Вікторія Наріжна: “Я належу до тих ідеалістів, яким здається, що Дніпро лише проявив свою справжню природу”

Я жодного разу в своєму житті не була на Донбасі й не візьму на себе сміливість говорити про його специфіку. Втім, звісно, в мене є думка, чому Україна потребує Донбасу. Насамперед, суто стратегічно: Україна потребує Донбасу, щоб повернути Крим. Якби Донбас став російським, питання повернення контролю над Кримом відклалося би суттєво. Це і так буде нешвидкий процес, але з сухопутним коридором між Росією та півостровом він би став взагалі примарним. Я не знаю, чи треба аргументувати, чому Україна потребує Криму (хоча і думку «та для чого нам той Крим?» від людей чула). Може, я просто скажу, що Крим особисто для мене — важливе місце, і я би чисто егоїстично хотіла його повернення. Але потреба в Донбасі є й в іншому. Я пам’ятаю, як ставилися до Дніпропетровська ті самі галичани ще рік тому — вони не завжди відрізняли його від Донецька. І що говорять галичани тепер?

А. Портнов: Не знаю, як Тобі, мені здається, що Помаранчева революція сьогодні часто сприймається як події мало не з попереднього життя. Ти була ведучою дніпропетровського Майдану під час Помаранчевої революції. І брала дуже активну участь в дніпропетровській Єврореволюції. Як, на Твою думку, співвідносяться ці два Майдани?

В. Наріжна: По-перше, я би не сказала, що я брала активну участь у дніпропетровській Єврореволюції: всю зиму я провела, мотаючись між Києвом і Дніпром, і, як наслідок, обидві революції бачила доволі фрагментарно. От Помаранчевій революції в Дніпропетровську я себе справді віддала до кінця: за Помаранчевий Майдан я жодного разу не побувала в Києві. Пам’ятаю, як приїздила пізно вночі з дніпропетровського Майдану після важкого дня на холодній сцені, дивилася 5-й канал і плакала, бо відчувала, що того свята революції, яке відбувається в Києві, вже ніколи не побачу. Ну бо ж революція не може випасти одній людині два рази на життя. Як же я помилялася…

Втім, звісно, я бачу багато відмінностей, які можна сконцентрувати в одній тезі: Помаранчева революція була дитячою грою, Євромайдан виявився зрілим і усвідомленим процесом. Під час Помаранчевої революції, звісно, теж були вражаючі зразки самоорганізації людей, але Євромайдан ВЕСЬ був збудований на самоорганізації. І кожен, з ким я розмовляла, пам’ятав і глибоко розумів помилку 2004-го року: ми мали пройти до кінця, бо коли розходиться Майдан, революція лише починається. В 2004 році ми розійшлися по хатах, як після веселої гри в сніжки, трохи втомлені, розчервонілі та щасливі. Розійшлися грітися, пити чай та дивитися, як в телевізорі показують нове життя. В 2014-му році ми розійшлися працювати. Навіть до цього сюрреалістичного переходу революції в війну, до всіх нових підстав мобілізуватися та працювати разом, українці, що стояли на Майдані, все одно були вже готові не покладати рук. Більше того, твердо знали, що шансів спочити на лаврах не буде, найскладніша робота попереду. В цьому головна відмінність, як на мене.

Якщо ж говорити не про загальноукраїнські, а про якісь типово дніпропетровські тенденції, то Євромайдан був набагато менш людним і більш обережним, ніж Майдан-2004. Дніпропетровці не люблять обпікатися. Не люблять почуватися «лохами». 2005 рік змусив їх пережити це вповні. Бо Помаранчева революція в Дніпрі стала моментом небаченої активності, небаченої солідарності, небаченого ідеалізму. Щоб проявити все це, дніпропетровцям треба було переступити через ту меркантильність та той напускний цинізм, які стали фактично регіональним міфом. І вони ризикнули, і ризик виявився марним. Тому протягом Євромайдану я бачила десятки і сотні людей, які підтримували Майдан, які переказували гроші, купляли каски, збирали теплі речі — але не квапилися виходити на мітинги. І хоч би як це виглядало ззовні, зсередини я, як мешканка Дніпра, добре знаю, що тримав їх не страх отримати по голові чи вилетіти з роботи, а страх знову помилитися.
 
А. Портнов: Чи вплинув Євромайдан на Твою професійну літературну й перекладацьку діяльність? Якщо вплинув, то як саме?

В. Наріжна: Я би сказала, вплинув радше на публіцистичну. Колонки, коментарі, статті одразу стали більш затребуваними. Особливо зважаючи на те, що більшість київських колег не знають в Дніпрі нікого, крім мене, хто міг би ділитися спостереженнями за локальними подіями. Тому довелося дуже багато написати за ці місяці, дуже багато дати інтерв’ю. А на літературну діяльність ніяк не вплинув. Якщо чесно, я досі не відкрила жодну з тих книжок, прозових і поетичних, які посипалися після Майдану. Бо маю глибоку впевненість, що події такого масштабу мають «відлежатися», перш ніж про них можна буде писати на справді високому художньому рівні. А зараз все, що можна зробити, так це вихлюпнути пережите в текст із терапевтичною метою. Але мистецька цінність і глибина того буде сумнівна. Це художникам добре, в них одразу образи виливаються напряму, а письменнику все-таки потрібно глибоко вжитися і глибоко зрозуміти, бо слово — примхливий інструмент, потребує великої обережності та спокою. Така моя думка принаймні.

А. Портнов: Як змінився у контексті двох Майданів наш Дніпропетровськ? Чи змінилося Твоє в ньому самовідчуття як україномовної людини? І чим це місто є для Тебе сьогодні?

В. Наріжна: Я не знаю, чи змінився. Я взагалі не певна, чи люди, міста й країни змінюються якісно, а чи тільки кількісно, оприявнюючи та розвиваючи те, що в них і так було, просто дрімало, приховане. Я належу до тих ідеалістів, яким здається, що Дніпро лише проявив свою справжню природу. Що він і був таким — рішучим, організованим, патріотичним, просто не відчував потреби це демонструвати. Вважав, що і так зійде. Що є важливіші речі. Що все одно всі ці лицарські активності — як мертвому припарка. А тепер обставини змусили відкинути цю маску.

Що стосується мовної ідентичності, то в мене давним-давно немає з цим проблем. Я і до Євромайдану вже й забула, коли стикалася з якоюсь негативною реакцією на мою українську. Мені навпаки, стало легше тепер переходити на російську при потребі і не відчувати, що це якийсь конформістський крок. Якщо раніше я робила це лише тоді, коли співбесідник мене не розумів, то тепер я часто просто відчуваю бажання заговорити зі співбесідником його мовою. Щоправда, вистачає мене здебільшого на десяток речень, адже думаю-то я українською, і в результаті виходить якийсь мовний вінегрет з несподіваними перемиканнями туди-сюди, але перехід на російську припинив бути предметом світоглядної рефлексії для мене.

Але, звісно, переживання Дніпропетровська як дома, як чогось любимого і рідного, посилилося. Зникло бажання поїхати звідси. З’явилася віра в те, що місто буде розвиватися, в різних сенсах цього слова. З’явився інтерес побачити, яким воно стане через п’ять років, через десять, і про які речі в ньому я зможу тоді сказати: ось це і я зробила теж. З’явилося відчуття перспективи.

А. Портнов: Знаю, що Ти їздила на Донбас під час АТО. У чому, на Твою думку, полягає специфіка Донбасу (якщо така є)? І які б Ти навела аргументи: чому Україна потребує Донбасу?

В. Наріжна: Це помилка, Андрію, я не їздила на Донбас під час АТО :) Я взагалі жодного разу в своєму житті не була на Донбасі й не візьму на себе сміливість говорити про його специфіку. Втім, звісно, в мене є думка, чому Україна потребує Донбасу. Насамперед, суто стратегічно: Україна потребує Донбасу, щоб повернути Крим. Якби Донбас став російським, питання повернення контролю над Кримом відклалося би суттєво. Це і так буде нешвидкий процес, але з сухопутним коридором між Росією та півостровом він би став взагалі примарним. Я не знаю, чи треба аргументувати, чому Україна потребує Криму (хоча і думку «та для чого нам той Крим?» від людей чула). Може, я просто скажу, що Крим особисто для мене — важливе місце, і я би чисто егоїстично хотіла його повернення. Але потреба в Донбасі є й в іншому. Я пам’ятаю, як ставилися до Дніпропетровська ті самі галичани ще рік тому — вони не завжди відрізняли його від Донецька. І що говорять галичани тепер? А я, повторюся, не думаю, що Дніпро став іншим, я думаю, що всі просто змогли побачити те, чого раніше не було видно. Саме тому я переконана, що в Донбасу теж є свій потенціал, який поки просто не видно. І навіть якщо відкинути це припущення, я не думаю, що це гарний прецедент — поступатися агресивному сусіду чимось своїм просто тому, що ти не певен, чи той шматочок, якого запраглося сусіду, тобі так уже потрібний. Бо ж далі сусід може роззявити рота на щось, що для тебе справді цінне. На Дніпропетровськ, наприклад.

А. Портнов: До речі, а чим для Тебе особисто стала втрата Криму? Або, іншими словами, що ми всі втратили, втративши Крим?

В. Наріжна: Я особисто втратила місце, з яким пов’язано дуже багато спогадів і де я відчуваю справжній, глибокий спокій. Я доволі тривожна людина, переживання спокою для мене безцінне. В Криму було те місце, де я завжди, за будь-яких обставин почувалася спокійно, де можна було усамітнитися в тісній компанії любимих людей і по-справжньому відпочити, відживитися. Може, це дивно, але я ніколи не стикалася в Криму з ворожістю чи українофобією особисто. Хоча, на відміну від багатьох людей, ніколи не переходила там на російську. Тим не менше, це жодного разу не спричинило проблем або непорозумінь. Видимо, якось так мені пощастило, не подумай, що я вважаю, ніби українофобія в Криму — надумана проблема. Хоча Крим дуже різний, і в деяких його місцях ця проблема справді надумана.

Я не знаю, чи в праві роздумувати, що ми всі втратили, втративши Крим, але щонайменше, ми втратили куточок захопливо гарної природи, занепад якого цілковито на нашому сумлінні, цілковито є результатом нашого нехлюйства. Все, що відбувалося з Кримом за роки незалежності — розбазарювання та псування безцінного ресурсу. Можливо, повернувши Крим, ми могли б отримати другий шанс використовувати його розумно. Зрештою, є не один приклад дуже швидкого перетворення занехаяної постсоціалістичної території на блискучий курорт — згадати хоча б Чорногорію. Мені здається, потужний туристичний регіон з чудовим кліматом і безліччю природних та архітектурних пам’яток ніякій країні не зайвий.

А. Портнов: Мені здається, нині важко не відчути брак глибших аналітичних розважань про феномен Майдану та його наслідків. Це зрозуміло в умовах війни, що триває, але все ж таки ми надто слабко знаємо Україну та її суспільство. На Твою думку, де полягають перспективні напрямки та методи досліджень суспільства, що стрімко змінюється й еволюціонує?

В. Наріжна: По-моєму, в країні, яка так стрімко змінюється, куди не ткни — всюди перспективні напрямки. І соціологам, і культурологам, і політологам, і психологам — всім вистачить роботи. І якісь спроби осмислення є: я бачу багато круглих столів, конференцій, робочих груп, які намагаються встигнути за процесом. Втім, окрім того, що аналітичному осмисленню заважає глибока включеність усього суспільства в війну, в спробу налагодити роботу державних механізмів, в політичні процеси, в інші нагальні проблеми, дається взнаки, як на мене, й бідність інструментарію. З нами життя постійно стається швидше, ніж ми засвоюємо аналітичний інструментарій, з яким до нього підходити. Це якесь українське (пострадянське?) прокляття. Постмодернізм стався з нашою літературою — і так і не стався з нашим літературознавством. З нами сталася ґендерна рівність без ґендерних студій, декриміналізація гомосексуальності без квір-студій. Тобто все це є, але в нішевому форматі, за межами освітнього, управлінського та медійного мейнстриму. А тепер з нами сталося скачкоподібне перетворення на справжню, а не імітаційну демократію, на справжнє, а не вдаване громадянське суспільство, і навіть, можливо, нарешті на справжнє інформаційне суспільство — але я знов не впевнена, що в тих, кому належить документувати, аналізувати та вивчати цей процес, сформувався відповідний категоріальний апарат. Єдина надія — на те, що в українську науку, так само як у журналістику та громадський активізм, прийшли вже нові сильні молоді кадри, а я цього просто не помітила. І що ці нові молоді кадри зуміють скористатися моментом та провести революцію в зубожілому музеї українського гуманітарного знання.

А. Портнов: На завершення поставлю “обов'язкове” для цієї серії розмов запитання. Попри жахіття війни, що триває, нам усім варто серйозно думати про сценарії для нової України. Якою є Твоя нова Україна? Де проходять її політичні, мовні, культурні межі?

В. Наріжна: Певно, думаючи про нову Україну, я думаю саме про нове українське суспільство, бо я переконана, що будь-які державні механізми — похідна суспільства, навіть при диктатурі. І ось тут питання стає складним. Бо просто зараз, в мене на очах, українське суспільство стає водночас таким, яким я хочу його бачити, і таким, яким я його бачити НЕ хочу. З одного боку, воно стає відповідальним, самоорганізованим, дієвим, більш обізнаним в різних сферах, від політики та управління державою і до економіки та військової справи. Воно стає суб’єктним, воно більше не переживає себе як річ, з якою хтось сильний щось робить. Але з іншого боку, ідуть масивні процеси ретрадиціоналізації, стрімко стереотипізуються в суспільній свідомості ґендерні ролі, зменшується цінність людського життя та повага до права людини розпоряджатися цим життям самостійно, фактично зник примат індивідуального над колективним. Мені як людині ліберальних поглядів важко і страшно це бачити. Водночас, я не можу не розуміти, що це неминучий процес, що таке повернення до більш архаїчних цінностей, до більш ригідних поглядів — необхідна умова виживання. Війна не терпить права на вибір і філософської неоднозначності, війні потрібні чіткі правила та прості ідеали.

Може, тому я не так уявляю для себе сценарій нової України, як думаю над тим, яке місце я хочу в ній зайняти, яку роль відігравати. Це як з дитиною. Один чудовий психоаналітик, мій викладач, сказав нещодавно на лекції: найкращі батьки — це допитливі батьки, яким цікаво, що за людина в них народилася, цікаво познайомитися з нею та побачити, що з нею буде далі. Батьки, які точно знають, якою має вирости їхня дитина, як правило, терплять трагічне фіаско. Тому я для себе радше окреслюю, куди я планую докладати свої зусилля, ніж в якій Україні я хочу жити за десять чи двадцять років.

Мені б хотілося в міру сил сприяти більшому культурному обміну між Україною та Європою, більшому проникненню якісної європейської культури — і в першу чергу мас-культури — в український простір. Особливо важливим в цьому контексті здається мені спонукати українців оволодівати іноземними мовами. Мені б хотілося, щоб кожен молодий фахівець, особливо в галузі гуманітарного знання, володів принаймні англійською. Це б сильно змінило обличчя нашої науки.

Я планую залишатися уважною до контролю за владою і спонукати інших людей робити те саме. Мені здається, дуже важливо не лише добиватися успіхів у громадському впливі (як це було з законом про очищення влади та про антикорупційне бюро), але й невтомно інформувати суспільство про ці успіхи. Так залишатиметься все менше тих, хто відмовляється від самої ідеї про власний вплив на державу, в якій він живе.

Я планую докладати зусиль до популяризації більш сучасних, більш пластичних поглядів на ґендерну та сексуальну ідентичність. Саме до популяризації, а не до високочолих досліджень, бо пересічний українець дуже часто не знає, як виглядає конкретна феміністка чи реальний гей, яких він так легко абстрактно ненавидить. Оскільки популярність консервативних поглядів вочевидь деякий час тільки зростатиме, то думаю, хтось має брати на себе невдячну справу створювати до них бодай мінімальний баланс.

Я хочу популяризувати сучасне мистецтво в Дніпропетровську на новому рівні. Хочу побачити, чи можливо створити діючу культурну екосистему в індустріальному місті. Чи можливо донести до держави та суспільства важливість культури (бо поки що слово «культура», здається, асоціюється у більшості з народними танцями в пліснявих театральних костюмах, які проводяться для галочки на День незалежності).

Ось це я хочу робити. А до якої нової України це приведе і чи приведе — буде видно.


Вікторія Наріжна, перекладачка, публіцистка. Народилася 18 травня 1982 року в Дніпропетровську. 2004 року закінчила Дніпропетровський національний університет за спеціальністю українська філологія. Серед опублікованих перекладів: “Аліса в Дивокраї” Льюїса Керролла, романи “Рент: усна біографія Бастера Кейсі” та “Снаф” Чака Паланіка, монографія “Світанок сексу: доісторичні витоки сучасної сексуальності” Кристофера Раєна та Касільди Джета, “Францізьке виховання” Памели Дракерман тощо. Публікує статті та колонки для часопису “Критика”, сайтів “Українська правда” та Historians.in.ua.