А. Портнов: Не можу не запитати про загадку, що цікавить мене не один рік. Маю на думці Віктора Петрова та його викрадення-виїзд з американської зони окупованої Німеччини. Як розуміти цю історію та можливі стосунки науковця зі спецслужбами?

Д. Вєдєнєєв: Мені і самому цікаво. Спробую реконструювати певну канву подій, цими міркуваннями хотів би поділитися уперше із вашим сайтом. Співробітництво Віктора Петрова з радянською спецслужбою визнано одразу після його смерті. «Український історичний журнал» у 1969 р. (№3) повідомив, що В.Петров під час війни, з ризиком для життя, виконував розвідувальні завдання в тилу. У 1956 р. вченого нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня (що опосередковане свідчить про зняття з нього підозр, про що нижче). Важко судити, наскільки ця нагорода відповідає його реальному внеску у таємне протиборство, включаючи і період «холодної війни».

Слід віддати належне Петрову – радянська влада його не жалувала, але батьківщині він не зрадив, до гітлерівських окупантів не перекинувся. А міг би, звичайно. Той же історик Кость Штепа, наприклад, як стверджують документи КДБ, з кінця 1920-х років співробітничав з ОДПУ-НКВС (у 1938–1939 рр. арештовувався без висунення звинувачення, не можу виключати – для використання у внутрікамерних розробках інтелігенції), в період окупації – з німецькими спецслужбами, в еміграції, з 1952 р. – з американськими спецслужбами.

Потім Петров-Домонтович опиняється у «столиці» тодішньої української політеміграції – Мюнхені. Інтерес до закордонних осередків ОУН розвідки МДБ цілком зрозумілий за умов початку «холодної війни». «Антирадянські писання» В.Петрова діаспорної доби могли бути засобом «розширення агентурних можливостей». Принаймні мемуари колишніх співробітників КДБ в один голос твердять – чимало «запеклих антирадянщиків», що потім опинилися за кордоном, зобов’язані своєю репутацією попередньою «розкруткою» чекістами.

«Зник» з Мюнхена він у квітні 1949 року. Опинився у Москві, думаю – тривалий час перебував під перевіркою (звичайна практика спецслужб, особливо, якщо «нелегал» Петров справді підозрювався у причетності до провалів по лінії розвідроботи за кордоном, або «дворушництві»). Не можна виключати, що контррозвідка очікувала «виходу» на нього співробітників або агентури іноземних спецслужб.

Раптове зникнення публіциста з Німеччини теж наводить на роздуми. Він цілком міг потрапити під підозру чи розробку Служби безпеки (СБ) Закордонних частин (ЗЧ) ОУН (С.Бандери).  При Проводі ЗЧ ОУН  зі співробітників СБ був створений підрозділ («відділ екзекуцій») «Огайо» на чолі ад’ютантом С.Бандери М.Андріюком. При ньому існувала слідча група, яка піддавала жорстким допитам тих, хто мав наміри повернутися в СРСР. Восени 1946 р. в американській зоні окупації СБ інспірувала арешт спецслужбами США кількох сотень осіб, що збиралися повернутися до СРСР.

Як і раніше, в арсеналі спецпідрозділів українських націоналістів зберігався терор. Зрозуміло, що за кордоном він застосовувався у незрівнянно меншому масштабі, аніж за умов повстансько-підпільної боротьби в Україні. Основними жертвами вбивств і тортур ставали виявлені агенти органів держбезпеки або особи, що підозрювалися у причетності до них, активісти руху за повернення в СРСР. До силових акцій вдавалася, як правило, СБ  ЗЧ ОУН, окремих співробітників якої у діаспорному середовищі називали «технічними вбивцями».

В донесеннях агентури радянської розвідки, які я опрацьовував в архіві нинішньої Служби зовнішньої розвідки (СЗР) України, йдеться, що співробітники СБ ЗЧ ОУН у «Єгерській казармі» поблизу Міттенвальду  (Німеччина) обладнали камери для утримання підслідчих і тортур. Там було знищено й поховано під підлогою або замуровано у стінах до 20 жертв. Серед загиблих від рук есбістів – відомий діяч повстанського руху доби громадянської війни, автор книги «Холодний Яр» отаман Ю.Горліс-Горський, знищений есбістами за звинуваченням у причетності до радянської агентури у таборі Ді-Пі Нового Ульму 27 вересня 1946 р. Взагалі документи «веселі» – захожу у приміщення, пише агент у повідомленні, і бачу як Мирон Матвієйко та Іван Кашуба (відповідно – шеф СБ ЗЧ ОУН, захоплений в СРСР у 1951 році, і його нащадок на цій посаді) душать удавкою ім’ярек.

Щось мені підказує, що Віктор Платонович, відчувши провал, або отримавши відповідні попередження, не став дочікуватися на місце у стіні казарми, і був виведений (евакуйований) в СРСР.  До Києва Петров повернувся «з холоду» лише у 1956 році, працював в Інституті археології АН УРСР, і помер, як відомо, за письмовим столом 8 червня 1969 року.

Коли «Віктор Бер» (відоме його псевдо) міг стати негласним помічником НКВС? Дозволю собі припустити, що у червні 1938 року. Справа у тому, що 28 травня 1938-го Віктора Платоновича («наукового працівника УАН») в його квартирі № 3 по вулиці Мало-Підвальній, 14, арештував НКВС УРСР. Арештував як «учасника контрреволюційної організації», який «займався шпигунською діяльністю на користь однієї іноземної держави». Виходець з сім’ї служителя культу, «переконаний монархіст-чорносотенець, у минулому перебував в реакційній чорносотенній організації «Двоголовий орел», у 1919 році «вербував офіцерів» і відправляв їх на Дон, тісно співробітничав з підпільною організацією відомого київського монархіста Василя Шульгина, і взагалі – «контрреволюційно налаштована особа» – ретельно перераховував «гріхи» Петрова оперуповноважений, сержант держбезпеки Френкель. З такими звинуваченнями у той час була пряма дорога на Дарницьке лісництво, сумнозвісну Биківню… Однак, вже 20 червня заступник начальника 7-го відділення 4-го відділу НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Латков, розглянувши матеріали справи Петрова, «знайшов, що слідством не здобуто достатніх матеріалів для притягнення його до судової відповідальності». Приписувалося Петрова негайно звільнити.

І це при тому, що людей залюбки репресували і без «достатніх матеріалів». У 1937–1938 рр. в Україні, наприклад,  було звинувачено у «шпигунстві» на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян. Ще 115 тис. – арештували як членів неіснуючих «повстанських організацій». За 1936–1938 рр. в  Україні затримали понад 109 тис. колишніх поміщиків, дворян, торговців («колишніх людей») – до цього контингенту належав і Петров. Одне слово, «пуля дырочку найдет».

Звернімо увагу – арештовував В.Петрова 3-й відділ Управління держбезпеки НКВС УРСР – тобто контррозвідка. Зрозуміло – «шпигун», хіба що на яку державу нишпорить ще не визначили. Хоча, теж не виключено, арештували, аби «про стимулювати» – як прийнято було писати в чекістських документах, «для підготовки на «В» (вербування). А от звільняв Петрова вже 4-й відділ, як тоді казали – «секретно-політичний», і займався цей підрозділ оперативною розробкою колишніх членів некомуністичних партій, національних рухів, «церковної контрреволюції», інтелігенції. Для роботи по цій «лінії» неокласик Петров, з його широкими знайомствами серед «ненадійного» творчого середовища та науковців, усіляких «бывших людей» підходив ідеально. Згодом навіть отримав підвищення за посадою – став директором Інституту українського фольклору. Звісно, це лише наша версія, хоча факти змушують замислитися.

Ще одна важлива деталь. Під час «відлиги» і часткової реабілітації незаконно репресованих (в Українській РСР у 1956–1959 рр. реабілітували близько 250 тис. громадян) справа дійшла і до В.Петрова. Однак 1-й спецвідділ  (архівно-обліковий) МВС УРСР, перевіряючи у листопаді 1956 р. матеріали на вченого, змушений був констатувати: «де справа – відомостей немає». У квітні 1958 р. перевіряв обліково-архівний відділ КДБ при РМ УРСР – той же результат: «де слідча справа – відомостей немає». Напрошується висновок –  імовірно, В.Петров становив суттєвий оперативний інтерес для зовнішній розвідки (в цілому – це прерогатива союзного Центру), і всі значущі матеріали на нього попросту вилучили в «українських колег».

 І останнє. Надіслані нами запити до архівів СБ України, СЗР України, та ФСБ Російської Федерації результатів не дали – у відповідях зазначається, що даних про розвідувальну роботу Віктора Петрова у них немає (документальний слід Петрова в Україні, як вже йшлося, ретельно «підчищений»). Не надійшло лише відповіді від Служби зовнішньої розвідки Росії – як на мене, теж красномовна інформація…

А. Портнов: Ти опублікував чимало напрочуд цікавих документів. Зокрема, звіт Берії про ситуацію в Україні, де згадується… Омелян Пріцак. Чи можеш трохи детальніше розповісти про цей документ? І чи з’являється ім’я Пріцака в інших відомих тобі джерелах того часу?

Д. Вєдєнєєв: Наявність «білих плям» в біографії періоду 1940-х років, доби гітлерівської  окупації, у майбутнього стовпа українського сходознавства визнають його біографи, та й всі, хто зацікався визначною постаттю академіка Омеляна Пріцака. Я, звісно, не вважаю тут себе спеціалістом.

Справді, Омелян Йосипович потрапив до професійного поля зору НКВС. Про це свідчить повідомлення очільника НКВС УРСР Івана Сєрова наркому внутрішніх справ СРСР Лаврентію Берія від 30 вересня 1940 року (зберігається у Галузевому державному архіві СБУ, фонді 16, опис 33 (1951 р.), справа 25). Йдеться про достатньо енергійну діяльність підпілля ОУН (Б) у Західній Україні у 1940 році, зокрема, спроби націоналістів поширити свій вплив на Наддніпрянську Україну та Київ. Як стверджує документ, керівник Крайової екзекутиви (проводу) ОУН в Західній Україні Дмитро Мирон («Орлик», який згодом став керівником підпілля ОУН на Сході України  і загинув від рук гестапівців у 1942 р. у Києві, біля Оперного театру), через наукового співробітника відділення АН УРСР у Львові Пріцака, сина відомого письменника – Юрія Стефаника та інших осіб вживав заходи із поширення позицій підпілля на Схід України, а очільник Краківського центру ОУН Степан Бандера, мовляв, прагне втягнути в орбіту «ворожої роботи» президента АН УРСР Олександра Богомольця. Пріцак побував у Києві. Чекісти зафіксували його зустріч із академіком Агатангелом Кримським, «який перебуває у нас на обліку як український націоналіст».

Що можна сказати з приводу такої інформації? Інших відомостей від радянської спецслужби щодо О.Пріцака у мене немає (відомостей того, звичайно, періоду – сподіваюся, що з часом і Служба зовнішньої розвідки України надасть громадськості й науковцям інформаційні документи про відомих діячів національної діаспори, яких «висвітлювали» через оперативні можливості, це буде цінне історичне джерело, що й говорити!). Сам документ був адресований московському шефу, торкався оперативних справ (а не фабрикації репресій, скажімо), навряд чи б українські чекісти писали «липу» Лаврентію Павловичу – особі з солідним спецслужбістським досвідом.

Звертає нас себе увагу те, що ряд студентів і викладачів львівських університету та інститутів заарештували за виконання (?) згаданих завдань «Орлика». А Ю.Стефаника – ні (це було б політично невигідно для репутації нової влади), О.Пріцака – теж ні. Звичайно, молодий вчений Пріцак міг просто відвідати академіка Кримського як видатного сходознавця, і без усякої підпільної роботи, а решту чекісти домислили (доля Кримського, як ми знаємо, склалася трагічно). Якщо домислили для фабрикації справи – чому не заарештували, звинувачення то дуже серйозне – творили підпілля в столиці радянської України! Якщо Омелян справді слугував зв’язковим або вербувальником підпілля, і був «установлен» (як йшлося у документі), то за яких умов був залишений на волі? До війни ще було довго… Цікаво, що з низкою оперативних джерел, яких придбали у Західній Україні у 1939–1941 рр., і які опинилися на Заході, радянська спецслужба відновила зв’язок лише у 1950-х рр., дочікуючись їх надійної легалізації, а плідно працювали вони (за свідченням колишнього начальника розвідки КДБ УРСР, генерал-майора Василя М’якушка) аж до кінця 1970-х рр. Хто знає, як було у нашому випадку. У всякому разі, в історію академік Пріцак увійшов завдяки своїй титанічній науковій праці. 

А. Портнов: Дмитре, ти чимало працював і з офіційними, і з приватними джерелами (зокрема, щоденниками та спогадами). Наскільки ми можемо, скажімо,  довіряти спогадам Павла Судоплатова, з одного, й, наприклад, Тараса Бульби Боровця, з другого, боку.

Д. Вєдєнєєв: Одначе у тебе і порівняння... Як професійний історик, який працює у напрямку персоналістики, ти чудово розумієш усю умовність вислову «довіряти мемуарам». Тут історик має повне право не розслаблятися, а запускати механізм внутрішньої і зовнішньої критики джерела. Спогади генерал-лейтенанта Павла Судоплатова інколи за інформаційним значенням прирівнюють до спогадів Микити Хрущова.

Зрозуміло, що записував і обробляв ці спогади покійний вже син «терориста СРСР №1» Анатолій Судоплатов, професор Московського держуніверситету ім. Ломоносова, що само по собі могло викликати певну аберацію. Мені у книзі «Українські Соловки» (К., 2001) довелося звертати увагу (після опрацювання архівних документів) на певні перекручення й неточності у частині, що стосується боротьби радянської спецслужби з підпіллям ОУН, проведення ними оперативних ігор з закордонними центрами ОУН і західними спецслужбами тощо. До речі, Павло Анатолійович брав у цих заходах особисту участь, зокрема – персонально керував операцією із невдалого захоплення Романа Шухевича 5 березня 1950 року, а також конспіративним знищенням тіла командувача УПА (чим, зокрема, і пояснюється відсутність відповідних документів у справах органів держбезпеки України). На змісті і оцінках спогадів певною мірою могла відбитися і особиста образа генерала - за самовіддану службу, організацію та ризиковану особисту участь в закордонних операціях йому після страти Л.Берія «відпряли» 15 роками сумнозвісного Володимирського централу, де кавалер десятка орденів переніс три інфаркти та осліп на одне око.

Проте, на мою думку, в мемуарах П. Судоплатова, при викладенні перебігу важливих політичних подій, масштабних операцій спецслужб (скажімо, розробка ОУН, «атомне шпигунство», курдська проблема, спецоперації доби «холодно війни» тощо) містяться відомості цінного свідка та безпосереднього організатора цих акцій, що надає мемуарам достатньо солідного джерельного значення. Не будемо забувати, що П.Судоплатов працював і розвідником-нелегалом, і заступником керівника зовнішньої розвідки НКВС-НКДБ-МДБ СРСР, був творцем і керівником знаменитого 4-го Управління НКВС-НКДБ, яке вело зафронтову розвідувально-диверсійну та оперативно-бойову роботу в тилу гітлерівців, зробило суттєвий внесок у розгортання партизанського руху. Очолював і спецпідрозділ (Бюро № 1МДБ СРСР, 9-й відділ МВС СРСР), який у роки «холодної війни» готував диверсійно-підривні акції проти країн НАТО (як «асиметричну зброю» за умов ядерної монополії США, котрі до 1949 року розробили вісім планів ядерного нападу на СРСР).

 Насамкінець. На користь достовірності спогадів генерала-розвідника свідчить те, що консервативно налаштована частина ветеранів органів держбезпеки намагалася дискредитувати його книгу, мовляв, вона написана на замовлення і американськими журналістами. Пригадую, коли вийшла згадана книга «Українські Соловки» (я тоді служив начальником новоствореного науково-дослідного відділу Державного архіву СБУ), то нас з співавтором-журналістом, полковником Сергієм Шевченком прийшли трохи «повиховувати» тодішні очільники ветеранської організації СБУ «Щит». І, поміж іншого, звучали роздратовані зауваження на адресу Судоплатова та його мемуарів (мовляв, він збрехав про вбивство Євгена Коновальця тощо.

Що стосується мемуарів Боровця-Бульби, то вони також слугували  і будуть слугувати «емпірикою» для істориків. Тільки автору довелося неодноразово міняти політичну орієнтацію та хазяїв (аж до викладання у американській розвідшколі), будемо називати речі своїми іменами. Мав він і непрості стосунки з іншим суб’єктами українського національно-визвольного руху. Тому мемуари посилено використовувалися для «відбілювання» біографії та пояснення нащадкам мотивів своїх вчинків. До того ж, Тарас Боровець справляє враження доволі авантюрної, ексцентричної особи, схибленої на архаїчних проявах «народної вольниці» та «отаманії», позерстві (у т.ч. в прямому розумінні цього слова, досить подивитися на колоритні фото ватажка «Волинської Січі»).

А. Портнов: А чи можемо ми щось припускати про подальшу долю убивці Бандери Богдана Сташинського?

Д. Вєдєнєєв: Як відомо, Богдан Сташинський після відбуття половини із 8-річного терміну покарання був достроково звільнений – офіційно, «тому що була винна радянська система, а він лише виконував її накази». Дивний лібералізм – за два політичні вбивства, Льва Ребета та Степана Бандери (не рахуючи інших серйозних звинувачень) таке «заохочення». Тут, звичайно, до «правового підходу» далеко. Думаю, у федеральної влади особливих причин (інтересу) давати такі «преференції» особі, яка скоїла тяжкі злочини на її території не було. Тут, імовірно, спрацювали інтереси іншої великої держави. Скоріш за все, зі спецагентом розрахувалися за раніш досягнутими домовленостям – за здачу, публічне викриття брутальних методів дій радянської спецслужби із фізичного усунення політичних противників. В умовах психологічної війни, для творення відразливого образу СРСР серед європейських «лівих» та для мобілізації антирадянських переконань української діаспори і це мало самостійне значення.

Зрозуміло, що Богдан не міг не «злити» і всю решту відомої йому інформації, адже він готувався як розвідник-нелегал, і міг знати таких саме колег, особливості підготовки цієї найціннішої категорії агентури. До того ж для отримання поблажливого вироку йому треба було б важко попрацювати... Після випадку з Сташинським відповідний підрозділ зовнішньої розвідки КДБ розпустили, а теракти за кордоном заборонили. При цьому західні спецслужби, зазначимо заради справедливості, у «мокрих» справах себе не обмежували. Наводяться дані, наприклад, що на одного лише Фіделя Кастро готувалося до 600 спроб ліквідації. Або згадайте спільну програму ЦРУ та спецслужби Південного В’єтнаму «Фенікс», в ході якої за три роки  було таємно знищено не менш 20 тис. і кинуто у в’язниці 40 тис. «нелояльних» в’єтнамців, яких піддавали тортурам, до 20 тис. завербували тощо.

Є версія, що Б.Сташинського (мабуть з дружиною-німкенею Інгою Поль, яка і збила його з пантелику чекістського служіння) переправили до Південної Африки. Як знати, можливо цей терорист, 1931 року народження, ще живий. Не можна виключати, що після зміни зовнішності  та біографії він міг оперативно використовуватися тими ж спецслужбами США. На такі роздуми наводить практично повна відсутність згадок про нього після 1991 року, коли хто тільки не почав «по секрету» плескати язиком, народилося чимало сенсацій з полів «холодної війни», яка щойно закінчилася, і в якій Богдан Сташинський став однією із знакових фігур...