Зовсім не випадково ми винесли у назву запропонованого Вашій увазі огляду думку Генерального консула Республіки Польщі в м. Харкові Януша Яблонського, висловлену ним на відкритті українсько-польської наукової конференції, котра відбулася 30 листопада – 1 грудня 2017 р. у Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди. Раз у раз озвучуються заклики залишити історію історикам, уникати прилаштування історичного аргументу до потреб сьогоденної політичної кон’юнктури тощо. Міркуючи над цими питаннями, котрі неодноразово у тій, чи іншій формі виринали під час пленарного засідання та тематичних студій конференції, згадаємо рефлексії великого історика ХІХ ст. Леопольда фон Ранке. Визнаний метр казав: «Суспільне життя в минулому, зобразити котре є завданням історика, внутрішньо пов'язане із суспільним життям сучасності». Впливу «політичного мислення» на історіографію уникнути, на думку Ранке, неможливо, але при цьому «завжди залишається завдання піднятися до чистого погляду».

Потреба витворення діалогічної платформи для спілкування істориків наших країн, поряд з регулярними контактами і відкритим та принциповим обговоренням усього спектру проблем непростого минулого Польщі й України, їхніх взаємин в історичному часі, передбачає, передусім, обопільне прагнення чути, брати до уваги і зважувати аргументи одне одного. Діалог унеможливлюється, коли формується презумпція «про правду» лише у власній хаті. Я. Яблонський слушно відзначав, що нас об’єднує спільна історія і культура. Видається, що в інтересах і Польщі, і України усувати підстави для напруження і занепокоєння. Відтак, польський дипломат закликав поміркувати, що треба зробити, щоби відносини були кращими і розвивалися в атмосфері порозуміння. Як відомо, буквально нещодавно відбулася зустріч глав держав України й Польщі, на котру покладалися великі надії в усуненні дражливих моментів та непорозумінь, котрі мають місце. В результаті досягнутих між Петром Порошенком та Анджеєм Дудою домовленостей було вирішено підвищити рівень Українсько-польської комісії з історичних питань до щаблю міжурядової. З українського боку її співголовою буде віце-прем’єр-міністр Павло Розенко, котрий відповідає за культурно-гуманітарну сферу, а з польського боку – віце-прем’єр-міністр – міністр культури Пйотр Глинський.

«Міжнародні відносини» – це не тільки  взаємини між державами на офіційному рівні, але й контакти між народами на усіх щаблях громадянського суспільства, між неурядовими організаціями, навчальними закладами та науковими інституціями. Вони творять павутину зв’язків, збалансованість та гармонійність котрих прямо пропорційно залежні від ступеня порозуміння. Наукові і, якщо ширше – гуманітарні контакти здатні відіграти в його досягненні вкрай важливу роль, що, власне, й продемонструвала зазначена наукова конференція.

А ось традиція періодичних діалогічних зустрічей українських та польських істориків у Харкові має свою, наразі ще невелику, але таки вже історію. За інформацією одного з координаторів цих зустрічей доцента ХНПУ ім. Г.Сковороди Сергія Сєрякова, ідея виникла ще в 2012 р., коли разом із партнерами з Історичного Інституту Вроцлавського університету було вирішено організувати низку наукових заходів, присвячених спільним сторінкам минулого України і Польщі. В результаті, відбулися дві конференції з цього циклу – «Pogranicza w perspektywie badawczej historiografii Europy środkowo-wschodniej» (Вроцлав, 11-12 квітня 2013 р.) і «Багатокультурність як характерна риса історичного розвитку Центрально-Східної Європи» (Харків, 17-18 жовтня 2013 р.). Їхня креативна інтелектуальна атмосфера пошуку і дискусії заохочувала надалі рухатися обраним вектором, залучаючи ширше коло українських і польських дослідників.

У 2015 р. виникла ідея провести наукову конференцію, присвячену історичному вимірові феномену мультикультурності. Велику допомогу в реалізації ініціативи надало Генеральне Консульство Республіки Польщі у Харкові, яке забезпечило вирішення частини організаційних питань і більшу частину фінансування проекту. Підсумком чіткої взаємодії між його співорганізаторами стало проведення у стінах ХНПУ ім. Г. Сковороди міжнародної наукової конференції «Феномен мультикультурності в історії України і Польщі» (18-19 жовтня 2016 р.), в якій узяли участь 20 українських і 5 польських науковців. Логічним продовженням цього наукового заходу стала публікація збірки статей її учасників. 31 березня 2017 р. знову таки у співпраці із Генеральним Консульством Республіки Польщі було проведено круглий стіл на тему «Місце України в геополітичних концепціях Юзефа Пілсудського», на котрому були виголошені 6 доповідей, серед котрих – виступ авторитетного науковця професора Ягеллонського університету Яна Яцека Бруського. Доповіді стосувалися таких тематичних аспектів: 1) Геополітичні концепції Юзефа Пілсудського та їх рецепція в літературі, історіографії, громадській думці 2) Польські геополітичні конструкції і Україна у період формування Другої Речі Посполитої 3) Східні сусіди поляків у дзеркалі внутрішньої і зовнішньої політики Другої Речі Посполитої. Збірка матеріалів круглого столу наразі готується до друку.

Але повернемося до нещодавнього. Програмові доповіді пленарного засідання 30 листопада оберталися навколо проблематики історіографії та історіографічних образів, конструювання і деконструкції останніх.

Доктор Анджей Ґліва (Інститут історії Варшавського університету) вибудував свою доповідь на компаративі української та польської історіографій в контексті дослідження Хмельниччини/»Великого потопу». Історіографічний дискурс у студіюванні цієї вузлової проблеми і української, і польської історії вже має свою традицію. У 2007 р. була опублікована ємка і цікава стаття директора Східного інституту Університету Адама Міцкевича у Познані Кшиштофа Пєткєвіча «Переяславская рада в новейшей польской историографии и публицистике». А. Ґліва, серед іншого, представив гуманітарний вимір Хмельниччини, зокрема, втрати населення, котрі мали місце під час козацьких походів на західноукраїнські землі. Акцентування уваги на соціально-демографічній ціні значимих історичних подій відбиває епістемологічні траєкторії західної історіографії. До жанру деконструкції образу можна віднести доповідь професора Олександра Зайцева (Український католицький університет, м. Львів), присвячену постаті Дмитра Донцова, його відносинам з владою Другої Речі Посполитої під час вимушеної еміграції (1921-1939) та обставинам концептуального осмислення ним історичної взаємодії України і Польщі. Висновок доповідача полягав у тому, що ідеолог та теоретик українського націоналізму навряд чи може вважатися лицарем без страху і докору. Загроза його арешту та депортації до Радянської Росії примусила Д. Донцова не тільки притишити антипольські ескапади, але й внести корективи у свою політичну концепцію, у котрій головним ворогом виступала передусім Росія, у боротьбі з котрої Україна і Захід, зокрема й Польща повинні виступити спільним фронтом. Ці ідеї він пропагував на сторінках «Літературно-наукового вісника», котрий почав був редагувати у 1922 р. Професор приймаючого університету Олена Богдашина репрезентувала цікаві паралелі польської та української історіографії, показавши впливи ідей Єжи Матерніцького та його школи на сучасну вітчизняну науку. Голова історичної секції Харківського історико-філологічного товариства Владислав Яценко, у свою чергу, представив нюанси прочитання угоди гетьмана Івана Мазепи та польського короля Станіслава І Лещинського в українській, польській та російській науці. А магістр Яцек Дрозд (Товариство друзів наук ім. Казімєжа Марії Осіньського у Пшемислю) проаналізував конструкції «трьох образів козака» на сторінках польської наукової літератури, вказавши, що особливості побутування цих образів залежали від соціокультурних обставин свого часу: до 1945 р., у період 1945-1990-х рр. та в наші дні.

Тематичні панелі, окрім спеціальної уваги до суспільних і наукових концепцій та перцептивних образів, були вибудувані за хронологічним принципом: 1) Початок ХХ ст., котрий ознаменував шлях від імперської периферії до здобуття незалежності; 2) Міжвоєнний період з акцентом на українсько-польських відносинах у межах Другої Речі Посполитої; 3) Взаємні рефлексії українців та поляків у повоєнну і посткомуністичну добу.

Статистичний аналіз тематичного спрямування доповідей на секційних студіях показує значну питому вагу історіографічних дискурсів, котрі відбивають проблемне поле сучасної української та польської науки. Доцент Тетяна Гошко (Зайцева) (Український католицький університет, м. Львів) зупинилась на впливах сучасної польської історіографії на перспективну та таку, що динамічно розвивається галузь містознавчих студій в Україні. Магістр Павел Боровий (Інститут історії Варшавського університету) продемонстрував моделі трактувань впливу єзуїтських колегій на формування громадянської спільноти Речі Посполитої обох народів в наших історіографіях. Взаємодоповнюючими були дві доповіді з українського та польського боку, котрі стосувались Варшавської угоди від 20 квітня 1920 р. Незалежний дослідник з Черкас к.і.н. Віталій Боримський показав компліментарність трактувань цієї угоди істориками обох країн, висловивши думку, що мова йде про військово-політичний союз УНР та Другої Речі Посполитої. А магістр Пьотр Войнарович (Інститут історії Варшавського університету) зупинився на есенціальному значенні цієї угоди для польсько-українських стосунків, фактично солідаризувавшись з попереднім доповідачем.

Міхал Бобжинський, котрому присвятила свою доповідь аспірантка Лілія Ковшун (Національний університет «Києво-Могилянська академія») є яскравим представником амплуа історика-політика, з-проміж котрих варто згадати імена Франсуа Гізо, Джорджа Бенкрофта, Джона-Емері Актона, Генріха фон Зібеля, Павла Мілюкова. Волею-неволею ці персонажі застосовували свій науковий досвід на посадах міністрів, дипломатів, у своїх партійних і парламентських практиках. Л. Ковшун показала значення окремих історико-публіцистичних текстів М. Бобжинського як ідейно-політичних маніфестацій. На посадах намісника Королівства Галіції та Лодомерії (1908-1913) та міністра по справах Галичини (1917) львівський університетський професор, один із засновників Краківської історичної школи залишався послідовним прихильником польсько-українського порозуміння на засадах консервативної політичної платформи.

Дві доповіді стосувались питань гендерної історії. Доцент Ольга Ніколаєнко (Харківський національний автомобільно-дорожний університет) розповіла про активність та умови діяльності польських жіночих організацій Наддніпрянщини на поч. ХХ ст. Доцент Марина Вороніна (ХНПУ ім. Г. Сковороди) зробила висновок, що консервативна позиція влади імперій Габсбургів та Романових щодо жіноцтва зробила їх «вимушеними фундаторами» радянського фемінізму. Геополітична та військово-дипломатична проблематика так само була представлена у двох доповідях. Магістр Каміл Францкевич (Інститут історії Варшавського університету) охарактеризував статусні значення України й Польщі у відомій концепції «Mitteleuropа» Фрідріха Науманна та її сучасну рецепцію у Польщі. Автор цих рядків повів мову про колатералі конфліктів та взаємодії на східногалицькому «фронтирі» у переломному 1915 р. за спогадами Миколи Ґалаґана, верифікувавши твердження останнього за документами кількох українських та зарубіжних архівів і довівши високу інформаційну якість зазначених мемуарних свідчень.

Спеціальний акцент був зроблений на якісних параметрах політичної системи міжвоєнної Польщі, зокрема, й на питанні міжнаціональних відносин та стосунків українців та польської влади, чому було присвячено кілька доповідей. Аспірант Зіновій Маланій (Львівський національний університет ім. Івана Франка) дешифрував код образу воєводи у суспільній свідомості населення південно-східних воєводств Другої Речі Посполитої. А професор Оксана Каліщук (Східноукраїнський національний університет ім. Лесі Українки) вела мову про відомий «волинський експеримент» воєводи Генрика Юзевського. Тема доповіді завідувача кафедрою всесвітньої історії Юрія Крамара (Східноукраїнський національний університет ім. Лесі Українки) спеціально зосереджувалась на засадах теорії і практики владарювання зазначеного польського урядовця через призму його ставлення до національних меншин.

Звісно, окремі національні історіографії – американська, французька, німецька, російська тощо є універсальними по широті дослідження минулого у просторовому та хронологічному розрізі, а також зберігають значення продуцентів теоретико-методологічних інновацій. А ось комунікація з історіографічним простором наших сусідів, з котрими доводилося торувати певні відрізки власного історичного шляху, зокрема й Польщі важлива для нас якраз тим, що дослідження огортаються навколо проблем нашої спільної історії, у трактуванні подій котрої можливий і дисонанс, і консонанс. Але у будь-якому випадку це комунікування є необхідною і перспективною справою.

Авторство світлин: Пйотр Войнарович, Сергій Ганус, Сергій Сєряков, Владислав Яценко