Книга, яку я рецензую, містить одинадцять розділів і чудовий вступ авторства її укладача, Пола Д’Аньєрі. Джошуа Такер у своєму розділі спирається на власну статтю, опубліковану в журналі Perspectives on Politics, а інші розділи, зокрема в першій частині книги, містять оригінальні дослідження Помаранчевої революції. Розділи авторства Анни Фурньє, Марка Беренсона, Юлії Шукан і Сергія Куделі є особливо цінними внесками у вивчення цієї важливої події сучасної історії України.
Автор одного з розділів книги, Лукан Вей, вочевидь, послуговується двома різними теоретичними підходами для опису чинників, які спричиняють демократичні революції, залежно від цільової аудиторії його праць. Вей наголошує, що в Україні націоналізм був важливим чинником успішності демократичної революції, а в Білорусі авторитарний режим багато в чому спирається на радянський націоналізм. Водночас Веєва стаття «Справжні причини кольорових революцій», яку він написав після того, як завершив розділ книги, попри її самовпевнену назву, не включає націоналізм до чинників виникнення революцій [1]. Чотири статті, написані у відповідь на цю працю Вея, піддають сумніву його критику теоретичних підходів до дослідження революцій, однак так само ігнорують чинник націоналізму [2]. Реагуючи на критику своїх колег, Вей не заторкує ролі націоналізму в успішності революцій, однак зауважує, що Помаранчева революція «живилася вельми розповсюдженими антиросійськими сентиментами, що переважали на заході країни» [3]. Тому незрозуміло, яку позицію займає Вей щодо ролі націоналізму в демократичних перетвореннях: у розділі рецензованої книги він стверджує, що найкращим поясненням участі українців у Помаранчевій революції є особливості їхньої національної ідентичності, а не їхнє обурення виборчими махінаціями.
Вей розрізняє ситуації, в яких націоналізм є чинником, що консолідує та об’єднує різноманітні групи людей у їхній боротьбі з авторитарним режимом, як у випадку України, і ситуації, коли такий націоналізм є слабким, а конкурентний йому радянський націоналізм є значно сильнішим і натомість слугує опорою авторитарному правлінню, як у випадку Аляксандра Лукашенки в Білорусі. Поза тим, Вей не розглядає такої проблеми конкурентних націоналізмів на прикладі України, на відміну від Стивена Шульмана, який виокремлює «етнічно український» і «східнослов’янський» націоналізми [4]. Якщо ми замінимо Ющенка «етнічно українським» націоналізмом, а Януковича – «східнослов’янським» націоналізмом, то отримаємо добре підґрунтя для розуміння виборів 2004 року. Шульман, зокрема, вказав на те, що носії «етнічно української» ідентичності мають прихильніше ставлення до демократії, ніж носії «східнослов’янської» ідентичності. Свідченням цього став період президентства Ющенка. Тож Шульман дає добру відправну точку для обговорення ліній розколу в українській політиці та національній ідентичності, яку Вей міг би використати у своєму порівнянні України та Білорусі, однак відмовився це зробити. Вей ставить під сумнів результати розвідки Шульмана і не погоджується з тим, що носії «східнослов’янської» ідентичності ставляться до демократії менш прихильно, хоча така позиція прямо суперечить антидемократичній політиці і Кучми, і Януковича. Не випадково, що єдиним періодом демократизації в Україні був президентський термін Ющенка, коли панівною серед політичної верхівки була «етнічно українська» ідентичність.
Вей також не бачить узаємозв’язку радянської ідентичності в Білорусі та «східнослов’янської» ідентичності Шульмана, хоч обидві спираються на ту саму євразійську радянську політичну культуру. Найнаочнішим свідченням цього є президентські терміни Лукашенки та Януковича. Згідно із соціологічним дослідженням Центру Разумкова 2009 року, мешканцям Донбасу та Криму, двох електоральних осередків Партії регіонів, більш характерна прихильність до радянської (а не російської чи української) культурної традиції. Водночас Вей слушно критикує західних дослідників України, таких як Девід Марплз, які вважають, що більшість білорусів є носіями білоруської національної ідентичності, ігноруючи радянську ідентичність. Спираючись на напрацювання Кейта Дардена, Вей пояснює, що урбанізація і зростання рівня письменності у Східній Україні та Білорусі набули обертів саме в часи існування Радянського Союзу, і тому розвиток обох регіонів аж до часу здобуття незалежності відбувався через призму радянської системи освіти, що й призвело до домінування радянських цінностей.
Анна Фурньє стверджує, що Помаранчеву революцію не варто розуміти як радикальний розрив із радянським минулим, оскільки українці зберегли багато культурних норм тієї епохи. Натомість Помаранчеву революцію, на її думку, слід розглядати як спосіб відновлення радянського та західного «порядку». Новизна розділу Фурньє полягає в тому, що вона слушно виокремлює і політичні, і економічні мотиви учасників протесту в акціях на Майдані, на що – як і у випадку з роллю націоналізму – американські науковці, які досліджують демократичні революції, не звертають увагу (дискусії на сторінках журналу Journal of Democracy не заторкували соціальних чи економічних чинників). Фурньє переконана, що політичні й економічні мотиви учасників Помаранчевої революції «частково пов’язані з економічними очікуваннями, які виробилися ще в радянські часи» (с. 111). До них, зокрема, належать такі чинники, як вимоги соціальної справедливості, невдоволення економічною нерівністю і потреба у відновленні нормального стану речей, під яким розуміють чесну владу, стабільність, вчасну виплату зарплат, повагу до Конституції та законів, підзвітність політичного керівництва й невтручання влади в бізнес. Як я вже не раз зазначав, намагання на словах задовільнити такі вимоги населення під час виборчих кампаній робить усі українські політичні сили популістськими (а не лише Юлію Тимошенко, яку зазвичай називають «популісткою») [5].
Уряд Тимошенко 2005 року намагався втілити в життя обіцянки Ющенка щодо боротьби з олігархами і «бандитами», які він висловлював під час передвиборної кампанії попереднього року (на що вказує Фурньє), однак одразу ж після того, як його обрали президентом, забув їх. Шукан, своєю чергою, зазначає, що «дискурс опозиції спирався головним чином на засудження несправедливості й аморальності влади та її представників» (с. 97) і цитує першу промову Ющенка як кандидата в президенти в липні 2004 року, в якій він гостро критикує олігархів. Шукан стверджує, що в ході своєї кампанії він намагався зобразити себе «народним кандидатом», який протистоїть «бандитській владі» (с. 97). Крім того, Фурньє вказує на те, що учасники Помаранчевої революції підтримували реприватизацію та обмеження влади олігархів, і тому не бачить нічого дивного в тому, що до виборів 2010 року Тимошенко замінила Ющенка як головного носія «помаранчевих» цінностей. Ющенко, натомість, не зрозумів причин, які спонукали українців до протесту, і під час свого президентського терміну зблизився з олігархами. Теммі Лінч знаходить витоки слогану 2004 року «Бандитам – тюрми!» в опозиційній риториці 2000–2003 років, зокрема в акціях «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно!», панівну роль у яких відігравали Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія України, гарантувавши собі цим статус лівих сил.
Фурньє називає це поєднання цінностей «подвійним становленням західної та радянської модерностей» (с. 115). Учасники Помаранчевої революції прагнули, щоб із ними поводились як із громадянами, а не як із рабами (суб’єктами), а представників влади переважно називали «бандитами». Водночас жоден автор не зробив спроби відповісти на запитання, чому 44% українців проголосували за «бандитську владу» (див. нижче), – чи не тому, що, користуючись теоретичним підходом Фурньє, на сході України радянські цінності залишаються поширенішими, ніж на заході? Враховуючи дослідження національної ідентичності й культури українців, а також фактичні кроки й методи роботи команди Януковича, це цілком могло бути причиною.
Фурньє веде далі: «Із подвійного становлення західної та радянської модерностей виникла артикуляція “держави” в термінах моралі, відповідальності й турботи» (с. 126). Фурньє піддає аналізу сподівання учасників Помаранчевої революції, які вимагали водночас демократичних відносин між правителями та громадянами, встановлення яких звузило би розрив, яким Беренсон пояснює недовіру громадян до державних інститутів, припинення свавілля «бандитів» при владі та соціальний патерналізм (тобто турботу держави про своїх громадян). Фурньє також вказує на обурення громадян незаконним, необмеженим і безвідповідальним грабунком із боку представників еліт. Цікаво, що думають про своїх лідерів українці нині – після того, як Янукович і олігархи закріпилися при владі?
Марк Беренсон у своєму розділі пояснює, чому українська демократія є ще надто слабкою і, відповідно, чому Янукович так легко зміг знищити всі демократичні набутки протягом першого року свого президентського терміну. Беренсон стверджує, що перегляд характеру стосунків громадян і держави є найбільшим викликом для України і що зміна ставлення держави до своїх громадян є ключовою умовою демократизації, якої так і не зміг досягти Ющенко і якої ніколи не буде досягнуто за президентства Януковича. Беренсон зауважує високий рівень недовіри до державних інститутів і дуже незначну частку українців – менше, ніж 10%, – які вважають, що держава виконує свої зобов’язання перед громадянами. Ці чинники пояснюють низький рівень сплати податків в Україні. Віра українців у те, що державні інститути «роблять те, що слід, і виконують свої зобов’язання перед громадянами, така слабка, що можна говорити про її практичну відсутність» (с. 214). Тому не дивно, що частка тіньової економіки в Україні залишається надзвичайно високою, становлячи близько 40–50% ВВП. У своїй недовірі до держави українці подібні до італійців та інших мешканців Південної Європи [6].
Дослідження витоків Помаранчевої революції авторства Теммі Лінч проливає світло на період, який досі не вивчали, і водночас розчаровує, адже виявляється нездатним проаналізувати багатосторонню особистість Ющенка й особливості його політичного курсу, які стали очевидними під час його президентства. Лінч і Шукан вельми майстерно аналізують тактики і стратегії опозиції, які дозволили їй добитися обрання Ющенка президентом. Вони включали скоординованість дій, широке охоплення ЗМІ, масштабний моніторинг виборів, успішні засоби мобілізації підтримки населення, артикуляцію конкретних і досяжних цілей, розподіл відповідальності між молоддю та політичними лідерами, налагодження зв’язків із силовими органами та забезпечення цілодобового функціонування Майдану за допомогою постійних виступів, пісень і трансляції новин. Лінч досліджує витоки антикучмівського руху 2000–2001 років, що потім переросли в акції «Україна без Кучми», «Україно, повстань!» та комітет «За правду» (які почали асоціювати, відповідно, з Блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною»), арешт Тимошенко, який перетворив її в радикального опозиційного лідера, та відкритий лист, спрямований проти протестувальників, що його того ж дня підписали Кучма, Ющенко і парламентський спікер Іван Плющ.
Лінч зазначає, що перетворення Ющенка в лідера опозиції «відбувалося повільно і загалом стало результатом діяльності інших політичних акторів. Боротися було не в його натурі» (с. 55). Цей важливий аргумент слід було розвинути, адже він пояснює його невдалий президентський термін і нездатність використати можливості, яких йому надала Помаранчева революція, аби стати «українським Джорджем Вашингтоном». У період, що його аналізує Лінч (2000–2004 роки), Ющенко був нездатний вирішити, кого обрати за союзника – Тимошенко чи Кучму, а після 2005 року те саме стосувалося його коливань між Тимошенко та Януковичем. Союз Ющенка з Януковичем став очевидним під час виборів 2010 року, під час яких він перешкоджав кампанії Тимошенко, а у відповідь отримав гарантії від висунення проти нього кримінальних звинувачень. Тимошенко, своєю чергою, не отримала таких гарантій, на що вказує бодай те, що до її уряду 2007–2010 років входили представники трьох політичних сил: Блоку Юлії Тимошенко, «Нашої України» Ющенка та Блоку Литвина. Лінч стверджує, що опозиція взяла три важливих уроки з «допомаранчевих» акцій протесту: потребу в єдності опозиції, висуненні чітких і досяжних цілей і широкому поширенню інформації. Однак вона не зважає на найважливіший урок із заворушень березня 2001 року, а саме – необхідність ненасильницького характеру акцій протесту (що досліджує в своєму розділі Куделя), оскільки ті події дуже дискредитували опозицію.
Розділ Сергія Куделі присвячено малодослідженому періодові Помаранчевої революції: переговорам за круглим столом, необхідність у яких виникла внаслідок нездатності жодної зі сторін досягти поставлених цілей одноосібно [7]. Тому Україна більше нагадує Лівію березня 2011 року, а не Туніс січня того ж року, який, своєю чергою, має більше спільного з грузинською Революцією троянд: громадянська війна, до якої Україна була близька 2004 року, таки сталася в Лівії. Куделя стверджує, що помірковані представники опозиції (Ющенко, Петро Порошенко) та влади (Кучма, Плющ, тодішній парламентський спікер Володимир Литвин) намагалися досягнути домовленості, яка відсторонила би радикалів у складі опозиції (Тимошенко) та влади (Янукович, голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук). Представники влади були вражені і масштабом протесту (що й досі непокоїть Януковича), і позицією силових структур, які або перейшли на бік опозиції, або обрали нейтралітет (прикладом чого було втручання армії, яка зупинила спецназ Міністерства внутрішніх справ, скерований на Майдан 28 листопада 2004 року)[8]. Ющенко, своєю чергою, не підтримав закликів Тимошенко та організації «Пори» до захоплення будівлі президентської адміністрації, обравши варіант переговорів.
Якісне дослідження Куделі, втім, має два недоліки. Перший випливає його прихильного ставлення до некритичної віри в те, що укладення домовленості було єдиним виходом із кризи, що склалася. Навіть якщо Ющенко справді не мав іншого вибору, окрім як сісти за стіл переговорів, Куделя ніколи не ставить питання, чому під час переговорного процесу він здав так багато позицій і не зміг усвідомити свого панівного положення, яке дозволяло йому диктувати владі свої умови. Під час переговорів Ющенкова команда фактично контролювала Київ, де протестували мільйони українців, і мала підтримку практично всіх силових структур (за винятком невеликих підрозділів спецназу з Криму, які, зокрема, охороняли президентську адміністрацію). Маючи таку перевагу на своєму боці, Ющенко міг заблокувати включення питання конституційної реформи до порядку денного переговорів, а також обмежити коло осіб, яким надавали імунітет, самим лише Кучмою. Куделя також не розглядає вірогідності того, що сепаратистський конгрес у Сєверодонецьку в листопаді 2004 року було проведено з благословення Кучми, який ось так намагався змусити Ющенка капітулювати.
Другий недолік спричинений першим і полягає в тому, що Куделя нічого не пише про імунітет, що його Ющенко надав Кучмі під час переговорів. Наступного дня після «пакетного» голосування в парламенті Святослава Піскуна було знову призначено Генеральним прокурором як «гаранта» угоди про імунітет. Можливо, надання імунітету Кучмі й справді було єдиним способом уникнути кровопролиття, однак чи була потреба гарантувати імунітет усім представникам тодішньої політичної верхівки, зокрема Януковичу, обрання котрого на президента Верховний суд визнав недійсним? Якби 2005 року Януковича засудили за зловживання службовими повноваженнями та фальсифікацію результатів виборів, він втратив би право займати державні посади, а Партія регіонів обрала б нового лідера. Натомість Янукович і нині вірить у те, що 2004 року не було ніяких фальсифікацій і його обрали законно, а Помаранчева революція була «американським путчем».
Водночас, книга охоплює лише половину картини, адже жоден із одинадцяти розділів не має справу з «антипомаранчевою Україною» – 44% українців, які проголосували за Януковича в 2004 році, та 48% українців, які обрали його президентом 2010 року. Західні науковці все ще не відповіли на питання, чому 44–48% українців є «антипомаранчевими», і те, що в рецензованій книзі цьому не приділено уваги, тим дивніше, з огляду на те, що Партія регіонів є найпопулярнішою українською партією, яка здобула відносну більшість голосів на виборах 2006 і 2007 років. Демократичні революції та перетворення в країнах Центральної та Східної Європи – Румунії, Болгарії, Словаччині та Сербії – спиралися на підтримку національних меншин, які прагнули інтеґрації своїх країн в Європу. Українські національні меншини, натомість, підтримували «антипомаранчеву» Україну і голосували за Партію регіонів, а до виборів 2002 року – за Комуністичну партію України. Національні меншини в Грузії також не підтримували Революцію троянд 2003 року, однак вони мешкали за межами території, яку контролювала грузинська влада – в анклавах заморожених конфліктів Південної Осетії та Абхазії – і ось так дозволили Міхаілу Саакашвілі отримати 96% голосів. Друге місце із мізерними 1,9% голосів зайняв Теймураз Шашіашвілі.
Іще один предмет дослідження, якого не торкалися західні науковці, стосується того, чому жителі Східної України не підтримували масових акцій, спрямованих проти тодішнього Президента Кучми, починаючи від кризи «кучмаґейту» в листопаді 2000 року і закінчуючи виборами 2004 року. Чому вбивство журналіста Ігоря Александрова в місті Слов’янськ Донецької області в липні 2001 року не викликало такої ж хвилі протестів, як убивство Георгія Ґонґадзе восени 2000 року (або вірогідне вбивство харківського журналіста Василя Климентьєва восени 2010 року)? Справа Ґонґадзе важлива й тим, що допоки вони залишатиметься нерозкритою, команда Януковича використовуватиме її для шантажу Кучми й Литвина, які нібито є організаторами цього вбивства.
Третя проблема, яка потребує вивчення, полягає в нездатності правоохоронної системи України, зокрема Генеральної прокуратури, завершити розслідування гучних кримінальних справ, як-от убивства Ґонґадзе та отруєння Ющенка. Чому в Перу в результаті подібного скандалу 2000 року таки зуміли притягнути до відповідальності й ув’язнити високопосадовців, зокрема колишнього Президента Альберто Фухіморі (першого президента в Латинській Америці, якого посадили у в’язницю), яких зафіксували на відео, коли вони давали хабар? Чому колишній президент Єгипту Хосні Мубарак міг бути ув’язнений за зловживання владою, а Кучма й Янукович – ні? Водночас жоден український високопосадовець не потрапив до в’язниці, окрім як у Німеччині та США, а всі висунуті протягом 2010 року звинувачення є виявом помсти Януковича членам «помаранчевої» команди.
Загалом рецензована книга є чудовим доповненням до невеликої кількості ґрунтовних праць про Помаранчеву революцію; як і у випадку будь-якої книги, що складається з досліджень написаних різними авторами її розділи неоднорідні за якістю, новизною і значущістю. Можливо, колись Центр Вудро Вільсона випустить свою книгу, яка доповнить рецензовану збірку дослідженнями «антипомаранчевої» України?
Тарас Кузьо – політолог, науковий співробітник Центру політичних і регіональних досліджень Канадського інституту українських студій (Університет Торонто, Канада) та співробітник Центру трансатлантичних відносин, факультету міжнародних відносин Університету імені Джона Гопкінза (США).
1. Див.: Way Lucan A., «The Real Causes of the Color Revolutions», Journal of Democracy 19, 3 (2008): 55–69.
2. Див.: Beissinger Mark R., «An Interrelated Wave», Journal of Democracy 20, 1 (2009): 74–77, Bunce Valerie and Wolchik Sharon, «Getting Real About “Real Causes”», Journal of Democracy 20, 1 (2009): 69–73, Charles H. Fairbanks, C.H., «Necessary Distinctions», Journal of Democracy 20, 1 (2009): 82–85, and Silitski Vitally, «What Are we Trying to Explain?», Journal of Democracy 20, 1 (2009): 86–89.
3. Див.: Way L.A., «A Reply to my Critics», Journal of Democracy 20, 1 (2009): 90–97.
4. Shulman Stephen, «National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine», Slavic Review 64, 1 (2005): 59–87.
5. Див.: Kuzio T., «Populism in Ukraine in Comparative European Context», Problems of Post-Communism 57, 6 (November-December 2010): 3–18.
6. Див.: «Україні треба брати приклад з Італії після 1970-го», Газета по-українськи, 13 липня 2010. http://gazeta.ua/articles/comments-newspaper/346922
7. Єдиною працею на цю тему є: Pifer Steven, «European Mediators and Ukraine’s Organge Revolution», Problems of Post-Communism LIV, 6 (2007): 28–42.
8. Див.: Kuzio T., «State-Led Violence in Ukraine’s 2004 Elections and Orange Revolution», Communist and Post-Communist Studies XLIII, 4 (2010): 383–95.