на Майдані у ці нелегкі місяці.

      Втім, інтелектуали і науковці відрізняються від політиків тим, що прагнуть зберігати дистанцію щодо поточних подій і аналізувати їх у ширшій перспективі. Власне тому дискусія на конференції точилась не стільки довкола вироблення конкретної короткострокової політики для України та ЄС, а насамперед довкола принципів та цінностей, що лежать в основі Євромайдану та сучасного українсько-російського конфлікту, а також способів їхньої адекватної концептуалізації.

       У рамках конференції були представлені п’ять публічних лекцій, що їх виголосили іноземні гості, а також сім дискусійних панелей. Усі лекції були проведені в Києво-Могилянській, а дискусійні панелі – в Дипломатичній академії. Хронологічно першою стала лекція Тімоті Снайдера «Навіть не минуле: українські історії, російська політика, європейське майбутнє», яка відбулась у четвер ввечері, і в якій американський дослідник зосередився на європейському вимірі української історії, що його можна простежити від часів Київської Русі. На думку Снайдера, теперішній російсько-український конфлікт найкраще розглядати як один з проявів ширшого протистояння двох проектів інтеграції в Європі: ЄС і євразійського проекту, що його просуває Росія, парадоксальність якого полягає в тому, що він не пропонує нової економічної чи інтелектуальної якості, але спрямований насамперед на підрив свого конкурента.

      Натомість французький філософ Бернар-Анрі Леві присвятив свою лекцію критичному аналізу піднесення Путіна, ідеологічних підстав його зовнішньої політики (євразійська ідеологія), а також слушності порівняння путінського режиму з фашизмом. 

      Основна частина конференції розпочалась у суботу зранку. Перша панель «Чи права роблять нас людьми?», в якій взяли участь Іван Крастєв, Віктор Єрофєєв, Сєрґєй Лукашевський, Мирослав Маринович, Алєксандр Подрабінек, Олександр Ройтбурд та Ігор Щупак, була присвячена рівною мірою ситуації в сучасній Росії і ролі прав людини в російсько-українському конфлікті та сучасних міжнародних відносинах. Російські учасники наголошували на архаїчності путінського режиму, а також значної частини російського суспільства, що фактично перекреслює сподівання на можливість відносно швидкої зміни ситуації. Натомість в дискусії про права людини панелісти підкреслювали, що останнім часом ми спостерігаємо певну девальвацію цього поняття, і використання Путіним риторики прав людини для обґрунтування своєї експансіоністської політики є ще одним прикладом цього. Тому, важливо пам’ятати, що права втрачають свій сенс без ціннісної основи. По суті, вони є лише інструментом для захисту свободи і гідності особистості.

      На другій панелі «Як Майдан змінив культуру?», в якій взяли участь Григорій Грабович, Оля Гнатюк, Сергій Жадан, Йосиф Зісельс, Костянтин Скоркін, Олена Стяжкіна, Оксана Форостина та Василь Черепанин, багато говорили про культурний чи цивілізаційний вимір ідентичності та про Євромайдан як конфлікт між совєтською та несовєтськими ідентичностями. Більшість учасників погоджувались із тим, що Майдан змінив культуру, але у цьому контексті видається важливою теза Григорія Грабовича про те, що без побудови нових, відкритих та конкурентоспроможних інституцій у сфері культури, освіти та науки ці зміни не набудуть системного характеру. На цьому тлі дещо дисонував «конструктивний песимізм» (за його власним окресленням) Сергія Жадана, який ствердив, що Майдан став поразкою культури, оскільки засвідчив неможливість діалогу і компромісу за допомогою традиційних культурних засобів. Культура виявилась безсилою змінити ситуацію, натомість коктейль Молотова і автомат Калашникова ще раз довели свою ефективність та результативність.

      На наступній панелі «Коли політики стають ізгоями?», за участі Деніела Марковіца, Вольфа Бірманна, Катрин Кальвайт, Михайла Мінакова, Юрка Прохаська, Карла Шварценберґа та Карла Шльоґеля, говорили не так про ізгоїв, як про рецепцію українських подій на Заході і, зокрема, у Німеччині. Учасники вказували на традиційну російськоцентричність німецького дискурсу і відсутність української сторони у багатьох дискусіях на тему російсько-українського конфлікту. Причини цього варто шукати у тривалих стереотипах західного погляду на історію Східної Європи і, зокрема, на події Другої світової війни. Водночас, як наголошували Шльоґель і Кальвайт, Євромайдан став одкровенням для багатьох і істотно змінив перспективу бачення України. 

      Завершився день публічною лекцією знаного політолога Івана Крастєва, присвяченій глобальній політиці протестів у сучасному світі. 

      Неділя розпочалась з панелі, на якій Костянтин Сігов, Володимир Єрмоленко, Кармен Клодін, Бернар Кушнер та Бернар-Анрі Леві дискутували про те, чи потрібна Європі українська революція. Усі учасники давали загалом позитивну відповідь на це питання. Більшість вказувала на те, що Україна може відіграти важливу роль противаги загрозливому впливу Росії, а Володимир Єрмоленко наголосив, що Росія остаточно втратила роль сентиментальної, емоційної альтернативи для Заходу, що її вона грала більше ста років, перетворившись на суб’єкт прагматичних економічних взаємин. Цю нішу займають зараз інші: Індія, країни Латинської Америки, а після Євромайдану і Україна. 

      Знана хорватська письменниця та інтелектуалка Славенка Дракуліч у своїй публічній лекції говорила про роль інтелектуалів у балканських війнах, особливо наголошуючи на негативній ролі, що її відіграли праві, націоналістичні інтелектуали. 

      У наступній панелі, присвяченій геополітиці після Криму, взяли участь Леон Візельтір, Пол Берман, Карл Ґершман, Тетяна Журженко, Марк Кінґвел, Володимир Кулик, Франсуа Хайсбурґ та Антон Шеховцов. Частина панелістів виступила проти терміна «геополітика», вказуючи на те, що це поняття не є нейтральним і містить в собі образ міжнародних відносин як сфери боротьби наддержав за реалізацію власних інтересів. Натомість, проблема полягає в тому, як поєднати інтереси і цінності у міжнародній політиці у відповідальний спосіб. Антон Шеховцов звернув увагу на те, що останні роки Росія говорить про багатополярний світ і це знаходить розуміння серед лівих і праворадикальних середовищ на Заході. Іншою проблемою є те, що російське євразійство є по суті метанаративом, а отже ефективно йому протистояти може тільки демократичний західний метанаратив. Західні учасники говорили про важливість політики стримування Росії, але додавали, що це стримування має доповнюватись солідарністю і допомогою Україні. Натомість Володимир Кулик окреслив конкретні шляхи такої допомоги: допуск України до НАТО і ЄС, економічна підтримка. Як підкреслила Тетяна Журженко, для самої України російська агресія означає кінець цивілізаційної амбівалентності. Те, що відбувається зараз у Донецьку і Слов’янську, безпосередньо пов’язано з визначенням того, де починається і закінчується Європа. 

      В останній панелі в неділю Алєксандр Смоляр, Анджей Вашкєвіч, Адам Міхнік, Микола Рябчук, Славомір Сєраковський, Аґнєшка Голланд та Марсі Шор розмірковували над тим, чи тоталітаризм насправді повернувся до політичної думки і практики. Відповідь була здебільшого негативною. Учасники пропонували шукати інші, більш адекватні, окреслення того, що відбувається зараз в Росії, як-от авторитаризм, бонапартизм чи фашизм. Втім, не меш небезпечним, ніж російська авторитарна консолідація, є зростання партикуляризму і консервативний поворот в Європі, які призводять до корозії інституцій в країнах ЄС. Важливою видається також репліка Миколи Рябчука про те, що поділ ідентичностей довгий час заважав як консолідації авторитаризму, так і демократії в Україні. Але зараз, після перемоги Євромайдану, є висока ймовірність того, що справжній плюралізм і політична конкуренція утвердяться і на сході України. Як бачимо, результати нещодавніх президентських виборів наразі підтверджують слушність цього припущення. 

      День був підсумований публічною лекцією Пола Бермана на тему «Алексіс де Токвіль і ідея демократії». 

      Конференція завершилась в понеділок зранку панеллю «Чи може пам’ять врятувати нас від історії? Чи може історія врятувати нас від пам’яті?». Її учасники: Тімоті Снайдер, Ярослав Грицак, Славенка Дракуліч, Андрій Курков, Ольга Філіппова, Френк Фоер та Мартін Шімечка говорили про роль пам’яті та історії у суб’єктивізації індивідів та спільнот. Зокрема, Ольга Філіппова наголошувала на необхідності творення нового метанаративу української історії, який би трактував багатоманітність пам’ятей як перевагу, а не недолік; Ярослав Грицак розглядав можливості застосування в Україні німецької, іспанської та англо-саксонської моделі порахунків з травматичним минулим, а Андрій Курков наголошував на необхідності більш активної та креативної культурної політики України на полі української російськомовної культури.

   Дискусії та лекції, що відбулись в межах конференції "Мислити з Україною", ставлять багато важливих питань та спонукають до подальших роздумів. Звісно, конференція не пропонує чітких політичних розв'язань, але принаймні дозволяє краще зрозуміти ту ситуацію, в якій ми опинились. Що вона засвідчує абсолютно чітко, це те, що сучасні українські проблеми і виклики є водночас європейськими, а почасти і світовими. Тому,їхнє розв'язання і подолання вимагають спільного мислення і спільних зусиль. Ця зустріч стала ще одним свідченням того, що частина західних інтелектуалів і політиків готові до цього. Тепер м'яч на українському боці. Чи українські інтелектуали, науковці та політики готові відмовлятись від своєї провінційності і дивитись на Україну крізь призму європейського і світового розвитку? Чи готові разом зі своїми західноєвропейськими та американськими колегами шукати розв'язання тих проблем, що турбують зараз ЄС і міжнародну спільноту? Чи готові шукати відповіді на питання, яким має бути ЄС і навіщо потрібен він сьогодні? Звісно, є ті, що готові і вже довгий час це роблять на високому рівні. І під час зустрічі в Києві в цьому можна було переконатися на власні очі. Водночас, очевидно, що вони не становлять тієї критичної маси, яка б радикально змінила характер інтелектуального і наукового життя в країні. Своєю чергою, така інтелектуальна депровінціалізація не буде можливою без європеїзації, а отже модернізації, інституційної основи української академічної сфери. Втім, це тема для іншої конференції, і цього разу ініціатива вже має виходити з українського боку.