З лютого HISTORIANS розпочинає низку інтерв’ю з молодими і перспективними істориками про сучасний стан гуманітаристики, шляхи досліджень і теми для зацікавлень. Шляхом внутрішніх опитувань було наразі визначено п’ять вагомих молодих істориків-дослідників. Звичайно, список збільшуватиметься і продовжуватиметься. Однак, варто визнати, що в української молоді і в історичної науки, попри усі труднощі,  є неординарні постаті і чудові студії.

Вадим Арістов (1987) – кандидат історичних наук, молодший  науковий працівник Інституту історії НАН України, старший викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», один із найпомітніших дослідників історії Давньої Русі.

Володимир Маслійчук: Ваш шлях до дослідження історії, що було визначальним (книжки, батьки, друзі, учителі)?

Вадим Арістов:  Цей шлях розпочався з дитинства. Впливали декілька чинників одразу. Оповіді дідуся про історію взагалі, і про історію родини. Велика, зібрана дідусем, бібліотека з численними науковими історичними книжками і академічними виданнями джерел. Серед них були і видання давньоруських текстів, у т.ч. літописів. Також впливала на мене й (науково-популярна література, статті у журналах «Наука и жизнь» і «Техника молодежи». Все це кидало виклик думати самостійно, а водночас давало приклади того, як робляться дослідження.

Корисним і важливим досвідом стало написання дослідницьких робіт на конкурс Малої академії наук у 9 і 10 класах школи.

Пізніше на мене надзвичайно вплинуло навчання у «Києво-Могилянській академії», на кафедрі історії, де я мав змогу слухати курси зіркового викладацького складу. Особливу роль у моєму становленні як історика Русі – своїми лекціями, текстами, бесідами, критикою – відіграв Олексій Петрович Толочко, котрий був науковим керівником моїх студентських, зокрема дипломних, робіт і кандидатської дисертації.

В.М. :  Настільки картина історії Давньої Русі є конструйованою істориками ХІХ – ХХ ст.? Ви підтримуєте думку щодо конструювання домодерної історії, у «вигадуванні» історії Давньої доби у пізніші часи?

 В.А.:  Для мене конструктивізм – це один з підходів, один з дослідницьких інструментів. І він дуже корисний, якщо, звісно, не зловживати ним і використовувати за призначенням. Конструйована чи ні – як то кажуть, «питання філософське». На історію кожного періоду і країни можна подивитися як на конструкт. Це така дослідницька оптика. І якщо подивитися на Київську Русь через цю оптику, виявиться, що її історію конструювали вже починаючи з ХІІ ст., вже у першій київській хроніці. Століттями наростали нові й нові конструкти, як вікові кільця на дереві. Кожна доба (і наша сучасна – не виняток) вигадувала «свою» Русь. Але з ХІХ ст. почалося наукове вивчення давньоруської доби, отже виникли підстави для критичного аналізу цих конструктів. Але наскільки такий аналіз (не) вдається і чому – це вже інше питання.

В.М.:  Яку художню книжку з історії Давньої Русі радили б почитати?

 В.А.:  «Повість временних літ».

В.М.: А Ваше ставлення до найлітературнішого «Галицько-Волинського» літопису. Ви студіювали його появу. Це, як на мене, чи не найсуперечливіша пам’ятка за мовними та літературними ознаками?

В.А.: По-перше, «Галицько-Волинський літопис» це не одна пам'ятка, а дві. А отже їхні мовні та літературні ознаки відрізняються. Хоча «прописку» вони мають єдину – це Волинь другої половини ХІІІ ст. По-друге, моє ставлення до цих творів (двох волинських хронік) дуже позитивне, це вельми цікавий предмет дослідження і (маю обґрунтовану підозру) найцікавіше в історії його вивчення – попереду.

В.М.: Чи змінилися Ваші плани і підходи після захисту дисертації?

В.А.: Сам по собі захист був для мене радше важливою формальністю, відповідальним ритуалом, аніж якісним порогом у дослідницькій роботі. Відколи я почав серйозно займатися історією, не пригадую революційних змін у підходах, коли «світ перевертається». Зміни, зрозуміло, відбуваються, але «в робочому порядку», весь час. Так би мовити, не «революційним», а «реформаційним» шляхом. Крім того, я ніколи не очаровувався якимсь «єдино правильним» методом чи концепцією, що нібито відкриває всі замки. А тому не мав глибоких творчих криз, коли спадає «пелена» і відбувається «прозріння». Гадаю, варто завжди тримати «дослідницькі очі» розплющеними.

В.М. : Історики усе ж мають і емоційні вподобання. Чи усе ж є постаті у Ваших дослідженнях (не лише історичні діячі, але і історики), що викликають симпатію чи антипатію?

В.А.:  Настільки я себе розумію, то я достатньо стійкий до емоційних впливів мого досліднцького «матеріалу». Намагаюся тримати безпечну дистанцію. Своїми  дослідженнями я займаюся не для того, щоб «проникнуться классовой ненавистью» або «любов'ю» до певного діяча чи групи. Натомість роблю це, щоб розібратися, що насправді було, що ми знаємо і що можемо знати про минуле.

Звісно, симпатії та антипатії до людей і подій минулого виникають повсякчас, коли розмірковуєш про них, зіставляєш, дізнаєшся нове. Але мені цікавіше не засудити чи похвалити, не винести вирок тим, кого давно немає, а зрозуміти, чому людина діяла і думала саме так, що на неї впливало, якою була її логіка. Проте, це зовсім не означає, що заняття історією для мене беземоційні. Аж ніяк! Але більше емоцій в мене викликають не окремі постаті чи події, а сама по собі проблемність, дослідницька інтрига, яку можна знайти в історії, способи розв'язання цієї інтриги, азарт відкриття. І, звісно, сильно впливає (у позитивному сенсі) усвідомлення, що маєш контакт з минулим, або принаймні тягнешся до минулого – справжнього, а не вигаданого, яке було і більше ніколи не повернеться. Це дивовижне відчуття.

В.М.: Дуже цікавий Ваш спільно з Ігорем Данілєвським нарис про Андрія Боголюбського, знакового князя в українській історії. ««Великоросс» виступив на сцену» з прагненням експансії та загарбань. Досить знаковий і міфологізований діяч. Чи є у Вас паралелі щодо цього князя із певними європейськими лідерами тієї доби?

В.А.: Тут би уточнити, до кого шукаємо паралелі: до реального князя Андрія чи до його міфологічного образу? Взагалі я намагаюся обережно ставитися до паралелей в історії. Проводити аналогії – цікава інтелектуальна розвага, але вона ховає пастки, в які часом потрапляють навіть дуже «круті» дослідники і їхні послідовники (згадати хоча б «теорію» Жоржа Дюмезіля в індоєвропеїстиці, або радянські спроби побудувати паралелі між Руссю і «феодальною» Європою).
Що ж до Андрія Боголюбського, то його знаковість як в українській, так і в російській історії, перебільшена. Ще з ХІХ ст. українська історіографія некритично сприйняла російський історичний міф про «перенесення столиці» Андрієм з Києва до Володимира і на його основі побудувала власний міф, точніше – поміняла оцінку події (плюси на мінуси). Але події насправді не було. Андрій столицю з Києва нікуди не переносив, та й «великоросом» (в усіх сенсах слова) він не був.

В. М.: Важливе питання, яке виринає і у Ваших працях. Візантія і Русь. Наталя Яковенко влучно зазначила щодо Речі Посполитої «вона пішла, аби залишитися». Як Ви вважаєте щодо Візантії (чи вона теж залишилася?) для України і візантійської спадщини, чи й досі роль тієї давнини є значимою, чи надто затерлися питання «спадщини»?

В.А.: Між значенням Речі Посполитої та Візантії для України є суттєва відмінність. Річ Посполита була тут, на цій землі, а Візантія – ні. Річ Посполита – надзвичайно важливий період в українській історії (а також в історії України). Натомість Візантія була для наших країв «імпортом», далеким зразком, який наслідували дуже вибірково. Візантія не мала такого впливу на глибинні структури суспільства, як Річ Посполита (або ширше – «литовсько-польська доба»).

Зараз «візантійська спадщина» України цілком може бути предметом історичної політики. Такі речі завжди актуалізують у політичному і громадському просторі, щоб сформувати певний образ себе, своєї спільноти, що відповідає моменту. Актуальний польсько-європейський напрямок? – витягаємо з «шухляди» Річ Посполиту; не складається з Європою? – можна згадати про Візантію, багатоликий «Орієнт» тощо. А взагалі, Ви праві, питання «спадщини» зараз дуже популярні. Мені ж завжди було цікаво дослідити не «популярне», не «мейнстрімне», або принаймні поглянути на зворотний бік «популярного» і «мейнстрімного». 

В.М.: Які основні проблеми в молодого українського науковця-історика (крім матеріальних) ?

 В.А.: Час. Відсутність вітчизняної системи наукових грантів. Доступ до архівів (не тільки закордонних, а й українських) та наукової літератури. Політизація науки.

В.М.: Чи можна уникнути політизації? Займатися працею з джерелами, історіографічними оглядами, перекладами. Чи усе ж політика – неминуча доля для історика?

В.А.: Я би сказав, що її можна уникати, а от цілковито уникнути – ні. Якщо ми не хочемо зазнати впливу політики на свої дослідження, мусимо постійно працювати над собою. Мусимо весь час відстежувати себе, ловити, спостерігати за своїми думками, піддавати сумніву і критиці власні упередження, зрештою, вміти побачити їх.

Крім того, політична нейтральність наукових тем – річ умовна. Для українця цивілізації Мезоамерики – це нейтральна тема; дуже далека від України та її сучасної політики. Але для жителів самої Мезоамерики, хіба нейтральна? Для, наприклад, бразильського дослідника історії України (а такі є) його предмет екзотичний і (як для бразильця) політично нейтральний. А для нас?

В.М.: Повернімося до ближчих Вам тем. Олексій Шахматов і Михайло Грушевський. Постаті, що добре знали один одного і дуже допомагали і в позакадемічних сферах. Обидва політики. Розходження їхні помітні. А настільки ж помітні взаємовпливи, подекуди, здається, що останнього було більше ніж розходження?

В.А.: Порівнювати Грушевського і Шахматова не так легко. Грушевський став «батьком української історії», сформував її «звичайну схему». Шахматов теж став «батьком-засновником» однієї, поки що впливової, схеми, але в значно вужчій галузі – в історії давньоруського історіописання.

Зважувати на терезах суто наукові сходження і розходження не  беруся. Зрештою, ці вчені мали різну основну спеціалізацію: Грушевський – історик, Шахматов – філолог. Що ж до їхніх політичних поглядів, то про це компетентніше скажуть колеги, що займаються початком ХХ ст.

В.М.: У руслі попереднього питання. Наратив Михайла Грушевського щодо княгині Ольги в «Історії України-Руси» – це переказ і спростування легенд, із засадничою спочатку заувагою: «приваблива і пожадана всіма, а заразом неприступна, що кождому вміє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки». Одне слово, лише легенди та «похвала жінці». Чому щодо Ольги та її діяльності так небагато дискусій. Справа у «давніх часах», вигадках чи патріархальності історії (істориків)?

В.А.: По-перше, справді, достовірних даних про Ольгу мало, значно більше пізніших домислів. Історія про Ольгу у «Повісті временних літ» належить до «легендарної частини», а отже, вченим нічого й не лишається, як переглядати і спростовувати легенди (на щастя, княгиня також відома з іноземних текстів своєї доби). По-друге, не все так погано, бо наукові дискусії про Ольгу точилися і точаться дотепер. Просто, мабуть, вони не дуже виходять «на публіку». До того ж, Ольга явно перебуває в тіні свого онука-хрестителя.

В.М.: Олексій Шахматов, за Вашими дослідженнями, дав початок «інтелектуальній мережі», побудованої за схоластичною моделлю. «Вона має свого лідера-засновника, «священні об’єкти» (набір текстів та ідей), ланцюжки вертикальних і горизонтальних зв’язків, що підтримуються інтерактивними ритуалами, та свою динаміку розвитку»…Інтелектуальні мережі характерні для історичної науки. Але хто, крім Шахматова, якщо стосовно вузьких меж, скажімо, українського історіописання, чи є приклади?

В.А.: Довкола Шахматова у середині ХХ ст. у російській (радянській) науці виник особливий культ. І це не поодинокий випадок. Мені здається, що українська історіографія менш схильна до творення академічних культів. Хоч, може, це просто наслідок її слабшої інституційної традиції та історично меншої «централізованості».

Інша річ, необов'язково пов'язана з сакралізацією учених, - це «довге тривання» певних ідей, концепцій, підходів, які не піддаються критичному аналізу і приймаються як даність. Стосовно києворуської доби це (якщо згадати лише те, що лежить на поверхні) і «феодальна роздробленість», і «Нестор-літописець», і «бібліотека Ярослава Мудрого» і багато інших.

 В.М.: Ваш розклад роботи?

В.А.: Сталого розкладу немає, працюю, коли є змога і натхнення.

 В.М.: Плани та перспективи в українського історика та загалом української гуманітаристики?

 В.А.: Особисті плани: якісно і успішно робити свою роботу. Перспективи загалом української гуманітаристики: маю оптимістичні очікування попри не цілком оптимістичний контекст розвитку науки в Україні.

В.М.: Дякую!