Монографія українсько-канадського історика Сергія Біленького присвячена «націоналізації» російських, українських і польських інтелектуалів 1830–1840-х рр. Стартовим пунктом для Автора стало, так би мовити, «дискурсивне змагання» за Правобережну Україну, а тому білоруське націєтворення та ситуація на Галичині залишилися поза увагою історика.

    Вибір назви книжки зумовлений тим, що націоналізм першої половини ХІХ ст. польський філософ Анджей Валіцький влучно назвав «романтичним націоналізмом», позаяк його адепти перебували під впливом літературно-філософських ідей романтизму. До цих ідей належали уявлення про ідеалізований «народ» (Volk) – носій таємничого «народного духу» (Volksgeist), що оприявнюється в народній мові та народній творчості.

    Автор не пояснив вибір хронологічних меж, але йдеться в книжці переважно про період між Листопадовим повстанням 1830–1831 рр. і революційною «Весною народів» 1848–1849 рр., хоча подеколи виклад виходить за ці межі, охоплюючи й твори декабристів. У книжці показано, що в цей період, за окремими винятками, неможливо було мислити ненаціоналістично. Та й винятки – «анаціональні» поборники династії Романових – підтверджували правило, бо самі не були етнічними великоросами. Загалом праця Сергія Біленького цікава наявністю численних винятків із усіх провідних тенденцій, але рецензент змушений «винести за дужки» ці окремі випадки та закликати зацікавленого Читача звернути прискіпливу увагу на ці «винятки із правил» при прочитанні цієї книжки.

    Сергій Біленький поставив на меті показати взаємодію трьох новонароджених національних проєктів – шляхом вирішення двох завдань, що ним відповідають два розділи книжки: 1) визначити ментальні кордони уявлених Польщі, Росії та України; 2) визначити «ідіоми», себто засадничі параметри, польської, російської та української націй. Щоправда, Сергію Біленькому доводиться неодноразово підкреслювати неінституціоналізованість, а відтак – умовну, певною мірою, окремішність українського націоналізму. Українське красне й історичне письменство важко виокремити з російської інтелектуальної традиції через відсутність українських видань та українських організацій, окрім Товариства Святих Кирила і Методія.

    У першому розділі Сергій Біленький описує географічні уявлення інтелектуалів, які представляли три нації, про свої та чужі «батьківщини». Звісно, поляки прагнули відновити «історичну Польщу» в кордонах 1772 р., але були не проти додати до нової Польщі прилеглу Одесу. А серед демократично налаштованих поляків лунали ідеї про створення федеративної Польщі, автономним складником якої була б «Малоросія» – Лівобережна Україна. Росією для поляків була тільки Великоросія, тобто центральні та північні губернії імперії Романових.

    Українці, хоча це поняття є умовним, визначали кордони своєї батьківщини приблизно від Сяну до Дону, подібно до – як пише Автор – a present-day Ukraine. Польща для них обмежувалася етнографічно польськими теренами, яким адміністративно відповідало Царство Польське (Kongresówka), а Росія, як і для поляків, – не перевищувала терени Великоросії.

    Складнішою була ситуація з російськими мислителями, яким доводилося блукати у трикутнику «Російська імперія – великий російський народ – Великоросія і великороси». Каменями спотикання для росіян, при визначенні ментальних кордонів, стали культурно віддалені терени Західного краю (у польській інтелектуальній традицій – Kresy Wschodnie). Останній напівофіційно називався «губерніями, поверненими від Польщі», але російські чиновники продовжували називати західні губернії «польськими». Вірогідно, вони робили це не за інерцією, а через етнокультурну інакшість цих теренів щодо питомої Великоросії та наявність потужної польської «кресової» еліти. Польща для росіян, – так само, як і для українців, – була Царством Польським. Однак росіяни переважно не відокремлювали Великоросію від Малоросії та Білорусії, зазвичай не будучи чуттєвими до етнокультурних відмінностей між великоросами та іншими східними слов’янами.

    Перший розділ фактично є вступом до другого, в якому розглянуто національний зміст ментально-географічних форм – ідіоми «польськости», «українськости» і «російськости» (Polishness, Ukrainianess and Russiasness), сформульовані трьома групами національних інтелектуалів. Сергій Біленький поділив польських літераторів, представників «Великої еміграції», на два табори: 1) консервативний, близький до лідера «Великої еміграції» – князя Адама Чарторийського; 2) радикалів і демократів, які гуртувалися навколо постаті історика Лелевеля і ТДП (Towaryzstwo Demokratzcyne Polskie).

    Для консерваторів головною ідіомою «польськости» була католицька віра, хоча вони і виступали проти єзуїтів, звинувачуючи їх у розпаленні міжконфесійної ворожнечі в Речі Посполитій. Другою за значенням ідіомою «польськости» для них була польська мова. Загалом консерваторам була властива неісторична візія польської нації. Натомість демократи були антиклерикалами, які наголошували на значенні польської мови, історичної спадщини та спільного громадянства як підстав польської нації. Остання ідіома – громадянство – була результатом впливу новітньої французької політичної думки, що її Автор називає «французькою якобінською моделлю нації».

    Знаменно, що до складу польської нації майже всі літератори залучали литовців і русинів (вірогідно, білоруси включалися або до перших, або до других), попри сповідання русинами греко-католицтва і православ’я. Поляки трактували литовців і русинів як локальні етнографічні групи польської нації – на одному щаблі з власне етнічними поляками. Польські емігранти чимало уваги приділяли «іншуванню» великоросів (пейоративна назва – москалі), яких іноді виключали з кола слов’янських народів, наголошуючи на тюрксько-монгольських впливах на Великоросію, а в Російській імперії поляки вбачали не наднаціональну, а саме антинаціональну бюрократичну машину.

    Російських літераторів Сергій Біленький однозначно не поділив на табори, але ми дозволимо собі певну схематизацію авторського викладу, виокремивши з російської громадськости три групи: 1) консерватори-бюрократи, до яких належали ті мислителі, для котрих першорядне значення мала лояльність до імперії та династії; 2) консерватори-романтики, або слов’янофіли; 3) демократи і радикали, до кола яких ми віднесемо декабристів, західників і молодого Михайла Бакуніна. А загалом майже всі російські літератори стикалися з протиріччям між імперією та нацією, проте ця дилема у більшости з них залишалася без вирішення.

    Діяпазон ідей консерваторів-бюрократів коливався від «анаціоналіста», письменника Фаддея Булгаріна, етнічного поляка, який – sic! – презентував себе як захисника поляків перед російською владою, до чи не першого російського націоналіста, міністра народної освіти, графа Сергія Уварова. Останній прагнув «націоналізувати» самодержавство, сформулювавши знамениту тріяду – «православ’я, самодержавство, народність». Консерватори-бюрократи були поборниками ідеї «великого російського народу», що складався з великоросів, малоросів і білорусів, хоча й не зважали на етнокультурні відмінності між східнослов’янськими народами.

    Слов’янофіли, подібно до польських мислителів, розглядали імперію як витвір антинаціональної «німецької» бюрократії, створеної Петром Великим. Вони надавали перші ролі православній вірі та органічним міжособистісним зв’язкам російського народу (типовий Gemeinschaft з німецької соціології). Слов’янофіли, як і російські бюрократи, називали «росіянами» три православні східнослов’янські народи. Адже на першому місці для слов’янофілів стояла православна віра, що дозволило їм нехтувати розбіжностями між різними православними слов’янами, але зазвичай під «росіянами» вони розуміли все-таки великоросів.

    Демократично-радикальне крило російської громадськости розуміло під «російською нацією» мовно-етнографічну – не православну! – спільноту «великого російського народу», але діапазон ідей коливався від асиміляторської «якобінської моделі» Петра Пестеля і Віссаріона Белинського до «етніцистів» Миколи Полевого та Михайла Бакуніна, які визнавали національну самобутність малоросів, надто відмінних від великоросів.

    Українських інтелектуалів, – яким усім було властиво «народницьке», а не «державницьке» мислення, – варто поділити на два табори, уособленням яких були, відповідно, Михайло Максимович і Тарас Шевченко. Перший був прихильником ідеї «великого російського народу», але наголошував на лінгвістично-етнографічній самобутності українців і називав Київ, поряд із Москвою та Санкт-Петербургом, однією із столиць Росії – її історичним центром. Однак Михайло Максимович уважав ці особливості винятково за спадщину минулого, позбавлену майбутнього. Натомість Тарас Шевченко, як й інші члени Кирило-Мефодіївського братства, вбачав в українцях окрему націю, підкреслюючи відмінності між українцями та росіянами.

Сергій Біленький завершив свою працю висновком, що його важко не процитувати: «Сутність цієї книжки може бути підсумована простим, але провокаційним твердженням: росіяни “зруйнували” (unmade) історичну “польську націю” та згодом українці “зруйнували” загальноросійську націю (all-Russian nation). У результаті цього українська уявлена спільнота вийшла з оточення колишніх польських і російських теренів. Українці перетворилися на однозначних переможців російсько-польського конфлікту в сфері геополітики, уявлення та інституцій» (С. 303). Звісно, потрібно було ще близько століття для перемоги українських проєктів, проте саме українські інтелектуали запропонували суто етнічне бачення нації, яке в першій половині ХХ ст. стало вважатись «правильним» з політичної й академічної перспектив.  Насамкінець зауважимо, що Сергій Біленький – на самому початку книжки – називає себе послідовником «соціяльного конструктивізму» Бенедикта Андерсона, а також застосовує положення про «боротьбу репрезентацій» Пє’ра Бурдьє і визначення «ідіом нації» Роджерса Брубейкера. Однак при аналізі текстів було б варто вказати на конструювання в них «влади-знання», відповідно до теорії дискурсу Мішеля Фуко, та орієнталізацію Росії поляками та України-Малоросії – росіянами, апелюючи до наукового доробку Едварда Саїда. Зрештою, Автор не перевантажує Читальника теоретичними міркуваннями, хоч у вступі та висновках можна було б і вдатися до теоретизування.