Print

19 жовтня виповнилося 25 років «Товариству Лева». З цієї оказії прочитав «Історію Товариства Лева» авторства Валентина Стецюка на його персональному сайті http://www.v-stetsyuk.name/uk/History/LionS.html» Зараз діяльність цього товариства, першої масової львівської «неформальної» організації епохи «перебудови», потроху забувається. Тому хочу пригадати ще й не таку давню нашу історію.

На поч. 1980-х років авторитет КПРС серед львів’ян впав до плінтусового рівня. А всю фальш пропаганди найгостріше відчувала молодь. Можу впевнено сказати, що комсомол вже тоді втратив ґрунт під ногами – до комсомольців ставилися з презирством.

Тож з початком «перебудови» ідея не-комсомольської громадської організації фактично витала у повітрі. Ймовірно, задум дозрівав у середовищі молодих художників, етнографів та істориків Львова впродовж 1986р. Восени того року на тему необхідності протидії російщенню розмовляв зі мною тодішній мій приятель Ігор Бадяк, що навчався в Інституті прикладного й декоративного мистецтва. Він запросив мене до себе додому на зустріч з гуртом зацікавлених. Я прийшов, але його зніяковіла приятелька перепросила й сказала, що справа конфіденційна, тому моя участь небажана. Першою акцією того гурту був вертеп, а також прогулянки в національних строях вулицями міста (вишиванки, гуні, запаски і т.п.). Утім, той гурт не зумів забезпечити собі конфіденційності, яка до того ж у контексті «перебудови» була зайвою. Ініціативу перехопив міськком комсомолу, котрий виступив з ініціативою провести толоку на Личаківському цвинтарі 4 липня 1987р. То був період підвищеного інтересу до міської історії, тож не дивно, що на Личаків прийшли сотні львів’ян.  

Формально «Товариство Лева» було засноване 19 жовтня  1987р. Як стверджує В.Стецюк, «Свою назву Товариство також завдячує акції на вшанування Антонича. Перечитавши дещо з творчості поета, що можна було дістати на той час (у Наталки Коваль), Орест Шейка звернув увагу на назву однієї з поетичних збірок Антонича – «Книга Лева», присвяченої Львову. Спочатку в проекті статуту була назва «Товариство шанувальників пам'яток історії та культури імені Івана Франка». Романтична назва Львова як «місто Лева» подобалася багатьом, але пропозиція назвати новостворювану організацію Товариством Лева не знайшла зразу однозначної підтримки. Була ще пропозиція Ростислава Братуня назвати організацію «Заповіт» та інші, наприклад, «Галичина» і т д.»

 Лінорит О. Василюка з ярмарку Гаварецької кераміки 1988 р. (архів Р.Дзюбана)

Лінорит О. Василюка з ярмарку Гаварецької кераміки 1988 р. (архів Р.Дзюбана)

Однією з перших акцій товариства була кампанія на підтримку гончарів чорної кераміки з с. Гавареччина Золочівського району. То було дуже архаїчне ремесло, яке збереглося лише там. «Товариство Лева» запланувало виставу чорної кераміки в Музеї етнографії та народних промислів. Відтак треба було привезти закуплену в гаварецьких гончарів кераміку до Львова. І я поїхав. Щоправда, хто мене спонукав до поїздки в Гавареччину, - не пригадую. По дорозі додому водій нашого «ПАЗика» збився з дороги, довго блукав, а врешті я повернувся додому пізно; стомлений, але щасливий, що прислужився добрій справі та знайшов однодумців. Через кілька днів мене зустрів на вулиці Мирослав Решетило, молодий архівіст і співініціатор товариства, і попросив прийти в Музей етнографії з метою облаштування експозиції. Невдовзі вистава відкрилася. Ймовірно, Музей етнографії ніколи не бачив такої кількості відвідувачів: яблуку не було де впасти.


«Блек Сабат» і Орест Шейка

Взимку я ходив декілька разів на толоки в Костелі Кармелітів Босих – пам’ятне місце для мене. Я знав, що означав для львівських хіпі «Святий Сад», а 1983р. приходив туди із своїми однокурсниками (ми називали костел «Блек Сабат») посперечатися про політику під горілку (мури монастирського саду створювали ілюзію, що нас ніхто не почує; утім, там дійсно була пустка). А одного разу ми проникли через вікно всередину костела. Містична велич тієї руїни, занедбані італійські фрески, підземелля, – все це справило на мене велике враження. Тож через чотири роки я охоче прийшов на толоку в Костел Кармелітів Босих. Нічого там не змінилося – так і лежали всюди купи сміття.

Впродовж 1987р. московська преса неодноразово друкувала наклепницькі матеріали на «Товариство Лева», які писав спецкор «Комсомольської правди» у Львові Віталій Панов. Ті тексти викликали велике обурення. Заручившись підписами майже всієї моєї групи «Іст-31» Львівського державного університету ім. І.Франка, я написав у «Комсомолку» листа. Відповіді не отримав, зате на чергову толоку в Костелі Кармелітів Босих прийшов … Панов. Журналіст встрявав із своїми «немудрими» запитаннями, поки мені не увірвався терпець, і я його йому в вічі сказав, що про нього думаю. Мене підтримав О.Шейка, голова товариства. Відтак, не змовляючись, ми з Орестом розіграли сценарій «доброго та злого слідчих». Я лаяв журналіста, на чому світ стоїть, Орест говорив по суті те ж саме, але спокійно, відтак зацькований Панов перестав огризатися переді мною й почав виправдовуватися перед Орестом. Поступово сварка вщухла. Насамкінець Панов наполіг, щоб ми йому дозволили себе сфотографувати. А невдовзі «Комсомолка» опублікувала нашу фотографію з уже позитивним відгуком про діяльність «Товариства Лева». Щоправда, про товариство Панов не згадав, нас він кваліфікував як «екскурсоводів», а текст підписав псевдонімом. А все ж наклепи на товариство в московській пресі припинилися.

Стаття в «Комсомольській правді» за 1 квітня 1988 року.

Стаття в «Комсомольській правді» за 1 квітня 1988 року.

Про О.Шейку казали, що він комсомолець і застерігали, що довіряти йому не можна. Оскільки до Шейки я бачив лише «хунвейбінів», то до таких порад прислухався. Проте вже перше знайомство з ним змусило мене засумніватися. Орест був кремезний і врівноважений хлопець, любив жартувати; і цим відрізнявся від здебільшого фізично слабких і хворобливо-пафосних «хунвейбінів»; а сам факт, що член міськкому комсомолу і керівник «Товариства Лева» трудиться на толоках нарівні з іншими, мені заімпонував.

Толоки супроводжувало інтенсивне спілкуванням на «злободенну», так би мовити, тематику. Пригадую довшу дискусію з О.Шейкою про українську рок-музику. Він запитав мене, як я ставлюся до українського року. Той жанр був тоді в підпільно-ембріональній стадії розвитку, я ще не чув жодного українського рок-гурту. Тому я висловився скептично. Орест не вгавав: адже російський рок існує і має велику популярність. Я відповів, що ця популярність обмежується кордонами СРСР. Так само український рок буде «для домашнього вжитку». Врешті, погодилися на тому, що поява в українській культурі нового жанру – явище позитивне; а там видно буде.

Палкий меломан, (само)вихований в традиціях «Лед Зеппелін», «Діп Папл», «Пінк Флойд», я обирав собі колег з такими ж музичними смаками. Рок-музика була для мене як індикатор. І мені досі нема про що говорити з прихильниками культури «Нашого радио» чи   «Шарманки». Тому зацікавлення комсомольського керівника рок-музикою остаточно змінило моє ставлення до нього. Хоча, здогадуюся, Орест міг і не слухати «Лед Зеппелін». Швидше за все, вже тоді керівний заряд «Товариства Лева» обговорював проект фестивалю української рок-музики, який невдовзі був реалізований в форматі «Червоної рути».

 

Формування історичної секції та Андрій Квятковський

Від самого початку «Товариство Лева» мало три напрямки діяльності – етнографічну, екологічну й історичну. Біля витоків історичної секції стояв Ярослав Грицак та Ігор Марков, тепер – політолог, працює в Інституті народознавства НАН України. Як згадує А.Квятковський, «Пригадую, що коли я керував історично-архітектурною секцією, Ігор Марков, сказавши, що йому бракує на секцію часу, запропонував мені об'єднати дві секції під назвою «історична» й очолити її. Довелося так і зробити. Але тепер від старих «левівців» можна почути, що першим головою історичної секції був Я.Грицак. Можливо. Зараз важко докопатися, як воно колись було».

Андрій Квятковський (фото з персональної сторінки на Фейсбуку)

Андрій Квятковський (фото з персональної сторінки на Фейсбуку)

Я. Грицак та І.Марков акцентували на публічних лекціях з минулого Галичини. Я відвідав декілька таких лекцій у тодішній домівці товариства в Бернардинському дворику, де «Товариство Лева» отримало приміщення. З тих лекцій я запам’ятав Грицакову лекцію з галицької політики кінця XIX ст. (про «молодих радикалів»; 1991р. той текст був опублікований у вигляді статті в відновлених «Записках НТШ»).

Фактично історична секція, як щось стале, з фіксованим членством, з регулярними зборами раз на тиждень виникла навесні 1988р. Очолив її Андрій Квятковський.

З Андрієм я познайомився під час згаданої поїздки до Гавареччини. В якийсь момент усі учасники тієї поїздки порозлазилися і я вантажив в автобус пакунки з керамікою сам-один. Побачивши А.Квятковського, я йому гукнув щось на кшталт «Гей, а якого ти там стоїш! Гайда до роботи!» Андрій почав виправдовуватися, що займається підрахунком, але роботу свою покинув і почав мені допомагати. Лише пізніше я довідався, що він співініціатор і співкерівник «Товариства Лева».

Взагалі, від пунктуального А.Квятковського товариство мало чимало користи. Йому було вже за тридцять, утримував за свою інженерську зарплату сім’ю, але незважаючи на це, брався за найскладнішу роботу (а хоч би й укладання юридичних документів) і завжди доводив справу до кінця.  До того ж Андрій і О.Шейка були єдині керівники, які працювали на  толоках на рівні з іншими. Так ми заприязнилися.

До слова, найбільше А.Квятковського захоплювали екологічні експедиції по Дністру, які стартували 1988 року. Ці експедиції тривають досі і він досі бере в них активну участь.

Прийшла весна і товариство відновило толоки на Личакові. Людей приходило не багато, до 20 осіб. Але цілком достатньо, щоб прочистити від від буйної рослинності десяток скульптурних шедеврів.

Найважливіше, що зробив наш гурт – це ідентифікація поховання призабутого письменника Осипа Турянського (1880-1933), автора гучної свого часу психологічної повісті про першу світову війну «Поза межами болю» (тоді ж був знятий телефільм за її мотивами) та встановлення пам’ятника. Якщо мені не зраджує пам’ять, А.Квятковський знайшов кавал граніту, з якого потім вирізьбили пам’ятник, просто на газоні  … навпроти входу в центральний корпус Львівського медичного інституту!

Личаківський цвинтар. Фото І. Чорновола

Личаківський цвинтар. Фото І. Чорновола

Встановлюючи пам’ятник О.Турянському, ми зауважили групку поляків, які теж впорядковували чиюсь могилу. Як виявилося, то були волонтери, яких привозила польська фірма «Енергополь» для впорядкування цвинтаря так званих «орлят» (жертв польсько-української війни 1918-1919рр.). Вони сприйняли нас насторожено, проте відповідали на запитання гречно. Я запитав, чи потрібна допомога, вони подякували й відмовилися. Приблизно тоді ж свої власні дослідження на Личакові провадив Станіслав Славомир Ніцєя, книгу якого «Cmentarz Łyczakoski we Lwowie» 1990р. видало престижне вроцлавське видавництво «Оссолінеум». Я її придбав у відомому магазині іноземної літератури «Книга» на пл. Міцкевича. А познайомився я з С.Ніцєєю лише 1995р. під час його лекції в Варшавському університеті про Личаківський цвинтар.

Того ж самого дня, коли встановлювали пам’ятник О.Турянському, ми зауважили двох підозрілих осіб, які видовбували рельєф Ісуса Христа з фасаду певного гробівця. Ми з А.Квятковським підійшли й запитали, що вони роблять. Ті відповіли, що вони – родина, все нормально, готують гробівець до ремонту. Потім виявилося, що то таки були місцеві «чорні археологи».

Взагалі «личаківський» напрямок «Товариства Лева» створив тодішнім керівникам міста чимало клопотів. Номенклатура (чи, як тепер кажуть, «еліта») взяла собі за норму ховати своїх родичів на «престижному» цвинтарі, водночас нічого не роблячи для його впорядкування. Пригадую розкритий 1988р. вандалами гробівець і покинуту труну просто на алеї; комунальники прибрали труну й замурували гробівець аж через два місяці! А також ініційований «Товариством Лева» великий скандал, коли виявилося, що товариш Алаєва, високопоставлений функціонер львівської обласної адміністрації, поховала матір просто на кістках польських повстанців 1831р.!

Тож дирекція комунального підприємства, яке обслуговувало Личаків (Львівське виробничо-реставраційний  комбінат похоронного обслуговування) дуже немилим оком дивилося на нашу діяльність. Ще б пак: в випадку реалізації ідеї заповідника вони б втратили левову частку своїх доходів. В цій ситуації комунальники створили посаду заступника директора з наукової роботи, яким стала особа з на ім’я В.І.Поліщук.

Алея Личаківського цвинтаря. Фото І. Чорновола

Алея Личаківського цвинтаря. Фото І. Чорновола

Якось під час толоки зненацька з’явився чоловік, який накинувся до нас з криками «А що ви тут робите?! І хто ви такі?!»  «А ти хто такий?» – перепитав я. Тоді незнайомець з криком «Я – директор Личакова!» копнув мене в ногу і взяв мене, як то кажуть, «за бари». Я був міцніший і невдовзі «директор Личакова» попросив його пустити. Я пустив. І в цей момент зненацька розпочався рясний дощ. Хотілося сховатися, але оскільки такі дії можна було потрактувати як втечу, всі залишилися на місцях. Поліщук пирскав гнівом, погрожував міліцією. Ми понуро мовчали, лише А.Квятковський вставляв іноді словечко. Врешті Поліщук зробив паузу, запалив цигарку, а відтак його монолог поступово набирав примирливих інтонацій. Закінчивши третю або четверту цигарку, він вже викладав ідилічні плани співпраці адміністрації цвинтаря й «Товариства Лева». Сказав, що таку роботу треба узгоджувати з ним, потиснув усім руки й пішов. Дощ одразу припинився і ми продовжили «своє робить». Більше я його не бачив. А.Квятковський пригадує, що він поінформував про цей інцидент О.Шейку, зустрічався з Поліщуком декілька разів, але так вони ні до чого й не домовилися.  

Тим часом в товаристві почали розуміти, що прибирання могил не може бути основним аспектом діяльності історичної секції (щоправда, зараз я б кваліфікував ту нашу діяльність як «інструменталізація історичної пам’яті через впорядкування пам’ятних місць і сакральних споруд»). Спочатку А.Квятковський розповів про свій план малого підприємства по догляду за могилами, таким чином прибирання було б відмежоване. А невдовзі з’явилася ідея каталогу Личаківського цвинтаря.

Пам’ятник на могилі Адама Коцка, застреленого за нез’ясованих обставин під час боротьби за український університет 1910р.   Бронзову скульптуру плачки викрали й продали у Вільнюс. Повернута міською адміністрацією столиці Литви на поч. 1990-х. Фото І. Чорновола

Пам’ятник на могилі Адама Коцка, застреленого за нез’ясованих обставин під час боротьби за український університет 1910р.   Бронзову скульптуру плачки викрали й продали у Ригу. Повернута міською адміністрацією столиці Латвії на поч. 1990-х. Фото І. Чорновола

Хто висунув ідею каталогу, не знаю. Швидше за все, вона визрівала поступово. Пригадую розмову з Я.Грицаком, я навіть приходив у цій справі до нього додому. Тоді йшлося про каталог поховань видатних українців. Ярослав пропонував укласти його за передвоєнною «Українською загальною енциклопедією», а потім шукати їхні могили. Оскільки в батьковій бібліотеці був перший том УЗЕ, я зголосився до такої роботи. Другий том мені позичив Юрій Лукомський, теж член товариства (тепер – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, відомий археолог). Проте за кілька днів Юрко наполіг на поверненні, я віддав,  і так до тієї роботи й не приступив.

Пізніше, однак, ідея трансформувалася в повний каталог Личакова. Влітку 1988р. керівний заряд організував методичний семінар на Личакові з питань каталогізації. Того разу прийшло з півсотні зацікавлених. Проте через тиждень до роботи приступив якийсь десяток осіб.


Зміна керівництва та Ігор Гринів

1988р. відбулася ротація керівництва товариства. Новим керівником став І.Гринів, також член міськкому комсомолу. Наступного разу я побачив О.Шейку лише рік тому, випадково зустрівши на вулиці. Знаю, що поступово він відійшов від товариства, створив приватну галерею «Гердан» та зайнявся бізнесом. Зараз він є депутатом Львівської обласної ради, головою комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації.

І.Гринів мені не сподобався. Говорив він з пафосом, нагадуючи «хунвейбінів», я вважав його за кар’єриста.

Це було навесні 1989р. «Товариство Лева» знаходилося на вершині популярності, інтерв’ю з І.Гринівим регулярно друкували в пресі, неодноразово він з’являвся й на львівському телебаченні. Раптом я почув, що керівник «Товариства Лева» каже, що історична секція … не діє! Невдовзі він повторив це й у котрійсь з газет. Ми були шоковані. А.Квятковський його виправдовував, казав, що той дуже зайнятий. Але я не вгавав. Як може керівник  «Товариства Лева» не знати, що робить ціла секція? Очевидно, А.Квятковський поінформував І.Гриніва про наші настрої, бо невдовзі на збори історичної секції в домівці товариства в Бернардинському дворику прийшов його керівник. Взявши слово, він почав пафосно розповідати, як багато працює, а «історики» плетуть проти нього інтриги. Тоді я виклав суть наших претензій: що то за робота така, що голова товариства й духом не відає про існування нашої секції? Ігор зірвався на крик і поставив питання довіри до себе. Оскільки «проти», крім мого, був ще тільки один голос, то проблема була вирішена. Відтак І.Гринів змінив тон. Просив розповісти, чим займаємося, запитав, чим може допомогти. Просили мобілізувати людей. Він пообіцяв поінформувати керівників інших секцій. На цьому й розійшлися.

Утім, хоча й приходили нові люди, проте ніхто з них довго не затримався. А працювали ми так. Двічі на тиждень, розпочавши з найстарішого другого поля, ряд за рядом описували поховання. Спочатку не враховували радянських поховань, але оскільки реєстр мав бути повний, невдовзі описували все підряд. Сам собою й уклався й шаблон: ім’я, загальний опис, скульптор (майстер нерідко підписував свою роботу з тилу), матеріал, епітафія, стан збереження. То був мій перший досвід польових досліджень і перший прикладний досвід іноземних мов (польської й німецької). Передбачалося також укладання плану-схеми кожного поля з врахуванням масштабу. Поступово я довідався про багато нюансів, на які раніше уваги не звертав. Наприклад, майже на кожному гробівці були також металеві канделябри витонченої ковальської роботи; що червоний пісковик, з якого виготовлено чимало пам’ятників, привозили з Теребовлі; зірочка – знак життя, а факел додолу – смерті. І так далі. Чудова практика для початкуючого історика!

Личаків вплинув також на вибір спеціалізації. Студентів-істориків на третьому курсі ділили на невеликі групки по кафедрах для наукового семінару. Найпрестижнішою була спеціалізація на кафедрі нової й новітньої історії, але я написав заяву про перехід на історію України, яку вважали неперспективною. Пригадую також, як я робив доповідь про Личаків. А водночас зрозумів не лише великі перспективи дослідження «невідомої Галичини», а й те, що підготувати дисертацію про Личаків (спочатку була в мене така думка) одній людині не під силу.

Якщо мені не зраджує пам’ять, каталогізація Личакова тривала до весни 1990 року.


Розпад

Нещодавно Я.Грицак назвав свою діяльність на зорі «перебудови» «дещо хаотичною» («був у Товаристві Лева, потім засновував Львівську організацію молодих істориків, був членом редколегії однієї з перших неформальних газет «Поступ» та львівської Ради Руху, а вкінці працював над відновленням Наукового Товариства Шевченка»). Гадаю, також ж хаотичною була діяльність усього керівництва «Товариства Лева». Зрештою, товариство було відповіддю на соціальний запит та кон’юктуру. А розпочинаючи з 1988р., кон’юнктура змінювалася щороку, керівники (та й рядові члени) хапалися все за нові й нові справи, не завершуючи попередніх. Врешті на порядок денний постала незалежність України, і в цій ситуації діяльність «Товариства Лева» видавалася дріб’язковою. Керівництво пішло в велику політику. Але «Товариство Лева» мало львівський формат, не могло політизуватися, а тим більше конкурувати з політичними партіями. Так у парадоксальний спосіб керівники, переїжджаючи до Києва, занедбували товариство, а водночас несвідомо нищили свою електоральну базу. Зрештою, таких слів, як «менеджмент», тоді ще не було. До того ж рядові члени за три роки поодружувалися, народили дітей, закінчили свої університети й почали думати про «хліб насущний». А на їхнє місце не прийшов ніхто.

А.Квятковський, О.Дзюбан, Р.Дзюбан, М.Шингельський, 1988 (фото І. Добка з архіву Р.Дзюбана)

А.Квятковський, О.Дзюбан, Р.Дзюбан, М.Шингельський, 1988 (фото І. Добка з архіву Р.Дзюбана)

Зауважу, однак, що представники «Товариства Лева» у Верховній Раді України поводили себе достойно. Не пригадую собі, щоб І.Гринів говорив там щось таке, з чим би я не погодився. До того ж після виходу з комсомолу його пафос геть вивітрився. Ігор Коліушко готував проект Конституції України. А Тараса Стецьківа, гадаю, спеціально представляти не треба.

Насамкінець розповім про подальшу долю історичної секції. 1990 року уряд задовільнив вимогу «Товариства Лева» надати Личаківському цвинтареві статус національного заповідника, там з’явився науковий відділ. У таких умовах не було сенсу продовжувати нашу діяльність на громадських засадах.

Андрій Квятковський перейшов у сферу журналістики, належав до команди Сашка Кривенка, яка спочатку видавала славний «Поступ» (спочатку – орган «Товариства Лева»), «Post-Поступ», а згодом разом з ним переїхав до Києва. 1997р. саме А.Квятковський був першим редактором відродженого «Поступу». Завжди пунктуальний, він поставив також гарну крапку в своїх личаківських дослідженнях: 1992р. київське видавництво «Мапа» видало укладену ним туристичну карту цвинтаря, 2001р. літературна агенція «Піраміда» – його нарис «Цвинтар на Личакові. Поле 1, 2, 3» (у співавторстві з Романом Ратушним, 2-е видання – 2009).

З усіх нас найбільшу кар’єру в галузі історичної науки зробив Андрій Гречило, тепер – найбільший український фахівець у галузі геральдики, співавтор герба України, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України.

Андрій Гречило http://uk.wikipedia.org

Андрій Гречило (http://uk.wikipedia.org)

Найпалкішими прихильниками досліджень Личакова були брати-близнюки Орест і Роман Дзюбани. Орест – науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України (1992-2005), автор близько 60 наукових і науково-популярних праць. Роман – також історик, науковий працівник відділу історичних колекцій Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, готує до захисту кандидатську дисертацію.

Орест Дзюбан (фото Р. Дзюбана)

Орест Дзюбан (фото Р. Дзюбана)

Ігор Добко так і залишився відданим «Товариству Лева», впродовж 1990-х двічі обирався головою товариства. Працював на посаді наукового співробітника Личаківського заповідника.

Олег Пріць – випускник економічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка, на початку 1990-х працював на посаді економіста газети «Ратуша».

Петро Радковець – популяризатор історії Львова, той самий елегантний вусатий «батяр», який тепер разом із своїм братом Іваном водить екскурсії вулицями Львова.

П.Радковець (фото з персональної сторінки на Фейсбуку)

П.Радковець (фото з персональної сторінки на Фейсбуку)

Нарешті, Анатолій Меркешин – найоригінальніший з усіх нас, елегантний російськомовний львів’янин, що був закоханий у личаківську скульптуру. В той час він працював на Личаківському цвинтарі на посаді прибиральника. Надсилав листи про катастрофічний стан Личаківського цвинтаря в Москву, в тому числі генеральному секретареві ЦК КПРС. Він приходив на толоки на Личаків, нерідко – в супроводі файних дівчат, всі вони працювали дуже завзято. Хоч і без вищої освіти (за фахом він – зубний технік), зате мав вроджений мистецький смак. Його мистецтвознавчі розвідки про личаківську скульптуру друкували «Пам’ятки України». Зараз  працює в стоматологічній поліклініці Львівського медичного університету ім.. Данила Галицького. Займається живописом, в актовій залі Товариства охорони пам’ятників у Львові експонується його картини на пам’яткоохоронну тематику.

А.Меркешин («Пам’яткиУкраїни», 1988, №3)

А.Меркешин («Пам’ятки України», 1988, №3)

Ось у складі такого гурту я описував 2 і 8 поле (за винятком П.Радковця, який на той час уже відійшов від «Товариства Лева»), відтак запам’ятав цих своїх колег найкраще.

Р.Дзюбан в приватному листі до мене назвав імена інших активних учасників каталогізації Личакова. «Галина Вітвицька, – пише він мені, – в заміжжі Паук (за Олесем П. – спортивним журналістом). У той час вона переписувала 63 поле (де похована Олена Степанів). Описувала разом з Мартою Хорунжак, яка тоді працювала в Зооветеринарному інституті (потім виїхала до Канади). Сама ж Галя тоді теж вже працювала – в Експериментальному технологічному інституті автомобільної промисловості, тепер працює бухгалтером у приватній фірмі. (…) Тепер пишу, що пригадую я і Орест. На Личакові я разом з Шингельським Михайлом Яковичем описували 16 поле... Шингельський тоді працював інженером (спеціаліст по котлах), тепер працює в Історичному музеї – намагається створити Музей Техніки. До речі, він створював музей пива на Пивзаводі і протегував Гадюкіним, коли про них майже ніхто не знав.

71 поле опрацьовували Леся Дудикевич і Олег Амьохін. Я маю її зошит з дбайливо переписаними прізвищами з надмогильних пам’ятників цього поля. Де вона зараз і ким була тоді – не знаю».

Л.Дудикевич – правнучка гучного свого часу коломийського адвоката і депутата Галицького сейму (1908-1913) Володимира Дудикевича. Про О.Амьохіна додам, що за фахом він був біолог. Enfante terrible історичної секції: активний учасник товариства, найстарший серед нашого гурту, був схильний конфліктів і мав проблеми чи не з кожним з нас. Врешті А.Квятковський домігся від керівництва згоди на створення якоїсь спеціальної секції (ботанічної - ?) на чолі з О.Амьохіним. Згодом він одружився з Мар’яною Чорною, відомою львівською журналісткою. Де він зараз, я не знаю.

Ось таким був актив історичної секції, всього – 14 осіб. Зауважу також, що громадська організація під назвою «Товариство Лева» існує досі.